АНАТОМІЯ ВІЙНИ У ФОКУСІ ЧУЖОГО ДОСВІДУ
“Українська літературна газета”, ч. 3 (347), березень 2023
Закінчення. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/articles/liudmyla-tarnashynska-nasha-borotba-nasnazhena-vpevnenistiu-peremohy-anatomiia-vijny-u-fokusi-chuzhoho-dosvidu/
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
А. Камю через оптику поразки/перемоги, калейдоскопічну гру опозитивних понять формує переконання в немарності такого довгого обхідного шляху до свого вивищення над ворогом: зрештою, воно лише дає додаткову впевненість у правильності вибору. «Адже ми будемо переможцями, ви добре це знаєте, – наголошує А. Камю. – Але переможцями ми будемо саме завдяки цій поразці, саме завдяки цьому довгому шляхові, що допоміг нам усвідомити свою правду, завдяки стражданням, всю несправедливість яких ми відчули й мали з цього урок. Через випробування ми пізнали секрет кожної перемоги, і якщо не втратимо його, то спізнаємо й остаточну перемогу» (А. Камю. Листи… С. 165).
Філософія війни й миру, за А. Камю, полягає в глибині духа, який рухає людиною: «Через випробування ми упевнилися, що всупереч нашим уявленням, які іноді ми сповідували, дух безсилий перед мечем, але дух, злютований з мечем, завжди виходитиме звитяжцем над мечем як сутністю. Ось чому зараз ми взялися за меч, урешті переконавшись, що дух з нами. Для цього нам необхідно було спізнати смерть і смертний ризик […]. Врешті нам необхідно було пережити муки плоті, щоб у такий спосіб опанувати духом. Можна мати лише те, за що сповна заплачено. Ми дорого заплатили за своє й платимо далі. Та з нами – наші переконання, наша правда і справедливість: ваша поразка неминуча» (Камю А. Листи… С. 166). Тож, сповідуючи засади християнської антропології, письменник фактично керується засадами антропософії з її тезою про можливість розвитку людиною прихованих у ній духовних сил, доповнивши її метафорою про злютованість духу з мечем. Так, у Євангелії від Матвія (гл.10) звучать слова Христові «…не мир прийшов Я принести, а меч», які слід розуміти як те, що Господь прийшов не для того, щоб помирити істину й неправду, мудрість і дурість, добро й зло, правду й насильство, моральність і аморальність, цнотливість і розпусту, Бога й мамону, а приніс меч, щоб відітнути й відокремити одне від іншого, щоб не було змішування (Згадаймо, що Євген Сверстюк, людина глибоко віруюча, заманіфестував цю біблійну істину в назві своєї книги: «Не мир, а меч»).
Питання любові/нелюбові як рушійної сили патріотизму А. Камю трактує по-своєму, з позиції власного переконання: «Ось що я хотів відповісти на вашу фразу: «Ви не любите своєї батьківщини», що досі не полишає мене […]. Ось чому надія не полишає мене. Ось у чому весь сенс мого листа. Та людина, що викликала у вас почуття жалю п’ять років тому, через стриманість своїх почуттів до батьківщини, сьогодні хоче сказати вам і всім людям нашого покоління в Європі та в світі: «Я належу до дивовижної й наполегливої нації, яка, попри свої помилки й недоліки, не втратила ідеї, що становить всю її велич і яку її народ завжди, а її еліти іноді, намагаються розвивати, не зупиняючись. Я належу до нації, яка вже чотири роки як почала переписувати всю свою історію і яка серед руїн спокійно поклала собі переінакшити її і спробувати щастя у грі, в яку вступає без козирів. Ця країна варта того, щоб я любив її тяжкою, вимогливою любов’ю. І я вважаю, що зараз за неї треба боротися, оскільки вона гідна найвищої любові. І я стверджую, що, навпаки, ваша нація одержує від своїх синів лише любов, на яку заслуговує, – сліпу любов. Не кожна любов чаїть у собі своє виправдання. Саме це вас і губить. І якщо ви вже почувалися в програші, навіть коли одержували найбільші свої перемоги, то що ж буде тепер, коли гряде справжня поразка? (підкр. моє – Л.Т.)» (А. Камю. Листи… С. 166-167). Останні рядки вже наче прямо адресуються теперішній путінській Росії, підтриманій агресією тієї «сліпої любові» «простого росіянина» до батьківщини, яка дає реваншистам карт-бланш на повномасштабний військовий напад і геноцид сусідньої незалежної України. Ціна любові/ненависті, переведена письменником в оптику любові сліпої і любові видющої, яка «серед руїн» прозирає майбутнє крізь гіркоту втрат і важких уроків, розгортається в парадигму ціни поразки/перемоги, що ставить людину перед необхідністю аналізу й психоаналізу заради віднаходження в собі нових духовних сил.
Лист другий, датований груднем 1943 р., відсилає нас до роздумів про ціну сили: «…чому ми сильніші: тому що йшли манівцями, шукаючи правди, тому що відстали, зважуючи у неспокою, чи маємо ми право, тому що ми перейнялися невідступною ідеєю – примирити все, що ми любимо» (А. Камю. Листи… С. 167). «Технологія» переведення поразки в перемогу, звісно, має свою ціну. Письменник переконливо показує, що ціна переможних реляцій може бути різною, адже на шальках терезів стоять «пафос перемоги/набуття втрати» (Ф. Ніцше), і лише адаптована до нових психологічних реалій свідомість здатна подолати ідею всецілого й беззастережного примирення. Він переконаний: «Та, водночас, саме цей обхідний шлях є на сьогодні нашою силою, саме цим шляхом ми заживемо перемоги» (А. Камю. Листи… С. 167). Письменник із морально-етичних позицій (і саме вони залишаються його силою в контексті тимчасової поразки) намагається пояснити суперечність, яка нібито криється в саме такій любові до своєї батьківщини: «…якщо іноді здається, що ми надаємо перевагу справедливості, а не нашій країні, то це означає, що ми хочемо любити нашу країну саме у справедливості, так само, як ми хочемо любити її з правдою та надією» (А. Камю. Листи… С. 168). І далі: «Саме в цьому ми з вами різні, ми були наділені вимогливістю. Ви задовольнялися лише слугувати могутності своєї нації, ми ж мріємо наділити нашу націю правдою. Ви задовольняєтесь слугуванням політиці реальності, а ми, навіть у найзахланніших блуканнях, все-таки намагалися сповідувати політику честі, яку ми віднаходимо зараз. Коли я кажу «ми», я не маю на увазі наших правителів. Та, врешті, сам правитель мало що важить» (А. Камю. Листи… С. 168).
Засаднича парадигма опозитивів ми/ви, свій/чужий, друг/супротивник, сусід/ворог розгортається в контексті політичної культури, заторкуючи проблему «держави і насильства», яку П. Рікер поділяє на насильство, що має «ознаки легітимності» і насильство «нелегітимне» (П. Рікер. Названа праця. С. 253). Однак не проблема держави як форми насилля є головною для епістолярію А. Камю. Письменник зосереджується на опозиції фізичного/метафізичного, розмірковуючи про таку невидиму субстанцію, як дух. «Що таке дух? – запитує він. І відповідає: Ми знаємо його протилежність – убивство […]. Людина – це та сила, що, зрештою, розхитує тиранів і богів. Людина володіє силою очевидності. Саме людську очевидність ми і маємо оберігати, і наша впевненість походить тепер від того, що доля людини і доля нашої батьківщини пов’язані одна з одною… » (А. Камю. Листи… С. 168). Маніфестація антропоцентризму як «людської очевидності» переводиться письменником у площину пасіонарності, здатної змінювати хід історії – і рушійною силою тут a priori виступає людина, наділена духом як незаперечною творчою силою. Людина виступає в А. Камю не тільки цілісністю, а й ціннісним центром держави. Тож розглядаючи межі антропоцентризму держави, А. Камю чітко розставляє акценти щодо розбіжностей між сповідуванням цінностей обома країнами, ставлячи їх у позицію опозитивів: «Ми бачимо нашу країну на своєму місці як ланку в низці інших цінностей, таких як дружба, людина, щастя, наша воля до справедливості. Саме тому ми стали вимогливими до своєї країни. Зрештою ми віднайшли сенс. Ми не збирали для своєї країни рабів, ми нічого не захоплювали для неї. Ми терпляче намагалися збагнути її, і через злигодні та страждання ми відчули радість у боротьбі за все, що любимо. Ви ж, напевне, боретесь супроти всього того в людині, що не є батьківщиною. Ваші жертви безмежні, оскільки ваша ієрархія цінностей хибна, а самі цінності збочені. Не лише серце зрадило вас. Розум також бере свій реванш. Ви не заплатили ціни, яку він вимагав, – тяжкої данини за ясність. Я можу сказати вам, що саме брак ясності наражає вас на поразку» (А. Камю. Листи… С. 168-169). Так поняття батьківщина наповнюється новими смислами, далекими від прямолінійності, а ясність бачення проблеми вірності їй розглядається з позиції мотивації вибору. Тому й тема жертв, «данини за ясність» наповнена для супротивників різним змістом. І чи не найяскравіше епістолярне звинувачення А. Камю: «Навіть самі боги у вас мобілізовані. Вони з вами, як ви кажете, але несамохіть. Ви вже нічого не вирізняєте, ви перевтілилися в натиск» (А. Камю. Листи… С. 171). Воно відсилає до проблеми монополії на самого Бога, на нібито освяченість злочинних дій Вищими силами.
А. Камю апелює до наступних слів свого «німецького друга», висловлювання котрого є досить категоричними: «Французам бракує однієї якості – гніву». Розгортаючи опозицію гнів/спокій, він різко заперечує, намагаючись пояснити природу національної ментальності: «Ні, це не так, але французи обережні зі своїми якостями. Вони демонструють їх лише на потребу, що надає їхньому гнівові тиші й сили, яку ви лише починаєте відчувати» (А. Камю. Листи… С. 171). Письменник послідовний у своєму переконанні, обстоюючи цінність життя: «Ми знаємо, що ми втратили за довгий обхідний шлях, ми знаємо ціну, яку ми заплатили за терпку радість боротися у згоді з собою. І саме через те, що ми відчуваємо невідшкодовність втрат, наша боротьба сповнена як гіркотою, так і вірою. Війна не задовольнила нас. Наша свідомість не була підготовленою. […]. Проте наш народ вибрав […] вперту і наполегливу боротьбу й жертовність без обговорень. Це війна, яку оголосив сам народ […], в якій він бореться за певну ідею, ним-таки виношену […]. У війні, що її ми ведемо, сміливість визначається сама собою, і … ви розстрілюєте наш найчистіший дух. Адже ваша наївність поєднується з передбаченням. Ви ніколи не знали, що треба вибрати, але знали, що треба знищити» (А. Камю. Листи… С. 171).
Опозиція ми/ви, наша/ваша апелює до таких високих понять, як ціна жертви, ціна втрати, ціна перемоги – вони в А. Камю нерозривні й розкривають глибинні сенси одне одного. Позиція письменника незламна й послідовна: «І ми, називаючи себе оборонцями духу, все ж таки знаємо, що дух може загинути, коли стає сили на його руйнацію. Але ж ми віримо в іншу силу […]. Але ви не враховуєте впертості, яка змушує Францію боротися з часом. Саме ця безнадійна надія підтримує нас у важку годину: наші друзі будуть терплячіші, ніж кати, і численніші, ніж кулі. Ви побачите їх, французи здатні на гнів» (А. Камю. Листи… С. 172). Проте навіть ці «грона гніву» (Селінджер) А. Камю наповнює сенсом гуманізму, який дозволяє людині залишатися людиною.
Лист третій, датований квітнем 1944 р., перейнятий змістом справжності слів, особливо тоді, коли йдеться про батьківщину й про Європу – два поняття, що мають для А. Камю особливо наснажений зміст. Він звертає увагу на те, що в цьому діалозі одним і тим же словам (додам: надто сакральним) надається різного значення: «Слово «батьківщина» огорнуте у вас кривавими, сліпучими відблисками, що для мене роблять це слово геть чужим, тоді як ми привнесли в це слово пломінь духу; наша сміливість складніша, а людина, принаймні, почувається сама собою», звертається він до свого адресата й наголошує: «…наша Європа – то не ваша» (А. Камю. Листи… С. 172) – така наскрізна думка цього фрагмента епістолярного «пакету» письменника, котрий протестує проти самого права називати «європейською» армію поневолення. Свої міркування він конкретизує, наповнюючи змістом обидва бачення Європи: «Ви говорите про Європу, але різниця полягає в тому, що для вас Європа – то лише угіддя, тоді як ми почуваємо себе у взаємозалежності […]. Земля, на якій сліди стількох сторіч, є для вас лише вимушеним відступом, тоді як для нас вона завжди була найбільшою надією» (А. Камю. Листи… С. 173). Розгортаючи опозицію двох Європ, письменник показує справжню суть розуміння цього поняття обома суб’єктами, котрі сповідують різні життєві цінності: «Ви кажете «Європа», але думаєте про терен для полігону, про житницю, про приручену промисловість, про керований розум […]. Та, принаймні, я знаю, що коли ви говорите «Європа», навіть у моменти піднесення, захоплені власною брехнею, ви не можете утриматись від думки про когорту покірних націй, що їх веде господар-Німеччина до неймовірного й кривавого майбутнього. Я хочу, щоб ви добре затямили різницю: для вас Європа є тим простором, оточеним морями й горами, відгородженим греблями, скопаним шахтами, вкритим посівами, де Німеччина грає партію, в якій козирем виступає її власна доля. Тоді як для нас Європа – то земля духу, де протягом двадцяти сторіч розгортається найбільш дивовижна епопея людського генію. Вона є тією привілейованою ареною, де боротьба людини Заходу супроти світу, супроти богів, супроти самої себе досягає сьогодні найбільш бурхливого моменту. Як бачите, у нас різні цінності» (А. Камю. Листи… С. 173).
Метафізичне осягнення духу людини, котра попри все намагається залишатися самою собою, переростає в нього у відчуття духу самої землі, котра виплекала цю совісну людину, а далі модифікується в поняття європейського духу. Уявлення про Європу як про свою/чужу подовжує ланцюжок опозитивних понять, якими наскрізь пронизаний епістолярій А. Камю. Лише пунктирно прокреслює він християнську, чи то пак, антихристиянську лінію поведінки тієї країни, яка прагнула поневолити цілу Європу, наголошуючи, що вона й про це надто багато говорила, «розігруючи захисників Риму», хоча насправді вони не побоялися «перетворити Христа на рекламу, до якої він уже звик, починаючи від дня поцілунку, що означав його страту». І підкреслює, що християнська традиція є однією з тих, що створили цю Європу, тож він не має повноважень захищати її в очах свого опонента (А. Камю. Листи… С. 173-174), однак наголошує, що «жоден французький священник (до речі, як і український а не московитський – Л.Т.) не погодився поставити Бога на службу вбивству» (А. Камю. Листи… С. 171).
І нарешті тема, яка нині особливо важлива й для нас. Письменник розпросторює низку опозиційних понять до дихотомії двох Європ, першу з яких – ту, яку прагне поневолити фашистська Німеччина – зведено до поняття «територія», «барвиста пляма»; друга ж – та, якій самим Богом заповідано перемогти, – постає землею європейського духу. «Моя традиція визнає дві еліти: еліту інтелекту та еліту сміливості, вона має своїх лицарів духу і свій незліченний народ, – апелює А. Камю до свого адресата: «Судіть самі, наскільки ця Європа з кордонами, витвором невідомих, але з глибоким серцем усіх народів, відрізняється від тієї барвистої плями, яку ви окупували на тимчасових картах» (А. Камю. Листи… С. 174). Аби переконати свого «німецького друга», письменник звертається до неспростовних аргументів – аргументів сили самої землі, яка дає людині наснагу: «Мені було не досить думати, що всі великі тіні Заходу і тридцять народів на нашому боці, я не міг обійтись без землі. І я знаю також, що все у Європі, краєвид і дух, спокійно заперечують вас, без нестримної ненависті, але з невідворотною силою переможців. Зброя, яку має супроти вас європейський дух – та ж таки, що й несе в собі ця земля, яка безнастанно відроджується у нових врожаях та квітах. Наша боротьба наснажена впевненістю перемоги, бо вона має впертість весни» (А. Камю. Листи… С. 175). Тут письменник усі попередньо використані опозитивні поняття трансформує в дихотомічну пару рух/безрух – і саме у цій площині руху (свідомості, переконань, намірів, дій) лежить невідворотність перемоги – як тріумф духу, злютованого з мечем.
Лист четвертий, датований липнем 1944 р., починається констатацією, яку маємо перспективу повторити незабаром і ми: «От і настав час вашої поразки» (А. Камю. Листи… С. 176). Фактично тут розгорнуто тезу попереднього листа про майбутнє Європи («Ідею Європи ви перехопили у найкращих з-поміж нас, аби надати їй нав’язаного вами обурливого змісту» (А. Камю. Листи… С. 173), яка має неодмінно звільнитися з-під панування нацизму – і тут визначальне значення має також рух – рух відтворення: «Європі ще доведеться відтворити себе. Вона повсякчас творить себе. Принаймні, вона знову буде Європою, тобто такою, про яку я вам пишу. Нічого не буде втрачено. Краще уявіть, чим ми є тепер. Впевнені у своїх переконаннях, залюблені в батьківщину, надихнуті всією Європою, у правдивій рівновазі між жертвою й щастям, між духом і мечем (підкр. моє – Л.Т.)» (А. Камю. Листи… С. 175). Шукаючи цієї благословенної рівноваги, автор розмірковує про спонуки, що збалансовують/розбалансовують добро/зло, причини, які торують шлях до насильства й підступу, даючи поневолювачам нібито право на висновок, «що людина – ніщо і що можна вбивати її душу, що в історії, сповненій безглуздя, завдання людини зводиться до авантюр з метою захоплення влади, а моральні настанови – до реалізму поневолювача» (А. Камю. Листи… С. 177). Позиція письменника послідовно несхитна: він стоїть на боці людини, котра має незаперечне право на свою самоцінність. Нібито руйнуючи стерильну чистоту духу, А. Камю фактично відповідає П. Рікеру щодо ефективності ненасильства, потреба в якому зникає в міру усвідомлення людиною свого права на щастя, сплаченого кров’ю й докорами сумління. Так він порушує ще одну філософську проблему: право на вибір і підміна вибору, спонукувана сліпою любов’ю та ненавистю. Гуманістичний пафос А. Камю неспростовний: «На противагу вам, я обрав справедливість, щоб залишитися вірним землі. Я продовжую вважати, що на цьому світі немає вищого сенсу. Але я знаю, що дещо в ньому все ж має певний сенс, і це – людина, тому що вона єдина істота, яка шукає цей сенс» (А. Камю. Листи… С. 177). Власне, так звучить кульмінаційний акцент виразно антропоцентричної позиції митця у контексті філософії війни/миру.
Так, для досягнення перемоги – перемоги як справедливості – межі між якостями свого/чужого дещо втрачають свою категоричну межовість як крайність. Однак контрапунктом тут обрано концепт «мети», яка має два полюси: героїзм без мети – з боку окупантів, і мета як справедливе досягнення щастя людини – з боку тимчасово поневоленого народу. «Нам довелося проникнути у вашу філософію, погодитись з тим, що ми будемо дещо подібні на вас», – зізнається А. Камю. Однак він тут же розставляє акценти, які розмежовують цю нібито подібність: «Ви обрали героїзм без мети, оскільки це єдина цінність, що залишається у світі, позбавленому сенсу. Зробивши вибір для себе, ви також зробили його і для всього світу, і для нас. Щоб не загинути, ми були змушені уподібнюватися до вас. Та, зрештою, ми помітили: наша перевага полягає в тому, що ми маємо мету» (А. Камю. Листи… С. 178). І ця мета, на переконання письменника, полягає в тому, щоб, ідучи дорогою війни, «не забути про щастя», бо ж, зрештою, прийшло усвідомлення: «…щоб викувати зброю щастя, потрібно багато часу і надто багато крові» (А. Камю. Листи… С. 178). Концепт крові як генетичного коду нації/людини набирає в А. Камю виміру межового випробування, по один бік якого – реваншизм, по другий – гуманізм. Ціна крові вимірюється ключовою дихотомічною парою – славою і ганьбою, які й ставлять людину перед вирішальним вибором між добром/злом. «Ми надто дорого заплатили за своє нове знання», – змушений визнати письменник, – щоб тепер людська доля видалася нам позбавленою надії (підкр. моє – Л.Т.)» (А. Камю. Листи… С. 179). Надовго поринувши в «морок чуми», надія французів нарешті вийшла на світло в кінці тунелю, осягнувши істину неминучої боротьби й права та обов’язку «довести, що ми не заслуговуємо на таку несправедливість» (А. Камю. Листи. С. 180) – заради майбутнього на власній землі.
…Франція досі перебуває у полоні подвійної пам’яті – пам’яті величі і пам’яті напівперемоги-напівпоразки. «Гра пам’яті та влади не перестає бути драматичною і пристрасною. Травми минулого й нашого століття були такими сильними, що ми у Франції продовжуємо захищати себе від дзеркал нашої власної історії, залишаючись вічними бранцями тяжкої пам’яті, й влада ніколи не пропонує нам увійти в майбутнє інакше, ніж задкуючи», – пише П’єр Нора (П. Нора. Названа праця. С. 235). Одним із таких історичних дзеркал, щоправда, другого, однак глибшого, ментального рівня, були й залишаються «Листи до німецького друга» А. Камю. У них виразно простежується гуманістична позиція, що набирає нових екзистенційних вимірів у контексті викликів ХХІ ст., адже «бацила чуми ніколи не вмирає» – вона лише «терпляче вичікує своєї години…» (А. Камю. Чума. С. 276).
…Німецький народ спромігся осягнути болючі уроки Другої світової війни. У ХХІ ст. історія чекатиме відповіді на запитання: а чи спроможеться осягти свої трагічні руйнівні помилки народ російської імперії зла? Бо наша боротьба й перемога також має «впертість весни». Тож «ваша поразка неминуча».
Людмила ТАРНАШИНСЬКА
доктор філології, професор.
Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.