***
Намалюю квіти навколо ран, що кровоточать на серці,
Обнесу їх парканом, обсаджу виноградом, побудую фортецю,
Напишу імена і поставлю всі фото,
Постараюсь вмістити, хоч тяжка це робота.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Чиїсь діти, кохані, батьки, незнайомці,
Тим кому не знайшлося вже місця під сонцем…
День за днем додаються портрети і душі,
Виривається крик з глибини відчайдушний.
Де кінець цьому дикому чорному списку?
Як спинити всім нам цю навалу рашистську?
Тільки разом, гуртом можем ми подолати!
Буду я, будеш ти, буде син, буде мати…
НІЖНІСТЬ
Як лікувати поранену душу?
Як серце зашити, розірване вщент?
Як в мозок вкласти вранішню тишу,
А пам’яті страхи залити в цемент?..
Найкращий лікар, то точно не час,
Найкращий лікар, то ніжність для нас…
Тендітна, тягуча, зі смаком ванілі,
Ранком – примружена, сонна, невинна,
На кінчиках пальців вона золотиться,
“мурашками” в тілі вночі розгориться,
В голосі ріднім скрипками грає,
Волосся під сонцем перебирає,
Дістанеться швидко до самого серця
Всі рани зашиє, до душі доторкнеться,
Наповнить її, відігріє, всміхнеться,
Дасть щиру надію, що все минеться…
СІРЕНЬКЕ ПАЛЬТО
Хочу вдягнути сіреньке пальто
І вийти в поле із самого ранку,
Хочу кричати, щоб не почув ніхто
Аж до наступного світанку.
Всю біль, весь смуток і цю муку,
Вирвати з серця, як отруйну сполуку,
Помножити кохання на надію,
Любити безоглядно, так як вмію…
Хочу дістати магічну силу,
Як у мольфарів на карпатських схилах,
Хочу зустріти червоний захід сонця,
А всі нещастя помістити на долонці.
А потім співати голосно й гірко,
Реальність з ілюзією міксувати під копірку,
Щоб множились мрії і бажання збувались,
Щоб уроки страшні в душі карбувались!
ЖІНКА ДОВОЄННА
Де та жінка довоєнна, яка мріяла про сукні,
Яка в будь-яких дрібницях прагнула дійти до суті,
Яка зі страхом складала тривожну валізу
І в люстерко дивилася зверху до низу…
Де та жінка, що зроду не знала звуків ракет,
Що боялася навіть слів страшних, типу турнікет,
Яка в магазин без макіяжу – ні ногою,
Господи, якби ж то доля була простою…
Де та жінка для якої винести бійця з поля бою
Було риторичне питання під час ніжної розмови з тобою,
Для якої “миру – мир” – це аксіома
І ніхто точно не буде стріляти в неї вдома…
Вона за кермом автівки, в піксельній формі,
Перешитій на замовлення дружиною сусіда Толі,
На грудях у неї жетон кольору срібла,
А очі – горять і сумні, немов ліричні рядки де Ліля
І найстрашніше для неї – байдужість, смерть побратимів і зрада мужніх,
А хочеться їй “на ручки”
І щоб сказав хтось:”Мала, не доводь себе до ручки,
кидай автомат і бронік,
я буду дбати про тебе, як навіть мама не дбала з пєльонок”.
І вона посміхнеться весело й щиро,
Вона готова закопати війни сокиру,
Кожний день в окопі просить Бога
Щось маленьке для себе і Перемогу!