КРІЗЬ МЕРТВЕ Й ТЕМНЕ
Свобода не іржавіє, як зброя.
Зустрівши правду кожен прийме бій.
І хлопець, геть не схожий на героя –
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Герой важких часів, страшних подій.
Всміхається. Заквітчана світлина.
Хтось вервиці поклав на талий сніг…
І сум повзе, і жаль невтішний лине,
і зупиняє хлопець сотні ніг.
Крізь мертве й темне проросла травичка.
І перший дощ шепоче їй: живи!
І непомітно, сліз солона мжичка
ворожих сил затоплює рови.
Триває день кривавий, бій триває!
І жорстко трощить таємниці тих,
хто вже не тільки правду викрадає,
а мир і спокій в кожного, у всіх!
Злий дух лютує! Чи смертей замало?!
Йому порожню землю подавай!
Війна живих і мертвих об’єднала.
Наш спільний біль сягнув за небокрай.
РІК ТРИВОГ
Над землею давно вже не зорі горять, а свічки.
І у кожного з нас власний біль, і у всіх спільне горе.
Зло збирає в свою домовину людські кісточки,
все квітуче вбиває, все чисте бруднить, і прозоре.
Рік тривог не минає. Ми досі у нього в руці
наче встромлені в глибу лютневу, обмерзлу. По груди!
Ми живемо так швидко… Короткі мов дні – місяці.
І невтомно тримаємо стрій, як усі вільні люди.
А в долонях зима. Легкокрилі сніжинки прощань.
Незагублені спогади знову когось проводжають.
Кращі з кращих ідуть незалежно від наших бажань.
І в життя після смерті нам вірити не заважають.
БЕРЕЗНЕВИЙ СНІГ
З чорним днем минулого перервалась ниточка
і на землю падає березневий сніг.
Час його розтрушує крізь дрібненьке ситечко,
срібними дзвіночками линуть плач і сміх.
Холод візерунками сутінь розмальовує.
Там де згасло вогнище – знов палає жар!
І прозора скрипочка серце заспокоює.
Відійшов у засвіти темних справ лихвар.
Я іду вістуючи про своє повернення!
Ніч мине загублена, ця самотня ніч.
Вийду я щасливою з повного затемнення,
із полону втрачених мрій та протиріч.
Ангели дозволили все як є побачити.
В дзеркалі минулого – тітка-самота.
Як же в це повірити? Як же це пробачити?!
Вдерлась чорна магія в золоті літа…
Час її крізь ситечко в полум’я витрушує.
Вкрадене, зруйноване – паперовий сніг.
Вітер біль вишіптує, море сліз висушує,
срібними дзвіночками мій лунає сміх!
ДОЧЕКАТИСЬ ВЕСНИ
Я чекала і тепла весна мені снилася взимку.
Самобутня, усміхнена. Їй цьогоріч двадцять п’ять.
Сніг у серці розтанув. Усе відбулося так стрімко.
Там де мертве було – першоцвіти живі майорять.
Повернулось життя до життя. Проросло з потойбіччя.
Хтось роздмухує ніжність. За руку тримає мене.
І цілує у скроню. І сльози стирає з обличчя.
Без кохання холодна весна і життя – геть сумне.
Я люблю тебе… – вітер шепоче, бо я його чую.
Люди кажуть, казок не існує, та ти їм не вір!
Я для тебе на цей ювілей справжнє свято гаптую,
доки рими барвисті лягають на білий папір.
Дочекайся весни і пробудження, дотику світла,
щоб засмучена квітка, тонка, наче втрачений сад,
знов трояндою в сукні червоній привітно розквітла,
щоби вмить відродився солодкий її аромат.
Дочекайся, і прийде мій день, що дорівнює ночі.
На старих терезах будуть зважені всі «так» і «ні».
Я люблю тебе… – вітру кажу і розплючую очі.
І мене зустрічає весна. Оживає в мені.