(ПАМ’ЯТІ ДМИТРА ПАВЛИЧКА)
“Українська літературна газета”, ч. 2 (346), лютий 2023
Постать Дмитра Павличка – ще одне свідчення того, що в Україні література завжди була не тільки літературою. Вона водночас стояла на сторожі нації, була її ідеологією, правом і філософією. Від поезії «Слова про Ігорів похід» (ХІІ ст.) до публіцистики Івана Вишенського (ХVI ст.), від нескореної музи Івана Котляревського, Тараса Шевченка (ХІХ ст.) й письменників «Розстріляного відродження» (перша третина ХХ ст.) до творчості покоління шістдесятників (друга половина ХХ ст.) вона утвердилася насамперед естетичним захистом народного джерела своєї країни, художньою інтерпретацією людських прагнень до свободи й незалежності.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Дмитро Павличко – один із стовпових поетів-шістдесятників. Хронологічно шістдесятництво почалося в другій половині 50-х років. І майже одночасно в діаспорній та материковій Україні. На знімку, що нижче, поети з України Іван Драч та Дмитро Павличко і зі США – Юрій Тарнавський. Вони зустрілися «фізично» лише 1965 року, а в літературі «зустрічалися» і в 50-х. «Нью-йоркська група поетів», до якої належав Ю. Тарнавський, заявила про себе в 1956 р., а перша поетична збірка Дмитра Павличка вийшла 1953 року («Любов і ненависть»).
Мені особисто Дмитро Павличко найвідчутніше запам’ятався 1960 року, коли на екранах України з’явився кінофільм «Роман і Франческа». У ньому звучала пісня на слова поета «Впали роси на покоси…». Після перегляду фільму в Лубенському кінотеатрі молодь наспівувала її майже так активно, як і «Пісню про рушник» з кінофільму «Літа молодії» (1958). Пізніше всій Україні стали відомі слова Дмитра Павличка «здох тиран, але стоїть тюрма!» з його сонета «Коли помер кривавий Торквемада» («Правда кличе», 1958). За цей сонет поет зазнав неабиякої критики. Навіть найбільший поет високого модернізму Павло Тичина кинув дуже дошкульний докір у його бік. На нараді молодих поетів у 1959 р., а потім і на Четвертому письменницькому з’їзді він (нібито делікатно) «осмикнув» поета, у вікно якого, мовляв, хтось постукав недобрим пальчиком. Станіслав Зінчук згадував, як після такої критики у Дмитра Павличка покотилася з очей болюча сльоза.
Новий шістдесятницький зліт поета припадає на 1962-й рік. В тому році мені довелося чути його натхненну доповідь на 50-літті Андрія Малишка. Йому аплодувала тоді вся літературна еліта України, яка зібралася у великому залі Київської консерваторії імені Чайковського. Та доповідь звучала в унісон із тогорічними збірками фундаментального шістдесятництва Івана Драча («Соняшник»), Миколи Вінграновського («Атомні прелюди»), Василя Симоненка («Тиша і грім») та ін. А на своєму власному 50-літті Дмитро Павличко відверто натякнув, що творчий вік у нього буде довгий. «Бо що таке 50? Це ні старе, ні мале…, – сказав він ніби жартома, і цей жарт його зустрінутий був у Київському будинку художника гучними аплодисментами…
Повноголосо ім’я поета зазвучало в 1964 році, коли за його сценарієм був знятий кінофільм «Сон». Разом з кінорежисером В. Денисенком вони присвятили свою роботу 150-й річниці від дня народження Тараса Шевченка. У фільмі прозвучала і знакова для поета пісня «Лелеченьки», яка посіла гідне місце в трійці найвідоміших його пісень: згадувана пісня у кінофільмі «Роман і Франческа» та пісня 1964 року «Два кольори». На музику їх поклав Олександр Білаш, яких єднала навіть більш, ніж творча дружба. Вони були душею й серцем української нації свого часу, великими трудівниками на полі українського мистецтва.
Моє особисте знайомство з Дмитром Павличком активізувалося в часи його дипломатичної служби. Ми зустрічалися з ним нібито з робочих питань у Братіславі та Варшаві, але це були й націєтворчі взаємини. Працюючи Надзвичайним послом у Словаччині та Польщі, він сприяв мені у зміцненні університетської україністики в цих країнах. Ділився зо мною також своїми планами з перекладу українською мовою поезії словацьких та польських авторів.
В останні роки ми виношували спільний план щодо втілення одного проекту. Я тоді просив його підготувати таку бібліографію своїх публікацій, яку видав про свою творчість кілька років тому Іван Драч. Дмитро Васильович пообіцяв. Але, очевидно, в нього в останні роки не було достатньо помічників, аби підготувати таку бібліографію. І наш планований проект лишився без втілення. На жаль….
Виношував він і ще один проект: площа Івана Франка в Києві. Він почав збирати кошти на його втілення, а я сказав йому, що це – дуже складний задум. Адже владці Києва будуть зсилатися на існуючий сквер Івана Франка біля театру його імені і т. ін. Він навіть розгнівався на мене. «Всякий почин, – казав він, – складний, а щодо Франка – складнощів не слід боятися. Я починав подібний проект у Варшаві і, здавалося, труднощів не оминути. Але минав час, я оббив не одні пороги польської влади і зрештою – площа Івана Франка в Варшаві з’явилася». На жаль, у Києві цього не сталося. Задум Дмитра Павличка, можливо, втілить хтось із його послідовників…
Про останні місяці життя Дмитра Павличка ми говорили не раз із дружиною Івана Драча Марією Михайлівною. Вона повідомила мені, що він виїхав з Києва на свою батьківщину – в село Стопчатів, яке на Івано-Франківщині. Марія Михайлівна знала про Дмитра Васильовича майже все, бо ж їхні дачі в Кончі Озерній були сусідніми. З початком війни Росії проти України це сусідство набуло несподіваних форм: Дмитро Павличко там не з’являвся, бо з певними труднощами зважився на виїзд у батьківське село. Перебіг воєнних дій він сприймав дуже боляче. А по-своєму пердбачив їх ще 30 літ тому в одному з віршів:
ПРОРОЦТВО (1991)
Коли надійдуть танки й бетеери,
І вдарить по знаменах кулемет, –
Ті вмруть, а ті сховаються в печери.
Та на Майдані лишиться поет.
Він буде сам під кулями стояти
Без наляку й жалю, як Прометей,
І кров стече… Рабів народить мати,
Та він оберне знову їх в людей!
Він знов оберне в Дух скорботне тління,
Знов нагадає хто ми, звідкіля.
І знов на площах закричить каміння,
І вбивці рушать знов з-під стін Кремля.
Знов буде бій! Будуть підступні чвари,
Знов честь укрита буде наяву,
І знову нас клястимуть яничари,
Навколішки вітаючи Москву.
І знов розтануть людських душ мерзлоти,
І знов імперію ошкірить сказ,
І буде так продовжуватись доти,
Допоки правда не прийде до нас.
В століттях буде так! І жодна зміна
Не станеться в перебігу епох,
Допоки не воскресне Україна,
Бо Він так хоче – наш безсмертний Бог.
Михайло Наєнко
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.