Василь Губарець. «Постріли в серце відродження»

ЯК І ЧОМУ БІЛЬШОВИКИ У РОКИ СВОГО ПАНУВАННЯ РОЗПРАВЛЯЛИСЯ З НАЦІОНАЛЬНИМИ НАДБАННЯМИ УКРАЇНЦІВ

 

“Українська літературна газета”, ч. 3 (347), березень 2023

 

Національне піднесення в роки так званої українізації 20-х – початку 30-х років минулого століття, поява цілої плеяди видатних діячів української культури, науки, освіти, своєрідність письменницьких організацій у поєднанні з активізацією спротиву селянства, інтелігенції, серйозно насторожувало більшовиків. Їм все важче доводилось протистояти національному натиску, впливати й контролювати нові процеси в літературі, мистецтві, наукових інституціях.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

 

ЗЛОВІСНА ТІНЬ ЦЕНЗУРНОГО КОНТРОЛЮ

Партійно-державну машину особливо турбувала ситуація у видавничо-поліграфічній сфері. Ще наприкінці 1928 року з Москви надійшла обов’язкова до виконання постанова ЦК партії «Про обслуговування книгою масового читача». Цей документ, по суті, мав стати програмним для кожного українського видавництва чи видавничої організації. Категорично висловлювалося незадоволення центру з приводу  «відставання видавництв від потреб комуністичного виховання мас», наголошувалось на «необхідності перегляду їх форм і методів діяльності».

Наказним тоном постановою визначалися тематичні напрямки, за якими повинна була випускатися книжкова продукція у видавництвах, а також безапеляційно вказувалось на зосередження зусиль з випуску книг, які популяризують революційний рух, марксизм-ленінізм, історію партії. Вимагалося збільшити кількість масової виробничої літератури та науково-популярної книги, неодмінно «по­в’я­заної із завданнями соціалістичної реконструкції господарства країни». Особлива увага зверталася на тематику творів художньої літератури, а найбільше тих, «які розвивають активні політичні теми і спрямовані проти буржуазних впливів, міщанства, занепадництва».

Йшлося не лише про кількісне збільшення книжкової продукції, а й про залучення найкваліфікованіших осіб з більшовицьких осередків до написання книг та брошур. А союзний Раднарком ще у 1925 році опублікував декрет, яким передбачалися заходи, спрямовані на державний вплив при формуванні книговидавничої політики. Тут було розписано завдання видавництвам, а також критерії, що мали служити керівництвом при тематичному плануванні, доборі авторів, розподілі матеріально-технічних ресурсів. Наполягалося на тому, щоб до розділів художньої літератури потрапляли лише твори без жодних натяків на спротив радянському будівництву, а наукова, природознавча книга повинна була носити матеріалістичний характер. Дитяча і юнацька література, а також шкільні підручники, навчальні посібники для студентської молоді також мали сприяти комуністичному вихованню.

В Україні ці заклики, орієнтири, накази взялися затято виконувати місцеві більшовики. Прагнучи якомога сильніше впливати на видавничу галузь, вони розробили і вдосконалили таку систему, яка повністю підпорядкувала собі кадрову політику, матеріально-технічне постачання, контроль фінансових потоків, тематично-змістове спрямування книжкової продукції у видавництвах. Розпочалися провокаційні політичні акції проти письменників, науковців, педагогів – авторів книг, брошур, актуальних досліджень національного спрямування. Одверта боротьба  з багатоманітністю і різноплановістю літературних течій, стильових принципів, індивідуальних методів відображення дійсності розгорталася в Україні з єдиною метою – встановити повний контроль як за створенням, так і за випуском та поширенням книжкової продукції.

Закриття приватних і кооперативних видавництв, укрупнення багатьох дрібних видавничих осередків стало визначальним фактором тогочасної політики радянської влади у цій сфері. А вже з початком 1931 року в Москву полетіли вірнопідданські донесення про завершення формування видавництв за принципами тематичного спрямування і неухильного виконання постанов і декретів. Типологічна спеціалізація для кожного з видавництв була не чим іншим, як жорстким державним контролем за всією діяльністю творців книги.

Посилення більшовицьких утисків набрало конкретного виразу в черговій реорганізації всієї видавничої системи. З цією метою ДВУ в 1930 році було перетворене в Державне видавниче об’єднання України (ДВОУ), що керувало і спрямовувало діяльність великої групи видавництв. Зловісну роль у всіх цих процесах відігравав Головліт, що був жорсткою та свавільною цензурною установою, а в Україні ховався за зовні пристойною назвою «Головне управління у справах літератури і видавництв». Копіюючи в своїй роботі методи контролю за друком московського цензорського відомства, це управління запровадило попередній перегляд усіх призначених до опублікування або розповсюдження рукописних і друкованих творів, надання дозволу на випуск періодичних та неперіодичних видань, створення і розсилання для виконання правил, розпоряджень й інструкцій у справах друку, видавництв, друкарень, бібліотек і книжкових магазинів. Спеціальним положенням про діяльність цього органу визначалися твори, заборонені для використання. До них належали насамперед видання, що в різних формах містили протидію радянській владі, збуджували громадську думку через поширення інформації, небажаної для більшовицьких властей, а також проповідували і захищали релігійні вчення.

З початком 30-х років головлітівський контроль за друкованим словом перетворився ще й на засіб боротьби партійно-державної машини з так званими «проявами буржуазної ідеології». Це було зумовлене кардинальними змінами у проведенні національної політики, за яких найнебезпечнішим для існування СРСР визнавався націоналізм та його носії. Саме такий підхід спрямовувався проти української культури, всього активного, пов’язаного з процесами українізації. Цензурне відомство в Україні отримало в цей час додаткові повноваження: окрім попереднього і наступного контролю за політичним, воєнним та економічним змістом книжкової продукції, з 1931 року з’явився обов’язок  конфісковувати всі видання, які не дозволялося поширювати, а ще видавати дозволи на відкриття видавництв та періодичних органів друку, складати списки заборонених до випуску і розповсюдження книг. Органи цензури і спеціальних служб політичного контролю ретельно перевіряли все, що могло становити найменшу небезпеку інтересам більшовизму – від рукопису й гранків до виготовлених книжкових видань, брошур, газет, журналів, збірників.

Розправа з друкованими виданнями за рішенням Головліту відбувалася за розробленою і прийнятою ще в 1923 році спеціальною інструкцією «Про порядок конфіскації й розподілу вилученої літератури», яка містила, зокрема, такі поради: «Вилучення (конфіскація) відкрито виданих друкованих творів здійснюється  органами ДПУ в непридатний для читання стан, після чого можуть бути продані, як сировина для переробки на підприємствах паперової промисловості  з нарахуванням отриманих сум у доход держави згідно кошторису ДПУ». Хоча Головліт розцінював випадки конфіскації та знищення вилученого накладу книг як крайній захід і навіть свідчення незадовільної роботи цензора при попередньому й наступному контролі текстового матеріалу, все ж припиняти подібні екзекуції ніхто не збирався.

Того ж 1931 року з Москви надійшов ще один спеціальний циркуляр-погроза, де сповіщалося про встановлення судової відповідальності для тих цензорів, які дадуть дозвіл на друк антирадянських текстів або пропустять відомості, що становлять  державну таємницю. Водночас з метою тиску й залякування видавців, письменників, науковців, працівників бібліотечної та книготорговельної сфер організовувалися масові «чистки» книжкових фондів. Під ці заходи готувалися спеціальні пропагандистські акції, одна з яких стосувалася «підривної діяльності» керівників Дніпропетровської центральної бібліотеки профспілки залізничників. Спеціальна комісія контролюючих органів більшість із 65 тисяч видань цієї книгозбірні визнала шкідливими, а в офіційних документах і публікаціях преси її керівні особи були представлені такими, котрі впродовж «десяти років активно працювали на контрреволюцію – нищили радянську літературу, лишали її по 4-5р. в склепах не розпакованою на споживу пацюкам, а читачеві просували ідеологічно-ворожу та контрреволюційну книжку».

Цензурні органи в Україні поширювали свій вплив і на сферу книжкової продукції, що випускалася для дітей та юнацтва. За їхніми рекомендаціями приймалася розгромно-профанаційна постанова наркомату освіти «Про дитячу літературу» (травень 1933р.). Згідно з нею, книги для дитячої аудиторії мали «численні недоліки, що стали наслідком проявів «лівацьких» теорій відмирання школи, абстрактного схематизму, правоопортуністичних, механістичних теорій соц. біологізму, проявом націоналізму та інших опортуністичних перекручень в керівництві справою виховання дітей». Масовою стала заборона дитячих книг, зміст яких не відповідав більшовицьким настановам: їх вилучали з обігу (деякі потрапляли до закритих спеціальних сховищ, інші ж вивозилися як сировина для переробки на паперових виробництвах).

Така доля спіткала, зокрема, книги Олександра Олеся «Ялинка», Миколи Вороного «Носоріг», американської письменниці Гарієт Бічер-Стоу «Хатина дядька Тома» та багатьох інших – загалом 187 дитячих творів, занесених у спеціальні списки забороненої літератури, що підлягала вилученню з шкільних установ, бібліотек та з продажу. Цензурним ударом по дитячому книжковому світу стало внесення в ці списки таких видань, як «Казки» Шарля Перро, «Казки для юнацтва» Ганса-Крістіана Андерсена, «Англійські казки», «Бельгійські народні казки», «Нові іноземні казки для дітей». Відтворені українською мовою та випущені в різні роки київськими та харківськими видавництвами, книги казкового жанру розвивали дитячу уяву, підносили юну душу у фантастичних мріях, збуджували живу думку, навчали добру і людяності.

Та зовсім не це цікавило новоявлених варварів. Нищівні впливи зловісних тіней Головліту на видавничу діяльність в Україні виявились катастрофічними для її розвитку і вдосконалення. Відродженню цієї сфери, як і всього культурно-мистецького комплексу, було покладено край. Ініціюючи все нові й нові застережливо-контрольні заходи репресивного характеру щодо української книги, цензурні органи  разом з іншими каральними структурами більшовицької влади стали причетними до тієї дефініції, що значно пізніше буде охарактеризована і названа істориками й публіцистами, як епоха розстріляного відродження.

 

ПОШУКИ ВОРОГІВ СЕРЕД ТВОРЦІВ КНИГИ

Починаючи з періоду непу, радянська влада відчувала постійний випереджувальний темп, активність і винахідливість приватних  та кооперативних видавничих структур, які дуже оперативно враховували читацький попит, вміло перехоплювали важливі замовлення і порівняно з державними (усуспільненими) впевнено нарощували свої потужності. Обсяги книжкової продукції, що випускалася приватними видавництвами, не лише дивували, а й уже насторожували владні органи: якщо в 1923-1924 роках приватники спромоглися на 108 назв, то в наступні 1926-1927 роки – 558 назв книг різної тематики. Таке п’ятиразове зростання пояснювалося кількома суттєвими обставинами. З одного боку, цьому активно сприяли процеси українізації: адже в багатьох людей з’являлася потреба придбати підручник навчальний посібник, словник, довідник чи книжки «Української бібліотеки» (а саме цю та деяку іншу книжкову продукцію випускали приватники). З іншого, приватний капітал на той час було допущено до випуску книг, які, на думку влади, не мали вирішального ідеологічного й політичного впливу на читача.

Приватний видавничий сектор створював реальну загрозу державному, а тому відчутними успіхами, помітним поступом підписав собі смертельний вирок. Пошук ворогів в українському книговиданні, по суті, розпочався з державно-аналітичного документу ЦК КП(б)У «Про діяльність приватних видавництв», які звинувачувалися у спробах згуртувати «навколо себе дрібнобуржуазного читача і дрібнобуржуазного націоналістичного письменника». Серед причин цього називався «слабкий контроль» апарату Головліту, «слабке реагування на видання приватних видавництв» пресових органів. Вже одного цього було досить для розгорнутих атак на книжкову продукцію, яка випускалася «непманівцями».

Адміністративно-економічний тиск на «успішного ворога» закінчувався просто: усуспільненням його майна, обмеженням фінансово-кредитних і виробничих можливостей, впровадженням різних форм об’єднань, реорганізацій з посиланнями на державні інтереси. У приватній формі виробничої діяльності видавничо-поліграфічної сфери влада побачила особливу загрозу своєму існуванню. Про це яскраво свідчили наслідки українізаційного періоду, численні книжкові та пресові видання, активізація літературно-мистецької та наукової національної інтелігенції. А тим часом за ходом культурного відродження в Україні уважно стежили московські правителі. Побоюючись зміцнення тенденцій українізації та переростання її у невідворотні процеси самостійництва, більшовики в Україні були налаштовані до цього вороже. А за твердженням одного з лідерів націонал-комуністів Олександра Шумського, лише «тоненька плівка українців-комуністів плавала на поверхні бурхливого потоку культурного українського відродження».

Саме Шумський активно виступав проти русифікації, вимагав прискорення українізації всіх місцевих чиновників, пропонував через свідомі національні кадри в профспілках добитися українізації робітництва. Такі ж ідеї сповідував Микола Хвильовий, який практично застосовував їх у письменницькій та видавничій діяльності. Ці обставини змусили Сталіна насторожитися й надіслати з Москви спеціального листа до тодішнього партійного вождя в Україні Кагановича з попередженням проти ухилів Миколи Хвильового, тобто його антипартійних дій. Відтак під підозрою, окрім Хвильового, опинилася велика група видавців, літераторів, науковців. Разом з пошуком «ухильників», «націоналістів» у видавництвах і редакціях газет та журналів актуальним стало виявлен­ня «ворожих осередків», «контр­революційних організацій», «шпигунських центрів».

Середина 1929 року позначилася численними арештами в Києві відомих науковців-літературознавців, істориків, економістів, соціологів, етнографів у справі так званої Спілки визволення України. Серед них було немало авторів книг з різних галузей знань, редакторів, видавців, як, наприклад, академіки Сергій Єфремов та Володимир Дурдуківський. Саме редакторська й едиційно-текстологічна діяльність Сергія Єфремова в 20-х роках підносила роль і значення Всеукраїнської академії наук. З-поміж багатьох редагованих і випущених Єфремовим праць надзвичайно важливою і вкрай відповідальною була робота з наукового видання творів Тараса Шевченка. Уважно дослідивши автографи, вивчивши попередні публікації, разом із редактором-текстологом Михайлом Новицьким, він зумів випустити у 1927 році два томи поезій Шевченка. Тоді ж Єфремов здійснив у ДВУ наукове академічне видання «Щоденника» («Журналу») та листів поета, що ввійшли у третій та четвертий томи повного зібрання творів Шевченка. Однак у зв’язку з арештами редакторів та упорядників цей випуск влада припинила, а надруковані томи частково вилучила, частково передала у спеціальні сховища.

Масове цькування Сергія Єфремова розпочалося з публікації його статті «Про двох рицарів» у львівській газеті «Діло», що була відповіддю на «спробу критично оглянути заідеологізованість ситуації в Українській академії наук». Учасники організованих владою мітингів на заводах і фабриках, зібрань в установах і партійних осередках називали академіка ворожим елементом, ідеологом куркулів і петлюрівщини, що «співробітничає в буржуазно-націоналістичній закордонній пресі». Вимагаючи «вважати його поза лавами Академії та радянської суспільності», збори Київського ветеринарно-зоотехнічного інституту у своєму рішенні записали: «Він цим ще раз викриває себе, як запроданець і агент протирадянських закордонних фашистських сил».

Судовий процес над СВУ в Харкові назвав серед 49 звинувачуваних академіка Сергія Єфремова, як особу, котра відігравала керівну роль у підпільній антирадянській організації. Вирок із смертною карою згодом замінили десятьма роками ув’язнення, а ще пізніше Єфремова знищили у сталінських «політізоляторах». Відтоді не лише на ім’я, а й на книги, наукові праці видатного українського вченого, видавця, письменника накладалося суворе табу.

На пошуки ворогів у книговидавничій справі мобілізовувалися різні сили тогочасної системи влади – від цензорських і чекістських до наркомівсько-освітніх і партійно-політичних. Скажімо, колишній високопоставлений партійний функціонер, а з 1933 року – заступник наркома освіти Андрій Хвиля вже через кілька місяців після самогубства Миколи Скрипника доповідав у ЦК КП (б)У: «До цього часу бібліотеки проводять видачу для користування творів М.О. Скрипника. Як відомо, в усіх томах М.Скрипника (йдеться про п’ятитомник статей і промов, випущений Державним видавництвом України в 1929-1931 роках – прим. автора) є цілий ряд шкідливих, націоналістичних, троцькістських теорій та настанов. Зокрема, в 1 томі по троцькістському трактується історія нашої партії, по націоналістичному  історія революції на Україні. В 1 і 2 частині ІІ тому Скрипник по націоналістичному тлумачить роль і значення національного питання в пролетарській революції і в соціалістичному будівництві»…

Запопадливо виявляючи подібні «ворожі твердження», «лівацькі настанови», «лінію на відрив» і в текстах наступних томів, автор офіційного доносу ще й рекомендував «дати розпорядження про включення творів М.О. Скрипника до списку книжок, які треба вилучити з бібліотек». Одразу ж за цим політбюро ЦККП(б)У 24 березня 1934 року прийняло рішення про заборону видань М. Скрипника та вилучення їх з масових бібліотек і книгарень. В той час ніхто з політбюро, ні сам Андрій Хвиля, перебуваючи на баскому й лютому коні боротьби проти українського націоналізму, яка спричинила численні заслання, концтабори й розстріли, і гадки не мав, що через три роки він теж стане ворогом народу, розпрощається з життям за єжовщини, а його публіцистичні й літературно-критичні книги та брошури «Під академічним забралом», «Від ухилу в прірву», «Трубадури українського фашизму» будуть зняті з книжкових полиць і викинуті в далекі закутки спецфондів.

Своїми методами відшукував ворогів у книговидавничій сфері Головліт та його відділення на місцях. Отримуючи від ОДПУ-НКВС відомості про репресованих осіб, цензори старанно заносили їхні книги до наказів, циркулярів, розпоряджень. У такий спосіб створювалися надсекретні списки авторів, усі твори яких підлягали вилученню. При цьому цензори нерідко, окрім ідеологічного та політичного аргументів, намагалися застосовувати ще й інші оцінки та висновки, втручаючись то в стилістичні особливості авторського тексту, то в застосування певної літературно-художньої форми. Ось як у 1934 році пояснювалися причини вилучення книг Бориса Антоненка-Давидовича: «Зазначений автор – ворог. Твори його белетристичного характеру, не мають ніякої цінності, не відповідають сучасності. Популяризація його творів, які крім того являються націоналістичними за змістом, завдала б великої шкоди нашому соціалістичному побуту. Вважаємо, що треба вилучити всі твори цього автора»…

За таким принципом Головліт склав зведений список «небезпечних для суспільства» осіб, усі книги яких підлягали конфіскації та знищенню. Середньовічна інквізиційна практика була застосована в 1934 році до творів  українських письменників Остапа Вишні, Дмитра Загула, Олеся Досвітнього, Миколи Вороного, Мирослава Ірчана, Мечислава Гаска, Михайла Ялового.

Шпигуноманія, боротьба з «контрреволюціонерами», пошуки ворогів і шкідників, що розгорталися з небувалим розмахом, створювали атмосферу всезагального страху, доносів, свавілля. Серія самогубств 1933 року (спершу Миколи Хвильового, а за ним – Миколи Скрипника) були, по суті, сигналом для сталінської репресивної машини до вирішального наступу на українські цінності, в тому числі й на основні принципи національної видавничої справи. Боротьба із «скрипниківщиною», «хвильовізмом» викликала масові повсюдні арешти, переслідування, звільнення з роботи. Репресій зазнали керівники, редактори, автори Державного видавництва України, «Книгоспілки», «Руху», редакцій низки газет і журналів. А після вбивства одного з більшовицьких верховодів у Ленінграді – Сергія Кірова у грудні 1934 року було сфальшовано звинувачення проти великої групи діячів культури і засуджено до розстрілу, зокрема, поета і художника-графіка Івана Крушельницького, який повірив більшовицькій пропаганді і лише два роки, як повернувся до підрадянської України, а ще автора прозових і поетичних книг Григорія Косинку, якого постійно переслідувала офіційна критика то за «куркульську ідеологію», то за «контрреволюцію» і навіть «бандитизм».

Українська видавнича справа разом з національною літературою, наукою, мистецтвом у 30-х роках зазнавала непоправних втрат, виявилась пошматованою, по суті, поставленою на коліна. Більше половини членів і кандидатів Спілки письменників за вигаданими звинуваченнями були заарештовані і знищені. Серед них – автори видатних творів тієї пори Валер’ян Підмогильний, Микола Зеров, Євген Плужник, Михайло Семенко… Щастило вижити лише окремим творцям української книги, які ледве змогли винести поневіряння в сталінських концтаборах, в’яз­ни­цях та на засланнях.

 

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматіhttps://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.