“Українська літературна газета”, ч. 2 (346), лютий 2023
Нещодавно видана книжка Ярослава Грицака, відомого публічного інтелектуала, історика, колумніста і блогера, має дещо несподівану назву – «Подолати минуле : глобальна історія України» (Київ : Портал, 2022). Не скажу шокуючим, та все-таки дивовижним є внесення до заголовка історичної книжки гасла, заклику. Тим більше що закликають до дії щодо того, що збулося. У «Вступі» та одному з «міжрозділів» йдеться вже про «подолати історію» (с. 15, 312). Але історія є з необхідністю триваючим процесом, що обіймає не тільки те, що достоту було, а й те, що справді є, і те, чому належить бути. Отже, йдеться не про заклики-синоніми. В іншому місці (с. 12) знаходимо майже «намацальний» зміст – «подолати тягар минулого». Зрештою довідуємося, що долати минуле можна через постановку до нього «питань, відповіді на які допомогли б нам краще розуміти, де ми є і куди можемо рухатися далі» (с. 13). В іншому місці читаємо: «…щоб подолати минуле, Україна має вийти за рамки національної історії та застосувати глобальну перспективу» (с. 396). Проте це способи, а не сенс. Чи з’ясує читач, перегорнувши останню сторінку видання, сенс заголовкового заклику?
Слово глобальна з назви книжки, яке спочатку в цьому контексті асоціюється зі славнозвісним глобусом України, мало би орієнтувати увагу автора на те, що пов’язує українську історію зі світовою та впливає на обидві (див. с. 18). Справді, читач знайде пасажі на кшталт паралелей із мексиканською революцією чи подіями у Чилі 2019 року, або нагадування про розташування України на «євразійському континенті» (див. с. 78), або віднесення Колумба до українських історичних постатей на тій підставі, що його відкриття є віхою початку глобального нового часу тощо. Але реально за глобальним постають не так зв’язки (а тим більше взаємозв’язки) історичної України зі світом, як переважно європейське тло історичних дій України. Хоча автор добре знає, що часи європоцентризму коли не минули, то в усякому разі минають. А намірявся Я. Грицак розширити географічні рамки української історії не тільки до земної кулі, а й до «Цілого світу замало» (с. 15).
Це не єдиний амбітний намір автора «Глобальної історії України». Він також претендує на те, аби розгорнути історичний наратив у жанрі есею. Це засвідчено не лише словами його колеги С. Плохія, винесеними на обкладинку книжки. Вона вже встигла взяти участь у кількох книжкових конкурсах за розділом «Есеїстика». Глибоко шаную членів журі отих конкурсів, як і п. Плохія, та не можу погодитися з їхнім визначенням жанру книжки Я. Грицака. І не тільки через її обсяг (415 с.), тоді як есей є максимально стислою, навіть лапідарною формою. А через те, що дуже поширене нині не тільки серед публіцистів звертання до окремих прикмет есеїстичного стилю (акцентування авторського характеру міркувань, їхня наголошена полемічність і парадоксальність, широке використання метафорики тощо) ще не роблять текст есеєм. Визнаний майстер цього жанру Мішель де Монтень писав, що звертається до нього не з метою дати поняття про речі, а дати поняття про свої переконання. Я. Грицак у п’ятьох основних «оповідних» розділах своєї історії – а це «Русь», «Козацька Україна», «Довге ХІХ століття», «Україна, 1914-1945», «Повоєнна Україна», що складають головний її зміст, – не може не давати «поняття про речі». Як би не цурався він дрібної фактології, переорієнтувавшись, за його ж словами, з фактів на процеси, звести історію до одних лише «понять про свої переконання» неможливо. Цих переконань (і переконувань!) більше у «міжрозділах» книжки. І вони під цим кутом зору ближчі до есею, хоча ще ближчі до політичної публіцистики.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Моє перше принагідне зауваження стосуватиметься поняття факту, вище співвіднесеного з процесом. Це слово, як відомо, має два значення. По-перше, факт – переважно у розмовній мові – це дещо безсумнівне, достеменне у самій дійсності та підтверджене чуттєвим сприйняттям. По-друге, факт у науці – елемент пізнання/знання, що є достовірним описом події, процесу, явища, предмета, зв’язку, структури тощо і служить основою для узагальнень, переважно теоретичних. Насмілююсь нагадати тут про це тривіальне загалом розрізнення риби і вудки, як кажуть японці, не так з нагоди непослідовного його проведення у тексті рецензованої книжки, що іноді трапляється, як для з’ясування авторського пріоритету процесу в історії. «Першим моїм ідеалом є історія (очевидно, наука. – І. Л.) без імен і дат, – читаємо у Я. Грицака. – Тобто історія як процес (також наука, сподіваюся, а чи, може, предмет цієї науки? – І. Л.), а не як набір розрізнених фактів…» (с. 13). Ці факти також ніби належать до знання, тобто до «вудки». Але далі: «Я віддаю перевагу історії, яка за поодинокими подіями пробує побачити процеси» (с. 13). Тут уже процеси до «вудки» явно не належать, бо зіставлені вони не з фактами, які заплутували би ситуацію, а з подіями. Зрештою, можна виснувати, що, по-перше, авторові йдеться не так про процесуальність його науки, як про особливий кут зору, продуктивний у цій науці; а по-друге, не так про процеси, як властиво про їхні глибинні внутрішні нурти, тенденції. З цим пов’язаний і реалізовуваний Я. Грицаком амбітний намір долучитися до так званої історії «довгої тривалості» (див. с. 17) – тобто непроминальних течій минулого, протиставленої поверхневій подієвій історії.
Щодо трохи шокуючого «без імен і дат» – ще одна претензія автора, то читачеві не варто боятися: Я. Грицак через кілька слів зводить цей ідеал до мінімізації кількості дат та імен у своїй історії. Шкода, що ця мінімізація поширилася на імена багатьох шановних людей, чиї думки не авторизуються у книжці. Наприклад, цитуються «український соціаліст кінця ХІХ ст.» (с. 77), «твердження польського націоналіста» (с. 155), «український патріот кінця ХІХ ст.» (с. 190), «сучасний історик сформулював» (с. 67), за словами одного з противників українського руху (с. 166), «за словами одного з сучасних коментаторів» (с. 407) тощо. Завіщо ті люди позбавлені імен? А от ім’я ідеолога російського імперіалізму А. Міграняна на сторінках книжки є (с. 188), хоча його й не цитують.
Не може не дивувати, до речі, відсутність у книжці діалогу автора з колегами-істориками. Після дуже стислої згадки про кількох із них на с.14 нема жодного посилання чи звертання. Тим часом Я. Грицак звертається до різних джерел і осіб – від літописів і поем С. Дівовича та С. Кльоновича до пісень Бітлз і Стінга та червоноармійських пісень, від легенд та переказів до віршів О. Толстого і
Й. Бродського…
Ще одне категоричне твердження Я. Грицака стосується гуманітарної ролі історичної науки. Він приєднується до скептиків, для яких гарна фраза про історію вчительку життя є пустою. Але цю свою книжку він адресує тому молодому поколінню, яке «в найближчі десять-п’ятнадцять років перебере владу в Україні у свої руки» (с. 12). Автор не тільки сподівається, що його історія «може слугувати компасом для орієнтування в сучасному світі» (с. 13), а й претендує на досягнення особистісного контакту з молодими читачами, завдяки якому зможе допомогти їм «знайти шлях до самих себе» (с. 7). Хіба оголошення такої шляхетної місії писаного автором не ставить під сумнів недавно зазначений його скепсис?
Уже тут читач стикається із суперечністю в самих амбіціях Я. Грицака. З одного боку, він намагатиметься бути корисним, впливати на свідомість і цілепокладання молодих співгромадян, чого не можна досягти без певного рівня популярності викладу. Тому-то у вихідних даних книжки зазначено «Науково-популярне видання». З іншого боку, він обгрунтовує новаторську методологію здійснюваного тут дослідження, спрямованого на з’ясування глибинних тенденцій української історії. То ж постає питання: науково-дослідницьку чи науково-популярну працю презентує книжка? Коли ж дослідження здійснювалося поза книжкою, а у ній лише популяризувалися його результати, то хіба не зайвими у ній були вступні пасажі методологічного характеру?
Моє друге принагідне зауваження стосуватиметься схильності Я. Грицака до несподівано категоричних, іноді шокуючих тверджень: не було не тільки Київської Русі як держави, а «…не існувало й Візантійської імперії» (с.52), дискримінації малоросів у російській імперії ніколи не було (с. 159), українські землі в Росії колонією не були (с. 180) тощо). Перші розраховані, очевидно, передусім на молодого читача. Інші мали би провокувати на дискусію. Випадки, умовно кажучи, «задерикуватості» згладжуються загальною помірковано-розсудливою тональністю ведення розмови, навіть деякою поступливістю автора. Формула «і…і» превалює над «або…або». Та все-таки іноді читач спотикається на тому або іншому «трюкові» (с. 61). Нерідко йому пропонують ледь не у форматі чуток, без обговорення ту або іншу непідтверджену інформацію: Київ заснований хозарським каганом (с. 57), чи не є «Слово о полку Ігоревім» пізнішою підробкою (с. 67), існував класовий поділ серед Українських січових стрільців (с. 215), І. Франко походить із напівшляхетської (читай – неселянської. – І. Л.) сім’ї (с. 173) тощо. Чомусь Я. Грицакові дуже залежить на неселянському походженні поета. Народився і підростав він, як відомо, у селі. Його батько був ковалем (Хіба бувають несільські ковалі?). Мати народилася і росла у сусідньому селі і походила з т. зв. ходачкової шляхти, чий майновий ценз і спосіб життя нічим не відрізнявся від селянського. То ж який смисл робити із Франка ходачкового шляхтича?
Не можу не повернутися до недавно цитованого твердження про Україну як не-колонію. Річ у тім, що воно – на одміну від інших подібних – аргументується автором. Мовляв, Україна не була колонією, бо вона економічно й політично (?) розвивалася. Коли під економічним розвитком українських земель Я. Грицак розуміє індустріалізацію (досить бурхливу) і використання українських природних ресурсів, починаючи з газу і вугілля і продовжуючи ураном і хлібом, в інтересах совєтської імперії, то тут сперечатись не стану, хоча й варто було б; а політичний розвиток залишаю на сумлінні автора. Мушу зазначити, що повертаючись до цього питання під кінець книжки, Я. Грицак вдається до рятівного «і…і» та стверджує: Україна в імперії була «водночас колонією і частиною метрополії» (с. 373). Та ж поступлива формула застосована до влади Речі Посполитої на українських землях. Вона була експлуататорською та колонізаторською і водночас толерантною (там же наголошено її віротерпимість (?) і демократичною (див. с. 99-100). Особливо вражає аналогічна відповідь на питання про статус російської мови в Україні: «…це мова окупанта чи історичне надбання України? Аргументи можна знайти і для першої, і для другої точок зору. Жоден із них (аргумент? – І. Л.) не можна ані довести, ані спростувати» (с. 364). Не коментуватиму.
До цих пір мені випадало наголошувати на претензіях автора. Тепер відзначу річ, від якої він несподівано відмовляється – бути сучасним. На завершення головної частини книжки він зізнається, що йому імпонує думка Ернеста Ренана про «вміння сьогодні зважитися на те, щоб бути несучасним» (с. 402). Та насправді у «Подолати минуле» Я. Грицак хоче бути і є суперсучасним вже хоча б тому, що в дусі сучасності та у відповідь на її запити і виклики формулює свої завдання. Що здійснює серйозний методологічний пошук у ключі досягнень нинішньої світової історіографії. Що намагається осягнути сенси знакових процесів не тільки минулого, а й гарячого новочасся: прикінцевий розділ Post scriptum присвячений російсько-українській війні 2022-2023 року. Що не боїться розгортати виразно авторські футорологічні побудови, оперті на критичне осмислення різних пластів і аспектів національного досвіду як насамперед досвіду модернізації.
Рецензент був би явно несправедливим щодо Я. Грицака, коли б не зазначив, що одним із ключових понять розгорнутого ним дискурсу є модернізація. З узагальнення причин успіху низки країн у післявоєнний період зроблено висновок: «…хочеш вижити у сучасному світі – мусиш модернізуватися» (с. 400). Покладаючись на те, що імперії погано модернізуються (с. 369), автор першим кроком у подоланні історичної відсталості слушно вважає руйнування імперій. Тому модернізація тут пов’язана із творенням націй, а отже й із підвищенням суб’єктності. А відтак вона трохи несподівано поєднана із мрією: «Модернізація потребує інтелектуальної відваги і духовної наснаги» (с. 395). А без них неможливий зсув від цінностей виживання до цінностей самовираження.
Критичному осмисленню національного досвіду присвячена вся книжка, та особлива роль під цим кутом зору відведена т. зв. міжрозділам. Перший з них – «Коротка історія українського хліба» – своєрідна економічна історія країни. Починається вона з трипільської землеробської цивілізації та завершується оцінкою нинішніх перспектив аграрного сектору України. Заторкнуті тут статус і проблеми українського селянства, індустріалізація і пов’язана з нею русифікація країни, стосунки «місто-село» і лапідарна історія українського єврейства. До речі, цій національній меншині у «Глобальній історії України» винятково пощастило: це єдина представлена тут нацменшина, тоді як, наприклад, у «Брамі Європи» С. Плохія поруч із нею фігурують поляки і росіяни, а можна б додати, принаймні, греків, угорців і молдаван.
Другий міжрозділ – «Коротка історія української пісні» – присвячений сучасній концепції нації. Тут обговорюються ознаки нації як уявленої спільноти, дається і уточнюється визначення нації як народу (етносу), який хоче жити окремим політичним життям, тобто мати власну національну державу. Наголошено, що українським національним будівникам було над чим працювати, щоби перевести «козацьку Україну» і «Русь» у поняття «української нації» (с. 138). Згадана Шевченкова думка про одні й ті самі пісні у цього народу, які об’єднують його і виражають його єдність. У них автор прочитує «образ народної утопії – України як вільного краю, де немає соціальних і національних гнобителів» (с. 136). Під цим кутом зору українська народна пісня ставиться у зв’язок з національним міфом. У свідомості нації, котра у війні відстоює свою самість, він для Я. Грицака є історично необхідним.
Третій міжрозділ – «Коротка історія українського пограниччя» – ставить демографічні (в тому числі й геноцидні) та геополітичні проблеми у зв’язку з темою «кривавих земель». Ця ж тема далі розгортається у четвертому міжрозділі – «Коротка історія насильства». Червоний і «різнокольоровий» терор воєнних і міжвоєнних часів, антипоміщицькі та єврейські погроми, Голодомор і Голокост, «пацифікація» і українсько-польське протистояння в Західній Україні, радянська політика масової амнезії – ось ті знакові явища і процеси, сенс яких осмислюється у цій частині книжки.
Останній міжрозділ – «Коротка історія української мови» – не так історичний, як соціолінгвістичний, але й досить публіцистичний. У ньому порушено чимало дискусійних проблем: мова й ідентичність, нація і мова, мова штучна чи «природна», російська мова в Україні та білінгвізм, чи була Україна одномовною тощо. Як на мене, невиправданим є використання автором поняття «селянської мови», а безпідставним є його сумнів щодо шифрування у національній мові культурного коду нації (с. 358). Фахівці спростовуватимуть і деякі інші його твердження.
У розділі «Замість закінчення: зроби собі Україну» Я. Грицак повертається до кількох раніше порушених ним вузлових тем. Серед них демократія, цінності та нація. Обговорюючи останню, автор робить кілька значущих акцентів, що уточнюють його позицію. По-перше, від російської агресії Україну «рятувала не держава, а нація» (с. 376), тобто порятунок ішов знизу, від самого суспільства. По-друге, оскільки «Українська нація таки існує» (с. 377), то стратегічне завдання полягає не в її побудові, а в модернізації. По-третє, хоча українське селянське суспільство закономірно тендує до етнічної моделі нації і хоча більшість наших сусідів є успішними етнічними націями, автор бачить оптимальним для України поєднання громадянської та етнічної моделі (дається взнаки зазначена вже позиція «і…і»!). Разом із тим слушно наголошує: найістотнішим є те, «навколо якого етнічного ядра має об’єднатися громадянська нація» (с. 379). Та ця думка так і залишається у форматі запитання. Хто ж – українці чи сам історик – не здатні відповісти на нього? А контури підтримуваної Я. Грицаком «третьої України» дуже розмиті. По-четверте, звертаючись до досвіду українських Майданів, історик висновує, що більше шансів перемогти у тих революцій, котрі мають національний вимір (с. 395). По-п’яте, автор визнає, що серед усіх «ізмів» найбільшу емоційну силу має націоналізм. Але у нього це «націоналізм у широкому значенні – який би об’єднав українців понад партійними та іншими поділами… По суті, йдеться про парадигмальну зміну: перестати дивитися на націю як самоціль і сприймати її як платформу для модернізації» (с. 396).
Як бачимо, до нації, національної ідентичності, націоналізму Я. Грицак звертається неодноразово. Ба більше, він не випускає цю проблематику з поля зору впродовж усієї книжки. Адже усвідомлює, що великі питання носять в Україні національний характер (див. с. 328-329). Проте не завжди питання такого роду ставляться достатньо коректно. На перших сторінках «Глобальної історії України» автор звертається до правомірності постановки питання, чиєю національною державою була Русь. І стверджує, що вона була анаціональною, тобто її жителі не були ні великою нацією, ні дрібнішими націями (див. с. 52), звісно, бо нація є значно пізнішим історичним витвором. Але тоді варто було у самому питанні випустити слово національною, змістити смисловий наголос на чиєю і шукати відповідний тогочасний реальний суб’єкт – плем’я, народність чи народ (етнос) – власника держави. Тоді не виникала би потреба в некоректному для тієї доби новотворі анаціональний, як у таких же анахронічних згадках про тодішні (?) великі і дрібніші нації. Подібна ситуація і при зіставленні нації та батьківщини стосовно початку ХVІІ ст. (див. с. 104).
Такі недогляди можна усувати при науковому редагуванні тексту, проте видавництво, як це здебільшого буває, відмовилося від послуг наукового редактора – чи то через високі наукові регалії автора, чи то з метою економії коштів. Літературне редагування тексту також випало не найкраще. На тлі вигадливого дизайну і вишуканого художнього оформлення вражають прорахунки редагування. А це відсутність смислового зв’язку між реченнями всередині одного абзацу та між абзацами (див. с. 272, 290, 335, 359 та ін.), довільне надання деяким рідковживаним словам (наприклад, анафема на с.222) зовсім іншого значення, «наука на польській» (с. 359) замість «наука польською мовою», словосполучення на кшталт «правило висновувало» (с. 100), повторення тих самих думок (див. с. 224 і 228, 353 і 358 та ін.), видимість причинно-наслідкового зв’язку («а тому») між тим, що Дзюбі соромно і українці повинні (с. 342), тощо. Мабуть, літредактор має поправити автора в тому, що В. Некрасов не поет (див. с. 335), а прозаїк і драматург, як і в тому, що у виразі «високу (тобто не фольклорну) культуру» (с. 287) фольклорна культура безпідставно стає низькою і що Одеса не була «щойно заснована» наприкінці ХVІІІ ст., а тільки отримала своє нове ім’я. Не відстала від колежанки і коректорка. Помилки на сс. 18, 37. 100, 130, 203, 226, 253, 262, 286, 307, 346,359, 386 професіонал повинен був виправити.
На завершення розмови про книжку повернуся до заголовка. З її змісту можна припустити, що під подоланням минулого автор мав на оці не цілковиту відмову від нього, а той фундаментальний момент розвитку, який у гегелівській діалектиці позначався дієсловом aufgeben. Воно означало таке заперечення, скасування, навіть знищення, яке водночас було збереженням, утвердженням, тобто зняттям. Запереченням того, що втрачає або втратило історичний сенс, і утвердженням нових історичних смислів.
Мені часто доводилося звертати увагу на категоричність авторських, у тім числі дискусійних, суджень. Та зовсім не категоричний автор «Глобальної історії України» в окресленні своєї політичної позиції. Спочатку він висловлює сподівання, що уважний читач легко з’ясує її з тексту книжки.
А наприкінці переходить до обговорення цього питання. І тут відмовляється – знову ж несподівано – визнати себе лібералом. Причин принаймні дві: його претензія вийти за рамки ідеологічних поділів і небажання пов’язувати себе із сумнівною репутацією сучасних західних лібералів «солодкої водички» (с. 398). Попри те він підтверджує вже виявлену кмітливим читачем свою прихильність до ліберальної демократії. Але тільки за умови, коли в тієї будуть «зуби і пазурі» для захисту головних ліберальних цінностей. Присутній тут натяк на причетності автора до плинності ідеологій залишається надто розпливчастим.
У рецензованій історичній книжці чимало політики. Та на маніфест «третьої України» вона явно не тягне.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.