ПОЕТИЧНА КНИЖКА БОГДАНА МЕЛЬНИЧУКА «НЕ ПРОДАЄТЬСЯ ОТЧА ХАТА» ЯК РИТОРИЧНИЙ ДІАЛОГ З ЧАСОМ
“Українська літературна газета”, ч. 1 (345), січень 2023
Окрушини княжо-боярської шляхетності, зумовленої генетичною приналежністю до місця народження, зчитуємо в одному з хрестоматійних віршів Богдана Мельничука:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Я родом з міста, що його нема.
Я родом з міста, де мій пращур мешкав.
І привселюдно, а не тайкома
Нарік його безхитрісно: Олешків.
Обізнані в краєзнавчому контексті читачі здогадалися: йдеться про боярський замок, залишки якого в покутському селі Олешків красномовно свідчать на користь шляхетного минулого цих земель. Сучасний Олешків славиться багато чим світлим, але чи не найперше тим, що саме в Олешкові народився один із найвідоміших літературознавців, професор філології, письменник та перекладач Богдан Іванович Мельничук.
Мотив рідного дому і простору в Богдана Мельничука є лейтмотивним, і як нам виглядає, свого апогею досяг у свіжій поетичній книжці «Не продається отча хата». Ще в анотації до видання читаємо про унікальність віршів під цією палітуркою – вони вистоювалися днями, роками й десятиліттями, аби заговорити тоді, коли мусять бути почутими, це книжка, «..в якій пристрасно і майстерно відстоюються національні, духовні, мистецькі й родинні вартощі, [її] склали твори, що в абсолютній своїй більшості не тільки не входили до його попередніх книжок, а й ніде не публікувалися».
Про те, що його слово є пророчим, автор сам, звісно, ніде не говорить, але окремі рядки чи й цілі вірші, написані в минулі роки, дивовижно правдиво зображують сьогодення. Вчитаймося:
Йдуть зелені чоловічки,
А ідучи, мовчать собі й мовчать.
А вічка автоматів, чорні вічка
В руках у них загрозливо стирчать.
Вони ще заговорять – нам на горе,
Вони розколять стрілами блакить.
Не проморгай зеленої потвори,
Котра затято до пори мовчить…
(квітень, 2014).
Або:
То не брати, що навчені брехати,
То невиправна світова біда.
То несусвітнє щось і волохате,
То чингісхани хижі. То орда
(також 2014).
Читач-скептик може заперечити: а чи це справді пророцтво, якщо у 2014-му Вкраїна вже стояла на Майдані і подивилася ворогові в очі? … Справа навіть не у ворожих наративах, де було сказано про бойовиків-москвинів на Сході і в Криму лицемірним кліше «их там нет». Справа в тому, що автор ще у вірші, датованому 1989 роком «Заговори, Вкраїно, по-вкраїнськи» закликає співвітчизників відродити, зміцнити ментальну гідність, бути самодостатніми:
Заговори, Вкраїно,
по-вкраїнськи,
Ні в кого, нене, ласки не проси.
Заговори мені по-материнськи,
За всі часи
І на усі часи.
І в цьому полум’яному зверненні й отому «..за усі часи» виразно читається ще й філологічна візія-діагноз двомовности, а чи точніше сказати – зросійщення в Україні. Адже політиці лінгвоциду налічується 5 століть, якщо беремо за момент відліку 1627 рік, яким датується наказ царя Михайла з подання Московського патріарха Філарета спалити в державі всі примірники надрукованого в Україні «Учительного Євангелія» Кирила Ставровецького, «чтобъ та ересь и смута въ мірѣ не была»)…
Ця думка послідовно продовжується у вірші Богдана Мельничука «Тривога за Україну» (2007 р.):
Знову озивається оклично,
Знов нав’язує неправий бій:
Чей любити хоче двоязично,
Бо інакше некомфортно їй.
Автор переходить навіть не на риторичне запитання, а практично на риторичний крик:
…Цілувати хочуть двоязично
Поґвалтовані твої вуста.
Так і зацілують до загуби,
Так до Бога відлетить душа.
Браття рідні, товариство любе,
Та невже не буде відкошá?
А далі Богдан Мельничук водить читача вервицею візій, зовсім як Сівілла в «Енеїді» І.Котляревського, котра відвела Енея до пекла, аби показати йому всю панораму мук і їхньої першопричини – письменник прямо каже про єдину першопричину таких ран-стигм, як магадани, соловки, голодомори..
Богдан Мельничук іронізує і з самоназви московітів стосовно нас, котрі набиваються нам зі своїм «братерством» – автор недвозначно натякає, що точніше їх називати «братки» (присвята «Старшобратцям»). Тільки ж чи прочитають адресати, адже це такі «слов’яни», які не розуміють жодної зі слов’янських мов, окрім своєї…
Чи шлях України до волі – це шлях жертви, знекровленої репресіями? Виглядає на те, що це аскетичний, самозречений шлях вгору, важкий до невимовности, але це явно не шлях жертви. Це шлях справжньої сили. Така думка зчитується з вірша, датованого 70-ми роками, – «Йдемо»:
Йдемо. Не тінями примар,
А справжні – в помислах і дії –
Туди, де рве завісу хмар
Вершина нашої надії.
Ліричний герой вірша – майже як Сізіф, лиш каменем є сам шлях і його підступи. Він вперто йде вгору, як би важко не було, бо «звідтіль видніше далі». Багато хто заздрить успіхові, поставі переможця – «О, та ти на вершині». І мало хто заздрить шляхові на ту вершину – власне, мало хто собі достовірно уявляє той шлях. В суміші пилу і поту і з кривавою хустиною замість бинтів…
Богдан Мельничук закликає натхненно любити рідне «до останнього подиху». Автор усміхається до читача: які би не були пекучі буревії сьогочасся, а «Є із ким подумати про вічне». І в цьому світоглядному побратимстві – окрема форма рідності.
У книжці Богдана Мельничука «Не продається отча хата» символічного багато. Це і риторично-пророчі наративи, це і те, що вірші 70-х, 80-х, початку 2000-х об’єднані в гроно-розділ «А в нас – Майдани». Виходить, Майдан автора розпочався задовго до своєї явної дати – він розпочався не у 2013-му. Він розпочався тоді, коли вчений-філолог і українець відчув ціннісну окупацію – мови, історії, світогляду зрештою.
Символічна ця книжка ще й дуже особистим віршем Богдана Мельничука (розділ «Родинне коло»). Пригадуєте, ми цей есей-рефлексію розпочали з рядків про княжий Олешків, звідки походить далекий пращур автора? Як нам виглядає, символічним продовженням-відлунням є вірш «Рицар» авторства Богдана Мельничука. І цього вірша виготосив його внук Юрко на новорічному ранку, вдягнений при цьому хлопчик був у лицарські обладунки:
Не маленький я, не гном –
Маю над чолом шолом.
Ще й кольчугу вірну маю,
А в руках меча тримаю.
А усе це треба мати,
Аби друзів захищати,
Від поганців боронити,
Цих поганців, що – бандити.
Я ж бо рицар – як-не-як,
А по-нашому – козак!
(23 грудня 2012 р.).
Читається, і згадується, згадується вкотре – «..Я родом з міста, де мій пращур мешкав». І крізь фільтри спогадів про історію Княжої доби Богдана Мельничука в книжці «Не продається отча хата» читається як записки боярина з острова стійкості і чесності, де все непроминуще чужим не здається і нікому не продається.
Іванна Стеф’юк,
кандидатка філологічних наук, письменниця, старша наукова співробітниця Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини, кураторка етнографічного проєкту «Спадщина» Буковинського центру культури і мистецтва
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/