Рецензія на монографію Роксолани Жаркової «Бачу її нині…»: жіночі образи у малій прозі Івана Чендея» (Львів, рукопис, 246 с.)
Проза закарпатського прозаїка Івана Чендея привернула увагу і читачів, і дослідників уже із появою його першої збірки «Чайки летять на Схід» (1955). Згодом, із виходом роману «Птахи полишають гнізда» (1965) про закарпатця заговорила і московська критика, що натоді вважалося найвищою оцінкою письменника. І якщо «політ» чендеївських «Чайок…» на літературній ниві був захопливим, а однойменна новела, за влучним спостереженням П. Скунця, стала хрестоматійним твором, й автора зачислили до талановитих учнів В. Стефаника та М. Коцюбинського (про це в листах писали авторитетні митці Ірина Вільде та Д. Лукіянович), то «політ» «Птахам…» деякі заздрісники намагалися підрізати крила, скалічити їх долю та безпідставно «приземлити». «Керівна» та «спрямовуюча» компартія завела проти комуніста І. Чендея персональну справу за викривлення радянського способу життя на Закарпатті, а з появою знакової збірки «Березневий сніг» (1968) у його творчому доробку й поготів: зачислила до відвертих антирадянщиків, вигнала зі своїх лав і прирекла на дев’ятилітнє мовчання. Однак автор сценарію всесвітньовідомого фільму режисера С. Параджанова «Тіні забутих предків» не зламався, гордо пройшов свою Голгофу, і завдяки моральній та матеріальній підтримці вірної дружини Марії та родини продовжував писати «в шухляду».
В останні роки родина І. Чендея доклала неймовірних зусиль, аби непересічний письменник, якого шанували визначні метри літератури та літературної критики, нарешті повернувся до свого, на жаль, поруйнованого літературного «гнізда», про що говорила недавно в Ужгороді й Оксана Забужко. Початком на цьому шляху за ініціативи ужгородського письменника Олександра Гавроша (незадовго до смерті Чендея опублікував неймовірне цікаве інтерв’ю з ним) став вихід книжки «Іван Чендей у колі сучасників» (2017), яка невдовзі з новими документами появилася вдруге в 2019 році. Особливого розголосу не лише в Україні, а й поза її межами набув Всеукраїнський конкурс малої прози Івана Чендея, який проходив у двох номінаціях: літературній (оповідання, новела, кіносценарій, есе) та літературознавчій (чендеєзнавство). Згодом він, конкурс, став засновиною популярного нині в Закарпатті «Чендей-фесту», який підтримала й місцева влада.
Проведення цих заходів не було марним, адже журі конкурсу, яке мав честь очолювати 5 років, виявило неймовірно талановитих авторів, у тому числі молодих. Практично конкурс огорнув своїми обіймами не лише всю талановиту молоду літературну Україну, але надійшли також твори з Чехії, Італії, Португалії, Ізраїлю.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Відкриттям для членів журі, а згодом і для широкого загалу стали конкурсі роботи (літературні та літературознавчі) львів’янки Роксолани Жаркової, нині переможниці та лауреатки численних міжнародних та всеукраїнських конкурсів (див. дані про авторку наприкінці монографії). Коло наукових інтересів дослідниці доволі широке – це теорія літератури і компаративістика, феміністична і постколоніальна критика, гендерні і культурні студії, психоаналіз, літературна освіта, психологія творчості, дитяча література, проблематика читання у соціокультурному вимірі.
Рецензована монографія Р. Жаркової «Бачу її нині…»: жіночі образи у малій прозі Івана Чендея» без перебільшення є новим словом не лише на ниві сучасної філологічної науки, але й психологічно тонким, неймовірно глибоким літературознавчим дослідженням, багатим на відкриття таланту Івана Чендея як автора малої прози. Свого часу видатний львівський учений, університетський наставник авторки монографії Іван Денисюк, тонкий знавець малої української прози (знав особисто Івана Чендея, листувалися, бував у його садибі на Високій, 15) мріяв написати окреме дослідження про самобутнього новеліста, якого щиро шанував. На жаль, свій задум професор не зреалізував, отож він би щиро порадів і, без сумніву, дав би високу оцінку цій новаторській праці своєї вихованки: належав до виняткових учителів, які щиро раділи з успіхів своїх учнів і гордився цим.
Зізнаюся, що читання наукової літератури має свої «чари», правда не завжди привабливі та захопливі, бо якщо це стосується кола твоїх зацікавлень (при нагоді дякую авторці за добре слово про мій доробок про Чендея), то, як кажуть галичани, на то ради нема і мус це робити. Отож студіювання монографії Роксолани Жаркової насправді було захопливим, часто робив паузи, аби осмислити прочитане, або уявно подякувати авторці за такі несподівані висновки про героїнь Чендеєвих творів, або умовно запитати щось з метою якихось уточнень. Одним словом, це було справді «празникове читання» та спілкування з «жінками»-верховинками Івана Чендея, такими різними, цільними, самобутніми, неймовірно цікавими.
Про монографію Р. Жаркової ще писатиме фахова критика, особливо ті, хто сповідує ті ж наукові зацікавлення, що й авторка, зокрема фахівці з компаративістики, прихильники феміністичної критики, психоаналітики, автори гендерних студій. Я ж висловлю окремі міркування, або точніше оповім про ті враження, які полишилися після прочитання цього дослідження.
Найперше, що вражає, а водночас захоплює, це висока планка наукової культури дослідниці. Поза її увагою, як на мою скромну обізнаність, не залишився жоден дослідник чи дослідниця з порушеної проблеми (як українського, так і зарубіжного літературознавства). Варто зауважити, що авторка вдалим цитуванням того чи іншого вченого засвідчує те, що кожне джерело вона ретельно опрацювала й адекватно застосувала до свого аналізу жіночих образів у малій прозі Івана Чендея.
Варто звернути увагу на оригінальне та чітко продумане логічне структурування матеріалу, на нестандарність оглав розділів та підрозділів: у кожному вже є немовби ключ до розуміння викладу подальшого тексту. У кожному з них є те, на чому наголошує Р. Жаркова у пролозі до книги: «Слова торкаються інших слів у реченнях, переходять високі мости над поспішними річками, тримаючись за руки, слова шукають крізь століття свою колиску», бо книга написана з великим пієтетом та любов’ю, без якої «нема нічого справжнього». У це щиро вірив І. Чендей, у це небезпідставно щиро вірить й авторка монографії. Зрештою, дослідниця розуміє, що писати про жінок Чендея складно й відповідально, бо «маєш запросити їх у своє серце, так, як колись давно це зробив він…» (с. 31). Отож, ця книжка справді написана серцем Любові.
Ведучи мову про жіночі образи, дослідниця справедливо зауважує, що без урахування «автобіографічного тла, без простеження певного паралелізму між текстовим світом його герої(в/нь) і світом буття письменника» практично неможливо. Власне скрупульозне вивчення авторкою отого «автобіографізму» через спілкування з дочкою письменника Марією, його рідних сестер, відвідування малої батьківщини Дубового, кількаразове сходження на Ясенову, проникливе студіювання спогадів, листів, жіночих есеїв Чендея, й особливо «Щоденника», стало гарантом отого несподівано-глибокого та глибинного прочитання-переживання малої прози митця. І це, без перебільшення, відкриття незнаного широкому загалові Івана Чендея, бо до «текстуальної картини» «авторського всесвіту» Р. Жаркова таки придивилася з максимальною уважністю, відкривши при цьому отой «небуденний спалах натхнення», який «втілюється в геро(їн)ях його малої прози» (с. 29). До того ж у нагоді стала й неабияка обізнаність Р. Жаркової з творчістю Лесі Українки, Ольги Кобилянської та й взагалі літератури ХІХ й ХХ ст., а тому такими природними, вдалими є компаративні «виходи» у світ жіночих героїнь Івана Чендея.
Якщо окресли ті параметри, у яких проаналізовано жіночий світ у малій прозі Івана Чендея, то він досить обширний, інколи несподіваний: родинні взаємини, роль чоловіка і жінки в родині, образи дружин, які, як слушно зауважує Р. Жаркова «найчастіше зустрічаються» у його прозі (с. 35), проблема дискримінації жінки, сексизму, домашнього насильства, подружня зрада, проблема покинутої жінки та доля вдови, материнство, доньки та матерів, їх взаємини, теми невістки, онуки, тема сестер… І це далеко не повний перелік «жіночих проблем», які прискіпливо аналізує дослідниця, і доходить переконливого висновку, що «Іван Чендей із взірцевою психоаналітичною скрупульозністю відкриває перед нами душевні світи своїх персонажів, ці світи складні, скомпліковані, неоднозначні, уражені радіаційною сучасністю, поранені порочністю і все ж цікаві у своїй (не)замкнутості й оголеності» (с. 69). Все це дає підставу твердити, якою актуальною у цьому аспекті є проза Івана Чендея в контексті нашого сьогодення. Як мені видається, що часами дослідниця настільки глибоко входить у світ Чендеєвих героїнь, що своїми влучними спостереженнями вдало й делікатно доповнює-дописує той чи інший жіночий образ, який стає ще більш (не)привабливим. У цьому якраз і найбільша цінність її праці.
Слід відзначити як здобуток авторки й те, що кожен тематично-жіночий розділ (а їх всього шість) завершується оригінальними висновками-класифікаціями жінок-героїнь або «жіночих» проблем. Візьмімо для прикладу розділ ІV «Під білий вельон, під хустку…»: презентація жіночої чуттєвості у малій прозі Івана Чендея». Хочу наголосити, що в цьому розділі авторка засвідчила, окрім оригінального аналізу проблеми «дівочої/жіночої чуттєвості й сексуальності» на різних етапах її життя (дівоцтва, весільного ініціаційного обряду, постзаміжжя й материнства), глибоку обізнаність із фольклором. Та й взагалі, про неабияку ерудицію дослідниці свідчать її підрядкові примітки, які інколи є своєрідними мікророзвідками. Отож, проаналізувавши такі твори, як «Пайочка», «Пілюлі з-за кордону», «Білі гвоздики на Новий рік», «На заробіток», «Зведениця», «Поєдинок», «Комаха в бурштині», «Весільний кулон», «Дорога», «Біловоголоса Галя», «Цимбаланя», «Іван» та «Іванові журавлі», щоденникові записи письменника про весільні обряди, доходить висновків, що у «своїх творах письменник розглядає такі символічні елементи, пов’язані з дівочою/жіночою чуттєвістю й сексуальністю: поетика дівування (косичення дівчини, давня пісенна традиція, вечорниці, залицяння парубків) і морально-етичні основи культури українців (збереження дівочої цноти й дошлюбної чистоти, вміння обстояти свою дівочу честь і гідність); пробудження еротизму, дівочої чуттєвості, зародження сексуального бажання в дівчини; приготування дівчини до подружньої ініціації, розгляд аспектів весільного обряду й ритуалу носіння «золоченого вінка»; таїнство шлюбу, роль пошлюбленої жінки, тілесність і сексуальність заміжньої жінки, сексуальне життя подружньої пари, вдівство; асексуальна природа жінки, атрофія чуттєвості, нерозбуджена сексуальність тощо; фізіологія жінки при надії, особливості змін жіночого тіла у період виношування й дітонародження, загальна проблематика материнства» (с. 119).
На завершення рецензії окремо хочеться сказати про шостий, останній розділ монографії «Чи-(я) – музика? специфіка зображення жіночої інакшості у малій прозі Івана Чендея (на матеріалі оповідання «Цимбаланя»). Як зауважує Р. Жаркова, що цей розділ як окрема робота був відзначений на ІІІ Всеукраїнському літературному конкурсі малої прози імені Івана Чендея (І місце у номінації «чендеєзнавство») (2020). Як голова журі при підбитті підсумків конкурсу наголошував на талановитості згаданої роботи. Зараз, перечитуючи вдруге «із незначними доповненнями та скороченнями», я знову і знову захоплююсь цим дослідженням, а саме: на матеріалі одного твору, а точніше на трагічній долі Цимбалані, зроблено такий блискучий «літрозтин» неймовірної трагедії не лише Жінки, але й справжнього Таланту, який дуже часто не сприймається адекватно навколишнім людом. Заявлену мету – «експериментальна можливість прочитання оповідання «Цимбаланя» Івана Чендея у просторі міжтекстового діалогізму» (с. 159) – Р. Жаркова виконала сповна, перевершила всі сподівання читача, дійшовши висновку, що оповідання «Цимбаланя» не можна однозначно визначати «як цілком (нео)реалістичне, адже у ньому вдало синтезовано різні літературні стилі, різні мистецькі напрями. У творі присутні і романтичні алюзії, й реалістичні «земні» проблеми, й модерний комплекс протиріч (психосоматичних, психоемоційних), імпресіоністичні картини, експресивне репрезентування героїні, символізм художніх деталей, неоромантична потреба героїні піднятися у містичне «ins Blau» – подалі від юрби з її дріб’язковістю й глузуванням» (с. 200).
Особливого шарму монографії додає й те, що вона містить неймовірно цікаві світлини, у тому числі й Цимбалані, а також і сам текст твору. Вражає і подана бібліографія опрацьованих джерел.
Має рацію авторка монографії, що «іноді закінчувати ще важче, ніж розпочинати. Особливо, якщо пишеш свої роздуми, а крапка тобі не ставиться». Отож, цитуючи Роксолану Жаркову, наостанок кажу: «люблю завершуючи. І завершую люблячи. In spe (з лат. «в надії, з надією»).
Монографія Р. Жаркової насправді оригінальна, новаторська праця, поява якої стане неабиякою подією у нашій гуманітаристиці.
Сидір Кіраль, доктор філологічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, завідувач відділу національної бібліографії Національної бібліотеки України імені В. Вернадського
P.S. 28 лютого Ужгородська міська рада має ухвалити остаточне рішення про перейменування вул. Високої на вул. Івана Чендея. Судячи з тих пристрастей, які розгорнулися навколо цього питання, чітко розумієш, чому Закарпаття у Верховній Раді представляють шуфричі та їм подібні!!!