“Українська літературна газета”, ч. 4 (348), квітень 2023
Цю книгу я вперше взяв до рук році так у дев’яносто сьомому чи дев’яносто восьмому – через два-три роки після свого повернення з Москви, де прожив шістнадцять літ. Тоді мене ще цікавили погляди інших людей, українців, на той мегаполіс. Я прочитав може з чверть книги й покинув, бо, по-перше, не звик до матюччя в художніх текстах – вони мене просто вбивали, а по-друге, я абсолютно не поділяв бачення автором Москви року 1991-го. Чому?
Автор локалізує початок своєї історії вулицями Яблочкова та Фонвізіна і автобусом №18, а я на початку 91-го року на сусідній з ними вулиці Гончарова, буд. 19А, вельми діяльно займався розвоєм щойно створеної власної рекламної агенції. Ми цілком могли їздити з паном Андруховичем в одному автобусі вказаного маршруту, чи в одному вагоні метро (чого, правда, не можу сказати про арбатську закусочну, котра ще раніше була звичайною кондитерською і мене не цікавила, хоча то були добре знані мною місця ще з року 1976-го). А згадувані автором жахливі в’єтнамці в той час узагалі правдами й неправдами окупували гуртожиток факультету АВТ інституту інженерів залізничного транспорту, – мого Alma mater, – і всі ці локації (за винятком арбатської закусочної) розташовувалось на площі максимум в один квадратний кілометр, а можливо навіть на вполовину меншій: з часом масштаби в пам’яті стерлися; в будь-якому разі це лише малесенький прямокутничок на мапі велетенської імперської столиці.
Правда, пивний заклад на Фонвізіна, як і будь-який інший з незліченної їх кількості по Москві, називався не пивбаром, як у Андруховича, а «пивним павільйоном» – на всю тодішню дванадцятимільйонну столицю імперії був лише один-єдиний пивний бар – «Саяни» у кварталі від згаданої вже «закусочної» на Арбаті й ходили туди здебільшого іноземці та грьобані «аристократи», бо який сенс пити найдемократичніше у світі пійло – хоч Останкінського пивзаводу, хоч Черкізовського – деінде, окрім тих павільйонів?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Одним словом, це, бачу, таки спонукає мене до розповіді про московські пивні павільйони першої половини вісімдесятих років, про специфічну їх атмосферу. Усе це я пишу до того, що на момент прочитання добре знав і описані в експозиції повісті місця, і саму тамтешню тодішню атмосферу, а тому й не погодився з її апокаліптичним авторським баченням.
Ні, зрозумійте мене правильно, я вірю, що автор описав у тій експозиції дійсно те, що бачив (за винятком вибуху гранати – про таке я щось не чув, хоча це була би аж надто резонансна подія), але він спресував у один травневий день, навіть у пів дня, бачене ним за два роки – ось у чому річ, а я чверть століття назад ще не був спроможний сприймати гротеск без анонсованого попередження. Тому чортихнувся й книжку віддав назад до бібліотеки.
А це ось днями з глибин інтернету сама виплила на мене аудіокнига з начиткою молодого Ю. Андруховича і я наважився, дослухав запис до кінця. Сам був здивований результатом: я побачив твір цілісним по стилю й суті, глибоким і навіть пророчим – ото так!
Повість певним чином автобіографічна. Автор веде розповідь від першої особи, такого собі «Отто фон Ф.» – молодого українського літератора, що закінчує своє дворічне студіювання в Московському Літінституті: все, як у реальному житті самого Андруховича. Отто до своїх однокурсників – росіян, узбеків, євреїв і осіб плутаного етнічного походження ставиться зневажливо-скептично, як до п’яничок, а не майбутніх геніїв пера й інженерів людських душ, хоча сам в цьому сенсі нічим від них не відрізняється – навіть у згадках про власне минуле в Україні. Одразу видно – постмодерніст дозріває.
І ото одного травневого, можна сказати ранку, троє таких друзів витягають Отто в пивний павільйон на Фонвізіна, де починаються щедрі вливання всілякого пійла на тлі гротескових описів павільйонного життя-буття москвичів та гостей столиці. Проте в Отто на меті ще купа житейських планів і він, добряче вже накачавшись, із завбачливо прихопленою заздалегідь чималою сумкою рушає до магазину «Дитячий світ» – того самого, що по сусідству з кам’яним монстром КДБ і кам’яною ж постаттю Фелікса, теж монстра, проте покійного.
В туалеті «Дитячого світу» в Отто фон Ф. злодій краде гаманець із грішми на подарунки та авіаквитком додому. Отто женеться за ним, потрапляє в підвал магазину, а потім несподівано опиняється в підземеллях урядового метро (воно дійсно існує, це факт) і десь тут, ще в підвалі чи вже у підземеллях, реальність непомітно для читача підміняється сюром, містифікацією: велетенські щури, спецназ по їх знищенню, арешт, ув’язнення, майбутня страта – події схожі на хворобливо-п’яне марення героя, вони змінюються, наче в калейдоскопі, все більше нагнітаючи ситуацію безвиході, а тоді Отто все ж утікає і потрапляє на закрите засідання комуністичних, і не тільки, мерців – він мовби Данте опускається в пекло комуністичної ідеї в російському виконанні.
Це кульмінація.
Доповідач у панчосі на обличчі (звідки він тоді знав, що владу в Росії отримає криміналітет?) пропонує аудиторії план розвитку подій заради збереження імперії або хоча би її видимості.
« … — Мусимо визнати, що ми на порозі катастрофи. Повторюю: на порозі. Чи маємо шанси для її відвернення? Чи можна ще врятувати нашу велику спадщину? Скільки для цього треба зусиль, вогню, крові, металу? Ось те коло питань, що всіх нас не в жарт пече. Минулися ті повільні часи, коли ми могли дозволити собі відступи, пом’якшення, амністії, розпруження, розрідження. Нині альтернатив не маємо. Тобто ще маємо, але це вже остання з можливих альтернатив; бути чи не бути. Бути Великій Державі чи не бути. Розвалюється фактично все. Тріщать по швах святині і танки. Армія вже не здатна виконувати накази пращурів: вона симулює…
…Слід розтяти це хворе тіло ізсередини! Розпустити всіх по домівках, опустити завісу. Ми подаруємо всім їхню, вибачте на слові, омріяну незалежність. Ми навчимо їх перемагати у референдумах. Бо референдум — це ідеальний спосіб маніпулювати людьми, залишаючи в них ілюзію, нібито вони самі вирішують свою долю. Ми навчимо їх любові до Держави. А це означає — до насильства, обманів і хабарів. Ми завжди готові стати на захист тамтешнього російськомовного населення…
…На чолі новоспечених, пардон, незалежних урядів виникнуть апробовані нами і нами ж призначені виконавці. Хаос породжуватиме хаос… Велика ентропійна хвиля, що розірвала Велику Імперію, рознесе вщент і незалежні, перепрошую, державки. Усе це виглядатиме надто карикатурно, ці призначені нами президенти, ці закуплені нами парламенти. Ці прикордонні конфлікти… Ці героїчні спроби західних банкірів навчити божевільних свободі. Ці голодні міжусобиці, бунти і страйки. Ця індустрія церков і борделів. Великий непотріб указів, конституцій та декларацій. І тотальний смітник, ні, багато незалежних смітників на чолі з недолугими маріонетками. Ось — наша програма дій».
Нагадаю: написано це 31 рік тому, тридцятиоднорічним літератором-початківцем. Буквально ще рік назад багато хто з наших діючих нині політиків нічого з процитованого вище просто не розуміли, як не розуміли і майже всі їх попередники, як не розуміла більшість українців. І як ще й досі не розуміє, і довго ще не зрозуміє досить значний відсоток нашого населення.
Перечитайте «Московіаду» Юрія Андруховича – ви багато чого нового відкриєте для себе заново. Прочитайте, коли не читали – матимете насолоду відчути свіжість у словах і думках, покладених автором на папір ще три десятиліття тому.
Чим усе закінчується?
Сподіваюся, читач, фігурально кажучи, виблює разом із Отто фон Ф. всі сім шарів випитої за попереднє життя отрути російсько-радянської пропаганди, а потім, набравшись рішучості, розіб’є напхані тирсою опудала тих символів, що заступали й викривляли нашу колективну та індивідуальну свідомість і з гаслом «Геть від Москви!» подасться додому, на Захід. Це і є головна ідея повісті. У хворобі, в пригніченому настрої, коли не літаком, так «зайцем» на третій полиці сорок першого потяга «Москва-Київ» – як завгодно, аби лиш геть від Москви: як, власне, і вчиняє герой Юрія Андруховича.
Утім у всій цій історії з «Московіадою» є один цікавий нюанс. Виявляється, десь за рік до її появи Юрій Андрухович переклав з польської на українську повість «Малий Апокаліпсис» Тадеуша Конвіцького, написану в кінці сімдесятих, коли поляки тільки починали свою боротьбу за незалежність. І це стало приводом для Оксани Забужко заявити, що «в «Московіаді» маємо, властиво, «Малий Апокаліпсис», на малоросійський лад перелицьований», бо вона, перечитавши та порівнявши обидва тексти, побачила, буцімто «Андрухович транспонує, або ж «трансплантує», в українські реалії не лише сюжет, транспонуються й композиційні прийоми (катаклізм у ресторані «Парадиз», що він же «бар на Фонвізіна», перехід підземеллям до потаємної зали «кремлівського ланчу»), і навіть персонажі».
Але, що дивно мені, Оксана Забужко не розгледіла в тексті Андруховича прямого політичного пророцтва, одне лише намагання української інтелігенції знайти «світоглядну дистанцію по відношенню до Росії», яка би «безповоротно скасовувала владність» російської культури – й тільки! Хоча, з іншого боку, «за що ж ми воюємо, як не за культуру?» – сказав колись Вінстон Черчілль.
hvilya.com
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.