ДО ПОДІЙ ЛИСТОПАДА 1918 РОКУ В КИЄВІ
“Українська літературна газета”, ч. 1 (345), січень 2023
Пропонуємо вашій увазі уривки з спогадів Юрія Смолича про події у Києві 1918 року. Майбутній письменник тоді вчився у Комерційному інституті, нині цей будинок на розі вулиці Пирогова і бульвару Т.Шевченка займає Педагогічний університет ім. М. Драгоманова. До речі, в цьому будинку восени 1917 року формувався перша формація січових стрільців у Києві, яку очолили Є. Коновалець та полковник А.Мельник. Політика гетьмана П.Скоропадського призвела до того, що Київ став місцем збору російського монархічного офіцерства, і взагалі шовіністичної публіки, яка, перебуваючи на твердих позиціях російського імперіалізму, не хотіла нічого чути про українську державу, з презирством і ненавистю ставилася до всього українського. Серед цієї публіки був і майбутній російський і радянський письменник, а тоді білогвардійський офіцер Міхаіл Булгаков, ЯКИЙ, ВИЯВЛЯЄТЬСЯ, БРАВ УЧАСТЬ У РОЗСТРІЛІ УКРАЇНСЬКОЇ АНТИГЕТЬМАНСЬКОЇ ДЕМОНСТРАЦІЇ У КИЄВІ у 1918 році. Характерно, що його ностальгічні твори про російську армію, офіцерство, просякнуті антиукраїнською зневагою, неодноразово перевидавалися в радянський час, його п’єси ставилися в театрах, по них знімалися фільми. І ЯК НЕ ДИВНО, ВІЙСЬКОВОМУ ЗЛОЧИНЦЮ М. Булгакову створили у Києві музей, назвали його іменем вулицю… Хохляндія і малоросійщина, інакше не скажеш. Він залишається прапором руского міра…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Слово Юрію Смоличу.
Олександр КУЧЕРУК
Край моєму студентству поклав пан гетьман Павло Скоропадський.
Річ у тім, що на ту пору Київ обложили антигетьманські повстанці (війська Директорії – ред.), довкола Києва утворились позиції кругової оборони обложеного міста, для бойових оборонних операцій війська у пана гетьмана не вистачало, і одного дня оголошено загальну мобілізацію. В першу чергу мобілізувалось якраз студентство.
Пригадую наш студентський мітинг у відповідь на наказ про мобілізацію. Він відбувався в одній з аудиторій першого поверху (комерційного інституту – ред.) і проходив у страшному безладді. Демобілізовані офіцери закликали негайно йти в казарми і брати зброю, інші виступали проти.
Акт протесту нашого інституту, якщо пам’ять мене не зраджує, не набрав якихось організованих форм. Виступи були запальні і численні – вони явно переважали прихильників гетьманщини й згодних мобілізуватися, та прийняттю якогось документа перешкодила поява на трибуні студента університету святого Володимира, з позачерговою заявою.
Позачергова заява була зовсім коротка: у відповідь на акт закриття вищих учбових закладів та оголошення мобілізації студенти університету святого Володимира та частина курсисток з Вищих жіночих курсів, що приєдналися до них, вирішили вийти на вулиці з демонстрацією протесту.
Промовець повідомляв нас про це і закликав приєднатись до протесту й демонстрації.
Страшна колотнеча зчинилася після цього заклику в аудиторії та прилеглих коридорах: вигуки, свист, ґвалт, співи – хто заспівував революційної, а хто контрреволюційної. Потім вся юрба з аудиторії, з коридорів і з аудиторій суміжних повалила до виходу. Не до бічного, студентського, що проти Володимирського собору, а до центрального, яким входити й виходити студентам заборонялось.
Коли туга хвиля винесла мене на Бібіковський бульвар (нині бульвар Т.Шевченка – ред.), то мені запам’яталось таке. Попід тополями бульвару вишикувалась купка студентів військової виправки – демобілізованих офіцерів, і хтось подавав їм команду. Інші кількома потоками розбігались навсібіч: хто вниз до Галицького базару, хто до Безаківської вулиці в напрямі вокзалу, але більшість завертала ліворуч – до вулиці Володимирської, до університету. Цілком очевидно, то бігли ті, котрі вирішили приєднатись до демонстрації універсантів.
Я теж побіг у цьому напрямі.
Та пробігли ми не більше як кроків сто і мусили спинитись: бульвар на рівні приблизно університетських клінік перетинала щільна шеренга офіцерів з трикутними трикольоровими російськими монархічними шевронами на рукавах, тримаючи гвинтівки багнетами на руку – проти нас. Ми спинились, нас прибувало більше і більше – очевидно, були то не тільки студенти нашого інституту. Натовп юрмився, ми щось гукали, щось вигукували проти нас і офіцери, можливо, було подано й якусь команду – я того почути за галасом не міг, але наша юрба раптом шарахнула на два боки: частина вуличкою до Фундуклеївської (нині Б.Хмельницького – ред.), частина – праворуч, до Ботанічного саду. Я побіг за тим струменем, що потік праворуч.
Наш струмінь вперся в кам’яну з залізними ґратами огорожу. Крайнього будинку клінік, який височить тепер, тоді не було, не було й брами біля нього – то все перебудови й прибудови пізнішого часу: був кам’яний мур із залізними ґратами по пругу аж до старого корпусу медичного факультету. Шлях до університету був перетятий збройне. І от уже кілька найспритніших подерлися через пруг, через шпичаки залізних ґрат – і стрибали під дерева Ботанічного. За першими подерлися інші, подерся цим способом і я. Потім ми бігли садом до стін університету – тоді ще відгородженого дворища поза університетом не було: вікна виходили просто під затінок каштанів, навстіж були розчинені й задні двері.
Пригадую точно: саме коли надбігла до задніх дверей та група, з якою біг і я, ми почули, немов десь по той бік масивної будови університету хтось враз розірвав довжелезне полотнище. Я два роки проходив уже допризовну підготовку, стріляв на стрільбищі і роздільно, і залпом – і я зрозумів: то був залп з гвинтівок.
Ми вбігли в університет, гримлячи по залізних плитах сходів, і крізь цей тупіт почули другий залп: тепер у лунких мурах будівлі він уже не був подібним до розпанахування полотнища, а схожий на гуркіт грому після близької блискавки. Тепер уже всі зрозуміли, що це стрілянина і що стріляють, очевидно, по тій демонстрації, на яку поспішали й ми. В коридорі першого поверху та у вестибюлі перед головними дверима враз утворилась колотнеча: хто пробивався вперед, інші задкували.
Коли за тим потічком, що вилився з парадного виходу університету на під’їзд, я вибіг між колонаду, знову почулися постріли. Тепер це вже був не залп, а окремі, безладні постріли. На брукові перед університетом кілька людських тіл лежали нерухомо. А навсібіч – і сюди, назад, до спасенних колон та мурів університетської будівлі, і туди, під гущавину дерев Миколаївського скверу, і геть до рогу Караваївської вулиці – бігли десятки юнаків і юнок, учасників щойно розстріляної демонстрації.
Стріляли з будинку тодішньої Першої гімназії, що на розі Бібіковського й Володимирської: вікна другого поверху були прочинені, і в них спалахували вогники – день був хмарний, і постріли було видно.
Відзначаю це тому, що принагідне не можу не відгукнутись на опис – теж приблизний, або точніше – тільки «дотичний» – цих же подій з інших джерел.
Я маю на увазі роман Булгакова «Белая ґвардия». В одному з його розділів є опис цього ж таки дня і цих же, власне, подій. Тільки, сказати б, з іншого боку: Булгаков, командуючи групою юнкерів та офіцерів, сидів у цей час у будинку колишньої Першої гімназії. За текстом роману вони, юнкери та офіцери, потовклись по коридорах та класах гімназії, посперечались, посварились, не дочекались ніякого наказу і… розійшлись собі любісінько хто куди.
Звичайно, романістика допускає домисел, без домислу белетристу не обійтись: домисел має відтворювати саму сутність факту чи низки подій, але не повинен суперечити історичній правді. Навпаки – він поглиблює й посилює її, узагальнюючи коло фактів та осмислюючи суть процесу. Якщо домисел історичній правді та її сутності не відповідає, то він – хоче того чи не хоче автор – спотворює правду і самий історичний факт фальсифікує.
По антигетьманській студентській демонстрації тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року стріляли саме з вікон колишньої Першої гімназії. Саме звідти, де в романі «Белая гвардия» автор Булгаков примістив своїх, підкомандних йому юнкерів та офіцерів білогвардійців. Діло було восени, дерева Миколаївського скверу та тополі на Бібіковському бульварі стояли вже без листя, крізь них було добре видно, як крізь вуалетку, та й взагалі тієї пори, півста років тому, Миколаївський сквер був ще зовсім молоденький, і було в ньому більше кущів та молодої порослі, ніж високих дерев. Перша гімназія була вся перед університетом, як на долоні, і видно було кожне її вікно.
Цим зауваженням я не хочу аж ніяк вразити письменника Булгакова, тим паче – його пам’ять по смерті. Я просто був очевидцем тих подій і вважаю своїм обов’язком подати належну довідку.
А «белая гвардия» залишається гвардією білою, хоч як не старатися навести райдужний глянець на її білий – по суті чорно-кривавий – колір…
Що ж до мого студентського буття, то саме на тому воно й закінчилося. Студентів, та й взагалі всіх, хто підлягав мобілізації, почали хапати на вулицях, виводити з домівок – облави та труси залили Київ хвилею: офіцерів та юнкерів з білої гвардії на це вистачало, дарма що на позиціях їх щось було не так густо. Отож доводилось переховуватись або тікати з Києва геть.
Я вирішив – з Києва геть.
(Публікується за виданням: Ю. Смолич. Я вибираю літературу: Книга про себе. – К. 1970.)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/