“Українська літературна газета”, ч. 4 (348), квітень 2023
ДЕЯКІ АКТУАЛЬНІ ТЕЗИ, ЩО УВИРАЗНЮЮТЬ ПОРТРЕТ ЗОКРЕМА Й ЗАСАДИ ЛІТЕРАТУРНОГО ПРОЦЕСУ ЗАГАЛОМ
Біографічна нота. Іван Максимович Кошелівець (Ярешко) (10(23). 11. 1907, с. Великі Кошелівці Чернігівської губернії – 05. 02. 1999, Мюнхен) – видатний український літературознавець, історик літератури, перекладач, мемуарист, енциклопедист, громадський діяч, активний учасник духовного життя української діаспори, організатор мас-медійної справи – таким є «творче обличчя» І. Кошелівця. Закінчив Інститут народної освіти у м. Ніжині (1930), де був учнем відомого дослідника історії українського театру професора В. Рєзанова, викладав у Кременчуцькому інституті соціального виховання. Під час голодомору 1933-го року, як згадує він у спогадах «Розмови в дорозі до себе», за зв’язок із «класово ворожими елементами» його виключили з партії і звільнили з роботи. За свідченням М. Сенкуся, на І. Кошелівця наліплювали різні ярлики, хоча матеріали архівів СБУ свідчать про те, що йому в 1937 р. було інкриміновано «організацію контрреволюційного угруповання на базі Ніжинської СШ №7, коли було знищено цілу групу вчителів», і І. Кошелівець дивом уник розстрілу. Це й стало перешкодою для вступу до аспірантури Інституту літератури АН України: лише після кількох спроб 1940 р. його було зараховано аспірантом (1940-1941); керівником його праці з давньої української літератури став академік О. Білецький, чим І. Кошелівець помітно пишався і якого протягом усього життя згадував зі щирими почуттями приязні й вдячності. У наміри зайнятися серйозною науковою роботою свої корективи внесла Друга світова війна: змушений був емігрувати до Австрії, пізніше півстоліття жив і працював у Парижі та Мюнхені. У 1945 р. він – у таборі для «переміщених осіб» у Тіролі, де роком пізніше разом із українськими письменниками-емігрантами почав випускати журнал «Литаври». Пізніше редагував літературну сторінку мюнхенської газети «Сучасна Україна», а в 1955-1960-х рр. ця сторінка його зусиллями перетворюється на «Українську літературну газету» – її він очолював разом із Ю. Лавріненком. Згодом – у 1961-1984-х рр. (з перервами) І. Кошелівець – редактор журналу «Сучасність», член редколегії «Енциклопедії українознавства». Був дійсним членом Української Вільної Академії Наук і Наукового Товариства ім. Т. Шевченка в Європі, професором Українського Вільного Університету (Мюнхен). У доробку І. Кошелівця – академічного плану «Нариси з теорії літератури» (1954), «Панорама найновішої літератури в УРСР» (1963, 1974), «Сучасна література в УРСР» (Нью-Йорк, 1964), «Україна. 1956-1968. Збірник документів українських дисидентів» (польською мовою: Париж,1969; Варшава, 1986), «Микола Скрипник» (Мюнхен, 1972; друге видання К., 1993), «Олександер Довженко. Спроба творчої біографії» (Мюнхен, 1980), «Розмови в дорозі до себе. Фрагменти спогадів та інше» (Мюнхен, 1985; вид. друге, Київ, 1994), «Літературний процес, або Дещо з віддалі» (Париж,1991); «Жанна д’Арк. Літературна біографія» (Київ, 1997 ); упорядкування, споряджені ґрунтовними передмовами: «Микола Скрипник. Статті й промови з національного питання» (Мюнхен, 1974), «Василь Симоненко. Берег чекань: Вибрані твори» (Мюнхен,1965, 1973), «Іван Світличний. Ґратовані сонети» (Мюнхен, 1977), «Євген Сверстюк. Вибране» (Мюнхен, 1979); переклади: Фрідріх Ніцше. Так мовив Заратустра (1950-ті рр., не опубліковано), О. Солженіцина «Один день Івана Денисовича» (1963), В. Биков. Мертвим не болить (1966), Дені Дідро. Жак-Фаталіст. Роман (1967), Франц Кафка. Оповідання (1989). З нагоди 110-річчя І. Кошелівця зусиллями авторки цих рядків було впорядковано збірник статей, рецензій, літературних оглядів та інтерв’ю «Можна одверто? або Туга за катарсисом» (2018), котрі доти залишалися поза окремим виданням, і видано спільно з Центром гуманітарної співпраці з українською діаспорою Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя. З початком 1990-х рр. регулярно приїздив до України з дружиною Еммою Андієвською, брав активну участь в літературному житті Києва, де мав багато друзів і приятелів і в спілкуванні з якими знаходив велику (і щиру!) втіху. Проте, це не було підставою для поблажливості, коли мова заходила про критерії творчості.
Теза перша, котрою й хочу розпочати свої спогади. Останнім часом, власне від 24 лютого цього року, постійно згадуються слова Івана Максимовича Кошелівця, котрий добре знав не тільки світову літературу, а й світову історію (до речі, він автор книжки «Жанна д’Арк», 1997), про те, що незалежність не здобувається без крові. Згадувала цю фразу на Майдані під час Революції Гідності, згадую і в нинішні листопадові дні, знаменні не тільки тим, що в умовах повномасштабної російсько-української війни 2022 р. відзначаємо День Свободи і Гідності, а ще й тим, що 23 листопада минуло 115 років від дня народження цієї непересічної людини. Власне, останню книжку І. Кошелівця «Жанна д’Арк» розцінюю як актуальну спробу віднайти історичні паралелі: «…недолугі, а то й ворожі своєму народові правителі, тривала руїна під чужою окупацією й особливо болюче для нас – перекинчицтво» (з інтерв’ю).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Багаторічне спілкування з І. Кошелівцем дає мені підстави переконатися у слушності спостереження Блеза Паскаля: «…Коли зустрічаєш природну манеру, відчуваєш подивування й захоплюєшся, адже, очікуючи зустріти автора, знаходиш людину». Саме такою була амплітуда пізнання Івана Максимовича – від автора, відомого мені своїм прихильним ставленням і підтримкою українських шістдесятників – до людини з «європейським обличчям», добре обізнаної з французькою, німецькою літературами. Однак найбільше він плекав стійкий інтерес до рідної української літератури. В історії української літератури ХХ ст. І. Кошелівець відігравав роль креатора альтернативного офіційному радянському літературознавству 1960-1970-х рр. літературно-критичного дискурсу, який знайшов своє продовження вже в період відновлення незалежності України. Адже, за його зізнанням в одному з наших із ним інтерв’ю, він «..мав щасливу можливість висловлюватися так, як думав» – і це теза друга, котра проливає світло на всі наступні тези й водночас свідчить про те, що це була й досить гірка можливість, дарована долею емігранта… Близько шістдесяти років життя поза Україною – і постійна праця на українську культуру, без сподівання на те, що таке подвижництво буде поціноване на рідній землі. Однак свою послідовну лінію обстоювання естетичних і моральних критеріїв у красному письменстві ніколи не полишав, постійно зміцнюючи зв’язки з Україною та її письменниками й науковцями.
З мого особистого знайомства з цією неординарною особистістю, з книжок, лекцій в Українському Вільному Університеті (1993, 1994, 1997), виступів Івана Кошелівця на літературних імпрезах, із приватних розмов вималювався образ непересічної людини, літературознавця, котрий помітно впливав на літературний процес, особливо на покоління українських шістдесятників. У кожній з цих іпостасей Іван Максимович був і залишається цікавим як для сучасників, так і для нащадків. Мене, як і всіх, хто його знав, ніколи не переставала вражати його шляхетність, простота, стриманість і розважливість у судженнях та оцінках, коректність у спілкуванні з людьми. Не переставало вражати: не зрадивши самого себе, залишатися у своїй переконаності й несхитності завжди доброзичливим, толерантним навіть до опонентів. Не переставала тішити його невдавана щирість, приязнь і якийсь по-особливому мудрий і світлий вроджено-селянський оптимізм, злегка забарвлений іронією. Людина європейського виміру, мандрівник далекими світами, він завжди мав відчуття України. А ще – особливе відчуття рідного дому, в якому їх було тільки двоє: він та дружина, Емма Андієвська, його берегиня й натхненниця (Хоча, хтозна, може, це він оберігав її мистецьку стихію, поки стачило сил).
Маючи можливість упродовж десятиліть пильно спостерігати за літературним процесом в Україні, згідно тези третьої, – «дещо з віддалі» і перспективи (одна з його останніх праць, із якою він приїхав 1992 р. в Україну – вперше через півстоліття розлуки, – мала безпретензійну, втім, досить точну назву «Літературний процес, або Дещо з віддалі»), І. Кошелівець чи не першим помічав негативні й позитивні тенденції в літературі, які не могла завважити обтяжена ідеологічними табу літературно-критична свідомість материкової підімперської України або ж трактувала їх згідно принципів вульгарно-соціологічної критики. Цим він здобувся на ярлик буржуазного націоналіста й ворога українського народу: «…тоді я сприймав успіх тієї книжки (йдеться про книжку “Сучасна література в УРСР”, 1964 – Л.Т.) з мішаним почуттям: приємно було відчувати той живий зв’язок з Україною, але, з другого боку, я почував себе винним у тому, що читання моїх статей і книжок у тодішніх судових процесах оцінювано як антирадянську пропаганду, що загрожувало ув’язненням у мордовських таборах. Крім того, з відстані я міг бути несправедливим супроти окремих письменників, і тепер, користуючися першим перебуванням у Києві, щиро прошу вибачення в усіх, кому мимоволі завдав образи» (з інтерв’ю).
Із тези третьої випливає й теза четверта, вкладена мало не у формулу: «провінціялізм – категорія не географічна, а психологічна», що прозвучала після застереження щодо можливості неповноти знання літературного процесу в Україні у контексті досить відвертого й рішучого порушення у названій книжці проблеми «провінційности української літератури», яку дослідник убачав у багатьох чинниках – від художньо-образної системи до зовнішньої культури публікацій («Літературний процес, або Дещо з віддалі», Париж, 1991. С.7, 22). Вільний від вульгарно-соціологічного підходу, маючи добру філософську й естетичну європейську школу, вишкіл самоосвіти, притаманний багатьом емігрантам, І. Кошелівець був убезпечений як від комплексу хуторянства, так і від комплексу вищості, винятковості української літератури, що давало змогу чітко бачити її місце серед літератур світових і реагувати словом на найменші художні знахідки і втрати. Саме «психологія провінціала», на його думку, що уявлялася йому складовою виплеканого в радянських умовах типу «нової людини», «зрусифікованої, визутої з національної культури» і проти якої він нещадно повставав, породжує не тільки явище вживання «зі свідомістю своєї неповноцінності» («Окремий Євген Сверстюк/Сверстюк Євген. На святі надій», Київ, 1999. С.15, 18), а й непомірне уявлення про свою «великість». Таке хуторянство він усіляко засуджував, балансуючи між загрозою бути звинуваченим у схилянні перед Заходом і надмірним критицизмом.
Теза п’ята, котра суттєво розкриває й принципово уточнює попередню: І. Кошелівець послідовно звертав нашу увагу на те, що час перестати покликатися з надмірним пієтетом на літературу російську, поставивши її поміж інших літератур світу, вийти з полону її «великості».
Вже не раз доводилося писати, що І. Кошелівець був часом непомітним – бо на віддалі, часом викличним, провокативним (бо не зважав на усталені літературні авторитети й табу), діагностом і прогностиком, без якого годі уявити поступ нашої літератури. При цьому він усвідомлював, що доля емігранта накладала на нього подвійну відповідальність: по-перше, побачити й мати сміливість сказати про ті чи ті речі, а по-друге, бути максимально об’єктивним і відповідальним в оцінках і судженнях. Водночас він із повним правом міг сказати: «… коли я кажу про загальмованість літературного відродження, то маю на оці не так брак добрих зразків літератури, як невідчутність божественної одержимості відродженням, яку свого часу безсмертно висловив геній Павло Тичина в «Золотому гомоні» (з інтерв’ю). Можливо, ця п’ята теза якимось чином випливає з першої?
Вражає широке коло спілкування І. Кошелівця поза межами України (так само як і із відновленням Україною Незалежності – в Україні): це і колишній міністр УНР О. Шульгин, і ціла плеяда еміграційних письменників – М. Орест, В. Державин, Гр. Костюк, Й. Гірняк, Ю. Тарнавський, Ю. Клен, Ю. Лавріненко, В. Барка, О. Зуєвський, І. Багряний, Є. Маланюк, В. Кубійович – із останнім його пов’язувала багаторічна співпраця у редакційній колегії Енциклопедії Українознавства (І. Кошелівець очолював редакцію літературознавства, редагував усі статті до ЕУ2, його перу належать матеріали про дисидентів). Про багатьох з-поміж них він залишив цікаві спогади – і це теза шоста, яка свідчить про його особливу відповідальність перед історією літератури: зафіксувати й увічнити справи тих, хто був поруч.
Теза сьома, яка випливає з усієї літературно-критичної праці І. Кошелівця: літературний процес для адекватного дослідження потребує певної структуризації, зокрема, за таким чинником, як літературні покоління. Йдеться про широковідоме «авторство» І. Кошелівця стосовно назви шістдесятники («шестидесятники») та «Нью-Йоркська група» – два цілком самобутні знакові явища, що заявили про себе приблизно в одному часі й визначали вектор художніх шукань модерної поезії й прози. Однак заради справедливості треба зробити уточнення: маючи добрий літературний смак, так само, як і добрий літературний «слух», І. Кошелівець насправді вмів уловлювати виклики й віяння часу і надавати поміченим тенденціям, явищам завершеного оформлення, точного формулювання. Цим його особливим умінням зафіксувати у слові те, що фактично витає в повітрі, історія української літератури ХХ ст. скористалася принаймні двічі. Отже, маючи особливе чуття на нові тенденції, вміючи «чути епоху», вслухатися в її ритми й виклики, а також (за Б. Бойчуком), уміючи надавати своєрідного нормативного чи понятійного оформлення тим речам, які вже функціонували на рівні «поточного життя» чи «поточної мови», І. Кошелівець (якщо сповідувати принцип презумпції хронології) конструктивно інтерпретував, дав новий подих, національне й художньо-естетичне, сказати б, європейське наповнення поняттю «шестидесятники», що прийшло зі шпальт тодішніх всесоюзних літературних мас-медій. Тим більше, що на той час воно вже набуло в Україні досить негативних конотацій у зв’язку з розгорнутим офіційною критикою наступом на «формалістів» і модерністів, й потребувало активного захисту, бодай із Заходу, що фактично у «виконанні» І. Кошелівця стало альтернативним офіційному дискурсу літературно-критичної думки України. Очевидно, його концепція утверджувалася на енергії спротиву, оскільки на шпальтах тодішніх всесоюзних видань К. Краулінь заперечував, за його висловом, теорію «четвертого покоління», залишаючи за молодими авторами і молодою (але не новою) прозою право на своєрідність письма, а не на створення «нової епохи в прозі». І. Кошелівець, навпаки, звертає увагу на спроби українських шістдесятників модернізувати сучасну літературу, тобто вирізняє насамперед європеїзацію письма. Про «нову епоху», радше «дух нової епохи», свідчить значущість шістдесятництва як цілісного суспільно-політичного й художньо-естетичного явища, яке в Україні набуло інакшого, потужнішого звучання, спрямованого на підрив соцреалізму й загалом тоталітарної держави за допомогою актуалізації національної самосвідомості. Даючи аналітичний огляд української літератури від 1918 до початку 1960-х рр. у праці «Сучасна література в УРСР», І. Кошелівець відкинув існуючу радянську періодизацію літературного процесу, в основі якої лежали етапи «побудови соціалізму», і запропонував свою власну періодизацію, взявши за відправну точку прихід у літературу чотирьох поколінь письменників. До першого, за І. Кошелівцем, належать народжені в ХІХ ст. й сформовані до революції 1917 р. (як-от П. Тичина чи М. Рильський), до другого – ті, хто народився в 1901-1910 рр. (М. Бажан чи Ю. Яновський), до третього – ті, хто прийшов у літературу від початку 1930-х рр. до середини 1950-х «під знаком графомана», на якого мав орієнтуватися й талановитий письменник, також стаючи «графоманом з примусу». І четверте покоління – народжені в 1930-х рр., зокрема шістдесятники, ряд імен яких починається іменами Ліни Костенко й Івана Драча («Панорама найновішої літератури в УРСР. Поезія. Проза. Критика». С. 33-42). Це було новацією для тогочасної України, здеморалізованої ідеологічними заборонами та морально розкладеної тенденційно заангажованим літературно-критичним офіційним дискурсом.
Вдалою репрезентацією з’яви нового літературного покоління і стала впорядкована ним антологія «Панорама найновішої літератури в УРСР. Поезія. Проза. Критика» (Нью-Йорк, 1963) – перша антологія подібного типу, що сукупно репрезентувала творчість молодої генерації, яка стрімко ввірвалася в літературу на початку 1960-х рр. Упорядник уводив ці імена в літературний обіг і взагалі в духовну ауру нації як цілісне літературно-естетичне явище, в результаті чого за нею міцно закріпилося визначення «шістдесятники»: «…мало хто творчо «ожив» з тих письменників, які виступили в літературі ще за життя Сталіна, зате найбільш відрадним явищем була поява в літературі за ці останні два роки молодого покоління – так званих «шестидесятників» («Сучасна література в УРСР». Мюнхен, 1964. С.7). Важливо, що І. Кошелівець звернув увагу на модернізацію української літератури з появою резонансних імен шістдесятників: «… якби я хотів назвати щось найбільш оригінальне в сучасній радянській прозі, то мусів би вказати на початкові кроки в прозі ще зовсім молодого Валерія Шевчука. Перші кілька його новельок […] явище в українській літературі безпрецедентне тим, що вони зовсім, сказати б, безтрадиційні. В них нічогісінько немає ні від української клясики, ні від сучасних «метрів» прози, у яких учитися – є обов’язком молодих авторів (маю на увазі – обов’язком приписаним [… ]. Враження від цих творів таке, наче автор, відштовхуючись від заяложених зразків радянської прози, взяв собі за зразок модерних західних авторів…» (Там само. С. 7-8); «Цих троє (маються на увазі Вал. Шевчук, Є. Гуцало та О. Різниченко –Л.Т.) більш-менш типово відбивають найприкметнішу рису молодої прози: бажання модернізувати безнадійно захуторянену т. зв. “народністю” нашу літературу» («Панорама найновішої літератури в УРСР»). Тож він фактично полемізував із тими, хто намагався пояснити з’яву цього літературного покоління лише суспільно-політичними обставинами, ігноруючи природу художньої творчості як саморух, оновлення всередині самої себе.
У цьому ж контексті окресленої тези щодо структуралізації літературного процесу перебуває і відомий факт «авторства» І. Кошелівця стосовно назви «Нью-Йоркська група». Як зізнавався сам І. Кошелівець у статті в «Українській літературній газеті» від грудня 1958 р., назву «нью-йоркська» почув із поточної мови, а не означив (придумав), однак акт зафіксування, легалізації належав саме йому, тож авторство надійно закріпилося саме за ним, його авторитетом була освячена, легалізована. Отже, ці два цілком самобутні знакові явища (шістдесятники і НЙГ), що заявили про себе приблизно в одному часі й визначали вектор художніх шукань української модерної поезії й прози, освячені іменем і авторитетом І. Кошелівця.
(Закінчення буде)
Титульне фото (зліва направо): Емма Андієвська, Івана Кошелівець, Людмила Тарнашинська. Мюнхен, Український Вільний Університет, 1997 рік.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.