БІЛЯ ВИШНІ
Останні вишні – найсмачніші!
Ховає крона їх густа,
Виблискують то тут, то там
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Налиті соком боки пишні.
І кольориста, і цукриста
Налита соком смакота!
Вітрець сережечки хитав,
Й було їх навіть шкода їсти.
Іще гіркий клубок у горлі,
Що вий сирени спричинив…
Вишневі ліки п’ю від болю
Й вимолюю кінця війни…
Похід під вишню – захід втішний..
Раділа сонячним денькам,
Багряний сік із рук стікав…
Які ж смачні останні вишні!
БУМЕРАНГ НАЗДОГАНЯЄ
Біжать літаками, в авто, навіть пішки,
Й на «вєліки» ціни злетіли несмішно.
І мчать самокатами геть, до кордону,
Чимшвидше, подалі від рідного дому!
З тієї країни, котру так шалено
Недавно любили й хвалили натхненно.
Таж мізками ліньки було ворухнути –
(В роззявлений рот можна й жабу запхнути).
Ніхто не бомбив їх лікарні й вокзали,
Їх ще не вбивали і не гвалтували,
Зате земляки їхні в звірствах вправлялись,
А решта з диванів так злісно втішались…
За схвалення глупе війни в Україні
Вернувсь бумеранг на їх зігнуті спини…
На кожному кроці вже за баранами
Хорти, бетеери й статті за статтями…
За лінь, за байдужість, куди б не побігли –
Тюрма, чи зневага, чи рання погибель.
У пастку народ свій же загнано різко…
Вже скапує кров на вдоволенім писку…
Вампір кровожерний придумав сафарі.
Осиковий кіл – гідний фініш для тварі!
ДЕРЕВА ВІЙНИ
Мов обеліски із руїн країни
Німотним докором волаєте у світ,
Вже прихистку не надасте пташині,
Й нескоро зродите духмяний білий цвіт…
Обвуглені, змордовані війною,
Стримлять безладними уламками гілки.
Та воля до життя вам рани згоїть,
Рубці ж не щезнуть за роки і за віки..
Відроджуйтесь, мов Фенікси, зростайте,
Зелом втішайте око влітку й восени!
Нам вільними від москалів би стати
І шелест крони знову чути без війни!
ЖИЛИ СОБІ УКРАЇНЦІ
Пісня
Жили собі українці, майбуття кували,
Аж тут вороги-ординці війною напали.
Закортіло ледацюгам сала шмат урвати –
Не ходити щоб за плугом – готовеньке взяти!
Степан витер сльози гіркі – пішов на війноньку
Обійнявши жінку й діти –сушить головоньку;
Як знищити суче плем’я, ой, бідоньку ж роблять –
За кущами всі засіли, закидають бомби…
У кулак зібравши волю, біль увесь із серця,
Все життя поклав на Бога – ворог хай трясеться,
Хом’ячкові ямки риють полями, степами,–
Так сховатись ворог мріє від люті Степана.
Ще недавно реготали, як в людей стріляли,
Тепер банки з огірками у людей покрали.
Скуштували Бендер-смузі, а тепер на пузі
Вишукують по окрузі снопик кукурудзи.
Ще не знали, що не треба чай з пургеном пити,
А то можна в туалеті від нього згоріти…
Той, хто буде до Одеси лапи простягати
Буде ними за Пересип раків годувати.
Ой, тупий вороже й лютий, прямуй до загину!
Вже нести тобі покуту аж у ста колінах!
За життя синів і дочок, за діток невинних,
За вишневий мій садочок, за всю Україну!
КОЛИСЬ В ДИТИНСТВІ
Колись у дитинстві ми грому боялись…
–Це Бог калачі возить небом,– казали
А то лише привід був нам нагадати,
Щоб завжди про Бога могли пам’ятати.
Ті грози в могутній жахаючій силі
Сварили і гримали – й далі котили.
Лишали нам сяюче небо умите,
Коромисло райдужне й землю политу.
Гримить зараз, Боженьку, та не від Тебе –
Ракети смертельні летять нам із неба!
Це Каїн проклятий щодня убиває.
Він Божого страху і серця не має!
Тепер поливається кров’ю землиця…
Не можна без болю на неї дивиться.
Залізом засіяна… Стогоном грому
Рве душу катована в рідному домі!
Схотілося Каїну в крові втопити
Мою Україну – перлиночку світу!
Та сказано, вір: «Хто з мечем до нас прийде,
Отут від меча і загине!» За кривду!
А наша Країна – Давида обійстя,
І з нами є Бог і Ахангелів військо,
Із нами – свята Богородиця Мати,
Покровом святим буде нас укривати!
І ми переможем, загоїмо рани,
Мов Фенікс чарівний, з руїни постанем!
І в мирному небі, дощами умита,
Розквітне веселка весняним привітом!
ЗАПЛАКАНА ВЕСНА…
Весна заплакана… Бо у війну родилась…
Твій крик пташиний в наглім гуркоті стрільби
Згубився, занімів…А ти заціпеніла,
Почувши раптом дике гикання орди…
То не весняні яскравіють всюди квіти
Тебе вітаючи з відталої землі…
То димом, полум’ям і кров’ю рясно мітять
І землю й небо наше вбивці-москалі.
Були ви дикими, невігласи й ледащо,
Такими й лишитесь, допоки буде світ.
Спокута всюди знайде вас , бо ви нізащо
Нас убиваєте, а ми – як моноліт!
Цей моноліт на вас плитою тяжко ляже,
Мов пасту видавить до « раші» вашу рать!
Хто ж уціліє – хай «десятому закаже»
До України хижі лапи простягать!
Не плач же, Веснонько, мине це лихоліття!
Розчісуй верби та дощем лий очисним!
Повніють хай бруньки й світліють лиця,
Й міцніє воля переможна попри біль!
Ми їх понищимо! Хоч сили в нас нерівні
І битись гірко на землі святій своїй…
Та міцно вірим: Бог поможе Україні –
З руїн підніметься Країна Світлих Мрій!
І СВЯТКИ – НЕ СВЯТКИ…
І святки – не святки, і неділі як будні,
Дні згорнулись в один темний довгий сувій.
Та ніхто не сидить у чеканні маруднім,
Бо Давид з Голіафом веде смертний бій.
Дружно бджоли гудуть, охоронці повсюдно,
Трутні крадуть меди попід гуркіт гармат…
В манікюрі блоха верещить привселюдно,
Що салон не працює, бач світла нема…
А у війську Давида всі воїни – леви!
Кріпко ворога лютого б’ють повсякчас.
Небо міцно тримають і світло в тунелі —
Перемоги зорею хай світить для нас!
ПЕРЕПОЧИНОК
Вслухаюсь в тишу весняного дня…
Вона тремка якась і полохлива.
І вся в чеканні позитиву й дива…
Та б’ють ракети… в ціль і навмання.
Ніде ні пташечки, ну хоч би горобця,
Де ж те «Жив-жив», як завжди веселеньке?
Сорока на хвості новин свіженьких
Не принесла й тріскучого слівця…
У посивілім небі вже нема
Хмарин пухнастих – білих, кучерявих.
Жене лиш вітер слід заграв кривавих
Та кіптяву, що в згарищах піймав.
Розлився смуток… В серці закипів
Із жаху й болю. Бо за кров загиблих
Від рук жорстоких московитів підлих
Ще кров’ю не заплачено катів…
Зловісна тиша…Та недовга й ця.
Надривно знову заревла сирена.
Кицюня втупилась очиськами у мене –
Ховатись кличе з виглядом знавця.
Іду ховатись… Свято вірю Богу
І війську рідному, що захистить наш люд,
Й крізь сльози в День жаданий Перемоги
Я з вдячністю дивитимусь салют.
ПІДКАЗКА ВІД ДОЩУ
Де ж ти забарився, тебе ж було мало
Напровесні й літом, як зело зростало?
Зібравши тепер нерозтрачені сили
Ушкварив потужно ти в пору осінню.
Борги віддавати шляхетно узявся,
Та тільки пізненько з дощем ти припхався…
Заскочив мене під навісом залізним,
Ще й градом об крівлю погримував грізно.
То сестри гороху близнючки-градинки
Щодуху стрибали і цокали дзвінко…
Та враз, в одну мить, все разом зупинилось,
І тиша знесла вакханалії силу.
Мені ж, зачудованій, думка сяйнула:
« Хай ВРАЗ би русня вся до раші гайнула!
А нам голубіє хай небо у Славі
І МИР запанує у рідній державі!»
ЛИСТ…
Ти Творець усього, Бог Всевишній!
Дарував Ти нам землі ці славні!
І прорік на горбах найдревніших
Вічне місто Андрій Первозванний!
Княже місто жило й розвивалось
В славі божій, в нащадках-перлинах,
І в корони монарші вплітались
Гени київські в доньках-князівнах.
Не дрімало і зло. У жадобі
Оком зизим косилось на Київ…
Лютим звіром у людській подобі
Землі київські нищили з виєм…
Що з них взяти – первісні інстинкти
Гнали орди у пошуках раю —
Розтоптати, загарбати й вбити
Тих, хто землю трудом прикрашає.
Уляглися вітри віковічні —
З Мокші орди на Київ напали…
Ті ж інстинкти, і цілі, і звички…
Люд волає й земля від навали!
Чим позначились тисячоліття –
Чіп з командою «Фас» замість мозку!
Ті ж грабовані купи лахміття
Замість душ… І звіряча жорстокість…
Наші воїни б’ються як леви,
Хоча сили потужні ворожі,
Важко вести бої в своїх землях –
Поможи нам здолати їх, Боже!
Милосердний, Єдиний, всім серцем
По гріхах не суди нас, благаєм!
Розсуди у своїм Милосерді –
Захисти нас у рідному краї!
Щоб убитих могли схоронити
І без остраху зорити в небо!
Щоб сміялись до сонечка діти!
Щоб звірялись життям всі на Тебе!
ПОВІЙ, ВІТРЕ!
Повій, вітре, з України,
Окупантам з рашки в спини,
Та жени хоч за Курили,
Голі п’яти щоб мигтіли!
Хто не хоче бігти в стійло –
Здатися в полон – надійно.
Добре й придане з собою
Прихопити з поля бою…
Бо для руської підлоти –
Девонширське тут болото –
Приголубить, в лоно прийме –
Будуть їм за все обійми!
Хай вода їм трунком стане,
Й пекло — на Землі настане…
Кожен кущик, деревина –
Для рашистів – домовина!
Бо за нами — правди сила,
Славних пращурів могили,
Війська мужність, міць підмоги!
З нами Бог! До Перемоги!
Девоншир –місцевість в Англії( Конан Дойл, « Смерть на болотах»)
ПОЗА МЕЖЕЮ РОЗУМІННЯ
Чи спала, не спала — себе все щипаю –
Свідомість реалії тупо сприймає.
Нейрони сплелися, киплять у знемозі,
До горла дострибує серце в тривозі…
Не кликав Росію ніхто, й не образив –
Імперських замашок нуртує зараза.
Манячить їм привид амбіцій нацизму,
З могили постав франкенштейн гітлеризму.
В чотири години ранкового часу…
Так Гітлер арійську щепити хтів расу…
Огидна тварюка скрізь суне свій вишкір –
На техніці вдерся загарбницький вишкіл.
Та воїни й люди, як леви, боролись,
Ні квітів вражиськам, ні хліба, ні солі…
Палкого вогню їм дали скуштувати
Укропи-герої — підсмажили п’яти!
Списавши сценарій у фюрера з папки
На бліц-кріг поставили ці маніяки…
І в люті безсилій за зламані плани
Ракетами гатять, наносячи рани.
Якби мала крила – до Бога б летіла
Спасти Україну уклінно б просила:
«Яви свою волю і силу, мій Боже,
Бо хто вгамувать вурдалака ще зможе!»
Живи, Україно, ти – непереможна!
На пагорбах Київ – основоположник!
Андрій Первозванний тут посох поставив
І вічне життя прорік в аурі слави!
РЕАЛІЇ ВОЄННІ
Топтали рашисти у соняхах поле,
Їх танки давили олію додолу.
Политую потом землицю змісили,
Зробили болото і в полі засіли.
Насіння лузали, бійців чатували,
Їм пастку смертельну з смішками ладнали…
Тут небо послало корекцію дійства –
Мов привид із хмар МІ-17 з’явився…
Незваним кацапам насипав гостинців,
І зник в одну мить, перебивши ординців.
Тепер на тім полі, лишень завесніє,
Зійде буйно сонях, якщо й не посієм.
В мокшанців із рашки однакова доля –
Роль добрива грати на нашому полі!
Квітуй, любий соняху, дітище Сонця!
Світи Перемогою в рідне віконце!
ШКОЛЯР НА БЛОКПОСТУ
(Бувальщина)
Ні зір, ні місяця, і ліхтарі всі сплять,
Година комендантська почалася…
А хто там крадеться навшпиньки, наче тать?
Нічні забави явно не на часі…
Шмигнула на блок-пост маленька тінь,
Дитячий голосочок серед ночі:
« Чекайте, не стріляйте, я – Максим.
Я воювати з ворогами хочу!»
Всього набачились бувалі вояки,
Та й їм під серцем колька аж засіла…
Дістався до блок-посту навпрошки
Школярик літ дванадцяти, від сили.
Палали оченята мов зірки,
Забув перестороги й небезпеку,
Летів душею з прагненням палким –
Знав – на війну йшов – не на дискотеку!
Нас не здолати зроду ворогам
Допоки ген свободи в наших жилах,
І рвуться захищати своїх мам
Сини достойні їхні й України!
ЯКИМИ Б СЛОВАМИ…
Щоб всі покарання у світі зібрали
Й за звірства московській орді присудили,
Якими б словами рашистів не крили,
І як не кляли б — для них все буде мало!
Біль, глибший западин усіх океанів,
Вогнем непогасним у грудях палає.
В мільйонах сердець той вогонь закипає,
Клекоче від гніву, як в жерлах вулканів.
Та злобу плекати – себе руйнувати,
А нам іще сили для захисту треба!
Під прапором поля й блакитного неба
Вітчизну в жорстоких боях рятувати!
Вам, соколи мужні, любов наша й шана!
Серця вам до ніг у молитвах складаєм!
Ми Господа й Матінку Божу благаєм
Життя зберегти вам, зцілити вам рани!
І День Перемоги, гіркий і жаданий,
Дай Боже зустріти в омріяну пору!
Наплачемось вволю, вгамуємо горе –
Й нова Україна із попелу встане!
В ОКОПАХ. НЕДОЗИМА
Зміксували берці із дощем землицю,
А поверх цнотливо вклався мокрий сніг.
Місить по гомілку тісто з листя й глиці
Воїн український – миру оберіг.
Ноги в різні боки ковзають в багнюці,
Мозок моніторить залпи ворогів…
Хтось здолати змія обіцяв онуці.
Неньку ж боронити – головний мотив.
Майже за плечима вільна Україна,
А в думках родина, над життям – коса…
Звідусіль чигає, віку не питає,
Побратима втратиш, чи впадеш ти сам…
Дерево безверхе, замість віт уламки,
Не прикриють воїв голі патики.
Осінь чорно-біла змінить ось фіранку –
Швидше подадуться руські навтьоки.
Часом коротаєм змушений блекаут…
Десь прибутки впали, холод теж не жарт…
Та життя в окопах не уявим навіть…
Там єдине світло – спалахи гармат!
ПАСИНКУЮ ВИНОГРАД
Пасинкую виноград
Саме у цвітінні –
Карамельний аромат
Подих вітру кинув…
Гронця ніжні в зірочках
Кремових пухнастих
Ллють навкруг незнаний пах,
Мов парфуми щастя.
Вірю, прийде ще воно,
Хоч важка дорога…
Спіє з молодим вином
Сонце Перемоги!
ТРИСТА ДНІВ І НОЧЕЙ
Коли дивлюсь на ваші лиця –
Вклоняюсь серцем до землі!
Після удару блискавиці
Ви рушили на клич дзвіниці,
Лишивши мрійні кораблі!
СокОли наші й соколиці!
Ви – щит і меч наш ТРИСТА ДНІВ!
Не термінатори із криці,
І ваша кров—то не водиця, —
Найкращих дочок і синів!
Ми, звісно, кожного не знаєм,
Та знаєм, що Герої ви!
Вас з Перемогою чекаєм,
І світлі сили всі благаєм,
А ви верніться всі живі!