Міла Шевчук. «Господи, як Тебе звати насправді? Як Тебе кликати на ім’я?»

Господи, як Тебе звати насправді? Як Тебе кликати на ім’я?

Бо раз я читаю, що хай буде воля Твоя, то хоч би сказати: чия?

Зараз так багато вмирає людей, будинків, надій, мостів.

Кажуть, в Тебе розп’яли Сина? Як Ти їм це пробачив? І чи дійсно  таки простив?

Господи, чесно – клянусь-  не збирався писати Тобі листів.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Не думай, я не хвалюся, та говорити до Тебе з дитинства не хтів.

Я зараз самотній, зухвалий і загнаний, як одинокий звір.

Кровлять рани щоденних утрат мені, притуплюючи мій зір.

Я би їм мстився, Боже, за кожну краплину не те що крові, а й сліз.

Я віз вантажі для Сходу. Спішив. Та декому все ж не довіз.

Ти, кажуть, умієш воскреснуть? І пишуть, на це іде три доби?

Я вперше Тобі молився, аби воскресли всі наші. Та не досить було мольби.

Господи, дай нам віри продовжувати і дуже впевнено йти.

Дай нам зухвалої сили щоразу сягати своєї мети.

Сліз висуши наших ріки, щоб ця скриня сумна була вже пуста.

Сповідай нас і дай сили перемогти із усмішкою на вустах.

📝 23.06.2022

 

Як валило навколо, то всі атеїсти молились, а дітям казали: то гра і такі салюти.

Русня вже наступного дня обходила наші будинки, неначе вони там намісники.

Це точно був найнезабутніший в нашім житті, найпекельніший лютий.

Це рани всієї країни й красивого тільця мого регіону, коханого гарного міста.

Ти все зрозуміла із першого дня, і казала триматись. Я обіцяла й тримаюсь.

Я віру змінила – і це ЗСУ, ТРО, інфовійни та імпортні тепловізори.

Іще я молилась на те, аби вийти із пекла і з дорогими хоч раз обійнятися.

Більшість не шарили, де ми, питали дурниці та з тєліка мали космічну візію.

Перетин гарячих трьох точок. Сидиш там, а стіни тремтять і стеля місцями сиплеться.

Як мантру, ти згадуєш все, що було найкраще і тепле, забуте та просто хороше.

Про кожен свій рік, про людей,  про багато любові й подій, як ниток у життєвому ситці.

І часу так мало, аби шкодувати, сваритись чи не смертельним будь-чим заморочуватись.

В оточенні орків в підвалі боліли за Марік, за Харків і Суми, Херсон і Чернігів. Чекали дефолт у рашці.

Ми разом зібрались на ризик поїхать в час бою. Так сильно нервово було, що аж в шлунку млосно.

Ми звикли ходити в клозет на цоколі групками, просто тому, що там гупали вибухи страшно.

Ми пили та їли гуртом, усе що ми мали, й читали всі кляті новини та меми в підвалі вголос.

Тепер я ночами не сплю, бо подумки там, і вірно молюся  на ППО, аптечки та тепловізори.

Зістригла волосся, з ним разом минуле. Плювать на всі фейли, факапи, усе це байдуже повністю.

Я прошу весь світ і хто вивіз в безпеку дітей й нині бачить війну в телеграмах та телевізорах:

Будьте із нами! Моліть всіх богів, аби повернуть кожне місто! А з ними Ірпінь, нашу Бучу та любий Гостомель

 

21.03.2022

 

Жила волонтерка, усі говорили: чудна, бува різна, та все ж, однозначно, хороша.
На ймення Палашка. За зілля смачненьке із льоху кликали дівку “Льошею”.
А загалом була то за паспортом і трудовою кваліфікована відьма.
Палашка завжди дивувалась: хіба цього людям одразу не чути й не видно?

Щоранку читала новини, мотала їх в нитку і ткала міцнющий килим.
Пристойна на вигляд Палашка творила на орків мемаси й відьомські кпини.
А Льоша – розкута – червоним вином візерунки виводила на цім мистецтві,
До ранку бубніла закляття і зносила в льох, розставляла в своїй картотеці.

В підвалі такі інструменти, заплаче від заздрощів кожен магічний Декстер.
То бутлі зелені, смердючі відвари, сивуха і дерев’яні прадавні дека.
Палашка – занудний педант – плювала в бік Льошки і лаялась люто вголос:
чого та одвічно усе надважливе в воєнні часи несе до підвалу гола?

А Льошка мовчала, бурчала, вино попивала і часто була зовсім люта.
Бо бачте, були в неї плани занадто уже делікатні на цей довбаний лютий.
Тож помста тепер дуже щира і точно аж надто уже особиста.
Для помсти Палашка із Льошкою поперемінно варили, низали і намовляли намисто.

У нім намистини, як вуду: не голка – а бісер, і низка пів тисячі орків двохсотих варта.
Їх треба повільно й уважно низати, бо намистини – то божі снаряди: арта.
А потім Палашці ще карту відкрити і ті намистини, як шахи на ній розставляти яро. Порвалася низка – розсипався бісер вогненний, скотилось сто орків за яром.

І світло щоночі горить у Палашки: чудне щось говорить, сидить за фіранкою скраю.
Сусіди як глянуть у вікна, то думають: знову ця відьма на повню танцює, мабуть бухає.
Але у війну без відьом іще неспокійніше жити попід ракетами у окупованім лісі.
Тож може це вперше, коли та дивачка мінлива побуде суспільству насправді корисна.

Палашка співала закляття, лажала на нотах, сипала бісером щедро на Схід і на Південь.
Аж поки живі намистини скінчаться, допоки прокинеться і віщуватиме півень.
Вона усміхалась. “Півня пустила”, як іронічно. Намисто літає – навколо горить і палає.
Ставила бісерну кров в холодильник, зносила зілля у льох, лягала поспати, поки зв’язку немає.

А як прокидалась, одразу не бігла у льох, а тягнулась думками у простір читати новини.
Про орків то треба було ще шукати, бо постійно маячила кількість дорослих й дітей, що убиті в машинах, невинні.
Душа у Палашки волала, стогнала і голосила, то сповідь була недільна.
Від гніву вона скаженіла й варила ще більше живих намистин, пила ще чарівного зілля.

Відьма горта фоліанти, питає небесного гугла: де взять панацеї від орків оцих остогидлих?
Де взяти спасіння невинним, купол відважним, рятунок пораненим і воскресіння коханим загиблим?
Бурмоче Палашка, готує свій бісер, постить мемаси: ганяє, як може, тих бісів.
Сусіди лиш бачать світіння і дим… та не ясно: то він з її хати чи орки палають за лісом?

За пів року сива, стара і прозора кваліфікована відьма вийшла подихать надворі.
Кістками світилися щоки. Навколо на диво сусіди ішли такі раді й бадьорі.
Спитала (Палашка чи Льоша): то об скількох орків смерть затупила свою косУ?
– Пізніше ми їх порахуєм! Біжи готуй зілля, у нас в селі свято – прийшли ЗСУ!
📗 02.10.2022

 

Снився ти і обстріл Бучі. Снилось, що везу в Гостомель білий стіл із Ікеї.
Сниться пів старого життя і Чорне море влітку на “Джаз Коктебелі”.

Снився список поїздок та інші плани до найнайпершого локдауну.
Снилася моя художня студія, закрита одразу після Майдану.

Сняться танкові бої, чорний дим від них. І дірки у дахах та вікнах.
Сниться музика органна – аж волосся дибки, бо не чула її вічність.

Снились веснянІ події, із села знайомі та цитати з фронтових листів.
Снились підопічні фонду й довгі аркуші потреб їхніх постійних.

Сняться герої та колаборанти, сняться бучанські ліси та будинки на Виноградарі.
Сняться зелені багатоперевальні Карпати, сняться свята із родичами по матері.

Снилися вихідні з тобою, а потім розклад тривог і скасовані рейси залізниці.
Снилися голоси та обличчя,
снилася музика і варіант життя, що найкраще мені би личив.

Снився біль лютий і біль у лютому. А потім – вже перемога, і увесь біль лише фантомний.
Снилося, що всі проблеми війни – то побічні від ліків або пекельна така перевтома.

Снилося, що минає моє життя швидко, і мені вже скоро сорок.
А потім наснилося, що треба складати іспити, бо я знову випускаюсь зі школи.

Сняться близькі та сняться колишні,
сняться виламані орками двері та списки імен, кого вже немає.
Сняться населені пункти як прояви любові топонімічної
до кожної місцини далекої,  яка є своїм, рідним краєм.

Сняться твори улюблених письменників
і загублені ключі від старої, щасливої кімнати.
Сниться так багато відвертого і щемного,
що я місяць взагалі вже не можу спати.
✏️13.10.2022

 

Маша гортає думки, як книжки. Йде районами спальними.
“Встигнути до комендантської. З’їсти салат. І бути коханою”.

Машу уже нічого не підковбашує і не тривожить.
Вона сторгувалась з собою: просто робить усе, що може.

Працює. Плаче й голосить. Тримає свій світ. Буває в шаленому гніві.
А ще вона любить безмежно близьких, каже про це. І навіть сміється.
Ненависть на скронях її проступає холодним срібним інеєм.
Вона проклинає ворожі ракети. І швидше б’ється тоді її серце.

Маша не пам’ятає минулих амбіцій, факапів, невдалих рокІв.
Вона волонтерить: шукає зимову форму для колишніх чоловіків.

Зовні спокійна, як крига чи штиль, та плаче в душі стоголоса струна.
Курить. Молиться. Знає, що знов буде березень, прийде нова весна.

Маша вірить у перемогу. Тоді буде місце для ніжності і птахів,
Театрів, кіно й кавування, фотосесій, квітів і мистецьких дахів.

Маша проста, нечісана, стильна. По-голлівудськи крута.
Раніше носила метелики, співала у хорі на православні свята.

Тепер же… Чуєш, проблема у тім, що немає у Маші свого “тепер”.
Є зуми, донейти і закупи. І поминки є, бо щотижня хтось зі знайомих помер.

Маша всім рідна, як мати Тереза. Яскрава, як хірургічне світло в лікарні.
У неї є віра в потужну зброю. І надконкретні до усіх богів запитання.

Чому вже у кращому світі родичі з Півдня і Сходу – старі, дітлахи й молоді?
Щоб відплатити за них, що саме боги зготували тим виродкам на Страшному Суді?

Як довго до пекла, бо кажуть там спека і може ще досі світло дають?
У Маші раніше був шарм, як казали. Зараз на тому місці рахунки для ЗСУ і лють.

Її очі, мов криця з “Азову”, а тіло – потужні сталеві, вже механічні хорти.
Маша вивчила стільки лайок і прокльонів, що Боже, ніколи їм і цього не прости!

Вона, як воєнна мадонна: чи то просити у неї спасіння, чи то її спасти.
Ми всі зараз Маші. Ми ними стаємо спеціально – щоби перемогти.