Зв’язані одною сльозою

 
Любов СНІСАР
Серед рукописів віршів Володимира Затуливітра, написаних як правило в зошиті, багато на півсторінкових клаптиках, є й передруковані автором, правлені його рукою. (До речі, правки автора є майже в усіх авторських примірниках збірок поезії; вони й були оприлюднені у вибраному „Тернова гора”). Вірш „Мов гори, стала ніч”, надрукований Володимиром Івановичем на своїй улюбленій, тепер музейній „Оптимі”, теж має виправлення та ще й напис угорі „на кінець”, що ми й зробили, публікуючи збірники „Чаша жертовна” (вірші 90-х років) та „Ненаписані пейзажі” (остання збірка, творена у Бучаку 2002 р.) під одною обкладинкою. Художники В. Бородін та В. Бариба зробили чудове оформлення, у якому двічі використали текст цього вірша, ніби наголошуючи читачеві ще і ще раз звернути на нього увагу. Та читач найперше пригадує Лермонтове „Ночь темна. Пустиня внемлет Богу и звезда с звездою говорит.” („Выхожу один я на дорогу”). З дитинства дуже люблю цю поезію. У ній, як і для Михайла Юрійовича, для мене є незаперечним, що зорі спілкуються між собою, але десь там, дуже далеко, для нас вони лише пейзажний антураж. Чари зоряного неба у Володимира Івановича – велика драма. Перечитую вже вкотре:
 
Мов гори, стала ніч. Легка, мов гори,
на очі й груди тиша налягла,
і зірка зірці крізь сльозу говорить,
яка вона заплакана й мала.
 
Якась недоказала, покотилась,
в зіничку темну плюснула мені…
Стара Земля, мов немовля-дитина,
здригнулась і заплакала вві сні.
 
Найперше вражає оксиморон „Легка, мов гори, …тиша”. Добре знаю зі школи, що гори є результатом зіткнення тектонічних плит земної кори, або наслідком вулканічної діяльності. Отже, в оксимороні захована гігантська планетарна діяльність і тяжка ноша нічної тиші. Вулкан творчості Володимира Івановича діяв уночі, коли поснуть зморені сусіди. У сонному царстві пильнує лише поет, бо „в житті ми не жили, в житті ми ночували, відслужували ночі день при дні”. Так, оце трудне, трудове, уперто цілеспрямоване служіння рідній мові, коли „І тишу слів, які в мені сявчали, і тих, що не давалися мені // холодними осінніми ночами несу, мов Україна, камінні.” („Золотий корінь”). Десь по першій ночі заварювалась кава, вмикалася настільна лампа, перед очима на всю стіну акуратно розставлені найвірніші друзі – ретельно підібрані книжки, ліворуч від письмового столу – вікно дванадцятого поверху, а в ньому – зорі… Зорі, які зі сльозами щиро, довірливо розмовляють між собою, живуть і вмирають. Одна заплакана зірка покотилася з неба і плюснула в око поету (реально явлена надреальна дія, бо не впала, а таки „плюснула” зірка, мов камінець у воду.) Відповідно з ока хлюпнула на землю сльоза. Земля затремтіла й заплакала. У цій великій трагедіїі Всесвіту зоря, земля й людина пов’язані одною сльозою. Вони співчувають одне одному, співчувають серцем. І саме в „безодню” серця (Сковорода), в незглибінь людського єства, його „мікрокосму”, упала зірка „макрокосму”..! Правдиво відтворена чуттєвість викликана абстракцією, коли зірка абстрагує до піщинки, яка приголомшливо таємниче зникає в зіниці ока – це основна дія, яка буквально викликає трепет… Що в ній зашифровано?..
У наших стародавніх колядках оспівується єднання неба й землі: „Небо і земля нині торжествують // ангели й люди весело празнують”. І старовинний український міт, що говорить про Білий Світ або Яву, як про сіть, кінці якої тримає в руках Бог і вона охоплює всіх людей, весь світ.
Людина, земля й космос поєднані „концепцією, що знаходиться на самому піку чуттєвого сприйняття”. Так визначає німецький теолог Річард Вільям Дао – основу східної філософії, опрацьовану Лао-Цзи у своїй книзі „Дао Де Цзин”:
 
Широка небесна сіть;
Великі її вічка, але ніщо не може уникнути її
(Гл.LXXIII)
 
Лао-Цзи, один з улюблених поетів Затуливітра (Він багато читав напам’ять і Лао-Цзи, й Ду-Фу, і Лі-Бо. Та й не лише китайських иоетів. Унікальна пам’ять його утримувала не тільки поезію, а й прозу багатьох обраних авторів), ніби підслухав наші колядки й міти, і українську філософську думку, яку розвивали Сковорода, Гоголь, Куліш, Юркевич… (Та. і до Сковороди…) Так, мається на увазі „філософія серця”, опрацьована Памфилом Юркевичем, яка сконцентрувала винятковість українського світобачення. Сліди „спалахування душі” знаходимо й у Платона, Филона, послідовника Аристотеля Кеплера. Його теорію влаштування світу розвивав Яків Беме і в основі її лежить геометричний принцип, який з’єднує нижній світ з небесами і він ними керується. За Беме людина дійсно утворює всередині самої себе всі три світи, оскільки вона є образом Божим або образом вищої сутності…
Отакий гарячий вузол гоготить під депресивним вельоном ночі у монаді цього маленького вірша. Скільки мудрих голів філософів, теологів, психологів і парапсихологів, астрологів, алхіміків і фізиків, і математиків (згадаймо Піфагора, Гауса) бились над розв’зком його! В цьому величезному смислі візьмімо хоча б один із напрямків (психологічний) – взаєморозуміння, щоб „…люди жили в гармонії без наказів і принук” (Гл.ХХХІІ). І не лише люди, а й уся природа, космос як то постулює духовна творчість українського етносу… Кажуть, буває навіть, що поетична думка випереджує наукові відкриття, скажімо у фізиці, астрономії чи філософії… То що ж таке, власне, поезія й хто такий поет? За Мартіном Хайдегером, „поезія є заснування буття у слові” („Гельдерлін і сутність поезії”).
Це експресивне небесне видиво в суб’єктивно вибудованій логічній конструкції, скерованій автором до універсального, вловило три великі загадки розвитку: світу, людства й пізнання, знехтувавши самовиявом суб’єкта. (Саме абтракція наводить на прагматичні думки, позбавлені всяких ілюзій: поезія мислить.) В основі його експресії – страждання, скорбота, а результат – зростання духовності, гуманності.
Стереоскопічність зору, так наче автор споглядає дію твору із космосу, підсилює його загадковість. Загадку цієї ліричної поезії ми не можемо збагнути, а лише спробувати хоч частково наблизитись до обгрунтування її.