СВІТ СКОВОРОДИ У СПРИЙНЯТТІ ПАВЛА ТИЧИНИ
“Українська літературна газета”, ч. 1 (345), січень 2023
Кожен дослідник творчості Павла Тичини не зможе обійти увагою постать Григорія Сковороди. Адже автор «Сонячних кларнетів» упродовж майже всього творчого шляху періодично звертався до спадщини мандрівного філософа, відчуваючи постійний духовний зв’язок з ним. Про це свідчить, зокрема, запис Тичини, зроблений 1929 року: «Як же мені не любити Сковороди, коли через нього всього себе я переглянув. Наслідування Сковороди? Ні. Відродження думок старих? О ні, о ні! Просто: я обмотався Сковородою, як пружиною. Пущу пружину тую враз, послаблю – ех як побіжить кругом усе, як задзвенить і зарябіє…»
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Як зазначав Тичина: «Із книгою Сковороди я познайомився ще в 1913 р. в редакції журналу «Світло». Туди присилали книги з усіх усюд – з України, і з Росії, та Білорусії». Очевидно, що тут йдеться про найповніше на той час видання творів філософа, здійснене у Санкт-Петербурзі 1912 року. Отже ґрунтовне прочитання доробку Сковороди Павлом Тичиною розпочалося саме тоді, хоча, зрозуміло, що і до цього юний 22-річний поет бодай у загальних рисах був знайомий з творчістю українського любомудра. Тож невипадково саме Тичина разом з Лесем Курбасом та Георгієм Нарбутом заснували 1916 року в Києві гурток, що мав за мету втілювати в життя етичні принципи антропософії Рудольфа Штейнера, який був активним проповідником ідей Григорія Сковороди.
Прикметно, що у своїй творчості до образу Сковороди Тичина звернувся у непростий час, коли уже відбулися: трагедія Крут; муравйовські розстріли української інтелігенції у Києві; державний переворот і прихід до влади Скоропадського з його проросійським оточенням, яке схиляло – і небезуспішно – гетьмана до збереження «єдіной і нєдєлімой» Росії. Це підтверджує другий вірш триптиху поета «На могилі Шевченка», написаний улітку 1918 року:
Спинились ми на «Чайці»:
Васильченко з «Кармелюком»,
я – з «Сковородою».
Закінчується цей вірш своєрідним роздумом автора про долю України:
…Кого ж нам на Вкраїну ждать?
– Кармелюк.
– Сковорода.
Дехто з тичинознавців вбачав у цьому дилему: мовляв, Кармелюк чи Сковорода має стати на чолі національно-визвольної боротьби українців? Але ж доволі прозоро вбачається тут ствердження: і Кармелюк, і Сковорода. Тобто – і збройний чин (нагадаємо, що Тичина був прихильником ідеї Міхновського про створення національного війська), і мудрий, духовно зрілий провідник. Отак розпочинався довготривалий і до кінця не пройдений шлях творення масштабного епічного полотна про великого українського філософа.
Кінець 1910-х і початок 1920-х років у творчості Павла Тичини пройшли під знаком Сковороди. Про це свідчить, зокрема, і його друга збірка «Замість сонетів і октав» (Київ, 1920) з присвятою на окремій сторінці: «Григорію Савичу Сковороді присвячую». До видання увійшли твори, написані в 1918 – 1919 роках, в нелегкий період поразок і примарних сподівань, коли поет, як сам він означив, перебував під психологічним тиском загрозливих обставин: «Таке враження весь час, що я вириваюсь із цього всього мені чужого. А мене заливає то.., то… А я кріплюсь і не здаюся, а навпаки… Своє тверджу, і хочу ще більше я зміцнитись». Тож поет наснажувався Сковородою і в цій оригінальній книжці ритмічної прози глянув крізь призму людинолюбної філософії мудреця на антилюдяну дійсність, де «звір звіра їсть». Автор ніби очима Сковороди спостерігає світ і розмірковує: «Аероплани і все довершенство техніки – до чого це, коли люди один одному в вічі не дивляться?»; «соціалізм без музики ніякими гарматами не встановити»; «Все можна виправдати високою метою – та тільки не порожнечу душі»; «Приставайте до партії, де на людину дивляться, як на скарб світовий і де всі як один проти кари на смерть»…
Наскільки високо ставив геній Сковороди Павло Тичина ми бачимо з його «строфи», вміщеній у «Замість сонетів і октав» під назвою «Іспит», яку автор визначив як «основне у всій книжці»: на питання чужоземців «чи є у нас культура?» поет формулює лаконічну і вельми промовисту відповідь: «Тут ходив Сковорода».
До речі, у цій збірці Тичина, очевидно, невипадково застосував прийом античної літератури (поділ на «строфи» і «антистрофи»), адже Сковорода часто дотримувався в своїх працях філософської методи ( теж запозиченої з античності і близької до згаданого літературного прийому) так званої антитетики, яка виявляла в одному явищі протилежні ознаки, умовно кажучи, тезу і антитезу.
Відразу після виходу збірка була сприйнята неоднозначно, а в більшовицьких колах як «контрреволюційна», і за життя поета жодного разу цілісно не передруковувалась, але поширювалась рукописно ((О.Білецький власноручно переписував тичининські «строфи» і «антистрофи») чи машинописно (як це було серед шістдесятників).
Початок 1920-х років був означений остаточним крахом Української революції. В цей період з’являються характерні щоденникові записи Тичини: «Коли вже ми доживемо до того часу, коли можна буде жити не горбившись…»; «Гігієну душі занехаяли»; «Вампіризм парості пускає»… І саме тоді поет розпочинає уже інтенсивно працювати над поемою-симфонією «Сковорода», а в грудні 1922 року, до 200-літнього ювілею філософа, в газеті «Вісті ВУЦВК» були опубліковані перші розділи «Allegro giocoso», «Grave», «Risoluto» (скорочено). Наступного року їх передрукував часопис «Шляхи мистецтв» (ч. 5), а у Львові випустили окремою книжечкою. Відомо, що у Києві на заході, присвяченому Сковороді, поет читав уривки з початкових розділів поеми і, за свідченням Докії Гуменної, вони справили гарне враження (з аплодисментами) на публіку.
Звісно, що в літературних колах зачин поеми викликав чималий інтерес і неабиякі очікування від продовження твору. Однак, уже з перших розділів, попри високу мистецьку вартість, відчувалося, що фабула твору не має чіткої виразності. І небезпідставно невдовзі Сергій Єфремов висловив думку, що твір «скінченим і не буде ніколи, принаймні в тій трактовці Сковородинського сюжету, яку надав своїй «симфонії» автор». У подальшому сумнів Єфремова, на жаль, справдився: Павло Тичина так і не реалізував свій грандіозний задум, не дивлячись на те, що працював над поемою цілеспрямовано (з деякими перервами) з 1920 по 1940 рік, а, за свідченням дружини поета Лідії Петрівни, час від часу повертався до неї і протягом наступних десятиліть життя. Опосередковано це підтверджує автобіографія Тичини, написана для болгарського видання 1959 року: «Продовжую працювати над дослідженням філософських трактатів Гр. Сковороди». Як згадував Анатолій Погрібний, навесні 1967 року, за кілька місяців до смерті, Павло Григорович роздумував над поемою: «Та то ще багато там треба мені… Те дописувати, те переписувати, бо це ж була дуже непроста людина. Як і його час непростий».
Про шанобливе ставлення і незмінний інтерес Павла Тичини до Сковороди засвідчує і помешкання поета. В його домашньому кабінеті завжди стояло сувенірне погруддя Григорія Сковороди, а в коридорі, недалеко від дверей до бібліотеки, висів барельєфний портрет філософа (обидві роботи Івана Кавалерідзе). У сусідній з кабінетом кімнаті – картина Юрія Павловича «Сковорода на етюдах». В особистому зібранні книг Тичини зберігаються як твори філософа: Сочинения в стихах и прозе (СПБ.,1861), Сочинения (Харків, 1894), Харківські байки (Київ, 1944), Твори:В двох томах (Київ, 1961); так і видання про Г.Сковороду, серед яких є кілька рідкісних: Багалій Д., Яворський М. Український філософ Г.С. Сковорода (Харків, 1923), Багалій Д. Український мандрований філософ Г.С. Сковорода (Харків, 1926), Чижевський Д. Філософія Г.С. Сковороди (Варшава, 1934).
Щоб уявити наскільки ретельно Тичина працював над поемою «Сковорода», достатньо звернути увагу на підготовчі матеріали, що тематично групуються в теках, яких в особовому архіві поета налічується понад сотню. Обшир охоплених тем вражає: «Гомер і Сковорода», «Сковорода й Платон», «Сковорода й Арістотель», «Сковорода й Епікур», «Сковорода і Лукіан», «Еразм Роттердамський», «Сковорода і Гельвецій», «Сковорода і Ян Амос Коменський», «Сковорода і Ньютон», «Сковорода і Лейбніц», «Сковорода і Вольтер», «Сковорода і Лабрюйєр», «Сковорода і Кант», «Сковорода і Юм», «Сковорода і геометрія», «Архітектура і малярство у Сковороди», «Що міг читати Сковорода. Кого міг знати чи кого міг чути», «Історичні події у творах Сковороди» і т.д., і т.д. Зрозуміло, що творче осмислення такого величезного масиву допоміжних джерел вимагало максимальної зосередженості і багато часу. Зважаючи, що поет був перевантажений у 1940-1960 роки урядовою, депутатською, науковою, громадською діяльністю, належна робота над поемою з таким масштабним задумом була практично унеможливлена. Але брак часу – вагома, та не єдина причина, все ж найбільшою перепоною для плідної праці над поемою була комуністична цензура, яка обмежувала вільну творчу думку. Одначе, і незавершений твір став помітним явищем в українській літературі.
Критичні відгуки на поему почали з’являтися уже після публікацій перших розділів: від захопливих і стриманих до по-більшовицьки осудливих, як от: «Він (Тичина –Г.Д.) даремно бере своїм символом печаль Сковороди… Сковорода зрікався поміщиків, дворянської церкви і йшов до народу, а Тичина зрікався трудящих мас революції, щоб лишитись на самоті». Пізніше оприлюднені (в 1920-30-х рр.) наступні розділи з поеми рідко привертали увагу літературознавців аж до виходу в світ окремим виданням скомпонованих воєдино частин твору під назвою «Сковорода. Поема-симфонія» (Київ, 1971). Відтоді аналізувати творчу спадщину Павла Тичини без врахування цієї поеми стало неможливим.
Леонід Новиченко – уже в час відновленої незалежності України, коли були відсутні соцреалістичні догми – дав об’єктивну оцінку цьому унікальному мистецькому явищу: «Сковорода» – поема духовних пошуків… Це велика поетико-драматична панорама, на широчезній площині якої автор прагнув показати цілу епоху… Психологічний реалізм і мальовнича зображувальність перших розділів дедалі частіше змінюється буянням умовних форм – алегорії, гротеску, прийомів театру масок, пародіюванням форм бароко і рококо… Поема створювалася в часи панування вульгарного соціологізму в історичній науці та літературознавстві, і це справило немалий вплив на концептуальну партитуру симфонії». Далі академік резюмує свою характеристику: «І все ж симфонія «Сковорода» в кращих своїх розділах – і в ранніх, і частково в пізніших – твір, що переконливо засвідчив величезні можливості П.Тичини, не тільки як лірика, а і як поета-епіка та філософа, можливості, розгорнутись яким на повну силу не дав його безмірно складний час».
Не одним дослідником творчості поета зауважено, що ця поема не тільки про Сковороду, але й про самого Тичину і його епоху. Мабуть, невипадково ще 1924 року, після оприлюднення лише перших розділів «Сковороди», Микола Зеров у листі до Павла Григоровича писав про цей твір, що «він цікавий, головним чином, як Ваша сповідь». А на думку Юрія Барабаша, «поема-симфонія Тичини – твір не так про Сковороду, якщо не сказати – всупереч Сковороді, як, суттю, про самого автора та його час, прихована за оповіддю про буцімто світоглядну еволюцію Сковороди сповідь про власні пошуки – метання між правдою та духовним компромісом, самовиправданням і самозасудженням. Під цим оглядом перші слова монологу Сковороди в уривку, названому «Судіть мене…», –
Судіть мене, мої сучасники, судіть;
тавруйте, ймення проклинайте;
кажіть, що я не дуже ще залізний… –
набувають осібного, символічного сенсу».Подібним чином, як співвідносні з автором, сприймаються і рядки з розділу «Перший монолог Сковороди»:
Біжить життя моє
спіралями. В спіралях тих я гину!
(Самотністю подоланий.) І я
в спіралях тих – як у страшних обіймах
Лаокоон!
Є в поемі й вислови, в яких ясно вбачається епоха, сучасна Тичині:
По всій землі пройшов головосік.
Пройшов чи ще проходить?
або:
де ж гармонія,
як справедливості нема?
Є й рядки, що дотичні як до автора, так і до його часу:
чи можна
не гоготать, коли доба, доба
гогоче!
Дуже промовистою є поява у розділах поеми, написаних у 1931 -33 роках, таких дійових осіб, як Потвора і Чорнобог, останній з яких схиляє головного героя твору до порозуміння і співробітництва:
Будьмо
з тобою в згоді! Ще раз гетьманат
змайструємо. Прикриєм пишний
«свєтлєйший» зад імперії.
Чи не тому, за свідченням Станіслава Тельнюка, Василь Стус, ознайомившись з поемою і відчувши перегук епох, промовив: «Якби я прочитав «Сковороду», я б памфлету не писав…» ( йдеться про тичинознавче дослідження «Феномен доби»)?
Найголовніше ж, що, попри строкатість форм і певну розмитість сюжету, в поемі – хай і фрагментарно – яскраво виявився геніальний поетичний дар Тичини. Тут і філософське осягнення світу:
Гармонія неіз’яснима.
Налився всесвіт повноти
і споглядає сам себе.
Тут і «сонячнокларнетна» мелодійність:
І тиха флейта, як метелик,
летить по лісу, на жита,
прозоро над Дніпром тріпоче,
до всіх просторів признається
і повертається назад, немов голубка
з маслиною в дзьобу.
Недаремно окремі уривки з поеми були покладені на музику, зокрема М.Вериківським та Г.Верьовкою.
Можна стверджувати, що поема-симфонія «Сковорода» була твором всього життя Павла Тичини. Твором незавершеним, як не був сповна розкритим талант поета. «Тичина більший в собі, аніж у своїх творах» (Г. Костельник).
Перу Тичини належить також оригінальний композиційною побудовою вірш «Давид Гурамішвілі читає Григорію Сковороді «Витязя в тигровій шкурі» та кілька статей і виступів, присвячених філософу. В одній із своїх статей поет, ніби між іншим, наводить слова Сковороди: «Якби мені можна було стільки ж писати, як і думати!». Це важливо брати до уваги, перечитуючи тичининські публікації про улюбленого мудреця, бо в рамках радянської цензури далеко не все, що на думці, можна було оприлюднювати.
Тож Тичина про вчення Сковороди писав здебільшого в загальних рисах, не зачіпаючи деяких нагальних у всі часи суджень. Чи можна було, скажімо, згадувати про «нерівну всім рівність», коли одне із офіційних гасел «світлого» комуністичного майбутнього проголошувало «равєнство» (звісно ж, лицемірне), про яке Сковорода висловився категорично негативно: «І що є глупіше, як рівна рівність, яку намагаються даремно ввести в світ дурні?». Гостросатиричними виглядали б цитовані роздуми філософа про «сродну працю»: «Будь-яка шкідлива невідповідність смішить. А коли вже вовк став пастухом, ведмідь ченцем, а лошак радником, це не жарт, а біда. О, коли б ми зрозуміли, як то шкідливо для суспільства!». Цей вислів фактично характеризував багатьох тодішніх радянських і партійних керівників, так само, як і міркування про дурість: «Глупота є мати всіх пороків, зокрема й пихи, якій властиво брати на себе тягар непосильний і почесті не по заслузі». (Власне, ці думки актуальні і сьогодні, з огляду на нашу владну «еліту»). Зрозуміло, що небажаними були і згадки про біблійні символи у працях Сковороди (хоча, як відомо, ставлення до християнського «святого письма» у філософа було неоднозначним («Біблія є і Бог, і змій»), особливо до Старого завіту, в якому Сковорода знаходив «смішні нісенітниці та марновірні казки»). Тому Тичина, як правило, наголошував на великому значенні спадщини Сковороди і необхідності її вивчати, і робив це без надмірної конкретизації, на зразок: «Великий наш філософ щедру залишив нам спадщину по собі, обсягом широку, змістовністю глибоку і щодо світогляду свого чисту і моральну».
(Закінчення буде)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.