ОСТАННЯ НАША СІЧ
Допоки діти будуть сурмами сповиті?
Заки млоїтиме тривожний студень-жар?
Ой, зимно так, що навіть Сонце в свиті.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ячить нутро передчуттям почвар.
Бо чорна галич вкрила небо синє,
Бо полози розповзались довкруж.
Бо чує лоно: над майбутнім сина
старезний ворон ржу збива калюж.
І знов лисиці брешуть проти ночі,
мишкуючи у позолоті скирт.
Знов яструби впивають гострі очі
в найменший тіні порух. Полиск видр
чатує сторожко на здобич в тиші.
Незримий підступ, як вино, розлився
в повітрі й сонці, уколошканих димами,
на цих полях, поранених ярами,
понад порогами славетної Ріки,
яка реве і стогне крізь віки…
І знову вікуватиме над валом
не баба кам’яна, а погляд лані.
Й тужитиме за тим, що бути мало б:
що сміла Ольга – чи під силу Ярославні?
23.02.2022
***
Мине і цей, молитви повний день.
І зійде сонце. І дими розвіє.
Вусаті марші усмішки пісень
засіють – і обнімуть рідний Київ.
На тім модернім на склянім мосту,
де береги високі, як і тиша,
ми знову стрінемось – життям клянусь!
Ці зорі – свідки наші. І Всевишній.
Секунда кожна наближа той день.
Весняний. Мирний. Без відлунь баталій.
Ти тільки вір. Бо вірою лишень
озвуться дзвони запахом конвалій.
27.02.2022
***
Коли новий ранок
встає із сирен за димами,
а юнка, мов квітка,
плете маскувальну сітку,
коли бабця-церква
скликає захриплими дзвонами
красунь з немовлятами
очима іконними,
аби захистити від реву почвар
з поранених хмар,
мій прадід завзятий,
що скрипку любив,
як дівку, коня і волю,
скидає кожуха,
виходить з могили,
іде до смаглявої ватри
і чуло – струною – чіпає:
– Братове роми!
Той стане героєм до ранку,
хто викраде танка!
Сяйнули очима,
заграли бровою:
– Ми, друже, з тобою!
28.02.2022
***
Я вірю тим, хто мовчки плуга пре,
а не селфістам з довгими промовами.
Я вірю болю, люті, а не пре-
зидентським фіглям: «Все в нас під контролем».
Я вірю мату із експресій свідків,
скупій сльозі бувалого бійця.
Я вірю тим, хто не вернеться звідти…
й не вірю смутку ситого лиця.
Я вірю чергам біля військкоматів
і кожній краплі донорської крови,
у стогін вірю молодої матері
й у зморшку першу, що лягла між брови.
Я вірю Духу нашого народу,
який спиняє танки голіруч.
У Перемогу вірю над забродами
й пророче Слово з Седнівської кручі.
А ще я вірю у Любові силу,
що множить спільну впевненість стократ.
Я вірю в Українські Збройні Сили
і в те, що орк – це юдин кревний брат.
2.03.2022
***
Йде сьомий день війни.
Повітряна тривога.
Стовпом стоять дими.
Зв’язку немає з Богом.
У плач терпкий сирен
й надривний гул артерій
в’ївсь вірусний рефрен
від кашлю артилерій.
Постмодернізм. Кіно
безумцеві на втіху:
ракети ллють вино,
вогонь зжирає стріху.
Тут на прицілі ти
і Київська Софія,
ген Січі золотий
й найбільша в світі Мрія.
Народження в метро.
І мертві, вбиті вдруге.
Запалений Дніпро
фіксує акт наруги.
Світ весь припав до шиб:
– Геройські інфузорії! –
вивчає підошви
новітньої історії.
Рахує капітал,
видатки і потреби.
Ракети б’ють в міста!
Закрийте, люди, небо!
Згоріло Щастя вщент.
Майдан горить Свободи.
Який вам доказ ще
потрібен для угоди?
…Весняний перший дощ,
спасибі за підмогу,
за мить в порталі прощ
й дзвінок до Перемоги.
2.03.2022
***
Степанові Чобану, який загинув,
відволікаючи на себе ворога над Кропивницьким.
Щоб небо цвіло високе
І щоб золотився лан,
Злітає увись, мов сокіл,
Звичайний собі Степан.
Він обраний, мабуть, Небом.
Безстрашних польотів фан,
Пригорне дітей до себе –
Й крилом захистить Степан.
Хіба йому більше треба
За щастя земного жбан?
Він візьме вогонь на себе,
Звичайний собі Степан.
Щоб небо цвіло високе
І місто не знало ран,
Злютує любов у спокій
І стане щитом Степан.
4.03.2022
***
Двір. Самотнє дівча.
Ранець з Барбі на спині.
Когось ніби стріча,
та нікого не спинить.
Знов сирени виття.
А дівчаточко ходить…
Йди мерщій в укриття,
бо стріляють заброди!
– Я не можу піти… –
голос сів від застуди, –
налякали коти
мого друга Приблуду.
– Потім знайдем, повір!
– Ні! – змахнула сльозину. –
Якщо я кину двір,
він від бомби загине…
5.03.2022
м. Кропивницький