ЖІНКАМ ЗСУ
По розміру окоп і автомат,
І ця війна – кістлява і столика,
І той, що ліг в бою – твій друг і брат –
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Усе по розміру, лиш форма завелика…
І ця навала болю і біди,
І чорна рать, що крає юне серце,
І те, що лише в двадцять – командир –
Усе по розміру, лиш хльопаються берці…
Тендітна жінка кромкою війни
Іде упевнено таким великим кроком,
Що аж німіють стопи в сатани –
Сам Бог доточує крило її широке.
Вона тут не заради нагород,
Її мета проста і прагматична:
За дім, дітей, несапаний город,
Сама за себе і за свій народ
Стоїть – тендітна, сильна і велична!
ВОЛОНТЕРКАМ
Я бачила жінок, красивих, наче зорі,
Ясних, як Божий ранок,
Дзвінких, немов кришталь.
Я бачила жінок, що в радості і в горі
Велично йшли життям,
Змагали сум і жаль!
Я бачила таких, що небом котять сонце,
В подолі носять літо,
А в пазусі – життя,
Що впевнено стоять в судьби на самій кромці:
В шпиталях, молитвах, окопах й укриттях.
Я бачила, це ті, що гоять світу рани,
Що водять каравани,
Що мелять біль на дерть –
Я бачила – такі народжують титанів,
Таким вступає стежку поштиво навіть смерть…
Розпечені шляхи торують їхні стопи.
В осерді у Європи
Свобода – їх яса.
Де впали рідні стіни –
Жінки із України
Наперекір недолі – тримають небеса!
ПАМ’ЯТІ СТРАЖДЕННИХ ЖІНОК УКРАЇНИ
В Путивлі-граді вранці-рано
Співає-плаче Ярославна…
Т. Шевченко
Скотилось сонце у тумани –
Немає більше Ярославни,
Ні слів, ні сліз, ні голосінь…
Прийми її, Господь,
Амінь.
Прийми у Рай повз строгий суд –
Для неї пекло було тут…
Не подаруй ублюдкам сучим
Ірпінь,
Гостомель,
Ворзель,
Бучу…
І стоптаний жіночий цвіт,
Дитячий відчай, чорний слід…
Дивися, світе, це твій стид –
Так виглядає геноцид:
Тиран блює свою отруту,
Бо ти йому дозволив бути!!!
Голубко, посестро земна,
Твої печуть аж наскрізь рани…
Стражденні наші Ярославни –
Хай помста виллється сповна.
ЄВАНГЕЛІЄ ВІД МАТЕРІ: Я БУДУ ЧЕКАТИ…
Я буду тебе виглядати з усіх доріг:
Близьких і далеких,
Щасливих і повних смутку,
Я буду чекати із тих, що засипав сніг,
І тих, що одягне весна у ясні незабудки.
Я буду чекати у спеку й рясні дощі,
В замети і кригу, в осінні густі тумани –
Я завжди на відстані – ні, не руки – душі,
Я поряд молитвою, думкою, словом стану.
Я буду чекати, як сонячних днів земля,
Я буду вдивлятися, навіть як вітер свище,
Я знаю, що перша побачу тебе здаля
І кинусь на груди, як Батько в Христовій притчі.
І навіть коли мій обірветься шлях земний,
І Янгол покличе у засвіти передчасно,
Я стану марою, допоки мої сини
Не вернуть додому й не скажуть:
Усе прекрасно!
Я буду чекати і кликатиме душа,
Та так невідступно, що навіть того наказу
Послухає смерть, не взявши ані гроша,
Відступить і скаже:
Вертайся, не цього разу…
А в час воскресіння я стану біля воріт,
Вдивлятимусь в вічі, хапатиму за зап’ястя,
Бо що мені яспис, і перли, і той хризоліт,
Коли там не буде тебе, щоб ділити щастя.
Я буду чекати крізь простір і плинний час,
Чекання, як битий шлях, бо чекає мати,
Воно не зникає, коли вже не стане й нас,
Ти серцем відчуєш – я буду тебе чекати!
ЖІНКАМ ВІЙНИ
Для чого тобі мої сльози? Підсолимо хмари?
Кошлаті жалі заплетем у тугі кісники.
Невінчаний серпень самотньо ступає без пари –
Душа загортає свій біль в золоті пелюстки.
Кодую тривогу у посмішку, сум – у роботу,
Новесенька сукня маскує вселенську печаль –
Лишаю для друзів лиш радість медову на фото,
Несу лиш до Бога тривожну душі пектораль.
Коли все минеться, заплачу за стоптаним цвітом,
За шрамами міст, і за ранами душ, – про земне,
За дітьми, за колосом спаленим, скривдженим літом,
А поки до того – жалям не здолати мене.
Тримай мене, Боже, і посестру, і побратима,
І навіть якщо зачепив тектонічний зсув,
Не дай, щоб загасла довіра і вичахла рима –
Війна лиш підсвічує, ким ти насправді був.
м. Чернівці