* * *
Пройти сміливо і зухвало,
Веселим вітром пронестись
І штормовим зашкальним балом
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Сягнути у небесну вись.
Не зачепившись за буденність
І не образивши світи,
Через вселенську незбагненність
У серці квітку пронести.
І вийти в інший часопростір
Природним, чистим і новим,
І вже господарем – не гостем
В любові злитися із ним.
* * *
я у мріях про тебе за хмари лечу
помічаю раніш непомітне
я пізнаю тебе по нічному дощу
і по сонцю що вранці розквітне
твої риси постануть з гладіні морів
з голубої небесної вати
я прийшов у цей світ вічних втрат і дарів
щоб тебе у собі відкривати
я не вірю що ми тут блукаєм дарма
що це збіг чи якась випадковість
що усі замете прагматична зима
рудименти під назвою совість
і щоб я пам’ятав те що смерті нема
на мій подив комусь на утіху
гілка вишні за комір немов жартома
мені кине іскристого снігу
БІЛЯ КАВ’ЯРНІ
Вона дивилась гордо і лукаво
Крізь шибу запітнілого вікна,
Вона пила з кимсь чай, а може, – каву
По той бік снігового толокна.
А я ішов і, ставши сполотніло,
Забув на мить, що нарізно вже ми,
Й плелася сіть між нами ще невміло
Зненацька розпочатої зими.
* * *
Я кажу, що мені її жаль,
Мені ж радять, що завжди я мушу
Свої слухати серце і душу,
А я чую одну лиш печаль.
І за даллю я бачу лиш даль
Безкінечну, мов сутність вірша…
І гадаю, що, може, цей жаль,
То і є моя вічна душа…
* * *
Життя дає і відбирає,
Шле добрий знак і чорну міть,
Аби між пеклом і між раєм
Ми прагли більше зрозуміть.
І в кожнім знакові чи мітці
І несподіванка, і щем,
Краса і відчай в кожній квітці
І невловиме щось іще.
* * *
Зима, зима, і сипле сніг,
Сіда на вії і в долоні,
Ступивши ледве за поріг,
Ти вже у казки у полоні.
Мороз гаптує на вікні
Із кришталю чудні узори:
Ліси сріблясті чи півні,
А може – гори то чи зорі?
Звідкіль усі вони взялись?
Душа не зна причини тому
І хоче дива, як колись, –
Життя чи половину тому.
ВІН І Я
Йому не пощастило того разу –
Ковзнув у рів у стрічному вогні,
Я в серце штик встромив йому одразу,
Щоб він не встиг зробити це мені.
Гула земля, горіла під ногами,
І я прокляв ту землю і ту мить,
Чужий наказ зробив нас ворогами,
А міг би, звісно, й друзями зробить.
А він сповзав, уп’явши в мене очі,
Мені у душу впучивши свій зір,
І я відчув, як я цього не хочу,
І я завив, немов підбитий звір.
А потім взяв з кишені в нього фото
Й побачив небо сіро-голубе…
Й на зжовклім тлі від жару і від поту –
Своїх дітей, дружину і себе.
* * *
у парадоксі є краса
не вірячи в кінцевість пункту
піднятись хочеш в небеса
не відриваючись від ґрунту
і сидячи у тихім сквері
батальне пишеш полотно
і щастя дзвонить тобі в двері
а ти тікаєш у вікно
* * *
Ваші очі – мов айстри вечірні,
Мов дві ягоди – ваші уста.
На стіні тануть полум’я тіні,
Ваша кава терпка і густа.
У вас посмішка тиха і мила,
І красива, і ніжна рука.
Я відчув тут, як душу стомила
Днів шалених самотність важка.
І зазнала душа супокою
В ореолі стрункої свічі.
Я придумав вас саме такою,
Та згубив свого серця ключі.
За вікном вітер жалібно плаче,
Програють вам стократно усі.
Ваша кава смачна і гаряча,
Але я вже замовив таксі.
* * *
Коли приходить більший біль –
Кудись ідуть болі дрібніші,
Як порятунок нізвідкіль,
Великий біль мене утішить.
Коли іде страшна біда,
То відступають біди менші,
Змиває чорна їх вода,
Щось невловиме щоб довершить.
І в чорноті, що серце ссе,
Живу серед біди і болю,
Не нарікаючи на долю,
Шукаю відповідь на все.
* * *
Як спитає хто колись про мене,
Ти скажи: «Була його свіча
У холодній владі Мельпомени,
Під покровом маски і меча».
Якщо раптом ллють у спомин масло,
Або осуд чується нараз,
Не забудь моє одвічне гасло –
Бути вище слави і образ!
І коли бувати доведеться
Поміж друзів, недругів межи –
Розкажи усе, що заманеться,
Лиш нікому правди не кажи.
* * *
Не ношу я злості ні на кого,
Яко і претензій до зірок,
Молодість, мабуть, і є для того,
Щоби наробити помилок.
Подивлюсь на світ очима серця
І прийму вогонь його і лід,
Зрілість нам для того і дається,
Щоби уладнати все як слід.
І як прийде старості година,
Відчиню і їй смиренно я.
Посміхнися, друже мій єдиний,
І гори, гори, любов моя!
ГРУШІ
Падають, падають груші,
Як мамині зрілі роки,
Запали ті груші у душу,
Далися ті груші взнаки.
Сонце в глазурі і в плюші,
Ладунки небесних сум’ять,
Падають, падають груші,
Нестримно донизу летять.
Падають груші, й нікуди
Не дітись від них, не втекти,
Медові і червоногруді –
Із присмаком гіркоти.
Не вмовити, не зупинити
І не повернути назад
Стрімкі оті метеорити,
Шалений отой грушопад.
Падають, падають груші
У печі малиновий жар –
Мама збирає і сушить…
Буде онуці узвар.
* * *
Ранок травневий, подвір’я шкільне,
Клумба з овальним уступом,
Вітер грайливо тюльпан колихне
Й нумо ховатись за дубом.
На фізкультуру, на перший урок
Вилився «п’ятий» рікою,
Вчитель шикує слухняний рядок –
Класний журнал під рукою.
Все, як колись: і урок, і весна,
Й клумба з овальним уступом,
Як і колись – із котрогось вікна
Пахне гороховим супом.
СНІЖИНКА
З небес неначе, з високості,
Та звідкіля – не зна ніхто,
Летіла ти на Землю в гості
Й до мене сіла на пальто.
Мізками тужачись і зором,
Вдивлявсь я в контур там і тут,
Гадав, милуючись узором,
Про таємничий твій маршрут.
Я думав про краси начала
Й куди ведуть її сліди,
Як враз – миттєво ти розтала,
Лишивши крапельку води.
Можливо, в цій малій краплині
Нове затеплиться життя,
Але тобі, як і людині,
Сюди не буде вороття.
І що могли б тут за дива буть –
Сніг пада з неба й розтає?
Та я в неспокої – тож, мабуть,
Щось глибше в цій події є.
* * *
Маленький динозаврик
У банці з-під варення
Висиджував, чекаючи,
Людського одкровення:
Навіщо запроторили
Його в судно оте,
В неволі ж бо ніякий звір
Не їсть і не росте.
Між тим ішли години,
Проносились роки,
І замисел людини
Йому був невтямки,
Бо він же не комаха
Чи не якийсь удав…
Але ніхто пояснень
Йому так і не дав.
НА БЕРЕЗІ ДНІПРА
тече ріка немов тече вість
як руху вічного зразок
до світу чую я причетність
з усім невидимий зв’язок
накотить райдужна хвилина
в години лагідні і злі
і я наївний мов дитина
шукаю щастя на землі
в своїй стихії сірій дикій
руйнує хвиля мій острог
і я в задумі надвеликій
сиджу самотній наче бог
* * *
Моє слово,
Терпке й трепетливе,
Ми лишилися знову удвох,
Моє слово,
Терпляче й тремтливе,
Я до тебе спускаюсь у льох,
За тобою здіймаюся в небо
І за сонце у безвість лечу,
Я беру скільки треба й не треба,
Та за все неодмінно плачу.
Я зітхаю і знову злітаю,
Я радію і падаю знов,
Чуючи, як любов виростає
Серед болю й хитання основ,
Бачачи то посуху, то зливу
І світи на краю олівця.
Моє слово, стрімке й полохливе,
Нам з тобою іти до кінця.
* * *
Не троп і не стиль,
Не кількість зусиль,
Ні ще який інший секрет.
Нема на це вправ,
Хто більше страждав –
Той більший і буде поет!
* * *
Талан – проста відсутність болю,
Як дощ карнизом торохтить,
Чи йдеш босоніж десь по полю
І п’єш небес хмільну блакить,
Як шарудить вітрець у листі
І пахне липами бульвар,
Як холодить повітря чисте
Залитий сонцем тротуар,
Або червневий лине мускус
Серед вечірніх млосних пір,
Й з вікна чийогось Деміс Русос
Шле свій журливий сувенір.
* * *
Я з дому раптом вийшов,
В надії – це мине,
Коли відчув, як тиша
Розтоптує мене.
Закриті магазини –
Святкові нині дні,
Лиш манекен з вітрини
Підморгує мені.
Й напевне я не знаю:
Тим рухом штучних вій
Він заздрить … співчуває
Самотності моїй?
* * *
Я б не тратив життя на вокзали,
Я б себе не тягнув силоміць,
Чом раніше мені не сказали,
Яка сила у мене і міць?!
Я б спокійно долав свої вали
І не ранивсь об думи-ножі,
І, напевне б, не так ґвалтували
Мене істини дикі, чужі.
І поставив би вічну печатку
На печалях і сумнівах я,
Якби знав від самого початку,
Що дорога ця дійсно моя.
* * *
Трохи сонця й неба,
Далеч уві млі –
Все, що мені треба
На оцій Землі
Щоб ковток повітря
Мозок холодив,
Й на пера на вістря –
Усіляких див.
Щоби мліла чиста
Втома перед сном,
Й шелестіло листя
За моїм вікном,
І шуміла злива
У траві всю ніч,
І щоб ти щаслива
Йшла мені навстріч.
* * *
усупереч не завдяки
зійшовши з газетних шпальт
жорстокі печальні роки
ти ріс крізь біль і асфальт
і ніс небезпечний заряд
немов електричний скат
нащо тому смертний ряд
хто сам собі суд і кат
життя твоє мов карантин
під музику струн і куль
погано коли ти один
та гірше коли ти нуль
* * *
Є полум’я й лід,
Є крила і сіті.
Щастя – політ!
Все просто на світі.
Що живиш – росте,
Чи розум, чи совість.
Все в світі просте,
Біда – нерухомість.
А мука – це час,
Підступно, незримо
З’їдає він нас,
Як біс невмолимий.
Тож хочеться часом
Злетіти над часом…
* * *
Я не знаю, що там завтра буде,
Добрі дні настануть, а чи злі,
Наберу повітря повні груди
І промчуся вітром по землі.
Упаду зерном у її лоно,
І дощем проллюся на ріллю,
Не ждучи безсмертя, а чи скону,
Кожну мить свою благословлю.
І ніколи більше не спитаю
Про межу між явою і сном
І навіщо вечір полихає
Кетягом калини за вікном.
Не спитаю, як питав я досі,
Про причини літа і зими
І навіщо стеле мокра осінь
У саду вогненні килими.
* * *
Без зайвих криків чи овацій,
Позаду кинувши ясу,
Несуть поети смуток націй,
Питому велич і красу.
Високі душі неозорі,
Чий фатум – відстань – не дарма.
Поети – наддалекі зорі,
Ще світло ллється, їх – нема.
* * *
Мій незрадливий оберіг,
Хай довше не приходить зрада! –
Шукати мудрості не гріх,
Любові прагнути не вада.
Моя невипита любов,
Хай ще не порожніє чаша,
Нехай оповнюється знов,
Жива допоки думка наша!
Моя немеркнуча журба,
Либонь і ти не пересічна,
Як ця одвічна боротьба
І тиші прагнення правічне.
- S.
Моє життя перетікає в текст,
Отож, по суті, я існую двічі,
У цьому хрест, у цьому і протест,
І шлях заглянуть світові у вічі.
У цьому зблиск і щастя, і біди
На павутинці бабиного літа,
Ти лише погляд свій не відведи,
Надміру тихий і шалений світе!
Приймаю все, скидаю шкуру й грим,
Оголююся серцем із порога.
Бо кожен з нас лиш добрий пілігрим,
Який шука себе і свого Бога.
Хай буде мир, і буде хай Любов,
І ми хай будемо усміхнені з тобою,
Хай не далось нічого нам без бою,
Та Віра є, і ми живемо знов!