“Українська літературна газета”, ч. 4 (348), квітень 2023
Йдеться про книгу, яка могла би так називатися, якби Микола Рябчук, обговорюючи у передмові два варіанти її заголовка, обрав саме такий. Та він віддав перевагу інакшому – «Лексикон націоналіста та інші есеї» (Львів, 2021). Мотиви тієї інакшості нез’ясовні. Хоча можна припустити втручання видавця, котрий міг вважати, що під «діючим» заголовком книга розходитиметься краще. (Не знаю, як інші, а я на цей гачок піймався). Водночас у передмові до книги автор припустив можливість будь-якого з цих заголовків і визнав, що вони однаково іронічні (невідомо тільки, щодо кого й чого – читача, змісту збірки чи це самоіронія?) і, нехай і частково, висловлюють позицію автора, бо позначають «обидва не чужі мені дискурси» (с.9). Добре, «не чужі», а який же із дискурсів свій? Це не вимога однозначності, йдеться радше про таку дефіцитну в добу непевності (uncertainty) визначеність. Чи не ухиляння від неї ховається за іронією в цьому випадку? Або невже мова йде про якісь «частини», а позицію автора складає їхня сума? Коли читач намагатиметься віднайти відповідь на це питання, найперше шукаючи у книзі текст під назвою «Лексикон націоналіста» (бо із назви книги випливає, що у ній мав би бути, крім «інших есеїв», есей під саме такою назвою), то він виявиться ошуканим: очевидно, цей титульний есей із книги чомусь вилучили. Чи не химерна річ?
Та зі змісту текстів, які залишилися, читач зрештою зможе з’ясувати, що позиція автора не підлягає рубриці «ні те, ні се», а є добре підваженим нинішньою добою лібералізмом. Щоправда, у Рябчука – лібералізмом неортодоксальним, бо автор «Лексикону націоналіста» знає, що лібералізм, поруч із пацифізмом, – «смертельні недуги у тому світі, де право визначає сила» (с.35-36); бо він з’ясовує, чому в сучасній Україні войовничий націоналізм виправданий (с.139); бо у книзі осмислюється «патріотичний етос» (див. с.116) (правда, вираз не з лексикону ліберала, як і наголос на українській Україні (с.65)?); зрештою, не замовчує М. Рябчук і міжвоєнний «ліберальний декаданс».
Перш ніж з’ясовувати, які саме теми осмислені в книзі з цієї позиції, дозволю собі ще раз повернутися до її заголовка. У ньому зазначений жанр зібраних тут двадцяти текстів – есеї. Це чи не найпопулярніший сьогодні жанр інтелектуальної прози, що своїми визначальними прикметами –та що там казати! – усіма фібрами своєї жанрової душі резонує з головними трендами доби непевності. Тямущі читачі-шанувальники Миколи Рябчука (а таких, я певен, чимало) стверджуватимуть, що всі його нехудожні, точніше – небелетристичні тексти виконані в есеїстичній манері. І я до них пристану. Але наполягатиму, що есеїстична манера прозового письма і жанр есею – то не одне й те саме. Хоча цей жанр не зовсім «канонічний», як, до прикладу, сонет або новела, його межі дещо розмиті, але у передмові до книги (і це третина цієї передмови) автор окреслив їх досить чітко. Проте із зібраних у книзі текстів лише кілька (наприклад, другий із «Трьох есеїв про незалежність») корелюють з тими передмовними критеріями. Решта – публіцистика, трохи белетризована, із вкрапленнями не тільки, за словами автора, важких академічних викладок (див. с.8), а й спогадів. Про незмогу відмовитися від публіцистики говорить у передмові сам автор.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ні, безумовно, у текстів є властиво есеїстичні заголовки («Український П’ятниця і два його Робінзони», «З культурою і без» тощо), є особливі ходи думки, зокрема розгортання її від першої особи, що погоджується з опорою автора на особистий досвід і спогадами з його приватного життя, є тонка іронія та самоіронія, а також образне мислення як вияв того натхнення, яке у передмові пов’язане з есеєм, – все це прикмети есеїстичної манери письма, але вони ще не роблять тексти есеями, якими його бачить (у передмові) сам М. Рябчук. В останньому розділі In memoriam з безсумнівним письменницьким хистом створені образи близьких авторові непересічних, гідних уваги, поваги й пам’яті людей; зроблено це вправно й переконливо, проте це також не есеї, а спогади. Між іншим, останній образок більше пасував би газетній колонці, ніж розділам книги. Незрозуміло, чому «есеї» винесені на титул книги. Ще одна химерна річ?
Та пора від титульної сторінки перейти всередину книги, де зібрані опубліковані переважно у періодиці з 1999 до 2020 року тексти. (Переважно, тому що, наприклад. «Уявні стіни, віртуальні мости» побачили світ майже одночасно у цій книзі і у збірнику статей двадцяти авторів «Мости замість стін, або Що об’єднує українців?»). Автор згрупував їх у чотири розділи, серед яких внутрішньою тематичною єдністю вирізняється другий – «Thesaurus Polonia».
У книзі М. Рябчук звертається як до нових, так і до традиційних для себе сюжетів (наприклад, ціннісна дуальність населення нашої країни), але і в цих останніх віднаходить нові грані або смисли, зокрема трактуючи цю амбівалентність як «два несумісних національних проєкти, два типи ідентичності та дві досить різні системи цінностей» (с.148), а іноді і як «холодну громадянську війну… війну пам’ятей, символів та ідентичностей» (с.115). До речі, йому йдеться не так про події та процеси, як про їхні доглибні сенси, до яких разом із читачами він «докопується».
У письмі М. Рябчука домінують аналітичні настанови, він препарує цікаві йому явища та переважно уникає оцінних суджень. Але чи не виключний виняток зроблено для нелюбої авторові єдиної в нинішній Україні ідеологічної партії «Свободи». Не задовольняючись кваліфікацією її як праворадикальної, автор «Лексикону націоналіста» знаходить безліч знищувальних наліпок: «кишенькові радикали» (с.18) – наче не «свободівці» складали основну силу Революції гідності; «маргінальна» (щодо чого? – І. Л.) і «фашизоїдна» (с.40), «ксенофобська» (с.116), «авторитаристська» (с.121) тощо. Коли вичерпалися власні ярлики, їх позичають у В. Лихачова: «лабораторні гумункулюси» (с.16) – наче у «свободівців» не було ідейних попередників у національно-визвольному русі ще на поч. ХХ ст., яких у книзі чомусь мають за лібералів (с.35), хоча насправді вони були соціал-демократами; і навіть нацисти, неонацисти і фашисти – ніби у непрямій мові, але без застережень. До речі, щоби додати ваги аргументові у форматі цитати, М. Рябчук робить комплімент авторові цитованої праці В. Лихачову – «один із найкомпетентніших дослідників українського політичного радикалізму» (с.16). Аналогічну ситуацію маємо з цитатою із В. Бен’яміна, що подається як «класична теза» (с.40).
Спостерігаючи несподіваний вибух Рябчукової «партійності», не хотілось би доходити висновку, ніби він змагається із зауваженою Мотилем совєтською демонізацією націоналістів. Адже для нього войовничий націоналізм у сучасній Україні небезпідставний, а «екстремізм» правих іноді гаданий, а не реальний (див. с.115). Фашизація «Свободи», коли врахувати роль тієї в українських Майданах, особливо останньому, може бути потрактована як вода на млин російської пропаганди, котра подає повалення режиму Януковича як «фашистський путч». І тоді дещо з цитованого у книзі варто її авторові прочитати ще раз. Маю на оці думку Томаса де Вааля і Метью Купфера про ярлики як перетворення концепту в політизоване звинувачення (с.41).
Зазначений вибух – чи не єдина химерна річ у змісті «Лексикону націоналіста». Хіба ще згадаю браваду вільнодумством чи несподівану підліткову задерикуватість у мимохідь кинутій фразі про інфантильність державного гімну України (с.140). Загалом тональність книги розсудлива й довірлива; тут нема поверхових міркувань або тез «на потребу дня».
Я наголосив би у прочитаному два актуальні тематичні блоки. Головний – це новітні українські трансформації та місце України в сучасному світі, зокрема стосунки Україна – Польща та Україна – Росія (вони найчастіше розглядаються у продуктивному, бо дуже промовистому зіставленні). Інший, скромніший, – самовизначення українського інтелектуала/інтелігента (тобто людини, здатної рефлексувати над ситуацією) у часи непевності, осмислюване в контексті ширше окресленої проблеми ідентичності. В центрі уваги публіциста – сучасний українець на історичному розпутті. Українська людина постає тут у двох вимірах: індивідуальному, де акцент зроблено на її притомності/непритомності, та її громадянськості; спільнотному, де головним чином йдеться про стан солідарності спільноти та її ідентифікації, зокрема національної.
Суперечливість української трансформації виражена у книзі двома її головними трендами. З одного боку, продовжується «повзуча, проте досить послідовна ресовєтизація та русифікація символічного простору, національного наративу і мовно-культурної самоідентифікації населення» (с.15). З іншого, політичний та економічний плюралізм, відносна свобода слова; зрештою, у суспільстві розсіюється аксіологічний вакуум і відбувається ціннісний зсув у бік Європи як символічного центру на противагу центрові імперському – від цінностей виживання до цінностей самовираження. Це зрушення «є результатом модернізаційних процесів і водночас їх рушійною силою» (с.31). Найновіший тур Всесвітнього огляду ціннісних орієнтацій (2020) підтверджує названі тенденції і визначає домінантну серед них: ціннісно-культурне поле українського суспільства характеризується суперечливим та дуже повільним відходом від постсовєтських орієнтацій, водночас є виразним позиціонування України на боці цінностей виживання, а рух у бік цінностей самовираження та підтримки їх репрезентантів є дуже повільним.
Загалом можливості й перспективи національно-демократичних сил М. Рябчук зважує досить тверезо. Підставами песимізму є не тільки величезні запаси гомо совєтікуса в Україні (с.106), слабкість громадянського суспільства і, зокрема, проукраїнської частини громадян держави, а й її непевність у власних силах (с.126) і безпорадність українських центристів (с.42), загострення ментальної амбівалентності населення України, що обертається зокрема відчуженням галичан жителями центральної, східної та південної її частин (с.152), які для автора є носіями інфантильної свідомості (с.72), а держава продовжує бути дисфункціональною і надто чужою для її громадян (с.136). Але тут все ще точиться антиколоніальна боротьба (с.117), Україна все ще перебуває у стані «незавершеної національно-визвольної боротьби» (с.116). І тому вона цілком безпідставно здається деяким західним партнерам «можливо, безнадійною країною» (с. 118). До речі, Україну М. Рябчук розташовує у Європі – не завдяки її реальним чи (переважно) мнимим досягненням. В українських Майданах він бачить намагання довершити східноєвропейську революцію 1989-1991 років, що була, на його думку, і національно-визвольною (с.29).
Книга відзначається багатством інтелектуальних сюжетів. Серед них я би вирізнив особливо актуальний, навіть чи не найдражливіший сьогодні – стосунки України із Заходом. М. Рябчук розглядає їх у площині «цінностей та інтересів, моралі й геополітики» (с.25). У книзі ці взаємини представлені у двох модусах. Перший – Україна як національний політико-культурний проект і Європа як символічний центр. Другий – Україна як національна держава у її становленні та реальний Євросоюз із його «старою» і «новою» Європами, Realpolitik і «глибоко шрьодеризованими європейськими політиками» (с.34) тощо.
У першому модусі «Європа» в її політичному аспекті для М. Рябчука – це верховенство права, інституційна ефективність, ліберально-демократичні практики і процедури (с.29). Саме цими прикметами вона приваблива для поза- чи недо-європейського простору, ці прикмети надихали учасників Революції гідності. В обговоренні другого модусу взаємин автор книги не дуже озирається на стабільний глобальний тренд політкоректності, уникає популярного у певних українських колах «наївного і ніколи не відвзаємненого західництва» (с.25). Він пам’ятає про обгрунтовані претензії українського поспільства до «розжирілого і нарцисичного» Заходу (с.173), іронізує щодо «глибокої стурбованості» євросоюзівських чиновників (с.34) (хоча сьогодні вони, здається, збираються переходити до дій), не прощає західним лідерам «безпринципність і лицемірство, боягузтво і цинізм… шираків-шрьодерів та інших фергойгенів», їхнє фліртування з диктаторськими режимами (с.59), однакове політкоректне ставлення до гвалтівника і до жертви (с.58); ставить під великий знак питання традицію реальної політики, згідно з якою «одним державам належиться більше суверенітету, ніж іншим» (с.55), З особливою гіркотою М. Рябчук констатує, що відмова «перевтомленого і пересиченого» Заходу від тих базових засад, на яких він заснований, не тільки підриває віру не-Заходу до нього, не лише дискредитує Захід, а й самі ті засади, а з ними – і позаекономічні свої переваги.
У «старому» Євросоюзі напівзабуті поняття права людини, громадянські свободи, солідарність (див. с.90); чи не тому тут «панує загальна втома і від розширення, і від України» (с.117).
Не щадить публіцист і «нову» Європу. Їй також притаманне «душевне і всяке інше ожиріння» (с.56), в якому бачить М. Рябчук причину згасання тут почуття солідарності – атрибуту символічної Європи. Це виявилося, зокрема, у ганебному мовчанні держав, що вважають себе «центрально-східними», на агресію Росії проти Грузії. Цікаво, що в одних випадках (с. 61) автор користується взятим тут у лапки терміном без жодного особливого підтексту, а в інших – надає йому явних іронічних барв (с.89). Річ у тім, що угорці, чехи, словаки, словенці, не бажаючи належати до Східної Європи, пересунули мури між Сходом і Заходом поза себе і прибрали своїй Європі ім’я Центрально-Східної. Разом із тим вони перейняли від гіршої частини «старої» Європи зверхньо-поблажливу, а то й відверто зневажливу позицію щодо «східно-менш-європейських» країн (с.25, 61-62). Публіцист добре знає, що в політиці інтереси переважають над цінностями (с.58), але, як бачимо, це не знімає моральної грані проблем.
Разом із тим М. Рябчук категорично засуджує демонізацію – в унісон з російськими ідеологами – Заходу на кшталт «гнила Європа», «морально здеградований Євросоюз» тощо (с.24). Адже єднання з російським глибинним антизахідництвом не веде до зміцнення власної суб’єктності, а радше до культурної ізоляції та домінування Росії. Образа на Європу за те, що вона «нас весь час ігнорує й недооцінює…є самопринизливою і в кінцевому підсумку саморуйнівною» (с.25). То ж коли Захід обмежується «занепокоєнням», українці змушені покладатися самі на себе, і це додає їм гідності (с.20). А синергія зусиль державних інституцій та публічних інтелектуалів у справі самоусвідомлення/самоопритомнення української спільноти – гідна Рябчукового пера тема, – сподіваюся, буде порушена у його публіцистиці найближчих років.
На завершення відгуку ще раз повернуся до варіантів заголовка книги – реального та віртуального. На україноцентричні акценти у її змісті натрапляєш часто, а от космополітичні віяння на її спрямуванні фактично не позначилися.
P.S. Коли цей відгук був уже готовий, я дізнався, що обговорювана книга – у фінальному турі конкурсу на здобуття Шевченківської премії. Безперечно, «Лексикон націоналіста» гідний якоїсь відзнаки, у .М. Рябчука поганих книг не буває. Але Шевченківської премії більшою мірою заслуговує вся його публіцистика, без винятків дотична до розробки стратегії українського національного буття.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.