“Українська літературна газета”, ч. 1 (345), січень 2023
ЛЮДСЬКЕ
Дні мої стали важкі й пісні.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Я думав – людство мудріше…
Нині тихіші мої пісні −
Вічні?
Чи віщі?
Їх я, мов діток своїх, пустив,
Як пташенят пташина.
Пісне осіння, до Бога лети:
Там Батьківщина.
Люди – як люди:
«Осанна!»
«Розпни!»
…Люди люблять убитих,
Жити не вміючи без війни…
І взагалі не вміючи жити.
Їм не догодиш,
Хоч як би не хтів.
Краще з котами.
Люди епохи пройшли золоті,
Стали скотами.
Що воно далі –
Ніхто не зна.
Молитвою душу тішу.
Історія людства,
На жаль, − війна,
Яка перейде у Тишу.
СИРЕНИ І ДЗВОНИ
Це сирени не ті,
Що колись Одіссея чекали.
Воском вуха від них не заліпиш,
як стогнуть вони.
Сам до щогли прив’язаний,
будеш чекати металу,
Вибухової хвилі диявольської глибини.
Ці сирени не ті…
І війна не Троянська.
Хоч війни
Всі подібні –
Мов кров, −
За Ітаку атака, чи ні.
Пенелопа чекає?
Європа?
Чи Азія рвійна?
У сирен тих і нинішніх
Схожі смертельно пісні.
Як тривоги відбій –
Перестануть волати сирени.
Чути дзвони соборні
І плин вертикальний Дніпра.
Корабель ворогів піде на…
Розширяться вени.
І тунелями вен
Йде у вічність
Епоха стара.
* * *
Зверху – тиша усіх монастирських дзвонів.
Знизу – трави некошені сотні літ.
Справа – волинські лісиська хвойні.
Зліва – степ і орла політ.
Цвіт сумний, а сніги – веселі…
Там, під нами, у глибині,
Сплять моря й золоті пустелі,
Що в дитинстві снились мені.
Тут легенди старих соборів,
Стогін жінки і журавля…
По березових юних корах
Сік весняний, мов кров, гуля.
Між землею і вітром – тайна,
Далі – сонний вогонь зорі,
Шлях Чумацький, ріка Почайна –
Як спокутаний кимось гріх.
Вже розсипались, мов коралі,
Наші друзі по спориші.
Тиша… тиша…
Все далі й далі…
Тіло котиться від душі.
* * *
Душа дощу чекає вечорами.
Бабуся-вишня няньчить пташенят.
Кипить війна.
Копають люди ями
Подібні на колиску,
На човна,
Що перевозить душі через Лету,
За грішні гроші
Чи за чисту кров.
Світ не змінився:
Били й б’ють поетів
У шурфах торфу,
В золоті церков –
В усі часи,
В усіх краях і висях –
Як зграя чорних білу пташку б’ють,
Як розп’яли Христа,
А Він вознісся,
З бандитом опинившись у Раю,
Де добре з Батьком…Зоряний дощисько
Прошиє душі,
Як земний – тіла.
Душа вже чує:
Райська осінь близько,
Але вона ще навіть не цвіла…
У ЦЕРКВІ
Солов’їні язички свічок.
Три бабусі зліва.
Літургія.
Сивий і смиренненький дячок
Правильно співає.
Я радію,
Що прийшов із храмом у душі
В храм оцей сільський,
Старий, мов гроші.
Йде війна.
Десь дзенькають ножі
І клянуть сирену перехожі.
Під розп’яттям сам на сам стою.
Тіні чорних квітів піді мною.
Я до Бога серцем дістаю,
Б’юся об долівку головою.
Душі предків поряд:
Тут-як-тут.
Прадід, мама, дід ось,
Тітка Соня…
Ладно пахне ладаном.
Хай ждуть…
Йду до них я,
Мов за Сонцем сонях.
Тугою утробною давлюсь.
Радістю лампадною ділюся.
Тут священник –
Божеський дідусь,
А одна бабуся –
Як ягуся.
Але я люблю усе і всіх,
Кольори ці, запахи і звуки…
Тут я із душі змиваю гріх,
Як від бруду внук мій миє руки.
НОСТАЛЬГІЙНЕ
Запрягаю метеликів.
Шовком вкриваю Пегаса.
А тим часом у пам’яті
Зорі душевно цвітуть.
Пам’ятаю:
Крізь поле
Іду я до першого класу.
Сліз мурашки в бабусі
Від цього зібрались… і ждуть.
Я вже вловлюю смисл,
Що не втілений в слово чи порух.
Трохи знаю життя,
Хоч воно ще не знає мене.
Почалася весна
В ту осінню і трепетну пору.
Я прощався із чимось…
Як з болем схвильований нерв.
Я навчився читати.
Все інше зосталось без мене.
Тихе щастя сирітське –
У лісі читати книжки.
Скільки їх написав я…
Та шкода порізаних кленів
На поемок моїх сторінки…
Найстаріший із них
Стане гробом моїм колисковим.
Будем разом у вічність
В утробі планети пливти.
…Розпрягаю метеликів.
Тишу парую зі словом.
Скоро-скоро прийду до Мети…
* * *
Ніч.
Далека пісня.
Пустота.
Уночі хотіти в зорі треба.
Кожна зірка – тайна золота:
Жовте – єдність зелені і неба.
Значить, там лелеки і листки,
Є річки і хочеться літати.
Значить, там також горять зірки.
З них одна – Земля білявохата.
Б’ють її по квітах і пташках,
В душу залітають блискавиці.
Доля всіх душевних нелегка.
Доля долю втратити боїться.
А мені до смерті – на Землі.
А мені по смерті – під землею.
Над Землею – зорі й журавлі,
Я між ними з долею своєю.
* * *
…До осені лиш осінь доживе.
Її сльоза прозоро товстошкіріє.
І кораблі пливуть з тривожних вен,
Шаленством листя оправдавши вирії.
Зеленоока пташка з тятиви
Злетить, злетить –
Помолиться –
Й туманіє..
А ми в душі усе іще на Ви.
На Ви, мій світе.
Осінь не обманює.
* * *
Дякую, Небо, що добре мені з Тобою.
Довго, як блудний син, бродив я посеред себе.
Оно ворона весела –
Бо бачила поле бою…
Чайка печальна –
Бо бачила в морі небо.
Я ж косарів-корсарів бачу на дні морському.
Всесвіт трави морської…
Коник морський, свиня…
Жестом хвоста акули з крапки зроблю я кому.
Наче собачу будку з Дерева Пізнання.
Пада листок із нього на здитинілу душу.
В нього лавровий вигляд, але терновий смак.
Я прищеплю до нього з мого дитинства грушу
І зачекаю плоду,
Бо вже гнізда нема…
ПЕРЕСПІВИ ІЗ КНИГИ ПСАЛМІВ
Псалом 1
Блаженний муж не йде до нечестивих
І не стоїть на грішників путі,
Не сяде між спокусників і хтивих,
Йому закони Господа святі.
Вночі і вдень він думає про Нього,
Тому й росте, як древо край води,
Не в’яне листям, плодоносить довго,
Щастить йому в усьому і завжди.
А нечестиві − порох, взятий вітром,
Не встоять, як Господній суд прийде.
Загинуть їх стежки й безплідні вітки,
І нагорода праведників жде.
Псалом 2
Навіщо бунт народи підіймають?
Бо ж марні грішні помисли племен,
Царі землі збиваються у зграї
Супроти того, хто навік блажен,
Оскільки є Помазанцем Господнім.
Князі ж бо хочуть знищити його:
«Порвім кайдани, нам він неугодний!».
Та поглузує з них Небес вогонь.
Він скаже їм гнівливо, що народом
І над Сіоном править цар Його,
Як Син Його єдиний первородний,
Він замішання викличе кругом.
Залізним жезлом, мов гончарний посуд,
Потрощить він неправедні суди,
Без трепету і страху чинять осуд
І йдуть не так, не з тими, не туди.
Тож схаменіться, і царі і судді!
І Господеві з трепетом служіть.
Шануйте Сина Господа, і будете
Блаженними у вічності, як мить.
Псалом 3
І від Авесалома – свого сина −
Втікав Давид. І за який же гріх?
О, Господи! Яка моя провина,
Що ворогів побільшало моїх,
Що проти мене на моїй дорозі
Повстали і душі моїй сичать:
Йому немає порятунку в Бозі!
Та Бог − мій щит і слава, благодать.
Ти, Господи, главу мою підносиш,
Мій голос чуєш, сон мій стережеш,
Допоки вороги мої, як оси,
В ненависті своїй не знають меж.
Я міліон народу не злякаюсь,
Що проти мене клято згуртувавсь.
Постань, Господь! Врятуй мене від зграї,
Як нечестивих ти завжди карав,
Разив у щоки, зуби їх ламав.
А праведних людей благословляв.
Псалом 4
Почуй мене, коли я кличу, Боже!
Щедрив у тісноті мій простір ти.
Моя молитва хай мені поможе,
Мене помилуй, Господи, прости.
Сини мужів! Навіщо вам ганьбити
Мене і славу світову мою?
Марноту доки будете любити
І ширити неправду в цім краю?
Адже Господь своїх святих почує,
Його я кличу. Гнівно не грішіть.
Серцями мисліть. Майте втіху всує,
На Бога сподіваючись щомить.
Пожертву правди Господу несіть.
А люди: «Хто ж добро покаже?» мовлять.
З’яви, Господь, нам світлий образ Твій.
Ти серце моє радістю наповнив,
Примноживши вино і хліб святий.
Лягаю, сплю, спокійно прокидаюсь,
Бо Ти єдиний, Господи, даєш
Мені в безпеці жити після раю,
Коли я серцем із Тобою є.
Псалом 5
Зачуй, Господь, слова мої і мислі,
Мій зойк, мій голос і прости мій гріх,
Коли життя оце мене затисло
У беззаконні, злочинах моїх.
Мій Царю, Боже, я молюсь до Тебе.
Почуй мій голос зранку й до зорі.
Тебе чекати буду я із Неба.
Неправді ж у вогні Твоїм горіть.
Лихий у Тебе не знайде причалу.
Не стануть перед поглядом Твоїм
Злочинці, брехуни, ті, що украли,
Лукаві, кровожерні, глитаї.
Гидкі вони для Господа, дволикі,
Погубиш Ти таких в неправді їх.
А я Твоєю милістю великою
Зайду у дім Твій, відмоливши гріх.
Провадь мене у праведності, Боже,
Заради ворогів зрівняй мій шлях,
Бо вірності нема у них, негоже
Нутро, язик у лестощах закляк.
То ж винищи їх, Боже, нехай згинуть
Від намірів і злочинів своїх.
Бо ж бунутувати проти Тебе линуть.
За злочини такі відкинеш їх.
Але нехай зрадіють всі, хто всюди
Надіється на Господа завжди.
Благословенн Богом вірні люди,
А зрадники – як риба без води.
ПЕРЕСПІВИ ІЗ КНИГИ ЕККЛЕЗІЯСТА
Давидів син, хто цар в Єрусалимі,
Як Проповідник каже до людей:
Все марнотА марнот. Усе, що зриме,
Незримим стане. В небуття зійде.
Труди людські, що звершені під сонцем,
Яку цим людям користь принесуть?
Приходить рід, минає рід…
В цій гонці
І сонце, й вітер колами ідуть.
До витоків своїх вертають ріки,
Які не переповнили моря.
Нічим тут не наситившись навіки,
Людина тілом так і помира.
Що діялось, те й діятися буде.
Ніщо уже під сонцем не нове.
Те, що було, не пам’ятають люди,
Адже ніхто тут вічно не живе.
ФЕЙСБУЧИКИ
* * *
Ми тому стоїмо перед руїною,
Не пройняті молитвою й постом,
Що вбивці тут маскуються Вкраїною,
Іуди прикриваються Христом.
* * *
Вам вдалося мене здивувати,
Хоч давно в цьому світі я є.
Наш «Титанік» навчився літати
І «Летючим голландцем» стає.
* * *
Здрібніли фауна і флора.
Де динозаври?..
Миші злі
І постчорнобильські потвори
Тепер господарі Землі.
* * *
Зі снігу сумного весела весна
Хмарку створила на Божій долоні.
Так Царство Небесне зароджене в нас,
Коли ми іще в материнськім лоні…
* * *
Мауглі в суспільстві став би Гамлетом,
А чи звіром… Передбачить хто?
Люди би його із медом згамали,
Зажували б нелюди під «сто».
* * *
Кажуть, в Тому світі будем жити
За оте, що жебракам дали.
Я б додав (як жертва, а не Вчитель):
І за те, що вкрали в нас колись.
* * *
Прилетіли гості з іншої планети.
Здудлили горілку, злопали котлети.
Нам набили писки і вкрали варення.
А ми ж їх чекали − наче Одкровення!..
* * *
Я не граю в азартні ігри.
Все життя моє – гра азартна.
Мене мама назвала Ігор,
Щоб я шулерам плутав карти.
* * *
Поклавши хрін на титули і ранги,
Крізь душі добрі і душонки злі
Із Неба мчать кармічні бумеранги,
Немов пришельців космо-кораблі.
* * *
Забув я віршів рвані клаптики:
В руці Творця моя рука…
Із Ним ми творимо галактики
І ДНК!
* * *
От які часи настали −
Transit gloria тут sik.
Наче танець канібалів
На місточку через Стікс.
* * *
Всесвіт висиджує всесвітів − нас, −
Наче курчаток курка.
Принцип – як в школі: на кожен клас
Два, а чи три придурки.
* * *
Куди би не вела мене дорога,
Бив друг старий, хвалили вороги, −
Останнє Слово все одно за Богом.
Така-от Суть. Такі ось пироги.
НІЧНІ МЕДИТАЦІЇ
Ми, людство, мілко знаємо себе,
Свою земну історію тим більше.
Чи нас комети принесли з небес?
Чи ми чиясь помилка?
Божий біль ще?..
Три сотні років тому ми були
В науці неофіти
І не знали:
Де людство?
З ким?
Із чим?
Куди?
Коли?
Божественні?
Нащадки мавп?
Вандали?
Легенди, міфи, домисли росли.
Їм вірили і мудрі, і пророки,
Що люди до Христа отут були
Десь тисячі чотири тільки років.
Це тільки мить у вічності…
Весна,
Чи осінь
Нас явили на планеті?
Комусь давалась «істина» у снах,
В піснях і мантрах первісних поетів,
У богословських домислах, плітках,
У трактуваннях Біблії фривольних.
А істина – вона ж вирійний птах,
А істина – вона ж, як вхід у штольню.
Хто словом володів – поетом був,
Той був волхвом і медіумом першим.
Він говорив з богами.
Знав судьбу
Живих, ненарождЕних і померкших.
Тепер ми знаєм:
Всесвіт є давно…
Він безконечний – мов дзеркальна зала…
Різниця поміж смертю й тихим сном
Людей завжди містично дивувала.
У космосі Земля – мов мандарин,
Приплюснутий ледь-ледь.
Це вже відомо.
Що крутиться вона.
І що згори
Земля –
Як вікна батьківського дому.
Що зорі не малесенькі вогні,
Як нам здавалось із трави, з колиски…
Що там десь, там – в глибокій вишині –
Галактики блистять – мов дивні писки.
Що крутимось навколо зірки ми,
Яку назвали Сонцем, дехто – Богом.
Що із Землі, як в’язні із тюрми,
Ще не втекли, шукаючи Дорогу.
Супутник навіть – Місяць – не втече.
Ми ж без скафандрів в Космосі не можем…
А час, як світло зоряне, тече,
Як подих Божий.
Планети інші носять пустоту.
Нема на них людей, пташок чи левів…
Юпітер, Марс, Сатурн, Уран, Нептун…
Там не живуть ні квіти, ні дерева.
Мільйон, мільярд…
Ці відстані… цей час…
У черепах людських тривога й хаос.
Надіємось, що хтось шукає нас,
Що хтось чекає…
Део, а чи Дао?
Чекаємо, шукаємо і ми
У часі, в дикім просторі, у себе
Тілесне світло голої пітьми,
Частинку Неба.
Болюча драма нашого життя
Розіграна в туманностях всесвітніх.
Живем – як серед вовчого виття,
Не знаючи – куди ідем і звідки.
Хтось, правда, – християнин чи буддист…
То ж вірить Книгам сивим і священним.
Гопак танцює, румбу а чи твіст
Душею матюкальною чи щемною.
…Та це пізніше.
Ще людей нема.
Гігантська порожнеча.
Всесвіт.
Прірва.
Дзвінка, аж тиха, зоряна пітьма,
Яку з душі я до сих пір не вирву.
І тільки на малесенькій Землі
Пульсує кров органно органічна.
І Логосом стають мільярди слів,
І є чомусь жіноче й чоловіче…
Безмежний простір бочково пустий,
Порожньо-темний – ніби відьми череп.
Туманності.
Галактики…
І ми…
Ну тобто люди…
В карстовій печері.
Наш мозок, кажуть, − Всесвіту модель,
Його структурна копія…
То хто ми?
Галактики і Яків, і Едель…
І мертві теж – галактики-фантоми.
Божественно задумано усе,
Галактикам в галактиках цікаво.
Земля-планета – лиш одна з осель,
Де плодяться галактики, п’ють каву…
У макро й мікро вимірах – без меж…
Творець – Любов.
Ми – співтворці, як діти…
Немов пружинки, прагнем до Основ,
І хочемо до Бога долетіти.
В глибинах моря також є життя.
Не для людей, звичайно, не для пташки…
Там плавають істоти, мов летять,
Їм добре так. Природне ж бо не важко…
Хоча Господь обмежив висоту
Для пташки в небі, глибину для риби.
Лиш людські душі начебто ростуть…
Але куди? Кому цей ріст потрібен?
Бо ж діти й трави, і тваринок рать –
Уже і так довершені душевно.
У їхніх душах Божа благодать.
Ми ж маємо у них учитись ревно.
Наука тут безсила і смішна.
А розрахунки – мертвому примочка.
Бо ж головна закрита Таїна…
І точка.
Але, як діти бавляться вогнем,
Так ми, дорослі, бавимось знаннями,
Тому журби дурної не минем,
Якщо не будем з Богом, як із мамою.
Десь два мільярди років є Земля –
Людська наука каже, −
Менше-більше…
Спіральний злиток в космосі кружляв,
І зорі, зорі – мов кривава сіль ще.
Еони часу, простору пісок
Змішав Творець, як місять тісто хлібне,
Матеріал для серця і кісток –
Космічний пил, вода кровоподібна.
Крутилось все у танці заводнім,
Збліднівши від космічного вітриська.
І зорі, мов чаїнки у вині,
То розлітались, то злітались близько.
Гігантська Піч, кипляча лава гроз.
Творець варив бульйон Буття із… себе.
Який же пензлик, ноти чи перо
Передатуть цей Логос, корінь Неба?!.
Задумано багато що уже…
Можливо, й ми вже у Всевишніх планах…
Життя з великих виникло пожеж,
Як народилось, так усе і кане…
Такий Закон придумав наш Творець:
Повернеться все до Початку свого.
Воскресне те лиш, що колись помре,
І врешті-решт повернеться до Бога.
Мінялось все через мільйони літ.
Спадала спека.
Перший дощ полився
На юній-юній сонячній Землі,
Мов сльози мами по дитячих лицях.
Скачався Місяць з пилу і вогню.
Зв’язався із Землею пуповинно.
Можливо, я отій Землі вже снюсь…
Мій мозок – Всесвіт,
Всесвіт – як людина.
До мене довго…
Вернемось назад.
Повільно все ішло по людських мірках:
Мільйони років…
Цвів небесний сад.
І Сонце ще не Бог,
А просто − зірка.
Пізніш його обожнять племена,
Понісши йому жерти кровні жертви.
Десь в Африці пошлють його і на…
Коли воно пектиме – можна вмерти.
Каміння, вітер, атмосферний дим –
Усе було киплячим і первісним,
Усе цвіло бунтарськи молодим,
Як приспів ще не співаної пісні.
Земля тоді камінною була,
Не мала ні травинки… тільки скелі…
Луски не знала ласки і крила,
Ні запаху димка в людській оселі.
Такі настали на Землі часи,
Що якби тут людина побувала,
Зомліла би від дикої краси:
Вогонь, циклони, урагани, скали…
Народжені дощами руки рік
Тягнулись до каньйонів, прірв і моря.
Велике Сонце в небі, чийсь крик…
А чий – не знати: щастя, сну чи горя?
Щоденні землетруси. Місяць лик
Показував Землі, крутився швидко.
Тепер уже не крутиться. І звик
Ховати спину від Землі-сусідки.
Земля старіла.
Йшли мільйони літ.
Ставав повнішим день земний,
А Сонце
Світило м’якше,
Місяця політ
Сповільнився –
Мов окунь на долонці…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.