“Українська літературна газета”, ч. 1 (345), січень 2023
Оксана Смерек. Марися з іншого берега: повість. Київ: Український пріоритет, 2021. 152 с.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Чи можна прожити не свою долю!? Кажуть, долю не вибирають. Але в українській історії є такі періоди, які кардинально спростовyють цю, здавалось би, аксіоматичну істину.
Повість молодої львівської письменниці Оксани Смерек «Марися з іншого берега» (Київ: Видавництво «Український пріоритет»), яка здобула перемогу у V-му Всеукраїнську літературному конкурсі ім. Григора Тютюнника, повинна достукатися до свідомости українського читача саме в 2022 році. Адже цьогоріч, у 2022 р., маємо пам’ятну трагічну дату – 75-тi роковини проведення польською і комуністичною владою низки акцій щодо примусових депортацiй українцiв у 1944–1951 роках з їхніх етнiчних земель (Лемкiвщини, Надсяння, Холмщини та Пiдляшшя). І про це ми не можемо мовчати сьогодні – особливо у рік повномасштабного вторгнення росії на територію України, щоб не просто уникнути помилок історії, а зуміти вилікувати травми нашого минулого на реальних особистих прикладах людських доль.
Одним із таких прикладів може слугувати історія «з іншого берега», яку реконструює у художню повість з присвятою-нагадуванням пам’яті своєї бабусі авторка цієї повісті Оксана Смерек. І такі тексти, мені здається, не можна просто читати – їх потрібно бачити на екрані, навіть хоча б і в телесеріальному масовому прокаті, головне, щоб для поціновувачів української культури (чи то еліти, чи то для масової свідомості) було доступним розуміння національних пріоритетів та цінностей крізь призму пережитого досвіду першого кохання ще зовсім юних наших бабусь, які опинилися по той бік берега не зі своєї волі. Відтак, їхня доля могла б бути іншою, якби не втрутилися у неї політичні інквізитори повоєнного часу, що вважали своїм правом територіально перекроювати мапу України та її кордони на свій ідеологічний смак.
Повість Оксани Смерек «Марися з іншого берега», яка побачила світ у малодоступному для загалу приватному видавництві, хоч і з промовистою назвою «Український проритет» у 2021 р., фактично мало проакцентована – звісно, через низку обставин сучасного проблемного світу, – в медіапросторі, незважаючи на те, що її авторка стала лавреаткою престижного конкурсу для відзначення самотніх талантів у жанрах цікавої української прози.
Другий фактор, що привертає увагу до цієї повісті, – це її рецепція, легкість прочитання, вміння авторки візуалізувати картини минулого століття у карпатській бойківській природі та яскраво, характеристично втілювати характери бойківчан, переймаючись не лише їхньою долею, а й намагаючись зрозуміти спосіб їхнього мислення. І справді повість, яка охоплює у виданні всього лише 150 малоформатних сторінок, прочитається буквально затамувавщи подих, бо її сюжет дає сучасному читачеві добре співвідчуття однієї миті жаху й кохання водночас, що їх переживали депортовані родини із Закерзоння (а саме – з с. Царинське /пол. Caryńskie/ Підкарпатського воєводства Бещадського повіту), які радянсько-польська провокаційна акція закинула у найближчі села Західної України (тобто в с. Криниця /Krynica Szlachecka/ Миколаївського району Львівської області, розташоване на дорозі Львів-Рудники-Дрогобич, за 11 км на захід від залізничної станції Пісочна, що поблизу міста Стрий).
Центральний сюжетний вузол повісті розгортається через життєві особисті колізії у родині Івана Перчака, а, власне, через його дітей – Марисю і Васька, які виявилися не такими пересічними дітьми, з яких виростають законопослушні громадяни, а душами з тонким сприйняттям природи і нетиповим світовідчуванням дійсності. Адже тільки завдяки своїй неординарності виховання Васько зміг перейнятися долею й особливою симпатією до єврейки Нави, тому що звик бачити своїх батьків як людей, котрі не вміють не дотримуватися євангельських законів милосердя, а тому для них прийняти у дім переслідуваних за віру ближніх було природнім виявом почуття щирості, толерантності та взаємоповаги. Так само Марися мимоволі закохується (ще навіть не усвідомлюючи свого любовного захоплення) у хлопця, що вмів виготовляти пташок з дерев’яного матеріалу. Бо патріотизм Федора не був просто формальним, тобто формовим виявом тодішньої моди до «упівства», а принциповим і категоричним авторитетним зразком справжньої чоловічої мужності. Власне, тому у нових реаліях життя, які розрізали і долі Марисі та Федора, дівчина інстинктивно шукає йому подібного, і перше, що їй допомагає втримати баланс між спогадами й реальністю нового часу, стає саме ім’я, за яким вона розпізнає справжні цінності дружби та любові. Адже вона не Маруся, а Марися Королівна, а той, хто дозволяє себе називати по-простому, як і в її карпатському селі, Міськом, а не Михайлом, заслуговує в очах дівчини і повагу, й особливу довіру.
Отже, саме ім’я і дає змогу тим, хто пережив трагедію депортації зберегти власну ідентичність.
Принагідно, у повісті також розповідається і доля ще трьох родин, які влітку 1946 р. змушені були покинути обжиті карпатські гори на міжкордонній території та переселитися у рівнинні села стрийсько-львівської низовини. І хоч село Криниця теж не є аж надто прісним за своїм природоохоронним і культурним значенням, бо ця місцевість, кажуть, славиться понад двадцятьма джерелами питної води, з якими й пов’язують місцеві легенди про виникнення села. Ці легенди О. Смерек штрихами нанизує на рухомий сюжет історії Марисі, втомленої тривалим переїздом і нелюдськими умовами цієї евакуаційної «подорожі». Тому і перше сприйняття шістнадцятирічної дівчини нового села позначене, радше, шумовими пересторогами та запобіжним мисленням горянки супроти рівнинних краєвидів, ніж адекватним розумінням простору, в якому вона, не плануючи своєї мандрівки, мимоволі опинилася:
«Тут наліпили тих коробочок, мислить дівчина, нема як дихнути, перебратися все на виду. І звуки сторонні чути ідеально <…>.
– Нема тут нічого свого, – здається дівчині. – Навіть зелень навколо якась спільна, усім належна».
Дівчина мимоволі згадує простір свого Царинського, порівнюючи рівнинну замкнутість чужого простору із його відкритістю і безмежністю, що є, хоч і клаптиком, але таким, який вміщує у собі весь обшир власного необмеженого простору:
– Якби мені тут клаптик мого власного лісу з дерев’яними пташками… – бідкається Марися, згадуючи те, що не можливо втратити через переїзд: «… Колишня хата Перчаків стояла далеко від інших. У вікно дивишся – там зелень, дерева, а вже аж за ними сусідні помешкання».
Події повісті О. Смерек дуже композиційно гнучко структурує, не називаючи дат, років, однак через ритми життєвих циклів персонажів дає змогу читачам відчути і порівняти клімат весни 1945 року, літа 1946 року (до речі, Марисине день народження з її 16-річчям припадає саме на літню пору!) та осені і 1946 р., і 1947 р., які фактично не описано, але атмосферно відчуваються як безликі простори у нових життєвих обставинах персонажів. Отже, буквально за якихось півтора року життя царинських селян кардинально змінюється, і тільки переміщення у просторі дає про себе знати як сліди пережитого часу, які залишаються, наче фоторубці, у зморшках царинців як людей весни («Саме тут, у потязі, час торкнувся кожного. Може, воно й по-іншому називається, яка там різниця») та криничан як уже інших людей – людей осені. Безликий рік із життя депортованих у повісті передано як рік звикання до нового простору: «Тим часом минув майже рік, аж тоді Марися з Надією й сестрою Оленою наважилися піти в сільський клуб на танці».
Горизонтально композиційний діапазон 16-ти розділів Оксаниної книжки дивовижним чином відповідають внутрішньому часові (16-тьом рокам життя), який проживає і переживає бойківчанка Марися як час свого повноліття. Час дорослішання візуалізується як простір дороги у напрямку «Царинськ – Криниця». Відтак, неназвані розділи повісті (мені здається, що їх авторка з філологічною освітою навмисне залишає неназваними, свідомо продумуючи можливості їхнього сприйняття як одного суцільного кадру) у процесі аналізу сюжетних складових повісті можна сегментувати і фабульно позначити такими ніби-титрами:
І – Кінець весни 1945. Царинськ.
ІІ – Початок літа.
ІІІ. – Ніч із п’ятниці на суботу.
IV – Середина літа.
V – Початок осені.
VI – Зима – початок весни 1946.
VII – Весна. Ранок.
VIII – Весна. Вечір.
IX – Кінець весни 1946. День народження.
X – Літо. Ранок.
XI – Літо. П’ятниця. 14.00.
XII – Літо. Станція «Пісочне».
XIII – Літо. Криниця. Сни.
XIV– Середина літа. Криниця.
XV – Вересень – травень 1947. Стрий.
XVI – Два тижні осені 1947.
Фактично, авторка у цій композиційній структурі дотримується законів конструювання міфологічної реальності, яка межі життя визначає процесом триванням пір року, їхніми циклами, бо «життя – наче сонце: сходить і заходить кожнісінького дня», а це «кожнісіньке» дуже знаково маркується формами колективного підсвідомого, тобто рамками сприйняття обрядових сенсів людського існування від зими до зими, чи пак, від Різдва до Різдва. Тому показово, що в тексті зиму названо «оберемком свят». Але – що цікаво! – неординарість мислення Марисі і в такій одноманітній родинній обрядовості бачить свій сенс – скажімо, вересень Марися називає своєю улюбленою порою року, тому що цей перший місяць осені, за напівжартівливими словами її діда, сприймає так само, як і він (хоч, видається, набагато серйозніше!) наче «слід літа».
Загалом за сюжетом повісті О. Смерек буквально можна укласти наочну біографію-резюме головної героїні – Марисі, реконструюючи із міфологічного часоплину дати і факти реального народження та років зрілості дівчини.
Отже, Марися (не Марія і не Маруся!), по батькові Іванівна, народилася у 1930 р. У 1945 р., приблизно наприкінці травня, їй було ще 15, а влітку 1946 р. виповнюєтьсяся 16. Мешкала у с. Царинське Підкарпатського воєводства Бещадського повіту. Була наймолодшою донькою Івана Перчака, на прізвисько Король. Маму її звати Ганна. Має сімох братів і сестер, зокрема, в сюжеті названо: Ганнусю (яка втекла з коханим і про долю якої нічого невідомо); Васька (закоханого у сусідку-єврейку Наву); Олену (яка для Марисі є постійною старшою наставницею). Про інших дітей Перчаків, про яких згадано кількісно, нічого конкретного не сказано у повісті. Дізнаємося також, що Марися із двійнят, але її братик помер при народженні.
Освіту Марися здобула в початковій школі, потім вдома її вчила старша сестра Олена. Після виселення у с. Криницю (тепер – Стрийського району Львівської обл.) навчається у якомусь коледжі чи технікумі на кухарку.
Хлопці, який вона зустрічала своєму житті: Федір із Царинського, Тарас із Криниці, Михайло (Місько) із Гільського.
Марися мріяла стати художницею, хоч ніколи не малювала, бо було ніколи у часи війни. Але вона мріє про фотоапарат, хоч у реаліях війни найкращим фотоапаратом є хіба наша «голівонька». Так само малювати картини у нестабільних життєвих ситуаціях, у переїздах, є нонсенсом, тому дві, особливо колоритні Марисині картини намальовані в її уяві: перша – картина потоку, в якому купається час («Приходит, скидає із себе лахи й купається. Тоді все довкола ся не рухає. Так, ніби малював на картині, а потім олівець відклав і воно так усе ся зупинило»), а друга – велике полотно, намальоване уявою у дорозі, – майже як гобелен, на якому дівчина бачить «силу силенну очей», яким «потрібно виплакатися, вилити з себе ту мовчанку, яка заповнила її нутро» – творче нутро, яке не може змиритися і пристосуватися до умов, у яких опинилися вимушені переселенці:
«– Малювати й плакати, — шепоче Королівна. — Малювати й плакати перед неживими очима!».
Марися – чутлива натура, яка усвідомлює силу бойківської жінки (принаймні, такою вона бачить свою маму – «сильнющою, як гірський потік»). Але в нових, невластивих її душі умовах тонка творча натура мимоволі втрачає рівновагу, навіть у снах, які після вимушеного переїзду стали у дівчини якимось дивними, уривчастими, при цьому в них вона часто бачить Федора, ніби передчуваючи його трагічно незрозумілу долю.
Ще однією особливістю тонкого відчуття Марисиної душі є її вміння з дитинства прислухатися до слів, усвідомлювати їхню вагу:
«Колись бабуся казала, що слово – як міст через велику ріку. Якщо добре й потрібне – перелетиш той міст моментом, а порожнє і зле – товктимешся довго, аж поки ріки не стане».
Мабуть, Марися за інших життєвих обставин могла б стати студенткою філології (і тут ми відчитуємо прямі авторські інтенції, які вважаю особливістю мислення саме письменників із філологічною освітою!), однак, проживаючи не свою долю – освіта, мабуть, теж не може бути «сродною». Тому дівчина і відчуває дискомфорт, коли «слова репаються», коли утворюється тиша, вимушені павзи «між мовчанням і звуком», що, зрештою, і становить сенс самого життя, а «все інше губиться, розсипається, не має значення»…
Оксана Смерек володіє особливо наповненим словом, вміє оригінально, незатертими конструкціями пояснювати, здаволось би, очевидні істини та поняття – і в цьому й органічність її письменницької манери, природність втілення бойківської говірки персонажів повісті та передавання їм авторського наративу мислення.
..Подальшої долі Марисі після зустрічі з Міськом у якомусь районному клубі на танцях читач так і не дізнається – сюжет обірвано фактично на пів слові, тобто на пів спогаді Марисі про пташок Федора. Але, зважаючи на філологічне знання і розуміння авторки законів відкритого твору, є підстави вважати фінал повісті закономірним, який не вимагає для уважного свого читача аж надто мелодраматичного роз’яснення, мовляв, невдовзі зіграли весілля Марисі і з Міськом, і дівчина стала миловидною молодицею… Але… Це не повість із життя ХІХ століття. Тому логічна крапка є зайвою. Повість ХХІ ст. вимагає нових сценаріїв для своєї реалізації, як інтерпретації людських і Божих законів в оцінці часу, який призвів до травмованого минулого багатьох українців. Тому завершальним акордом замість оцінки чи дидактичного обурення від несправедливості історичних подій хочеться навести таку цікаву думку Марисі, що означає насправді більше, ніж ми розуміємо, але і менше, ніж нам, грішним ділом, здається:
«..Бог належить кожному. Можеш сама з ним ся порозуміти».
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.