ПРОЩАЛЬНЕ СЛОВО ВИДАТНОМУ ПОЕТОВІ
Помер Дмитро Павличко — блискучий поет, перекладач, публіцист, наш український класик, титан праці, велет українського духу, один з провісників незалежної України як народний депутат Верховної ради України, який боровся у рядах УПА за її незалежність, словом своїм і ділом у сталінські, хрущовські, брежнєвські, горбачовські часи готував її прихід.
Хтось презирливо скривиться, і скаже, що він прогинався перед режимом совіцьким у віршах і не раз. Я читав ті книги. Дмитро Павличко — з Івано-Франківщини, село Стопчатів. Знаю непогано менталітет західних українців,бо жив там і мав звідти першу дружину. І маю багато друзів з тих регіонів, мій шеф на роботі Юрій Курач — галичанин із Львівщини. Для мене образ західного українця — це — лис Микита Івана Франка. Коли у ХХ-му сторіччі через міста і села того регіону прокочувалося протягом кількох днів по три або й п’ять подеколи військ загарбників — то москалі-совіти, то німці, то поляки на Галичині, то румуни на Буковині, то угорці на Закарпатті, і всі вимагали їжі, видати зрадників, розстрілювали, гвалтували, силою забирали, депортували цілі села в Сибір неісходиму, то місцевий житель мав крутитися, як вуж на сковорідці, щоб вижити і ще й при цьому зберегти свою українськість. І хоч-не хоч ставав лисом Микитою, який умів викрутитися з найскладнішої ситуації. І ті вірші-славені Москви та іже з нею, Павличко писав, щоб вижити, писав Езоповою мовою вірші, щоб протистояти русифікації. Для мене навіки вкарбувався в пам’ять геніальний сонет проти згаданого явища за 1973 рік, писаний езоповою мовою:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Якби я втратив очі, Україно,
То зміг би жить, не бачачи лугів,
Поліських плес, дніпровських берегів,
Де на покосах, наче хвилі — сіно.
Мені б і в непроглядній пітьмі днів
Твоя лунала мова солов’їно,
І світ, що ти дала мені у віно,
У сяйві слова знову б заяснів.
А глухоти не зможу перенести,
Бо не замінять співу мертві жести,
Ні вся природа і краса твоя!
Глядіть на труд всечасної обнови,
Але не чуть твоєї пісні-мови,
Ото була б загибель, смерть моя!
Так само у застійні роки, виступаючи перед львів’янами, Дмитро Павличко, ніби борячись проти тоді ворожих голосів радіо “Свободи” і “Голосу Америки” казав: То не правда, що у Львів населяють росіян, щоб русифікувати наше славне місто, таким чином повідомляючи світові істинну правду про дійсний стан речей в совіцькій Україні! Ну хіба це не прийом хитро-мудрого лиса Микити? Браво, знов геніальний хід!
Павличко для мене — найкращий сонетяр радянської доби і тридцяти з лишком років незалежної України, гранослов поезії, за однойменною назвою однієї з його сильних книг. Він уклав дві антології світового сонета, найкращих сонетярів світу, яких сам переклав. І зробив це на дуже високому рівні. Хтось може сказати, що з’явились поети, які пишуть і написали вінки, корони сонетів, вони перевершили Павличка у складності форми. І ніби я до них належу, бо оволодів цими формами. Але ж головне у поезії і всій літературі, не форма, а все-таки зміст. Уміти сказати лаконічно, ємко, образно, афористично, щоб тебе цитували. Чи досяг ти цього? Ні, а Павличко досяг, цитую, хоч і не сонет, а простий вірш, але він став вишуканим романсом народним:
Дзвенить у зорях небо чисте,
Палає синім льодом шлях.
Неначе дерево безлисте,
Стоїть моя душа в полях.
Як надійшла щаслива доля,
Збудила весняну снагу,
Моя душа, немов тополя,
Зазеленіла на снігу.
Як надійшла любов справдешня,
Хлюпнула пригорщу тепла,
Моя душа, немов черешня
Понад снігами зацвіла.
Як надійшла і засіяла
Та дружба, що живе в літах,
Моя душа над снігом стала,
Неначе яблуня в плодах.
І оцей суто павличківський розкішний вислів-афоризм “Любов справдешня” став ніби символом любові видатного поета до коханої жінки, до України, до всієї нашої рідної матері Землі.
Він був, зокрема, чудовим другом моєму батькові Олегові Чорногузу. Коли він потрапив у лікарню з перитонітом, то Павличко підняв усіх на ноги, і свої закордонні зв’язки, щоб дістати дефіцитні ліки, які врятували моєму вітцеві життя. Завжди читав і хвалив його твори, і не лише “Аристократа з Вапнярки”, але й менш відомі широкому читацькому загалові романи такі, як “Гроші з неба” та інші.
Дмитро Васильович колись підтримав і мене, як поета, добрим словом. І сказав, що є талант і треба писати вірші. І ця підтримка надихнула почати серйозно писати поезію. Багато чув і справедливої критики від нього на свою адресу, і це допомагало рости над собою. Павличко підтримував багатьох молодших літераторів, зокрема вивів у люди Станіслава Чернілевського, Олександра Сушка та ін.
Сам був чудовим батьком, виховав прекрасних доньок, Соломію і Роксолану. Пригадую спілкування з Соломією, яка вона була ерудована, начитана, мудра не по літах, і так рано пішла у кращі світи. А з Роксоланою завжди приязно спілкувалися, як між собою, наші батьки.
Романс “Дзвенить у зорях небо чисте” на музику Олександра Білаша, виконував дует славнозвісних народних артистів України Анатолія Мокренка та Лариси Остапенко.
Дмитро Павличко був могутнім поетом-піснярем. Мені особисто він розповідав, що разом із світлої пам’яті Олександром Білашем написав понад 40 пісень. Найвідоміша з них “Два кольори”, яка стала музичною візитівкою українського народу поряд із невмирущою піснею Андрія Малишка та Платона Майбороди “Рідна мати моя”. Виконував обидві ці пісні один з кращих баритонів України і світу Дмитро Гнатюк. Пригадую, квартет “Явір” чудово співав пісню “Яворина”. Національна капела бандуристів України ім. Г.Майбороди мала у своєму репертуарі пісню “Лелеченьки”. Всіх — не перелічити…
Навіть той факт, що в 90-х роках було ліквідовано графу “національність” у паспортах українців за участю Дмитра Павличка, що дуже критикувалося, згодом зіграло свою позитивну роль, бо громадянами України стали представники всіх народів і народностей, які проживають донині на нашій стражденній і благодатній землі. Це об’єднало всіх в одну українську родину, яка зараз воює проти північного сусіда-загарбника, і в цій війні з боку нашої держави беруть участь представники багатьох націй та народностей України.
А яка чудова у Дмитра Павличка любовна лірика! Всі пам’ятають збірку “Таємниця твого обличчя”:
Де ждав я тебе, як свята,
Натруджений жде чоловік,
Там птахи, дерева й звірята
Закохані в тебе навік.
Де запах твого волосся
Розквітнув, як синій без,
Там серце моє вознеслося
В сліпучі верхів’я небес.
Де я в молодому бентежжі
Під руками твоїми горів,
Там світять зоряні вежі
Найкращих моїх вечорів.
Феєрія краси і високої образності слова. Можна цитувати і цитувати. Громадянська, пейзажна його лірика, публіцистика.
Низький уклін високому класикові. Його твори — вічний пам’ятник
поету-гранослову.
Ярослав Чорногуз