Гриценко В. Ронделі: Поезії. Київ: ТОВ Юрка Любченка, 2022. – 168 с.
Чому в класичних мистецьких формах одні з наших сучасників вбачають неодквітну, немеркнучу досконалість і красу, а інші у ставленні до них індиферентні, виявляють естетичну короткозорість і глухоту? Однозначної відповіді на це питання, напевне, немає. Хоча до коріння проблеми довго докопуватися не доводиться. В. Стус, який так високо цінував Р.М. Рільке, раннього П. Тичину, В. Свідзінського, писав: «Треба мати дуже розвинені почуття, щоб любити Лорку». Багато подібних висловлювань про класиків старших можна знайти у класиків молодших, попри те, що історія мистецтва знає також багато спроб «скинути класиків з корабля сучасності».
Зазначена проблема має і зворотний бік. У всі часи епігони, невдахи від літератури пробували йти за класиками слід у слід, народжуючи опуси на кшталт високої трагедії, героїчної поеми, роману у віршах, канцони, сонета, вінка сонетів тощо. Нездоланний хаос і «пітьму єгипетську» в кічевих шарах сучасних псевдохудожніх шукань згущують можливості ЗМІ, інтернету. Безліч одержимих письменництвом намагаються створити рубаї, хайку (хоку), рондо, тріолети, не кажучи вже про станси і те, що вони називають верлібром. Виникли навіть угруповання сонетярів, рубаїстів, ронделістів. Небагато з дерзновенних ентузіастів здогадуються про змістові можливості цих форм і складність досягнення їх довершеності. Можна навести цілі вервечки прикладів невдалих, недотягнутих «зразків» цього штибу, опублікованих у періодиці, різних збірниках, авторських книгах.
Але є між тих, хто прагне осідлати норовистих класичних «конячок», і ті, що зуміли ними пристойно оволодіти. Серед небагатьох – поет і літературознавець Віктор Гриценко. Уже кілька десятиліть він мешкає у вкрай зросійщеному Кривому Розі і намагається поширювати у ньому українську культуру. Письменник видав понад три десятки книг, до яких увійшли і, безперечно, повноцінні твори, зокрема у формах рубаї, сонета, ронделя. 2022-го світ побачила збірка «Ронделі».
Деякими своїми гранями ронделіана В. Гриценка нагадує багатосерійний фільм, змонтований з образів-фрагментів, вихоплених поетовою уявою з історії України. Візуалізуються і осмислюються складні стосунки давньої Русі з кочовими племенами, різномастими азійськими ордами, Візантією, процеси охристиянення руської людності, процеси її протистоянь постійним зусібічним загрозам, періоди козаччини, руїни, московського поневолення. У своєрідний спосіб проявляється циклічність часу, повторюваність історичних явищ. Читач бачить, як «просили предки княжити заброд», як «нам віру привезли із Візантії…», як добивались гетьманських клейнодів, як намагались зберегти у пам’яті «незабутні Січ і Жовті Води», як переживали голодомори, як «богообраний народ знов наймитує у містах Росії…» і по всьому світу. «Бо відродились, кажуть, каганати і Київ платить, як раніш, ясак».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Як і Т. Шевченкові, І. Франкові, Є. Маланюкові, сучасному поетові невимовно боляче видіти, що «в наших ґенах ще не вмер кріпак», тяжко від думок, що «століття довгі буде він вмирати…». Безнадії в душі автора книги немає. Його ліричний герой вірить у духовні сили народу, у власні сили. Він покладається на історичний досвід протистояння злу, тож у своїй вірі непохитний: «Як маю руки й совість ратая – біду здолаю у годину смути». Однак, знаючи трагічне минуле і незнищенні народні сподівання на краще майбутнє, йому сьогодні, «хоча й діждався паростків добра», паростків омріяної волі, тяжко бачити «в руїнах батьківське село… [], бо в можновладці вибився хамло, закон в його руках – немов верло…».
Роздумуючи над онтологічними, гносеологічними, теологічними, соціальними, психологічними проблемами, поет, зокрема, прагне збагнути причини і наслідки фатальних помилок людства, його різнокаліберних проводирів на дорогах часів:
Не знаючи про задум Божества,
юрба біжить попереду Мойсея…
………………………………………………………………………….
привиділась в пустелі їй трава!..
……………………………………………………………………………
бо не одна звихнулась голова,
не знаючи про задум Божества!..
Автор «Ронделів» по-своєму підходить до питання ролі особистості і маси у суспільному поступі, аксіологічних аспектів проблеми. Історія літератури знає багато неоднозначних її висвітлень. Згадаймо «Коріолан» В. Шекспіра, «Саламбо» Г. Флобера, «Війну і мир» Л. Толстого, «Боги жадають» А. Франса, «Йосип і його брати» Т. Манна та ін. Зважаючи на відомі погляди і потрактування, поет, як нам видається, більше схиляється до позиції перед цим згадуваних українських класиків, наголошуючи на відповідальності народів і націй за свою долю, знаходить переконливе, афористично-промовисте обґрунтування своїх думок: «Мій Бог не вчить носити ланцюги!» і в цьому ж дусі продовжує його у наступних творах:
Народ святий, якщо зберіг святині
і не скорився в немочі судьбі,
тому роблю я зарубку собі,
що ми даремно сповнені гордині.
Осягнення змісту творів В. Гриценка обов’язкового має відбуватися у контексті найзначніших творів світової літератури, бо він не лише глибоко їх знає, а й талановито залучає до художньої взаємодії з власними образними моделями чи їхніми компонентами (на противагу численним витворам багатьох з тих невдах, що називають себе постмодерністами). На пам’ять приходять «тронні» трагедії В. Шекспіра, твори інших класиків, коли читаємо, скажімо, ось цей рондель:
Як цар не має в голові царя,
то він глаголить, як усі базіки,
бо обіцяє нам молочні ріки
чи киселем замулені моря.
Вдає він на трибуні глухаря,
на горе наше, сплющивши повіки:
як цар не має в голові царя,
то він глаголить, як усі базіки,
Лжепатріот, підкинуте байстря,
та став, на подив, гетьманом у кліки.
Терзають люд чиновники-шуліки,
немовби наш народ – слабке куря,
як цар немає в голові царя!..
Це – змістовна художня медитація, втілена у форму вірша-метафори. У процесі її рецепції то домежно зближуються (іноді аж заступають один одного) «предикат» – образи українських проводирів у давні часи та українських президентів, то «предмет» змісту твору – узагальнений образ очільників різних держав, народів, націй, відомих персонажів світової історії. Мистецька досконалість вірша виявляє себе в асоціативному поєднанні образів легко впізнаваних українських конкретно історичних діячів з узагальненими образами «царів», що уміщували в собі (нерідко одночасно) риси тиранів і блазнів. Важливу функцію в індивідуалізації й узагальненні портрета головної дійової особи виконують деталі: базіка, вдаваний глухар, сліпець («сплющивши повіки»), підкинуте байстря, лжепатріот, чиновники-шуліки, гетьман у кліки. Деталі працюють на створення відстані між образом конкретно історичним і узагальненим, відтак активізуючи читачеві знання, уяву і розширюючи художню інформативність твору.
Здійснюючи художньофілософське дослідження історії, В. Гриценко проявляє загальні закони життя соціуму, суспільних трансформацій, роль проводирів і маси в суспільному поступі, їхні складні взаємостосунки, умови успішного історичного руху, причини невдач, соціальних конфліктів і катастроф. Глибоко осмислюється природа лідерства, вождизму, питання відповідальності владців, політиків за наслідки їх проводирування. Філософування над зазначеним часто виростає із точних, містких, свіжих метафор. Пригляньмося до наступного вірша і подумаймо, скільки разів і чому зображене повторювалося у світовій історії:
Презумпція невинності пророка:
вказав юрбі лише кудою йти,
не завдаючи на горби хрести…
Чи винен він, що прірва так глибока?..
В грядуще він дивився упівока –
В пітьмі й туманах сховані світи!..
Презумпція невинності пророка:
вказав юрбі лише кудою йти!..
Чутки приносить на хвості сорока,
що в прірві тій ламає люд хребти…
Де ж ділись над безоднею мости,
не знає адвокат. Його морока –
презумпція невинності пророка!..
Стрижнем твору є тричі повторена у ньому (такого повторення вимагає канон форми ронделя) думка про виведення зі сфери відповідальності призвідців незчисленних суспільних лих, якими виповнена історія. Бо ж скільки адвокатів є у різних імператорів, диктаторів, наполеонів, марксів, леніних, сталіних, гітлерів, маодзедунів…: «Презумпція невинності пророка: вказав юрбі лише кудою йти…». Авторська іронія спрямована проти неоднозначної у своїй масі, але однозначно злочинної адвокатури: «Де ж ділись над безоднею мости, не знає адвокат». Змістової ваги твору надає талановито вибудуване, художнє узагальнення – образ сумнівних історичних пророцтв, злочинних пророків та їхніх адвокатів. Функціональний лаконізм узагальнення, досконалість образного втілення думки ставлять цей твір, на наш погляд, у ряд зразків, що продовжують в сучасній літературі лінію неокласицизму.
Глибина поетових почувань і думань розкривається у щирих, реалістичних за формою, спогадах-розповідях про колись спостережене, чуте, пережите. Живий трепет пам’яті ліричного героя, переданий з довірливою безпосередністю, простими словами, викликає в уяві читача сповнені драматизму картини з часів всенародних потрясінь. Ось з якою виразністю змальовано голод 1947-го:
Я в 47-ім чув плачі-пісні,
бо додано сльозу до слів любові…
Які були сумні ці колискові,
я відчуваю й досі уві сні.
Голодна мати плаче їх мені
і часом затинається на слові…
Читаючи цей вірш, важливо знати, що у 1947-у майбутній поет був однорічною дитиною і лише розпочинав сприймати і усвідомлювати зовнішній світ. Той світ входив у глибини дитячої пам’яті, у підсвідомість, щоб приховано жити в ліричному героєві до останніх його днів. Колискові пісні матері, замішані на сльозі й любові, її стражданнях і сподіваннях, повертаються до нього лише у сні. Але вони – живильне джерело для душі, духовний зв’язок з родом, народом, рідною землею. Колискові пісні не просто співаються, щоб дитину приспати. Скільки змісту лише в одному рядку: «Голодна мати плаче їх мені…». Пісня-плач тут – образ стражденної і величної у своєму терпінні-сподіванні душі народу. Пісня-плач тут – вияв духовного подвигу.
Розмисли про долю української нації, її культури переймали в часи неволі багатьох поетів. Небагатьом з них щастило донести такі свої твори до читача. Пам’ятаю, як далекого 1972-го ми, кілька студентів-першачків, у гуртожитку Кам’янець-Подільського педінституту слухали розповідь старшого від нас, 24-річного першокурсника, уже неоднораз відрахованого з вишів, нині відомого, на жаль, уже покійного, поета Ярослава Павуляка. Розповідав про такі події з історії України, про які ми сном-духом не відали. А потім читав свої вірші. Назавжди врізались у пам’ять рядки:
Наші предки –
мечами тесані до кісток,
наші предки –
палями годовані по горло,
але твердими очима
вони бачили нас.
……………………………………………………
але твердою кров’ю
вони зачали нас.
А ще приходить на пам’ять вірш Степана Бабія, який трапився мені того ж 1972 року:
Білили мати з сонцем полотно,
Удвох по зелен-березі ходили.
Сльоза й вода зливалися в одно,
І сонце пензлем-променем водило.
Білили мати з сонцем полотно
На рушники, на скатерки, сувої,
Бувало ж, рвалось на бинти воно,
що кров спиняли з рани вогневої.
……………………………………………………..
А мати з сонцем білять полотно.
На цій землі, що нам за колисанку
Веселку сонцю вишити дано,
А неньці заповітну вишиванку!
Прикметно, що для цитованих творів Я. Павуляка, С. Бабія і В. Гриценка характерна антиномічність поетичного почування і думання. Породжена вона драматизмом і трагізмом національної історії. У Я. Павуляка історія народу закодована в образі жертовної батьківської любові, що асоціюється з жертовною любов’ю Бога-Отця до Сина і людей. У С. Бабія в амбівалентному образі-символі поєднано зміст образу сльози (народних страждань) з образом води (символу очисної сили) та полотна (життєвої дороги, долі). У В. Гриценка той самий зміст синкретизовано в образі плачу-пісні, привідкрито рядком «… бо додано сльозу до слів любові…», а потім поглиблено особливо художньо інформативним рядком «голодна мати плаче їх мені…».
Будучи заручником «… веремії, бо нас вожді «до ручки довели», чекаючи від люду похвали…», ліричний герой В. Гриценка наполегливо шукає стежку до істини, до праведного і гідного життя. За його шуканнями проглядаються духовні шукання людства, розкриті у найзначніших творах світової культури від Біблії, трагедій Есхіла, Софокла, Еврипіда, Шекспіра до літературних шедеврів ХХ ст. Відчувається ґрунтовна обізнаність ліричного персонажа з ними, напружене намагання розгледіти вектори духовного руху людства бодай у ближчому майбутньому. Він з усіх сил прагне не піддатись веремії, не розчинитись у ній:
Щоб серце вберегти від кабали,
нам слід сприймати світ без істерії…
………………………………………………………..
Я в пошуках рятунку-протидії,
щоб серце вберегти від кабали.
При цьому слова «…сприймати світ без істерії…» треба розуміти не буквально, не в сенсі психологічно-побутовому, а в сенсі світоглядному, себто – не впадати у наївно-романтичні ілюзії, не повторювати помилок героїв Ж.Ж. Руссо, Жорж Занд, Флоберової Емми Боварі та ін. Рятунком від «кабали» можуть стати лише свідома протидія облудним теоріям, силам, що провокують бездумне догоджання тілу. Рятує дотримання Божих заповідей, тяжіння душі до високого. Рятунком від «кабали» має стати глибоко усвідомлений обов’язок берегти святині, бо (ще раз наголошуємо услід за поетом) «Народ святий, якщо зберіг святині і не скорився в немочі судьбі…», бо «легко нам зморитися в борні, за Божий гнів сприймаючи орду…».
Автор спонукає читача замислитись над історією расистських теорій, шовіністичних ідеологій, котрі ведуть свій родовід від біблійного персонажа – Каїна. Поет змушує згадати Ніцше, близького йому Супінського, котрий вважав, що «народи, які не вміють трудитись і накопичувати багатства, повинні щезнути з лиця землі…». А поруч з ними й ідеологів «русского мира», які спрямували мільйони росіян на шлях українофобії і людиноненависництва. Злочинні наміри «старшого брата» прочитувались письменником з часу, коли, з Божої ласки, Україна із кабали на історичну мить вирвалась. У багатьох його творах присутнє передбачення наслідків вагань в умах невільників «смаку неволі» (В. Базилевський), передбачення нападницьких дій з боку путінської Росії:
В душі моїй – сум’яття і тривога:
знов ділять нас дніпровські береги!
Хохли та українці – вороги,
бо знову поділили землю й Бога…
……………………………………………….
Заручником народ у демагога:
вже душі виставляєм на торги!
А недруги обсіли навкруги,
і жити так вже далі неспромога:
в душі моїй – сум’яття і тривога!
Сила інтуїції проявила тут навіть страхітливі геополітичні обставини навислої загрози, які виражено єдиним, але яким точним, у його сповненості відчуттям небезпеки, словом – «навкруги». Хоча не одна інтуїція брала участь у творенні есхатологічного змісту цього та інших віршів. Поет не тільки глибоко осягнув людську природу, твердження соціології, закони історії, в результаті чого йому видніше майбутнє, а й власними очима розгледів надовкруж себе сепаратистські настрої, відверте зрадництво і здавання національних інтересів, наближення війни:
… почувши гул ворожої навали,
готує дехто білий прапорець.
………………………………………………
Криваві хвилі котить вже Донець,
та множаться у когось капітали
і ходять у героях генерали…
Коли ж убитий падає боєць,
щодня духовних меншає фортець!..
Ліричного суб’єкта творів В. Гриценка прикро вражає зануреність сучасників у темні води грубої реальності, поривання до влади, зиску, вперте небачення творення власноруч клітки для своєї душі з ненаситного прагнення наживи і примітивних насолод. Невже не може бути інакше? Невже недосконалість форм світопорядку іманентна? Такі запитання головного персонажа до самого себе, до вишніх сфер пронизують образний зміст книжки:
Невже з Господніх рук і цей базар,
де важать все, окрім перлин сльози?..
І для огидного, і для краси
єдині шальки має тут гендляр.
Одурить навіть обережних скнар,
Настільки хитрі в нього терези.
…………………………………………………..
На божниці німіють образи,
а думка обпекла, немовби жар:
«Невже з Господніх рук і цей базар?..»
З болем озираючи уразливе і відразливе, умиротворені глибини і вакханалії земного світу, ліричний герой, страждаючи і сподіваючись, уникає нарікань, богоборчих настроїв, шукає істину і вихід в умудрено-смиренному і, одночасно, діяльному, добротворчому проживанні відведеного йому на землі часу. Він обирає шлях терпіння і надії на те, що й інші стануть на цей шлях, підуть дорогою Добра й «Господь очистить каламуть…». Відтак світ стане чистим і прозорим як жива вода. – Тому, – каже головний персонаж, –
Не знаю, звідки диво водяне,
але крізь нього обираю путь…
…………………………………………………..
вода для мене – люстро чарівне!..
Вода тут – образне втілення божественної еманації, алегоричний образ світу духовності і гармонії. У плавному, виповненому настроєм філософічності, ліричному плині, що тече крізь книгу «Ронделі», здається, не може бути місця для гострого емоційного сплеску, раптового почуттєвого зворушення. Аж ні. Розмірений плин медитації, рефлексії час від часу збурунюють несподівані вихлюпи, виверження з його глибу затаєних до пори душевних рухів, болісних переживань за все суще, бо воно перебуває під постійною загрозою:
Клепає косу брат – невдовзі сінокіс,
і гостра та коса десь викосить пташа!..
……………………………………………….
Таке тривожне це клепання кіс…
Книга В. Гриценка складається з кількох розділів. Один із них – особливо незвичайний. Свого часу працюючи над створенням переспівів з середньовічних перських поетів (збірка «Вертеп Всевишнього»), В. Гриценко заглибився у їхні образи, перейнявся їхніми мотивами і пішов на своєрідний експеримент – від імені східних поетів написав цикл ронделів. Подібного в українській літературі не робив ніхто. Вийшли цікаві інтерпретації духовного світу, художніх набутків поетів Сходу, втілені у класичну європейську поетичну форму. Ось як лаконічно і виразно передає, для прикладу, український письменник роздуми Афзаладдіна Хакані:
У шахах йде вперед лише пішак,
Візир же хитрий – часто навскоси!
………………………………………………
Життєвий тік засипала полова,
Літа спливли у пошуках зерна…
14 грудня 2021 року редакція «Української літературної газети», плануючи, очевидно, подати до друку, виклала в інтернеті цикл ронделів Віктора Гриценка під красномовною назвою «Народжений для іншого сторіччя…» На жаль, 33-й рондель, рядком з якого названо добірку, при публікації не помістився на сторінці газети. «Випав» він і з циклу «Постскриптум» рецензованої нами збірки. Чому? Автор помістив його у збірці «Замість біографії» на четвертій сторінці обкладинки, не маючи, мабуть, надії на публікацію в інших виданнях. Без будь-яких застережень ця збірка стала і сповіддю, і автопортретом, тому завершальним і так доречним акордом зазвучав рондель про стосунки поета із суспільством.
Невизнаним відходжу в потойбіччя,
А в серці – болі всіх лихих годин:
Його не тішить, що не я один
Від друзів маю в колесі паліччя…
Хоч визнаю: життя – це протиріччя
І в кожного на все є свій аршин.
Невизнаним відходжу в потойбіччя,
А в серці – болі всіх лихих годин.
Сьогодні з читачем наступна стріча,
Тепер йому гірчитиме полин:
Позбавившись нарешті всіх рутин,
Народжений для іншого сторіччя,
Невизнаним відходжу в потойбіччя!..
Книга ронделів В. Гриценка – оригінальне і посутнє явище сучасного літературного процесу. Рядок за рядком, рондель за ронделем входимо у неї – і відкривається самобутня поетична філософія природи, людини, історії. Доводиться лише жалкувати: поки що – для дуже вузького кола читачів, а тому, як здається авторові поезій, і не визнання, і гадки про сторіччя – минулі чи грядущі…
Іван Прокоф’єв,
кандидат філологічних наук, доцент, лауреат премії в галузі літературної критики імені О. Білецького.