“Українська літературна газета”, ч. 1 (345), січень 2023
ВІТАМІН «П», АБО ПОЕЗІЯ ПОВЕРТАЄТЬСЯ
Про творчість українського поета Наума Тихого (1922-1996) згадуємо у ці дні не лише тому, що минулий рік був ювілейний. Його вірші є підтвердженням добре відомої істини: справжня поезія завжди повертається, не буває так, щоб їй не було чого сказати своєму народові.
І справа тут не лише в словах, але й в ґрунті, на якому вони виросли… В тому, що робить людину частиною України, її народу незалежно від усього іншого.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Наум Тихий народився в маленькому містечку Ємільчиному на Житомирщині в багатодітній єврейській родині. До того, як Україною пролилася кривава ріка Голокосту, тут багато було таких містечок, де українці та євреї жили поруч, дружно, і часто сприймали мову добрих сусідів, як свою. Він розділив долю свого покоління до самого денця – і людську, і літературну.
Ідиш і українська – дві мови дитинства. Наум рано, у 5 років, пішов в єврейську школу, а закінчив уже українську. Пережили Голодомор, а в 1937-му – репресували Наумового батька, сільського провізора.
У 1941-му він пішов на війну зі студентської лави. Повернувся з неї дивом – і це не «художній образ», а цілком конкретна історія: осінньої ночі під Сталінградом він лежав непритомний, посічений в контратаці осколками, на бойовищі, серед мертвих і там би й залишився, але об нього перечепився зв’язківець, який тягнув дріт. Поранений застогнав, а боєць, діставшись до окопів, показав санітарам: там живий…
Як цей досвід переплавився потім по війні, у романи, які в бібліотеках зачитували до дірок, нариси, переклади, зведення з семи драматичних поем «Седмиця», яке 20 років писалося , та головне – у два десятки поетичних збірок …
Наум Тихий – людина своєї епохи – все життя поета пройшло під її знаком: від Голодомору – через репресії – страшну війну – знову репресії – до майже «вегетаріанських» 70-х-80-х. А потім були 90-ті, коли ще не падали пам’ятники, а вулиці ще носили імена убивць. І тоді виявилося, що уже нікому не сховатися під спільним дахом – «ми будували світле майбутнє людства» – а кожному треба відповідати за себе. Саме через це більшість з його ровесників не змогли подолати в собі відчуження й образу. А Наум Тихий зміг і встиг вийти назустріч новій Україні.
«Молитва за Україну»… Цей вірш багато що важить не лише у творчості – у всьому житті та долі Наума Тихого. Оце «вірю, що я в сім’ї не пасинок у тебе»… Всяке було, хтось у «пасинки» його й записував – і «безродным космополитом» наприкінці 40-х – на початку 50-х мітили. А потім – тиснули в 60-х-70-х, замовчували у 80-ті… Він вишиванок не носив принципово – не любив зовнішнього, поверхового, а ще – щоб не давати «шакалам» приводів, він просто або писав, або довго виношував вірші, бувало, місяцями не виходячи з дому, і точно знав, що він «не пасинок». І принцип цей він проніс через десятиліття: хто вважає інакше – то конкретні, минущі люди, а Україна – то інше – батьківщина, вічна земля предків і мови – єдиної, якою ти відчуваєш і висловлюєш світ і себе.
Мова творчості Наума Тихого – чиста, поліська, природня, як дихання: з одного боку без показної «етнографічності», а з другого – саме вона – божественна українська. Саме нею написана «Молитва» українця єврейського походження своєму Богові, написана у 1994-му, але ніби спрямована на 20 років уперед, на Майдан, де Всевишній точно її почує. Почув.
… твій віщий дух —
Життя мого осердя, Україно.
І я благаю Бога, щоб відринув
Від тебе ворогів підступну зграю.
Нехай заціпить їм роти погані…
Це – щиро сказано, бо ж молитва… Ви відчуєте те саме, читаючи добірку. Лише зрідка пафосні слова – там, де без них не обійдешся, частіше – це, взагалі, буде погляд людини в середину себе. Але (!) – при ключовому творчому принципі поезії Наума Тихого: гранична доступність образу і форми – він уважав поезію засобом комунікації, а не способом кодування – при всій метафоричності мови і не зважаючи на всі «маленькі хитрощі» майстерної версифікації.
Його рядки не читаються швидко. Прості, здавалось би, слова, класичні форми віршування, їх, часом, треба перечитати ще раз і ще, злитися з ними – тоді лише пізнаєш їх неповторний смак. Читачу іноді теж потрібне уміння чекати…
І ті, хто збирає насіння,
милуються з квітів.
Вони лиш не рвуть їх,
а здалеку вміють глядіти.
І далі:
Насіння поспіє — аж ген,
як осиплеться квітка.
Воно не дається швидким,
воно любить забарних,
Котрі незворушно перестарків
ждуть незугарних…
Поезія Наума Тихого, поезія взагалі – як платиновий метр – еталон людського почуття. У неї не буває «немодним» – кохання, совість, людяність, жертовність, вірність. Згадайте і Ви, сучаснику, що кохання, наприклад, зовсім не обов’язково починається з ліжка, щемно недосяжне, потаємне, воно – найсолодше. «Лиш Любчин горить на устах поцілунок» – нез’ясоване, недоспитане – навіки залишиться в сяючій хмарі образу.
…Поезія – сигнал надісланий у всесвіт майбутнього. І прийнявши його через десятиліття, ми відчуваємо, наскільки пов’язані між собою часи. Виявляється, що без поезії – не лише мова людей не жива, не росте, а й світ людський – теж. Адже суспільний організм – подібний до людського: до пори дефіцит вітаміну і не помічається зовсім, але наступає (завжди несподівано) мить, коли без цих міліграмів – швах.
…100 років – це коли підсумок підбивають уже потомки. Нині Світ населяють люди з дуже різних епох. Треба це осягнути, зрозуміти, пережити, свідомо прийняти одне, а інше – незворушно відкинути. І без поезії, без «вітаміну П» – це неможливо.
«Ті, хто збирає насіння», «Молитва за Україну», «Притча про стелу»… Ніби сьогодні, у 2022-му написано! І то лише зі справжньою поезією трапляються такі дива.
Тож начувайтеся – Поезія повертається на чільне місце в суспільному вимірі. Час такий.
Сергій ТИХИЙ
Наум ТИХИЙ
ТІ, ХТО ЗБИРАЄ НАСІННЯ
І ті, хто збирає насіння,
милуються з квітів.
Вони лиш не рвуть їх,
а здалеку вміють глядіти.
І яблука люблять вони тугощокі,
та тільки
Зеленими не дозволяють
збивати їх з гілки.
Ні спрага, ні голод,
ні вигода скора, ні гроші
До часу не змусять їх
з грядки щось кинути в кошіль.
Бо те, що їм треба,– в кінці,
і не зверху – насподі,
Бо й плід не насіння,
насіння – то серце у плоді.
Хай з нього краса,
між краси дозріва воно рідко.
Насіння поспіє – аж ген,
як осиплеться квітка.
Воно не дається швидким,
воно любить забарних,
Котрі незворушно
перестарків ждуть незугарних –
Пожухлих коробочок
серед осінньої вохри,
На зв’ялім стеблі – жовтяків
та стручків пересохлих…
Терпіння потрібне!
І ще, і стократно – терпіння!
Без нього й не мар –
не збереш і півжмені насіння.
Як мудрого слова, до речі,
даремно чекати
Від того,
хто, перш ніж подумати,
рветься сказати…
1982
МОЛИТВА ЗА УКРАЇНУ
Не православний, я за тебе ревно
Своєму Богові молюсь, Вкраїно.
Тяжка година вкотре (вкотре!) знову
Тебе спіткала, й злигодні твої
Мені нестерпно крають душу, мамо.
Я змалку так зову тебе, бо змалку
Удячним серцем матернього лона
Тепло щедротне убираю й вірю,
Що я в сім’ї не пасинок у тебе.
З колиски ти свою крилату мову
Дала мені; з твоїх джерел бездонних
Я пив і п’ю снагу; твій віщий дух –
Життя мого осердя, Україно.
І я благаю Бога, щоб відринув
Від тебе ворогів підступну зграю.
Нехай заціпить їм роти погані,
Що підло вергають хулу на тебе!
Нехай захланні, загребущі руки
їм смертною судомою покорчить!
А ти – щоб знов на дужі ноги встала,
А ти – щоб знов свої міцні рамена
Розправила, нікому не підвладна,
Державо – радосте моя й опоро!
О Барух Адонай, всеможний Боже,
Шанобно навколінки ставши, руки
До Тебе простягаю у надії,
Що Ти мою молитву щиру приймеш.
Дай вражі заміри зірвать Вкраїні!
Дай сили відродитись Україні!
Дай щастя їй, єдиній і довічній
Моїй любові!
ЗВЕРТАННЯ ДО БОГА
В ІУДЕЙСЬКИХ МОЛИТВАХ
Не багрець, не висока холодна просинь,
Що лелеку у вирій кличе,
Осінь – це висновок.
Осінь –
То правда у вічі.
Замовкає ключів романтичний клекіт,
І омани спадає дим:
Що за буйним садом здавалось далеким –
За безлистим стає близьким.
Пора! На залік неси обіцяне,
Що зростив –
на ваги сповна клади.
Тут ні сліз, ні гонору, ні амбіції –
Тут приймають тільки плоди.
І коли ти свою не догледів грядку –
Карайся, що згаяв час.
Або… починай усе спочатку,
Якщо маєш
друге життя
про запас…
***
Мов бджоли, плями сонця золоті
Між листям мерехтять
і – диво дивне! –
Бринять, бринять…
Чи, може, це он ті
Красолі понад плотом так чарівно
Видзвонюють?
Як часто уві сні
Приходив я сюди! Оці дерева
І тут цвіли щороку, і в мені…
Спекотний тихий полудень.
Липневе приблякле небо…
Я не сплю, не сплю!
Іду крізь яблуні до перелазу,
Зустрічному вклоняючись гіллю;
По праву руку там, за садом зразу,–
Узвіз, ріка й до обрію луги…
О пам’яте моя – безсмертна руто,
Як буйно проростає півзабуте!
Як солодко бринять ті ланцюги,
Що ними серце до землі прикуто!
1972
***
«Ремонт взуття»…
А ще б –
«Ремонт життя»:
Заходь із сумнівом чи каяттям,
З нестихлим болем, спогадом гірким,
З сумною тінню на шляху твоїм!
О, скільки я назад вернув би днів,
Коли не те робив, не так робив!
І скільки б слів я попросив назад –
Написаних і сказаних невлад!
І, може, я за буреломом літ
Старої стежки відшукав би слід
І з покаянням став на той поріг,
Який лишити зміг – забуть не зміг,
Щоб знову – руки ті, тих кіс вінець,
Щоб знов початком обернувсь кінець…
Ремонт життя…
Біжи, та ні,– лети,–
Стирай, дов’язуй, заново плети,
Відкинь, додай що слід,
переінач:
Де – плач на сміх,
де треба – сміх на плач…
Ремонт життя! Ремонт життя!
А втім…
Як потім – по ремонті – бути з ним?
Як потім зватимеш його своїм?
Як в серці матимеш його своїм
Без тих вкипілих в давнє якорів,
Які ти з місця зрушити посмів,
Без спогадів болючих, без жалів,
Без гіркоти твоїх манливих снів,
Без каяття, без сповідань, без мук,
Без недосяжності тих кіс і рук,
Без щему, що – пройшло, не доженеш?
Інакше ти не міг…
Чи – міг би все ж?..
1972
ПІСЕНЬКА
Звідки, люди, їдете, відкіля?
З ярмарку ми їдемо, іздаля.
Як ярмаркували там, розкажіть,
Що ви продавали там, розкажіть.
Юні ми года свої продали,
А тоді й середнії віддали,
Сто ковшів пісень іще, та казок,
Та думок нелічено, та думок.
Ну, а там, на ярмарку, платять як?
Хоч за ціну спродали чи за так?
Совісно ми правили, в самий раз,
Не ославлять здирцями люди нас,
Дякувати будуть нам, далебі.
А собі придбали що, а собі?
Ось… купили сріберні ці шапки.
Ще купили грушові ми ціпки,
Ще – пісень нелічено та казок,
Без розгадки загадок та думок…
А самі ж бо, хлопчики, ви куди?
– Ми туди ж, на ярмарок, ми туди!..
1975
ПРИТЧА ПРО СТЕЛУ
Це, мабуть, так було: владар могутній
(Скажімо, шах чи давньосвітній цар),
Зирнувши з трону в даль віків майбутніх
І ясновидця раптом вчувши дар,
Уздрів, що даль ота лежить порожня –
Без визначних імен і славних дат.
А він діянь своїх прекрасний сад
Оце ж поповнив знов –
він переможний
Здійснив похід, у котрім вщент розбив
П’ятнадцять (двадцять, тридцять) тисяч воїв,
Табун чималий налигав рабів,
Ще й бунтівну провінцію впокоїв.
І пожалів нащадків він:
аби
Всії Землі прийдешнім поколінням –
Щоб мали перед ким схилять лоби –
Достойне дать ім’я для поклоніння,
Звелів він виламати в скелях камінь
І на віки закарбувать на нім
Все звершене й в боях здобуте НИМ
У час, звеличений його ділами.
І ще він повелів – додать в кінці:
«Допоки сонце сяє з небозводу
Й під сонцем на Землі живуть народи,
Не змовкне слава про діяння ці!»
Й зацюкали об лабрадор долота,
І покотився з чол горючий піт…
Ніхто не знає, скільки довгих літ
Тривала ця – для вічності – робота.
Та домоглось тріумфу ремесло:
Німа, заговорила врешті брила!
Затим її на площі встановили –
Вікам ректи…
Можливо, так було.
А може, й ні.
Я вигадав це. Стелу
Знайшли випадком водошукачі,
Між свіжими барханами йдучи
В бураном переораній пустелі.
Але чия вона? Й про що вона?
Десятки літ над нею б’ються вчені,–
Й ні назви царства, ні царя імення…
Не розкриває тайни давнина!
Проте не ремесла у тім вина.
Воно перемогло (віки ж не стерли
Карбів його), воно перемогло!
Та – вмерла мова…
Мова, мова вмерла! –
І що вже оніміле ремесло,
Як царство в прірву, в небуття змело!..
В кінці я про царя, ще кілька слів,
Про славу й вічність
хтів додать від себе,
Однак озвався сумнів і – здолів:
Чи треба?
1988
СМАК ОСІННЬОГО ВІТРУ
Я нарешті довідавсь, як осінь приходить у світ:
Вона з вітром приходить, вона починається з вітру.
Ось він листя умкнув, і пощезли з ним невідь куди
Тайних шепотів мова і птаства пересвисти й щебіт.
Тож усе, що під сонцем, напевне вже ласки не жди.
Вітер осені… Мабуть, то прийшлої старості знак:
Я признав його право в мою утручатися долю.
Він вривається й серце моє забирає в неволю,
І у днів моїх тихих незвичний з’являється смак.
Ще у синяві неба півтеплі не вистигли тони.
Та в оголенім обрії погляд розгублено тоне,
Й розумієш, що в цій безконечності зріє кінець.
Що там зникло? Що тінню майнуло на темному тлі?
День чи був чи не був, а тепер уже надвечір тьмавий.
Смак осіннього вітру…
Смак дива прозріння гіркавий,
Смак минання всього, чим ти снив,
Чим ти жив на землі.
***
Ті, кого ми давно не бачили,
Зостаються для нас молодими.
Наші юні літа нерозтрачені
Десь і нині стрічаються з ними.
Зустрічаються, бродять левадами,
Дишуть свіжістю луговою,
Не оглушені канонадами,
Не притрушені сивиною.
Я не кличу їх телеграмами,
Та й до них у гості не їду,
Уві сні за казковими брамами
Не шукаю забутого сліду.
Не шукаю, нечасто й згадую.
Хоч ніколи й не забуваю.
Просто вірю в них, просто радуюсь,
Просто знаю, напевне знаю,
Що не все іще переіначилось,
Не пройшло, не взялося димом…
Десь,
для тих, з ким давно не бачились,
Ми ще ходимо молодими…
САД
Не шлях, яким не вернешся назад,
Життя – то сад. То – за плечима сад.
Ген-ген, отам, в січневім полі, сніг
Хова од стужі зерно днів твоїх.
Он – в березні – пагіння молоде
Під сонцем світлі видива пряде.
Он – поруч – квітень:
замірів бруньки
Збентежені обнизують гілки.
…Ось на листку роса щасливих сліз.
…Ось перша рана – на корі поріз.
…Ось на траві сліди – мов давні сни…
Куди ведуть? Де ділися вони?
Не наздогнав… Немов стіна – полин,
Кущі тернові перешкод і кпин…
А сад не зачахає: ти живеш!
Дивися: он
і онде –
пізнаєш? –
За віхолами й зливами подій
Травневе дерево твоїх надій,
Червневе дерево твоїх дерзань,
Липневе дерево твоїх старань,
Серпневе дерево твоїх турбот,
Жовтневе дерево твоїх щедрот,
Грудневе дерево…
А втім, стривай,
Вже хмари обложили небокрай,
Вже на гілках, мов скло, намерзлий лід…
Що ж, все як слід.
Все на землі – як слід…
Зринають спогади в журливий лет,
І гусне мудрості у сотах мед,
І зернятко у плоді росту жде…
І – знову сніг…
І знову – сніг іде…
1971
ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ
Наснилося: мене до суду
Розгніваний привів читач,
Щоб за лукавство і облуду
Скарать законно.
Хоч плач
Не розбереш: в одному вірші
Життя – з шампанським водограй,
У другім – тут же – хрону гірше:
Хоч навзнак падай і вмирай.
В одному – луг, квітки, веселе
Співає збіжжя у полях,
А за сторінку: «Кепські зела
Дають ростки у нас в серцях».
То скаржиться: життя коротке!
То радий: щастя й день прожить!
А на яку мені колодку
Життя закроювать, скажіть?
Все вислухав суддя суворий,
Тоді на мене очі звів:
Це правда – те, що він говорить? –
Я поклонився й відповів:
Так, правда, ваша честь. Хіба що
Одне тут слід би уточнить…
Читач не той ?
– Ні, мо’ й найкращий.
Та хай не з книжки вчиться жить.
Тоді навіщо вірші ваші?
Виходить, то пусті слова?
Хай кожен п’є з своєї чаші,
А з інших – злегка надпива.
Смакує? Ще ковтни. Несмачно?
Постав…
– А що самі п’єте?
Ось намішали необачно
У власній чаші й те, і те.
– Не я змішав – в житті щоденнім
Не випадає раз на раз:
То ходиш з радості шалений
То сумнів підповзе, мов плаз.
У настрої – то діл, то згірок,
І то в льоду, то в цвіті віть…
… До речі, ваша честь, свій вирок
У добрім гуморі пишіть.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.