Лоріна Лисогурська пише і друкується давно. Твори її на подив довершені за формою і чудові за змістом, сповнені любові до рідного краю, до нашої чарівної природи, до нашої небезбромної історії. Ніжно залюблена в світ, водночас стійка і непохитна, коли йдеться про моральні принципи.
Мені не раз доводилося готувати її твори до друку – та ні словечка я не міг виправити чи покращити: поетка сама спроможна удосконалювати їх до повної довершеності. Вони сповнені якогось Божого і Синюхівського чару.
Час від часу її вірші і прозу друкують різні київські журнали, та й періодика Миколаївщини досить прихильна до творчості поетеси. Адже так написати про минувшину і сьогодення наших причорноморських степів, як це робить Лоріна Лисогурська – рідко хто спроможен в області.
На жаль, Первомайськ далеко від центру, від Києва, та й Миколаєва теж. Бракує коштів, щоб видати повноцінну книгу поезій Лоріни Лисогурської. Але я знаю думку миколаївських письменників, зокрема Дмитра Кременя та Валерія Бойченка (на жаль, уже переселених у кращі світи), що коли з’явиться така книга, то її автор буде прийнятий до Національної Спілки Письменників України. Я теж залюбки дав би їй рекомендацію, хоч вона сама туди ніколи і не прагнула. Лоріна Лисогурська – цілком сформована, мудра, талановита і самодостатня поетеса.
Пропоную редакції кілька недавніх віршів Лоріни, які пронизані болем і тривогою за Україну, атаковану московською ордою.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Олекса Різниченко, член НСПУ, лауреат літературних премій П. Тичини, Т. Мельничука, Є. Маланюка,
Т.Осьмачки, Ю.Горліса-Горського та ін.
МИ І ВОНИ
Не шліть у Росію картини руїни,
Пожеж й фотографій убитих дітей.
Бо їм лише в радість біда України,
Не слід диких орків вважать за людей.
Росія – це місце, де душі згорають,
Немов метеор, не досягши Зеилі.
Без серця й душі вони всі виростають,
Рашисти жорстокі старі і малі.
Вони ще з колиски у формі солдатській,
Пізніше в Юнарміх вчаться вбивать,
Щоб потім ордою посунуть, по-братськи,
Міста в Україні з землею зрівнять.
Не хлібом і сіллю ординців стрічаєм,
Їм снився Хрещатик –діждуться хреста,
Одержавши відсіч –до мами волають,
А там не людина –шкарлупа пуста.
“Ой мамо, у нас тут така м”ясорубка!
Двохсотих, трьохсотих, мабуть нам кранти!”
А голос російської мами із трубки:
“То ти іще й блендер мені прихвати!”
Убили Ванюшку — не дуже й заплаче:
Солдатська робота ─ вона непроста!
Ось гроші дадуть — хоч кредити заплатить.
Нічого, у неї ще четверо їх підроста!
Не шліть фотографій — вони не вжахнуться.
Хіба пошкодують, що ми ще живі.
Хай власною кров”ю вони захлинуться,
Щоб легше жилося усім на землі.
А ми переможем, усе відбудуєм,
І знищим рашистів усіх до ноги!
І не простимо, у серцях закарбуєм:
На тисячі років, навік — вороги!
На сім поколінь росіян проклинаю,
Московіє, в магму Землі провались!
Для нас сонце волі усе ж просіяє,
І людство забуде, що ви навіть були колись!
СПОВІДЬ
Моі очі сухі, моє серце ридає.
А душа, як підранена пташка, тремтить.
Та мій ворог ніколи, він ніколи не взнає,
Що мені дуже страшно і хочеться жить.
У полоні тепер, але я не здавався.
Закінчились патрони і мій танк догорав.
Екіпаж мій поліг, сам-один я зостався.
На коліна не падав, не просив, не благав.
Мої очі сухі, а вуста промовляють
Проклятущі слова про росію й режим.
Я ненавиджу їх, та говорю, бо знаю,
Що моїй Україні я потрібен живим.
Обміняють, дасть Бог, і я їм пригадаю,
І цей страх, і промовлені мною слова.
Ні одного в полон не візьму, розстріляю!
Мої очі сухі, як морозом прибита трава.
Прийде ранок коли за вікном загуркоче.
Та то будуть не залпи, а весняна гроза.
І умиє сухі від ненависті очі
Не гірка, не солона, а щаслива сльоза.
СЛОВО ПРО ЛЮБОВ
Як легко любить Україну здаля –
З Канади, Італії чи Аргентини,
Бо це ж бо прабатьківська рідна земля!
Й уява відразу малює картини:
Вишневий садок, біла хатка, хрущі,
Замріяна мавка, де озеро Світязь,
Князі і гетьмани – державні мужі,
Якщо хто козак – то вже лицар і витязь!
В якійсь мірі правда, та іншу, гірку,
Оту небезбромну не хочемо знати:
Хай краще в лавровому буде вінку,
Сміття не годиться виносити з хати!
Це страшно, як вирвати серце з грудей,
Самому собі розпанахавши груди,
І виставить рани пред очі людей:
Мовляв, подивіться, посмійтеся, люди!
Бо що не кажи і гордись-не-гордись,
Та замість меча маєм шаблю іржаву:
За скільки століть так і не спромоглись
Нарешті свою збудувати державу.
Героїв завжди порождала земля:
Могили, кургани і чайка голосить.
Пишаємось ними тепер звідсіля,
Та зрадників теж було завжди задосить.
Манкурт-патріоти кадять фіміам,
Задурять фальшивою свою любов’ю.
Та варто повірити їхнім словам –
Як знову народ умивається кров’ю.
Від правди не варто відводить очей,
Та є у нас звідки відвагу черпати:
Прокинулись гени козацькі! Ачей
Були ж Запоріжжя, і Яр, і Карпати!
І ось запалав, заспівав наш Майдан.
Невже це настала нова уже ера?
А Гімн все лунав і в народ об’єднав
Студентів, бійців, волонтерів.
Любов – не сироп, гіркуватий напій.
Але коли буде у тому потреба –
То душу і тіло віддати зумій
За золото-ниву
І клаптик блакитного неба!
МЕНІ ЗДАЛОСЯ
Мені здалося, що це ти
Із мрій в реальність обернувся.
Відчув мій погляд, озирнувся
І тихо видихнув: «Це ти?»
І йменням іншої назвав.
Я гірко вражено мовчала,
Не виривалась, не кричала,
Коли мене поцілував.
Та не мене, а ту, незнану.
Ну, помилився, в чому річ?!
Сльоза скотилася із віч:
Цілуй, лікуй цілунком рану!
Ти міг ним бути, та не є,
І я не та, що виглядав ти.
В човнах ми різних аргонавти,
І море в кожного своє,
Лише маяк і берег мрій
Коханням манить кожну душу.
Прощай! Тебе забути мушу,
Я ж не твоя, і ти не мій.
ПУСТОЦВІТ
Вже пора.
У життя промайнуле ходім,
Хоч нічого не вернеш назад.
Покажи,
Де тобою збудований дім,
Де тобою насаджений сад?
Розкажи,
Чи достойні у тебе сини,
Чи щаслива коханням жона?
Озирнись,
Що здійснив? Лише маревні сни,
Ані справ, ні любові нема.
Нащо жив?
Як лиш міг зневажав божий дар,
Сам на себе натяг гамівну.
Ну і що?!
Закінчиться життя календар,
І заплакать не буде кому…