* * *
І сон – не сон, і в нім – пітьма,
і душу рвуть ясні обличчя,
яких із нами вже нема…
Франківські, харківські, столичні,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
розумні, чесні, симпатичні, –
відвоювали вже своє…
Не дочекалась наречена
поета, лікаря, спортсмена,
айтішника чи полісмена, –
що впали в битві за життя.
Десь у жалобі рід голосить,
і діти слізно татка просять,
щоб взяв на руки, як колись.
А він лежить в труні закритій, –
і в мент цей – чорні болю ниті
в серця дітей навік вплелись…
…Там де одні зірки згасають –
мільйони інших воскресають, –
їх не здола ворожий рій!
Цю грізну українську силу
і Русь, і Січ благословили,
і «Байрактар», здійнявши крила,
в орду жбурля гостинець свій!
Воюють доблесно герої, –
як ті, що захищали Трою,
і вистарчить бійцям набоїв,
допоки сунуть москалі!
Міста об’єднує звитяга,
яріє в душах лють, відвага,
завзяття розтрощить варяга
на кров’ю видертій землі!
…І пломінь віри всемогутній
віщує світле нам майбутнє,
де кодло путінське безпутне
на дні, як «русскі» кораблі!
* * *
Багрянцем розливається
світанок у полях.
Мрійливо прокидається
свята моя земля.
Де пишні сосни кронами
лоскочуть неба стан –
сріблястими паромами
пливе по них туман.
Під листячком у затінку
ховаються гриби.
Береза – їхня матінка
проснулась без журби.
В чагарниках, під травами –
стодзвінні голоси.
Умившися загравами,
чарують зір ліси.
У тихий, молитовний час
бринить джерел струна.
Природа кличе жити нас,
хоч навкруги – війна…
* * *
Вечірній пруг над полум’ям війни…
Не втомлююсь на храм небес дивитись,
тлуми́ти сум і повсякчас молитись,
щоб «на нулі» не гинули Сини.
Липневий цвіт у плісняві війни…
Природа вбралась у духмяні шати.
Та залпом в серце – втрати, втрати, втрати
й убиті янголи. Що скоїли вони?
Згучить над світом реквієм війни…
Ледь чутний легіт видихне світанок.
Бійці обіймуть рідних наостанок.
Живими, Боже, нам їх поверни!
Згорає жито в пазурах війни…
Ракети свист шматує тишу літа.
Та вздріє світ, і не забудуть діти,
як москвопутів винищимо ми!
ЛИСТ З ПІДВАЛУ
Я вам пишу листа цього з підвалу,
в ЄС та НАТО надішлю конверт.
І щоб у світі нас не забували,
запощу я його ще й в інтернет.
Про те, як шифер розбивають кулі,
як сидимо в підвалі кілька днів.
Як танк реве, загрузнувши в намулі,
як кулеметні стеляться вогні.
Як на руїнах знищених будинків
ми бавимось у піжмурки й квача.
А щосуботи йдемо до зупинки
машину волонтерів зустрічать.
У десять літ я не цураюсь праці,
від лінощів знайшовся добрий лік:
господарюю ввечері і вранці,
бо в домі я – єдиний чоловік.
Люблю торти, цукерки, як всі діти,
стрибаючи, наспівую пісні,
й сумую, бо снаряд понищив квіти,
що їх садила мама навесні.
Я мрію із Сашком чкурнути в поле,
піти на став, де водяться лини.
Шкода – батьки взяли його зі школи
й відве́зли у країну без війни.
Я вам пишу у темряві холодній.
Зі мною мама, кішка, і сестра.
Свіча всю ніч тремтітиме сьогодні,
ми ж будемо молитись до Христа.
А знаєте, що в нашім є підвалі?
Тут помідори ни́діють в банках.
Рум’янцем їхні чваняться овали, –
щасливі, бо не відають про страх.
Ще день чи два – і стихне канонада,
лишивши чорний на будинках слід.
В колекцію додам осколок «Ґрада»
чи гільзу, що знайду біля воріт.
Я вам пишу не місяці, а ро́ки,
з тих пір, як в школі вивчився писать…
А вашим дітям кажуть на уроках,
як правильно від бомб себе спасать?
І як криваві бинтувати рани,
триматися подалі від вікна?
Про ворога, його підступні плани,
про те, як вдачу змінює війна?
Я б вам ще розповів всього багато…
До Бога теж, бува, пишу листи,
щоб Він беріг на фронті мого тата
і наш підвал від міни захистив.
Як виросту, то мрію збудувати
нові будинки в рідній стороні.
В кінці листа бажаю вам не знати,
як ваші діти плачуть на війні…
* * *
- Ну от, мій голубе, і дожилися ми…
На старість позбулись майна і хати.
Гори ти в пеклі, Іроде війни!
Як далі жить після такої втрати?!..
- Не плач, старенька. Дякуй, що живі!
Сутужну доля вишила дорогу…
Та дітям тяжче в пороху й крові
на фронті воювать за перемогу.
- Ікони, меблі, квіти – як болить!
Пропало все, чого торкались руки…
І де ж тепер з тобою будем жить?
Куди прийдуть у гості наші внуки?
- Знайдем щось, рідна! В світі ж не самі.
І за роки, що на життя лишились
ми ще побачим, як гниють в землі
всі, хто на землю нашу спокусились!
Побачимо, як нарід оживе,
як наших внуків Крим позве на море.
І купим меблі у житло нове,
і тиха радість нам заступить горе.