УРИВКИ ІЗ КОМЕНТАРІВ ДО РОМАНУ У П’ЄСАХ «РЄПІН УКРАЇНСЬКИЙ»
Він був уже відомим живописцем, написані ним у 1870–1873 роках «Бурлаки на Волзі» мали грандіозний успіх на Всесвітній виставці у Відні, а в зарубіжній пресі його – ще зовсім молодого Іллю Рєпіна – ставили поруч із всесвітньо відомими майстрами… І ось, як розповідає науковець С.О. Пророкова у своїй книзі «Рєпін», окрилений цим успіхом, нагороджений Золотою медаллю Академії мистецтв та забезпечений урядовою пенсією, він їде на стажування до Франції, малює картину «Паризьке кафе», виставляє її на виставці у Салоні і… зазнає невдачі: картина висить десь аж під стелею, і на неї ніхто не звертає уваги. Куїнджі, який саме повертається на батьківщину, подає це у розмові з Крамським як велику творчу помилку Рєпіна і як повний провал!
Занепокоєний учитель одразу ж (20 серпня 1875 року) відсилає до Парижа листа, в якому запитує свого улюбленця: «…як могло статися, що Ви це писали?» На думку Крамського, не можна було йому, Рєпіну, братися за подібну тему! Адже «…людина, у якої тече в жилах хохлацька кров (виділено мною. – В.Г.), найбільш здатна (тому що розуміє це без зусиль) зобразити важкий, міцний і майже дикий організм, та аж ніяк не кокоток»! І далі Іван Крамський, уже спокійніше, але із твердим переконанням у власній правоті, пояснює своєму ще недосвідченому учневі, що треба бути французом і з дитячої колиски слухати шансонетки, щоб подужати таку тему, як паризьке кафе…
Яке це велике щастя для нас, українців (та й для усього іншого слов’янського світу), що Ілля Юхимович Рєпін не слухав з дитинства шансонетки, а народився 5 серпня 1844 року від матері-українки в українському місті Чугуєві під Харковом і з колиски спочатку чув, а потім усе життя співав українські народні пісні! А тому обезсмертив на своїх картинах запорозьких козаків, зафіксував для наступних поколінь українські вечорниці, залишив нам у спадок яскраві портрети визначних діячів нашої культури Тараса Шевченка й Івана Крамського, батьки якого теж були українцями. Його ж чугуївський «Хресний хід у дубовому лісі», на якому зображені наші рідні українці в національному вбранні, – це взагалі той рідкісний стоп-кадр вітчизняної історії, з якого у нашу свідомість (і в нашу совість!) входять – хто в личаках, а хто в черевиках або чоботях – представники усіх прошарків тогочасного суспільства…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Упродовж усього життя Ілля Рєпін міцно тримався свого коріння. Тому такою високою та розлогою розвилася крона його творчості – адже вона виростала із національного чорнозему і з чорного хліба, посипаного «крупною сірою сіллю», який йому не раз довелося скуштувати у дитячі й молоді роки. Звідси близькість художника до рідних джерел, тематика з життя простого народу і величезна сила впливу його картин, які завжди були не просто досконало написані, а вистраждані, виношені під серцем, пропущені через власну душу!
***
Рєпін безмежно любив Україну. Знав українську мову (у листах до друзів і в книзі мемуарів «Далеке близьке» І.Ю. Рєпін часто вживає українські слова та звороти, які нерідко переходять у речення і навіть абзаци). Часто носив українське вбрання («І сам приїду в малоруському костюмі», – читаємо в листі художника до Яворницького від 7 січня 1888 року). Співав українські народні пісні, постійно брав участь у поминках по Тарасу Григоровичу Шевченку, які щороку влаштовувалися тоді в Петербурзі. Саме 25 лютого 1886 року, на роковинах великого Кобзаря, Ілля Рєпін і познайомився у Казанському соборі з невтомним дослідником Запорозької Січі Дмитром Яворницьким. А з якою великою теплотою і повагою він відгукується про українців у книзі мемуарів «Далеке близьке», коли пише про Чугуїв або згадує товаришів із артілі іконописців! «Навколо міста було кілька багатих і гарних сіл малоросіян – народ ніжний, добрий, поетичний»; «…спочатку ми стали за звичаєм співати пісні нашим злагодженим хором – переважно українські».
Г.О. Тюменєва у статті «Музика в житті Рєпіна» («Художня спадщина», «Рєпін», т. І), пишучи про велику любов Рєпіна до музичних творів російських і зарубіжних композиторів, наголошує:
«Але найглибший слід у душі художника залишила українська народна пісня. Рєпін гаряче любив свою батьківщину – Україну, і де б він не був, – у сяючому і гамірливому Петербурзі чи в усамітненні на своїй фінській дачі, – серцем він був міцно пов’язаний з рідною південною природою, з побутом, звичаями і піснями своєї милої батьківщини. Його любов до рідного краю знаходила своє активне вираження, якщо не у творчості, то в дружбі з земляками, у висловлюваннях чи просто у виконанні українських пісень»… Далі Г.О. Тюменєва наводить спогади київського мистецтвознавця В.А. Чаговця про те, як він, Ілля Юхимович Рєпін і Микола Мурашко пливли по Дніпрі: «Важкі, незграбні весла злітали, мов крила, у сильних руках Рєпіна. Уперті пасма волосся то звивалися, то падали на очі. Човен стрибав на хвилях, і сама собою народжувалася пісня: «Додолу верби гне високі» – і гімн Дніпру витав над широкою, повноводною рікою». За словами В.А. Чаговця, співаючи, Рєпін… був прекрасний»…
А путівник «Пенати. Музей-садиба І.Ю. Рєпіна» (Л., 1969) пише: «У колі друзів художника було заведено співати хором, і, як згадує дочка Рєпіна, Віра Іллівна, він навіть у день свого вісімдесятип’ятиліття співав друзям старовинну українську пісню». Навіть на схилі літ, живучи у далекій Фінляндії, Ілля Рєпін не забув української пісні й української мови! Коли у другій половині 1920-х років Яворницький послав Рєпіну у Фінляндію свої книги українською мовою, Ілля Юхимович написав 18 лютого 1927 року: «А я відчув себе дуже добре, коли став читати Вашу книгу: о цей «За чужий гріх». Найбільша радість: я все розумію. І навіть настільки розумію, що відчуваю і усвідомлюю, яка це гарна і легка мова». А в 1928 році (на 84 році життя) він починав листа до свого давнього друга, письменника В.О. Гіляровського, мати якого також походила з роду запорозьких козаків, словами: «О друже мій, дорогий Козаче! Як Вас Бог милує?»
Там же, на далекій чужині, Рєпін візьметься і за свою останню картину, яка буде називатися «Гопак»… Звідти 30 листопада 1926 року поділиться цим сокровенним задумом зі своїм найбільшим українським порадником і другом: «Дорогий Дмитре Івановичу!.. під великим секретом признаюсь Вам, що я знову взявся за Запорожжя! Ну, зрозуміло, знов пішла в хід уся Україна. З якою радістю і якимсь родинним трепетом серця, з жадібністю я перечитую все, що знайшлось. Ну, зрозуміло, починаючи з Вас: «Эварницкий–Запорожье». Незважаючи на старість, я натрапив на хороший сюжет: Січ, вся Січ у веселощах… Гопак… Знову Запорожжя, і знову Ви, мій ментор Вергілій… Я стою перед Вами на колінах, приймаючи благословення… Огонь Запорожжя (ех, як хороше сказано) ще не погас переді мною: тепер знову все перечитую… Запорожжя… Ах, не бувати мені вже там, тільки у Яворницького на Запорожжі – ось моя хата»…
***
Українська тематика дуже часто фігурує у творах художника: «Бандурист», «Українка», «Українка біля тину», «Українська хата», «Український селянин», «Вечорниці», «Ярмарок», «Мотря Кочубей», «Портрет Т.Г. Шевченка», а також портрет Тараса Шевченка поруч із портретом Миколи Некрасова на картині «Не чекали», «Гетьман», «Гайдамака», «Портрет С.М. Драгомирової», «Запорожець», «Козак», «Козак у степу», «Запорожці пишуть листа турецькому султану», «Чорноморська вольниця», «Гайдамаки», «Гопак» («Шевченківський словник» пише, що загалом «близько 180 картин, етюдів, ескізів, начерків і замальовок виконав художник на укр. тематику» – це окрім тих десятків альбомів і «кількох сотень» рисунків до картини «Запорожці», про які згадує Чуковський!)…
Ілля Рєпін. Чорноморська вольниця
Звідки це? Чому? Тільки тому, що Рєпін народився в Україні? А може, відповідь на ці запитання лежить значно глибше? Згадаймо статтю критика В.В. Стасова про картину «Запорожці пишуть листа турецькому султану», де цей визнаний у всьому світі історик мистецтва на всю Росію заявив: «Запорожці» – великий твір російської школи живопису. Рєпін – наполовину малорос родом, і це старовинні, невідомі йому самому, глибокі сили батьківщини піднялись у його грудях і зазвучали, коли в нього промайнула думка написати «коло козаків-запорожців» (виділено мною. – В.Г.). Він шукав повсюди залишки запорозького життя… і написав гідну подиву свою сцену… Фігури – сама міць, енергія і краса. Кожна – що не фігура – великий зразок для всієї російської школи. Ось як треба вчитися і завойовувати природу й життя, живу людську натуру, характер і всю душу наскрізь». (В.В. Стасов, «Ось наші строгі цінителі й судді». Журнал «Северный вестник», 1892, №1).
Ілля Рєпін. Вечорниці
А ще раніше, у статті «Ілля Юхимович Рєпін», яка була вперше надрукована в журналі «Пчела» в 1875 році (№3), той же Володимир Васильович Стасов, захоплюючись картинами Іллі Рєпіна, написав: «Прекрасний також маленький грудний портрет, написаний ним у кінці 1872 року з матері: тут у нього вийшла чудесна картина у стилі Рембрандта. Ця бабуся малоросіянка (виділено мною. – В.Г.) сидить у нього, склавши руки і дивлячись перед собою добрими очима, наче одна із прекрасно освітлених і наполовину захованих у тіні бабусь великого голландського живописця». І.Ю. Рєпін написав цей портрет матері, коли вона приїздила до Петербурга познайомитися з невісткою напередодні народження першої внучки. Тоді ж міг зустрітися з матір’ю художника і В.В. Стасов, який був на хрестинах і став хрещеним батьком Віри і якому Ілля Рєпін писав 27 серпня 1872 року: «Вчора до мене приїхала мати з Чугуєва, з братом-музикантом, який вчиться у консерваторії». Як би там не було, але, щоб вважати матір Рєпіна «малоросіянкою» і щоб написати на всю Росію, що «Рєпін – наполовину малорос родом», історик зі світовим ім’ям, очевидно, мав дуже вагомі підстави.
***
Можливо, колись українське коріння Іллі Рєпіна по материнській лінії буде підтверджене і документально. Але вже зараз на основі його українських картин можна стверджувати, що Рєпін усе життя свідомо підкреслював свою приналежність до України, її історії та культури. Ось лише окремі витяги про ці картини, взяті із коментарів до роману «Рєпін український»…
«Українка біля тину» (1876).
Картину «Українка біля тину» Рєпін писав у Парижі із Зої Ге, племінниці художника М.М. Ге (діти його брата Г.М. Ге, який мешкав у Миколаєві, жили тоді в Парижі). Як пише З.І. Кропивін у статті «Із життя і творчості І.Ю. Рєпіна в Парижі», окрім Зої Ге, «Рєпін добре знав старшу дочку Г.М. Ге Марію, яка вчилася у той час співу і в вісімдесятих роках виступала в театрах Києва під прізвищем Гай, а також дочку Віру, яка займалася живописом у Полєнова, і сина Григорія, який пізніше став відомим артистом. Рєпін зустрічався з сестрами Ге на вечорах у Боголюбова і Тургенєва і написав їхні портрети». Портрет Віри в українському костюмі називається «Українка» (1876).
Картини «Українка» і «Українка біля тину» Ілля Рєпін писав у Парижі зовсім не випадково – ці його роботи ще раз підтверджують слова Г.О. Тюменєвої про те, що «де б він не був, – …серцем він був міцно пов’язаний із рідною південною природою, з побутом, звичаями і піснями своєї милої батьківщини». Про це ж свідчить і лист Рєпіна до Стасова, написаний уже із Чугуєва 11 листопада 1876 року: «Тільки українки і парижанки уміють зі смаком одягатися! Ви не повірите, як чарівно одягаються дівчата, парубки теж ловко… це справді народний, зручний і витончений костюм… А які дукати, намисто!!! Головні убори, квітки!!! А які обличчя!!! А яка мова!!! Просто диво, диво і диво!!!»
«Вечорниці» (1881).
Ще в листі з Парижа від 13 червня 1875 року Ілля Рєпін зізнавався Іванові Крамському: «Найбільше сумую я за Малоросією». Тож коли восени 1876 року художник повернувся до рідного Чугуєва, він продовжив роботу над українською тематикою. Хоч це були дуже і дуже несприятливі для української культури часи!
Згадаймо тільки. 1863 рік – з’являється Валуєвський циркуляр, який категорично забороняє друкувати книги та журнали українською мовою. 1876 рік – виходить Емський акт, що забороняє ввозити в Україну з-за кордону українські книжки, друкувати українські переклади з інших мов, а також влаштовувати театральні вистави і подавати тексти для нот «малоруським наріччям».
А Рєпін у цей час (у 1881 році) малює картину «Вечорниці» і так і підписує її українською мовою – «Вечорниці»! «Вечорниці» купує Павло Михайлович Третьяков і вивішує у своїй знаменитій галереї під фактично забороненою назвою, і вся російська преса подає цю назву українською мовою, бо так підписав свою картину перший художник Росії! І далі (ще при царизмі) Ілля Юхимович Рєпін пише великі монументальні полотна на українську тематику – «Запорожці» (1880–1891), «Чорноморська вольниця» (1902–1908), «Гайдамаки» (1898–1917)!
Це ж який громадянський вчинок з боку Рєпіна!
І це було не лише на його картинах – своє українство Ілля Рєпін постійно демонстрував і в повсякденному житті. Ось, наприклад, який безцінний для нас факт наводить дружина Д.І. Менделєєва художниця Анна Іванівна Менделєєва у своїх мемуарах «Із давніх спогадів» («Художня спадщина», «Рєпін», т. ІІ):
«Художники, окрім загальних ділових зібрань, зустрічалися у свої визначені дні: вівторки – у К.В. Лемоха, суботи – у М.О. Ярошенка, середи – у нас, у Рєпіна дні мінялися… Проведення часу на рєпінських вечорах було дуже різноманітне. Іноді Ілля Юхимович влаштовував рисування. А іноді… раптом придумував ставити живу картину. У майстерні було підвищення для натури, у шафах – великий запас костюмів…
На Масляну він влаштував костюмований вечір (скоріш за все це був 1886 рік, оскільки А.І. Менделєєва перед цим пише, що тоді сину Рєпіна, Юрію, який народився в 1877 році, «було років 9», а дещо раніше художник показував своїм гостям картину «Убивство Грозним сина». – В.Г.). Усі повинні були з’явитися у костюмах… Катерина Андріївна Бекетова (старша тітка Олександра Блока) помогла мені пошити …костюм русалки, чи, точніше, морської царівни… Коли я приїхала до Рєпіних, гостей було вже дуже багато і веселощі були в розпалі. Там сидить комічний художник… і малює охочим їхні портрети, звичайно, карикатури. Це – Савицький. Тут ходить монастирський служка, гугняво наспівуючи якісь там куплети, – це Максимов… Польки, циганки, хохлушки… Сам Рєпін був типовим українцем, його дружина – російською селянкою у пов’язці… М.П. Клодт – чухонець, дружина Крамського – чухонка. Тільки Куїнджі і Ярошенко були у своїх звичайних костюмах. Згадую цей вечір як найвеселіший із усіх, на якому будь-коли довелося мені бути. Рєпін вправно танцював гопака навприсядки. Клодт із Крамською – чухонський танець. Надія Яківна Капустіна підмовила мене затанцювати російський. Я не примусила себе довго чекати».
«Запорожці» (1879–1891).
Ще у Франції Рєпін починає перечитувати повісті Миколи Гоголя і робить начерки за сюжетами його творів. А В.В. Стасову пише: «Я взявся за Гоголя і такої насолоди ще жодного разу не отримував від нього, особливо від його малоросійських речей»… Уже тоді під впливом гоголівського «Тараса Бульби» перед зором живописця все частіше почали вимальовуватися не грайливі кокотки, а запорозькі козаки. Тож коли художник повернувся на батьківщину (хоча на академічну пенсію Ілля Рєпін мав повне право ще три роки жити за кордоном!) і, гостюючи у мецената Сави Мамонтова в садибі Абрамцево під Москвою, дізнався про надрукований істориком Миколою Костомаровим славнозвісний лист запорожців до турецького султана, – він уже був готовий до цієї теми і відразу ж – 26 липня 1878 року – накидав перший ескіз.
А вже в листопаді 1880 року художник писав Стасову із Москви: «До сих пір не міг відповісти Вам, Володимире Васильовичу, а всьому винні «Запорожці». Ну і народець же!! Де тут писати, голова обертом іде від їхнього гаму і шуму… Ви мене ще підбадьорювати здумали; ще задовго до Вашого листа я зовсім випадково відкрив полотно і не втерпів, взявся за палітру, і ось уже два з половиною тижні живу з ними, не можу розлучитися, веселий народ!.. Недаром про них Гоголь писав, усе це правда! Чортячий народ!.. Ніхто у всьому світі не відчував так глибоко свободи, рівності і братерства! На все життя Запорожжя залишилося вільним, нікому не підкорилось!»
Ольга Лясковская при описанні цього періоду життя і творчості великого художника посилається на спогади його дочки Віри Іллівни і у своїй книзі «Ілля Юхимович Рєпін» пише так: «У спогадах В.І. Рєпіної розповідається про московський період захоплення «Запорожцями». «Майже кожного дня тато читав уголос про запорожців по-малоруському, у віршах «Про трьох братів», «Про Савур-могилу», і розповідав про Січ. Тоді він писав свою картину «Запорожці пишуть відповідь султану». Ми вже знали поступово усіх героїв: отамана Сірка з сивими вусами (…), козака Голоту – «не боїться ні вогню, ні меча, ні болота», Тараса Бульбу з Остапом і Андрієм і коваля Вакулу. Тато ліпив фігурки запорожців із сірої глини, Тараса Бульбу та інших». Юра Рєпін ходив пострижений, із одним чубчиком «оселедцем» на голові»…
Але це був лише початок роботи над картиною – над «Запорожцями» Рєпін працював понад дванадцять літ.
Який це був труд! Три поїздки в Україну і на Кубань з метою зібрання необхідного матеріалу (1880-й, 1888-й і 1890-й роки), глибоке вивчення історії запорозького козацтва, детальне змалювання зброї, одягу, реманенту, пошуки відповідної натури і зарисовки із сотень облич… «Із повним правом можна стверджувати, що жоден із російських художників… не проводив підготовчу роботу для своєї картини в такому обсязі, як Рєпін для «Запорожців», – відзначав відомий мистецтвознавець І.С. Зільберштейн. І далі продовжував: «Десятки альбомів Рєпін заповнив рисунками в період створення «Запорожців». К.І. Чуковський, який передивився у 1915 р. ці альбоми, пише: «Одних тільки етюдів (тобто рисунків. – І.З.) до «Запорожців» було у Рєпіна кілька сотень, і мені здавалося, що в них навіть штрих український: м’який, музичний, ліричний». А О.В. Жиркевич, який у 1880-х роках часто відвідував майстерню живописця, згадує у своєму «Щоденнику»: «Усі ці дні Рєпін при мені підмальовує своїх «Запорожців». Я помітив, що Рєпін користується для цієї картини фотографіями, ескізами, начерками, описами. Цілий архів служить йому при цьому, і немає жодного предмета в картині, який не був би обдуманим та історично достовірним»…
У Рєпіна вже всихала хвора від перевтоми права рука, лікарі забороняли йому займатися живописом, а він, обмотавши правицю теплою вовняною пов’язкою, «працював подовгу, не відриваючись від полотна, морив себе голодом» та й взагалі обмежував себе абсолютно в усьому. І ніхто не знав, у якій скруті перебував художник у ті роки… Тільки згодом Ілля Рєпін зізнався в одному з листів до Т.Л. Толстої, дочки Льва Толстого: «Зізнаюсь Вам, що справи мої взагалі були поганенькі: аби закінчити картину, я майже два роки відмовлявся від усіх замовлень, майже всі заощадження пішли в справу».
Як він дорожив «Запорожцями», як ретельно усе продумував і переробляв! З яким запалом відстоював цю картину перед тими, хто не зрозумів його задуму чи й відверто зневажливо відгукувався про самих запорожців!
Коли художник М.М. Ге грубо порівняв запорозьких козаків із п’яницями з ресторану Палкіна, Ілля Рєпін просто вибухнув обуренням і в листі до Стасова від 31 березня 1892 року написав: «…він не розуміє і не вірить у запорожців… Він забув, що до заснування цього рицарського народного ордену наших братів десятками тисяч гнали в рабство і продавали, як оту худобу, на ринках Трапезунда, Стамбула та інших турецьких міст. Так тривало довго: була навіть усталена ціна на слов’янина і на німця (німець цінувався дорожче). І ось виокремились із цієї забитої, покірної, темної маси християн сміливі голови, герої, повні мужності, геройства і моральної сили. «Досить, – сказали вони туркам, – ми поселимось на порогах Дніпра – і віднині тільки через наші трупи ви доберетесь до наших братів та сестер». І навіть в останній свій похід у Крим Сірко вивів звідти до 6000 полонених християн… Чому ж тепер ми одвертаємося від цих героїв і будемо кидати в них бруд і порівнювати їх із п’яницями у Палкіна!!!! О, пустомеля».
Ці тверді переконання Рєпіна у високій місії Запорозької Січі допомогли йому вистояти і так зобразити українських козаків, що в тодішній центральній пресі «Запорожців» називали «картиною єдиною»!
Додаймо сюди ще золоті медалі, присуджені цьому шедевру на міжнародних виставках у Мюнхені та Будапешті, і нам стане цілком зрозуміло, чому «Запорожці» Іллі Рєпіна були тоді у багатьох на стінах і на вустах! І справді – «жодна із його картин не розійшлась у такій кількості репродукцій, як ця, і жодну не копіювали так часто ще за життя художника», – пишуть дослідники.
Щоб передати атмосферу загального захоплення новою роботою Рєпіна, досить лишень звернутися до спогадів художника й історика мистецтва О.М. Бенуа. Навіть через сорок років він писав про картину «Запорожці пишуть листа турецькому султану»: «…Боже мій, чим вона була тоді, коли була щойно народжена волею художника! Яка сила виливалася з неї, і як ця сила дивувала і підкорювала. Якою картина здавалася потрібною, необхідною, надзвичайно важливою! Як радісно і підбадьорююче діяла вона на ті почуття, які можна назвати «художнім патріотизмом»…
Та не було б цього всього, якби спочатку цим патріотизмом не був одержимий сам митець!
«Про те, наскільки Рєпін дорожив задумом «Запорожців», можна судити хоча б із його відповіді О.В. Жиркевичу, – писав у своїй глибоко аналітичній статті І.С. Зільберштейн. – Той запитав художника – коли надіється він закінчити «Запорожців»? «Я вже кілька років пишу свою картину і, мабуть, ще кілька літ присвячу їй, – відповів Рєпін. – …Одне тільки лякає мене: можливість смерті до закінчення «Запорожців». І великий художник їх закінчив!
Вони віддячили йому безсмертям.
«Чорноморська вольниця» (1902–1908).
Про картину «Чорноморська вольниця» у путівнику «Пенати». Музей-садиба І.Ю. Рєпіна» (Л., 1969) написано так: «Близько семи років працював Рєпін над цим полотном, закінчив його в 1908 році, а в 1909 році показав на 37-й Пересувній виставці. Сьогодні цей твір знаходиться в одній із приватних колекцій Швеції». Тут же, на сторінці 96, поміщена фотографія 1908 року – І.Ю. Рєпін у майстерні перед картиною «Чорноморська вольниця»: зліва розміщене високе полотно величезних розмірів, перед ним стоїть спеціальне підвищення для роботи (воно не менше 2-х метрів у висоту, з драбиною), сам Рєпін сидить справа, в кутку майстерні, і дивиться на свою картину. А там, на високому, простертому аж до самої стелі полотні, серед бурхливих хвиль зображений великий козацький човен (так звана чайка) із запорожцями, які саме повертаються з походу: море схвильоване, величезні хвилі піднімаються над невисокою кормою і заливають човен, але запорожці не здаються і, дружно налягаючи на весла, протистоять розбурханій стихії.
Цього первісного варіанту картини, на превеликий жаль, уже давно немає – Рєпін цю картину переробив. Але збереглося чорно-біле фото, зроблене з неї у 1909 році і вміщене на першій сторінці обкладинки журналу «Огонекъ» (№8, 21 лютого 1909 р.):зліва на всю висоту обкладинки подано фотографію «Чорноморської вольниці», а справа угорі «Мотря Кочубей. Історичний етюд», нижче ще один жіночий портрет. І підпис унизу – «Картини І.Ю. Рєпіна».
Це була вражаюча картина! Неспроста Ілля Юхимович так любив фотографуватися поруч із нею. На одній фотографії, як уже згадувалось, Рєпін сидить перед цією картиною. На другій він стоїть на високій драбині з пензлями у руках, а внизу сидить його друга дружина Н.Б. Нордман. На третій на фоні «Чорноморської вольниці» Рєпін рисує портрет Г.Г. Ге, а поруч сидить наречена Григорія.
Недарма друг художника, актор Александринського театру і драматург Григорій Григорович Ге ще в листопаді 1906 року (за три роки до показу «Чорноморської вольниці» на виставці) писав Рєпіну:
«Дорогий Ілля Юхимович. Ви великодушно дозволили мені висловитися щодо Вашої нової картини… Насамперед я повинен сказати, що жодна Ваша картина, включно із «Грозним» і «Дуеллю», не справляла на мене такого потрясаючого враження, як «Запорожці» у новому варіанті, з юнаком, який умирає. Це обличчя переслідує мене. Велетенська хвиля, що стрімко злетіла на гребінь, ця гармонія могутнього пориву природи з могутнім поривом вільних людей – і на фоні їхнього дружного, буйного злету бліде обличчя приреченого на смерть юнака із тихим згасанням життя в очах і в усьому обличчі – це щось вражаюче, ніколи мною ще не бачене… Ви навіть не уявляєте, до якої Висоти піднявся Ваш геній …Буря стогне, вольниця співає, вона летить в одному пориві з хвилями й вітром, вона хмільна від своєї перемоги – це гімн свободи… Це пісня вольниці, такою вона і повинна бути, таке перше, найсильніше враження від картини… Є надзвичайно яскраве, могутнє, вражаюче, і хочеться винести таке враження назавжди… Ваш Гр. Ге». («Нове про Рєпіна», стор. 75-76).
На початку 1909 року картина «Чорноморська вольниця» була вперше продемонстрована на 37-й Пересувній виставці. Тоді ж журнал «Огонек» (1909, №8) подав репродукцію цієї могутньої картини на першій сторінці своєї обкладинки і назвав «Чорноморську вольницю» «грандіозним доповненням до прославлених «Запорожців»! Далі журнал відмітив: «Надзвичайна складність завдання – зобразити у повному розгулі дві стихії: розбурхане море і козацьку звитягу. «Чорноморська вольниця» достойна великого дарування. Такого задуму і розмаху вже давно не бачила наша публіка. Дивовижно поєднані техніка і смак».
Та майже одночасно із захопленим відгуком журналу «Огонек» у пресі з’явилися і їдкі нападки на картину зі сторони недоброзичливих критиків. З цього приводу Ілля Юхимович писав О.А. Курінному 3 січня 1909 року: «Картину мою тільки найближчі друзі (Суриков, Касаткін) схвалили; а критики висунули свої вимоги – картину розглядати не удостоїлися»… І художник не встояв: він узяв «Чорноморську вольницю» у свою майстерню і повністю її переписав – забрав весла і гребців, почепив на щоглу парус і додав більше запорожців, які моляться, що змінило первісний задум картини (нині у приватній колекції Швеції знаходиться саме перероблений варіант «Чорноморської вольниці»). І ця непоправна художня втрата ще раз нагадує про те, що митець ніколи не повинен слухати ніяких критиків, а прислухатися тільки до голосу власної душі!
«Гайдамаки» (1898–1917).
Над картиною «Гайдамаки» (паралельні назви – «Освячення ножів», «Максим Залізняк») Ілля Рєпін почав працювати у 1898 році: тоді він уперше накидав ескіз «Роздача зброї гайдамакам». Через чотири роки, на 30-й Пересувній виставці, художник навіть виставляв ескіз «Гайдамаків». А 9 травня 1909 року, працюючи над цією картиною, Рєпін звертався до Яворницького: «Дорогий Дмитре Івановичу. До Вас прохання. Вам, звичайно, відома форма свяченого ножа гайдамаків? Можливо, у Вашому музеї є зразки? Якщо є можливість мати фотографію з такого ножа, я був би дуже щасливий». Історик одразу ж відгукнувся. У музеї імені О.М. Поля, яким він керував, тоді експонувалося два таких ножі. Були зроблені фотографії і відразу ж відправлені у «Пенати».
Про цю картину Рєпін писав Яворницькому 25 квітня 1925 року: «Ах, так, гайдамаки! «Ножі, ножі свячені» – адже я стрибав від радості, як Давид перед к[овчегом], дякуючи Вам, і писав Вам… І навіть перекомпонував усю картину: аби тараня мала більше значення, я переніс головну сцену в хатину і там парубки й різні типи гайдамаків підходять, отримують і милуються таранею, пробуючи лезо… Ось і Максим Залізняк, цей не може не звернути на себе увагу хлопців… А пішла ця картина у Швецію. П. Монсон, у якого велика галерея в Стокгольмі»…
«Гопак» (1926-1930).
У другій половині 1920-х років Ілля Рєпін рідко з ким так активно листувався, як із Дмитром Яворницьким: із 27 листів за 1927–1930 рр., опублікованих у книзі «І.Ю. Рєпін. Листи до художників і художніх діячів», 18 листів (дві третини!) – до Яворницького, який, у свою чергу, посилав Рєпіну фотографії лоцманів і дніпрових порогів, книги про Запорожжя, історичні розвідки та альбоми, коли художник працював над своєю останньою картиною – «Гопак».
Ці листи Яворницького були для Рєпіна не просто ковтком свіжого повітря – на далекій чужині вони, можливо, єдині тримали художника на цьому світі. У цьому зізнавався сам Ілля Юхимович, коли дякував Д.І. Яворницькому за надіслані в Куоккалу матеріали:
«Дорогий Дмитре Івановичу. Яке щастя! Яка радість Ваш лист! Ви уявити собі не можете. Наче для моєї роботи, Ви будете фотографувати Дніпро у місцях останнього Запорожжя!.. О! От час поїхати до Вас!.. Ах, милий Дмитре Івановичу, Ви краще за мене знаєте, яких матеріалів я потребую. Так! І богатирів, і плавні, і комиші – яке щастя!.. І гіллястий дуб над Дніпром, і все, що попадеться… Дивлюсь не надивлюся на запорозьких героїв, надісланих Вами… Лоцман Грицько Шрам!.. Просто чудо… А Петро Носок – хіба не видно породи?.. Від щастя сих подарунків я зовсім одурів і ще маю прохати: якби яких-небудь парубків, наприклад. Сьогодні, 9-го, я получив іще, але ці всі вже полковники – ні одного хлоп’яти. А мені як би хотілось заполучить хлопчаків! Без всяких прикрас, які попадуться, – гуртом, нечесаних… Парубків мені дуже треба. Звичайно ж, гопака танцюють парубки… Я все тільки й живу Вашими матеріалами… Тижнів три я дуже нездужав, але все ж, опираючись то на шафи, то на стіни, не покидав Січі – підповзав і відповзав. Але скінчити вже не зможу… А жаль. Картина виходить гарна, весела. Гопак. Навіть столітній дід навприсядки пішов… Вашому листу, дорогий Дмитре Івановичу, я так зрадів, що, подібно до царя Давида, готовий був танцювати, як той перед ковчегом… Вже вкотре перечитую Вашого цікавого листа: історичного. Ох, спасибі! Спасибі! От порадували! Ось ми і пережили довгу люту зиму… Тепер я відігріваюсь у Ваших рядках… Вас щиро люблячий і з сердечними побажаннями Серафимі Дмитрівні – Ілля Рєпін».
Коли ж Яворницький послав Рєпіну альбом «Дніпрові пороги» зі своєю історичною розвідкою і численними фотографіями порогів, художник написав 1 грудня 1928 року:
«Дорогий і глибокошановний Дмитре Івановичу!
Як я вдячний Вам за цю велику книгу – «Дніпрові пороги»! Який чудовий стиль, яка велична мова… На моє щастя, зі мною живе племінник мій, син мого покійного брата Василя – Ілля Рєпін. Він дуже хороше читає не лише по-російськи, а й по-українськи, і я насолоджуюся, слухаючи це хороше читання цієї гарної мови… Ах, диво, диво ця мова… Допомагає нам і радіо – теж чудесно. Українські пісні, українські сцени, старовина. І я слухаю, не наслухаюсь. Так згадуються і дитинство, і юність. «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм» і багато інших пісень»…
***
Усе життя Рєпін тужив за Україною…
Т.Л. Толстій він писав зі свого маєтку Здравнєво 27 червня 1892 року: «Як мені тут захотілося в Малоросію, в Чугуїв, та ще й як захотілося, до сліз… Хоча і тут добре, дуже добре!.. Але ж ні, хочеться бачити білі хатки, залиті сонцем вишневі садочки, віконниці, квітники і чути дзвінкі голоси засмаглих дівчат і грубі голоси гарних парубків, волів у ярмі, ярмарки»…
Коли у 1914 році земляки вирішили до 70-річчя І.Ю. Рєпіна відкрити в Чугуєві рисувальну школу і назвати її його ім’ям, Рєпін зробив зустрічну пропозицію – він захотів створити в Чугуєві не школу, а майстерню з виготовлення іконостасів, різьблених і позолотних рам тощо. Цю майстерню він хотів назвати «Запорожжя мистецтв». Щоб очолити її і налагодити її роботу, Рєпін збирався назавжди повернутися в рідний Чугуїв!
Про це детально розповідається у листах Іллі Рєпіна до журналіста В.В. Уманова-Каплуновського і сина Юрія (1913). Є про це і в листі П.П. Чистякова до самого Іллі Рєпіна (1914), в якому Павло Петрович вмовляє свого колишнього учня відмовитися від наміру повернутися до Чугуєва «назавжди»:
«Що це, рідний мій, Ви від’їжджаєте в Чугуїв назавжди? Рєпін Ілля Юхимович і в Чугуєві назавжди… Як це боляче для мене. Навіщо хоронити себе, адже Ви – Ілля Юхимович Рєпін, Ви в Пітері життя своє склали… Чи багато таких на світі, не кажу – у Пітері і в Чугуєві… Мистецтво – свята справа, але сидіти в печері, споглядаючи мистецтво, не слід. Воно вимагає не однієї святості, а й людської слави і засобів». (П.П. Чистяков «Листи, записні книжки, спогади», стор. 295).
Проте не цей лист Чистякова вплинув на рішення Рєпіна відмовитися від свого наміру. Це Перша світова війна, а згодом ще й революція перешкодили Іллі Юхимовичу Рєпіну створити в Чугуєві «Запорожжя мистецтв» і назавжди повернутися на рідну Україну. Але його геніальні картини з життя і боротьби українського народу залишаться окрасою української культури назавжди!