“Українська літературна газета”, ч. 4 (348), квітень 2023
Задумані як п’єса в 2017 році та перетворені у фільм у 2020 «Погані дороги» Наталі Ворожбит дійшли до українського глядача напередодні повномасштабного російського вторгнення, здобувши «по дорозі», у 2022, Шевченківську премію, а нині, в часи війни (оскільки ця п’єса і знятий за нею фільм – «одне з перших висловлювань про війну на сході України» – так визначає його авторка), цікаві тим, що і як у них показано. Звичайно, драма й фільм Наталі Ворожбит не про війну, а, як зазначено в анотації, про людей на тлі війні – «тих, чиє життя проходить по обидва боки лінії розмежування», а також про ті зміни, які вносить війна в життя людей – військових і цивільних («безжальний погляд на те, як війна дегуманізує людину», цитуючи видання «The Independent»), отож дивитися їх варто, ймовірно, з цієї перспективи.
Слово «дивитися», однак, із перших кадрів стає проблематичним: із погляду художнього «Погані дороги» нічим не вирізняються (ні про які кінематографічні прийоми або драматургічні засоби не йдеться, і критики, які говорять про мінімалізм як основний технічний принцип «Поганих доріг», звичайно, роблять комплімент їх авторці та режисерці). Для випускниці Літературного інституту імені Горького, яка побудувала свою кар’єру в Москві, працюючи над серіалами для російської публіки (своєрідною спробою перенести шаблон російських серіалів про «сельскую глубинку» стала її доволі дискусійна щодо мистецької значущості, хоча цікава стилістично травестія «Спіймати Кайдаша» 2020 року), «Погані дороги» виявилися спробою зануритися в «українську» стихію загалом та у воєнну тематику зокрема.
Доволі суперечливі та хаотичні спроби Наталі Ворожбит окреслити тему і зміст «Поганих доріг» у різних інтерв’ю засвідчують, з одного боку, зізнання в індивідуалізації воєнного досвіду – спробу поставити питання, що потребують відповідей, а з другого – запевнення в тому, що всі «історії жителів Донбасу й українських військових», об’єднані темою розбитих доріг, «реальні», позаяк почерпнуті «з життя».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Звісно, усякий твір, незалежно від жанру або стилю, є відображенням внутрішніх переживань автора – це аксіома, тож репрезентація власного досвіду (біографічного чи емоційного) засобами кіно не виглядає несподіванкою. Але запевнення в тому, що весь фільм – «правдивий», варте, аби над ним замислитись: якщо це й так, то чи цього достатньо, аби він сприймався як мистецтво? Жінка-медик, що випорожнюється в одній із кіноновел (у першій – «міжнародній» – версії стрічки її було вирізано як таку, яка «затягує фільм» і взагалі є «зайвою»), і «справді» це робить, та чи стає від цього акт її випорожнення, знятий на камеру, мистецтвом? Можливо, якщо відповісти на питання, як саме він знятий, для кого і навіщо, а отже, з урахуванням специфіки жанру й аудиторії. Чим є і може бути «правда» в мистецтві та в житті, що означає «правдивість» у зображенні життя та що вкладається в це слово – тема окремої і, з огляду на зміст п’єси і фільму Наталі Ворожбит, даремної розмови. Вже з першої кіноновели, що називається «Блокпост», стає зрозуміло, що час і місце подій – вельми умовні (такий епізод міг би відбутися в умовах українсько-російської, ізраїльсько-палестинської, іраксько-американської чи будь-якої іншої війни, а інші епізоди – з ким і де завгодно), а завіряння у «правдивості» чи достовірності зображення («Фільм режисерки володіє незвичним для нашого кіно відчуттям достовірності того, що відбувається», – цілком серйозно стверджує один із кінокритиків) – не більше, ніж маніпуляція чи, м’якше висловлюючись, спроба привернути увагу.
Показово, що п’єса Наталі Ворожбит спершу з’явилася англійською (на сцені Лондонського театру «Королівський двір» у 2017), оригінальний фільм вийшов російською – для «міжнародного» глядача, а для українського окремі репліки, які говорять українці, – на вимогу закону, а не згідно з авторським замислом, продубльовані «їхньою» мовою. Цей момент – мовний, уважаю, досить важливий для розуміння «Поганих доріг»: написані російською, перекладені англійською, а згодом принагідно продубльовані українською, вони доводять: мова для авторки – така ж умовність, як декорації, костюми, грим.
Якщо про відкриття художні, себто про форму, в «Поганих дорогах» говорити не доводиться (досвід національного та світового кінематографа, здається, оминув Наталю Ворожбит цілком: як авторка, що вийшла з шинелі «нового покоління» російських кінематографістів, вона цієї шинелі не те, що не зняла, а навіть не перекроїла), спробуймо з’ясувати, про що ж сам фільм і чи говорить він глядачеві щось таке, про той ще не знає? Авторка обіцяє глядачеві розповісти «історії про кохання, ненависть, довіру, зраду і порушення особистих кордонів на тлі порушення кордонів державних», а також «чого варто боятися у воєнний час, окрім вибухів і обстрілів», але ця обіцянка видає бажане за дійсне. Через фрагментарність і уривчастість її «історії» (жодна з них не має логічного початку чи кінця, всі вони принципово недоговорені, й якщо перетинаються межи собою, то завжди по дотичній) насправді ні про що не «розповідають», а лише – на рівні окремих реплік – повідомляють про щось, що трапилося, і те «щось» здебільшого позбавлене причинно-наслідкового зв’язку. Сюжетно та композиційно ці «історії» не є власне «історіями» (чи навіть випадками з життя, скоріше натяками на випадки) і не творять якоїсь логічно продуманої та впорядкованої цілості, тож зрозуміти їхній зміст можна лише з контексту, тобто маючи заздалегідь сформоване (питання: ким і яке?) уявлення про місце й час «подій» – в іншому випадку ці «історії» (чи, вірогідніше, матеріали до історій) здаються серією невибагливих, безбарвних, нашвидкуруч поставлених ескізів. Можливо, такий підхід і мав би сенс, якби авторка відмовилася від законів драматичної дії, а також залишків сюжету, композиції, характерів – натомість, незавершеність і фрагментарність її «історій» створюють враження не доведеного до ладу матеріалу.
Попри всі прагнення Наталі Ворожбит вийти за межі політики й ідеології і зазирнути в суть життя, «яким воно є», інакше: показати його з-за меж добра і зла («Тут немає місця добру та злу – лише сіра зона», – пише про цю стрічку кінокритик, підкреслюючи це як одну з її істотних «переваг»), «Погані дороги» – твір виразно ідеологічний і політичний. Не декларативно, через озвучування певних лозунгів і гасел, а в досить специфічний спосіб – через розмивання ролей між завойовником і завойованим, коли значення мають не колір шевронів або мова (і з цього погляду справді неважливо, якою – англійською, російською чи українською – спілкуються межи собою (анти)герої), а їхні соціальні та морально-етичні характеристики (всіх персонажів, до речі, зображено не динамічно, а статично – ніхто з них, як і ніщо в них самих, не змінюється в результаті зіткнення з іншими, до того ж жоден із них не має конкретної географічної, національної чи соціальної «прив’язки»). Охрещене «ідеологічною невизначеністю» «зрівняння у правах» вбивці й убитого, ката і жертви, якщо дистанціюватися від принципів ідеологічних, а в цьому випадку – ще й гуманістичних і, всупереч здоровому глузду, продовжити вдавати, що мистецтво – поза політикою (і, можливо, поза мораллю?), – це небезпечний компроміс (хай не із совістю, але з мистецтвом!), який у результаті зводить нанівець усі – якими би вони не були – прагнення авторки та режисерки.
Українські «націоналісти» (чорно-червоні шеврони мають говорити самі за себе), або, як їх не без іронії охарактеризувала в одному з інтерв’ю сама Наталя Ворожбит, «військові на всю голову», входять у статеві зносини з «дєвочкою-малолєткою» Людою Марченко з Донбасу, а російські бойовики ґвалтують українську полонену журналістку – ідейний посил цих епізодів (першого і третього) чіткий: між українською і російською арміями, за винятком мови, – жодних моральних відмінностей (мовна відмінність, пам’ятаймо, штучна – це дубляж). «Населення» Донбасу, репрезентоване «дєвочками», бухим, але – порівняно з лицемірними українськими «правосєками» – чесним директором школи, і ще якимись «бабушками» становить «третю», окрему, групу й ідентичність. Здається, це позиція. Візуально її зображено на постері до фільму, де український військовий («правосєк») і директор школи (обидва, до речі, озброєні гвинтівками: один зі справжньою, а інший – із макетом) зійшлися віч-на-віч.
Потрібно визнати: в контексті того, як зображується російсько-українська війна, Донбас і його мешканці в художньому кіно (принагідно можна згадати «Донбас» Сергія Лозниці 2018 р. чи «Атлантиду» Валентина Васяновича 2019 р., а з ними й низку інших речей, що «чесно» й «не заангажовано» «фіксують» епоху і її людей), стрічка Наталі Ворожбит відображає певну (негативну) тенденцію. Досить прямолінійно цю тенденцію озвучила літературознавиця Роксана Харчук, питаючи, найімовірніше, сама у себе: «Якщо бути зовсім відвертим, то незрозуміло, навіщо Україну, якщо вона така нікчемна, як це показано у Ворожбит, захищати від такого ж деградованого Донбасу?». І, підсумовуючи власні враження, додала: «Для західного глядача після цього фільму взагалі Україна залишиться відразливою». Це, безсумнівно, так. Однак дивитися «Погані дороги» можна лише тримаючи в оці цю тенденцію – відверто негативну, бо зіткану з низки ідеологічних стереотипів і візуальних кліше, а в іншому випадку, якщо не відчувати професійного обов’язку кіноаналітика, літературного чи театрального критика, їх можна вимкнути, вийти із зали не додивившись чи закрити книжку. І не тому, що п’єса або фільм вражають чи шокують, а тому, що витримати натиск художньої пересічності (сірості) здатен не кожен (а п’єса й фільм спрямовані на те, щоб не захоплювати, а тиснути на глядача – ідеологічно та психологічно). Можливо найвиразнішим (після епізоду в підвалі з його надмірністю насильства й сексу) зразком того, як прагнення авторки та режисерки вражати й шокувати переростає у ґротескність, є епізод із обезголовленим тілом українського воїна: властивий усьому твору фізіологічний цинізм тут досягає свого піку.
«Погані дороги» – це, звісно, метафора самої України, або, як визначив зміст цієї кінострічки один із критиків, це «фільм про окремі локуси, майже повністю виключені з того, що ми можемо назвати “життям країни”», а сама назва символізує «ментальний стан людей на цих дорогах» і «стан країни, яка не є цілісною з огляду на війну». Найяскравішим утіленням цієї України, якою її побачила Наталя Ворожбит, як «території без правил та фактично без цінностей», стають архетипні українські селяни (новела «Курка»). Спершу прикинувшись добродушними простаками, вони видурюють погрозами в міської «дурепи» всі її заощадження й навіть здирають із неї прикраси. Ймовірно, це і мало б називатися «підважуванням основ патріархальності», конфліктом села і міста тощо, але насправді є ні тим, ні іншим, а якоюсь пародією (прагнення авторки показати, як за певних умов вчинки людей можуть здаватись нелогічними чи навіть абсурдними і що стається з окремою людиною, що діє за законами особистої логіки, багатообіцяюче в своїй основі, не спрацьовує через передбачуваність розвитку подій – із заздалегідь визначеною розв’язкою – і через чорно-білу оптику). Звісно, ті мірки, з якими підходить до реальності Наталя Ворожбит, далекі від пародійного та навіть гумористичного зображення: як реалістка з нахилом до грубого (подекуди, як-от у сцені з обезголовленим трупом українського військового, клінічного) натуралізму вона не здатна розкривати велике через мале, як і не здатна на протилежне – використовувати мову гіперболи. Наталя Ворожбит не вміє говорити узагальненнями і ставати над часом і над простором (а отже, над політикою та ідеологією), бачити людину в житті й життя через людину, а натомість показує все прямолінійно, в натуральну величину, не залишаючи до того ж місця для підтексту або різночитань і позбавляючи тим самим читача/глядача нюансувати настроєм, що завжди міститься десь поза словом/кадром. Кадр за кадром і сторінку за сторінкою вона заповнює порожніми, але заквітчаними добірним «русcким матом», репліками, схемами випадкових зустрічей, казусів, інсинуацій, які можна варіювати, переставляючи місцями, змінювати їх, і від цього нічого – за змістом і структурою – не зміниться. Як, зрештою, і від перегляду самого фільму чи вистави.
Вадим Василенко,
Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.