Олег Гнатюк. «І сон – не сон, і в нім – пітьма…»

*                 *                 *

І сон – не сон, і в нім – пітьма,

і душу рвуть ясні обличчя,

яких із нами вже нема…

Франківські, харківські, столичні,

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

розумні, чесні, симпатичні, –

відвоювали вже своє…

Не дочекалась наречена

поета, лікаря, спортсмена,

айтішника чи полісмена, ­–

що впали в битві за життя.

Десь у жалобі рід голосить,

і діти слізно татка просять,

щоб взяв на руки, як колись.

А він лежить в труні закритій, –

і в мент цей – чорні болю ниті

в серця дітей навік вплелись…

…Там де одні зірки згасають –

мільйони інших воскресають, –

їх не здола ворожий рій!

Цю грізну українську силу

і Русь, і Січ благословили,

і «Байрактар», здійнявши крила,

в орду жбурля гостинець свій!

Воюють доблесно герої, ­–

як ті, що захищали Трою,

і вистарчить бійцям набоїв,

допоки сунуть москалі!

Міста об’єднує звитяга,

яріє в душах лють, відвага,

завзяття розтрощить варяга

на кров’ю видертій землі!

…І пломінь віри всемогутній

віщує світле нам майбутнє,

де кодло путінське безпутне

на дні, як «русскі» кораблі!

 

 

*                 *                 *

Багрянцем розливається

світанок у полях.

Мрійливо прокидається

свята моя земля.

 

Де пишні сосни кронами

лоскочуть неба стан –

сріблястими паромами

пливе по них туман.

 

Під листячком у затінку

ховаються гриби.

Береза – їхня матінка

проснулась без журби.

 

В чагарниках, під травами –

стодзвінні голоси.

Умившися загравами,

чарують зір ліси.

 

У тихий, молитовний час

бринить джерел струна.

Природа кличе жити нас,

хоч навкруги – війна…

 

 

*                 *                 *

Вечірній пруг над полум’ям війни…

Не втомлююсь на храм небес дивитись,

тлуми́ти сум і повсякчас молитись,

щоб «на нулі» не гинули Сини.

 

Липневий цвіт у плісняві війни…

Природа вбралась у духмяні шати.

Та залпом в серце – втрати, втрати, втрати

й убиті янголи. Що скоїли вони?

 

Згучить над світом реквієм війни…

Ледь чутний легіт видихне світанок.

Бійці обіймуть рідних наостанок.

Живими, Боже, нам їх поверни!

 

Згорає жито в пазурах війни…

Ракети свист шматує тишу літа.

Та вздріє світ, і не забудуть діти,

як москвопутів винищимо ми!

 

 

ЛИСТ З ПІДВАЛУ

Я вам пишу листа цього з підвалу,

в ЄС та НАТО надішлю конверт.

І щоб у світі нас не забували,

запощу я його ще й в інтернет.

 

Про те, як шифер розбивають кулі,

як сидимо в підвалі кілька днів.

Як танк реве, загрузнувши в намулі,

як кулеметні стеляться вогні.

 

Як на руїнах знищених будинків

ми бавимось у піжмурки й квача.

А щосуботи йдемо до зупинки

машину волонтерів зустрічать.

 

У десять літ я не цураюсь праці,

від лінощів знайшовся добрий лік:

господарюю ввечері і вранці,

бо в домі я – єдиний чоловік.

 

Люблю торти, цукерки, як всі діти,

стрибаючи, наспівую пісні,

й сумую, бо снаряд понищив квіти,

що їх садила мама навесні.

 

Я мрію із Сашком чкурнути в поле,

піти на став, де водяться лини.

Шкода – батьки взяли його зі школи

й відве́зли у країну без війни.

 

Я вам пишу у темряві холодній.

Зі мною мама, кішка, і сестра.

Свіча всю ніч тремтітиме сьогодні,

ми ж будемо молитись до Христа.

 

А знаєте, що в нашім є підвалі?

Тут помідори ни́діють в банках.

Рум’янцем їхні чваняться овали, –

щасливі, бо не відають про страх.

 

Ще день чи два – і стихне канонада,

лишивши чорний на будинках слід.

В колекцію додам осколок «Ґрада»

чи гільзу, що знайду біля воріт.

 

Я вам пишу не місяці, а ро́ки,

з тих пір, як в школі вивчився писать…

А вашим дітям кажуть на уроках,

як правильно від бомб себе спасать?

 

І як криваві бинтувати рани,

триматися подалі від вікна?

Про ворога, його підступні плани,

про те, як вдачу змінює війна?

 

Я б вам ще розповів всього багато…

До Бога теж, бува, пишу листи,

щоб Він беріг на фронті мого тата

і наш підвал від міни захистив.

 

Як виросту, то мрію збудувати

нові будинки в рідній стороні.

В кінці листа бажаю вам не знати,

як ваші діти плачуть на війні…

*                 *                 *

 

 

  • Ну от, мій голубе, і дожилися ми…

На старість позбулись майна і хати.

Гори ти в пеклі, Іроде війни!

Як далі жить після такої втрати?!..

 

  • Не плач, старенька. Дякуй, що живі!

Сутужну доля вишила дорогу…

Та дітям тяжче в пороху й крові

на фронті воювать за перемогу.

 

  • Ікони, меблі, квіти – як болить!

Пропало все, чого торкались руки…

І де ж тепер з тобою будем жить?

Куди прийдуть у гості наші внуки?

 

  • Знайдем щось, рідна! В світі ж не самі.

І за роки, що на життя лишились

ми ще побачим, як гниють в землі

всі, хто на землю нашу спокусились!

 

Побачимо, як нарід оживе,

як наших внуків Крим позве на море.

І купим меблі у житло нове,

і тиха радість нам заступить горе.