Анотація. Стаття актуалізує мілітарну тенденцію розмислів Григорія Сковороди у час цивілізаційного зламу,повʼязаного з війною московії проти держави України, української нації. Пророчі думки мислителя,адресовані нащадкам, засвідчують, що не тільки чин воїна, але і Слово є вирішальними факторами у досягненні перемоги.
Ключові слова: Сковорода, споріднена праця, мілітарна тенденція, війна, боротьба добра і зла
Dmytro Shupta
(Odesa)
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
WORD AS A WEAPON OF A WARRIOR-PHILOSOPHER
Summary. The article brings forward the military tendency of Hryhoriy Skovoroda’s reflections at the time of the civilizational shift connected with the war of moscovia against the state of Ukraine and the Ukrainian nation. The prophetic words of the thinker, addressed to the descendants, show that not only the rank of a warrior, but also the Word are decisive factors in achieving victory.
Key words: Skovoroda, related work, military tendency, war, struggle of good and evil.
Так судила всевишня доля України, що у трьохсотлітній Рік Григорія Сковороди – великого мислителя, гуманіста й провидця – ми, його духовні нащадки, разом з усім цивілізованим світом переживаємо неймовірну за своєю абсурдною звірячістю московську навалу. Уславлений велет українського Духа теж переживав неспокійні часи: і руйнування Запорозької Січі, і закріпачення козаків, і Коліївщину, люту розправу над повстанцями кровожерної царської імперії. Все це не могло оминути небайдужого серця любомудра.
Відомий українсько-російський письменник і публіцист Г.Данилевський (1829 – 1890), пропонуючи свою розвідку «Григорій Савович Сковорода», неодноразово звертає увагу читача на край негативне ставлення філософа, «людини самостійної, волелюбної, немилосердної у протестах та переслідуваної всіма тими, кому вигідним було царство темряви та різноманітної моральної брехні» [4, с.294] до ґвалтівної, аморальної за своєю суттю московської імперії. Данилевський був цілком солідарним з нашим, як тепер розуміємо україноцентриком і патріотом, згадуючи його твердження про те, що «навчителем повинен бути виходець з народу українського, а не німець і не француз. Не чужинське виховання повинно прищеплюватися до людини української, а своє рідне» [4, с. 297].
Сьогодні з неминучою ясністю стає зрозуміло, чому Сковорода-вчитель навіть не розглядав можливість розгортання своєї діяльності на теренах московії. Для цілковитого розуміння цього варто довільно навести дещицю висловлювань, що широко згадуються сьогодні, ставши «вірусними» у час війни, і належать вони відомим особистостям – сковородинівцям за своєю суттю.
Філософ І.Ільїн говорив про Росію як про «найпаскуднішу до блювотини, мерзенну країну в усій світовій історії, в якій методом селекції вивели страховиська потвор, у яких саме поняття Добра і Зла вилізло навиворіт. Всю свою історію ця нація вовтузилась у багнюці і при цьому прагнула потопити в ній весь світ» [10].
Письменник Ф.Достоєвський: «Народ, який блукає по Європі й шукає, що можна зруйнувати тільки заради розваги» [10].
Шарль де Голль: «Російські люди ніколи не будуть щасливими, знаючи що хтось живе краще за них. А позаяк до прогресу вони не здатні, злоба і фрустрація є їхнім постійним станом» [10].
М. Салтиков-Щедрін: «Якщо росіянам випадає нагода вибрати собі очільника, вони вибирають найбрехливішого, підлого, жорстокого. Разом з ним убивають, грабують, ґвалтують, після всього звалюють на нього свою провину, згодом церква проголошує його святим» [10].
Джохар Дудаєв: «Русизм – це особлива форма людиноненависницької ідеології, що ґрунтується на великодержавному шовінізмі, повній бездуховності й аморальності. Відрізняється від відомих форм шовінізму, расизму, націоналізму, особливою жорстокістю. Як до людини, так і до природи… Принцип дії – знищення всього і вся, тактика спаленої землі. Позначається шизофренічною формою манії світового панування. Русизму притаманний постійний політчний юридико-правовий ідеологічний тероризм» [10].
К.Маркс: «Росія, не маючи ніякого відношення до Русі, і отримавши, вірніше – укравши свою нинішню назву, в кращому випадку у 18-му столітті нагло претендує на історичний спадок Русі, створеної на 800 років раніше. Московська історія – це історія Орди, пришита до історії Русі білими нитками і цілком сфальсифікована» [10].
М.Чернишевський: «Москалі – підла нація, зверху і до низу – всі раби» [10].
О.Солженіцин: «Немає в цілому світі нікчемнішого, сволочнішого й хамуватішого, ніж кацап. Народжений у нацистській країні, вигодуваний пропагандою нацизму – цей покруч ніколи не стане людиною. У його країни немає друзів – або холуї (прислужники), або вороги. Його країна здатна тільки погрожувати, принижувати, знищувати, убивати… Воістинно: кацапи – звірі. Люті, кровожерливі, але… смертні» [10].
Нині московські покидьки в Україні цинічно демонструють всі свої криваво-пекельні якості. У зв’язку з цим, коли українці, пробудившись від трьохсотлітньої летаргії, монолітно стали на захист Рідного Краю, варто нагадати пророцтво Великого Сковороди: «Мудрують: простий народ спить нехай спить і сном міцним, богатирським, але ж кожен сон пробудний, і хто спить, той не мертвота й не трупи ще задубіле. Коли виспиться – проснеться, коли намріється – отямиться й запильнує» [4, с. 299].
По-різному ставляться вчені до Сковороди, який був самовидцем трагічних подій в Україні. «Сковорода – це перехідний міст від світу колишньої козацької волі, на його очах знищеної одним розчерком пера Єкатєріни ІІ, до світу царського, до світу науки, літератури та мистецтва». «З цього боку, сучасник Січі й хао́су нового суспільства, сучасник С.Гаркуші (брав участь у Коліївщині 1768 року) та минулих негараздів в Україні, заслуговує на цілковите (позитивне) визнання» [4, с. 298].
У популярному виданні «Філософія Григорія Савовича Сковороди» відомий учений І.Іваньо, торкаючись твору мислителя «Сон», занотованого 24 листопада 1758 р. в Кавраї, пише, що наш філософ виступив попередником Тараса Шевченка[5, c.24]. Така фундаментальність Сковороди не є випадковою, вона постала внаслідок інтенсивного внутрішнього життя, виникла в результаті роботи уяви і роздумів філософа, що з такою викривальною силою переживав і заперечував вади зажерливого імперського суспільства.
У свою чергу, І.Мірчук зауважив, що у текстах філософа наявні «скристалізовані, може, навіть виідеалізовані всі риси українського народу. Будучи схильним до «візій», Сковорода у своєму творі «Сон» (як у маренні) виклав роздуми й переживання людини з приводу картин, які він спостерігав у житті, змалювавши моральну розбещеність вищого імперського світу, блюзнірство й жадобу до наживи в середовищі духівництва і житейську мораль простого люду» [6, с. 9].
На цьому також акцентує увагу й Л.Ушкалов, наголошуючи, що 1758 р. філософові наснився «дивний сон про гнану Правду та людське «розпуття», що змусив його відцуратися світової марноти» [9, c.755].
Закінчується сон страшною картиною людожерства. Сковорода цей сон вважав пересторогою: в змісті відбитих у ньому переживань – пояснення причин втечі Сковороди від «світу», в якому панують ненависть та вбивство, грошолюбство й аморальність паразитуючих ненажерливих визискувачів, але також передбачення майбутніх конфліктів та зіткнень.
Те, що візії Сковороди не були чисто субʼєктивними і довільними засвідчує порівняння його твору з відомою псевдо одою К.Пузини, в якій автор на думку дослідниці К.Богатирьової «сформував вражаючу цілісну картину колоніального життя в українських землях на межі ХVІІІ – ХІХ століть, підкреслює, що автор «естетизував працелюбство, скромний побут трударя й показав його безправне життя у несправедливому й жорстокому суспільстві, де «брат ґлузує з брата», пан і по виску заїде крестьянина», тобто вказав на постійне приниження людської гідности з боку багатіїв, розкрив існуючі соціальні вади – свавілля, грубість, зневагу, жорстокість, які панують у деспотичному устрої» [2, c. 219].
По-своєму на гострий твір Г.Сковороди поглянув Ю.Барабаш. Наведемо розлогу, але таку болісно суголосну нашому часу цитату: «Якби не оця глибока внутрішня переконаність у тому, який саме «жеребок» дано йому Богом, у невіддільності своєї долі від долі людей – «бідняків», голоти, сіроми, звідки б міг узятися той гострий душевний біль, яким перейнято фантасмагоричний «Сон»?.. Наче в моторошному магічному дзеркалі постають перед Сковородою «весь сморід» і «мерзенна лють», беззаконство, розпуста, пияцтво, сріблолюбство, які бешкетують і тріумфують усюди – і в «палатах царських», і в храмах, де все «людськими вадами осквернено», й навіть – що найгірше й найболючіше – поміж простого люду, «де творилися такі ж справи, лиш в інших уборах і церемоніях». «І я побачив: бо вони йшли вулицею, з пляшками в руках гучно, весело, хитаючись, як звичайно буває у простої черні; також і амурні справи спорідненим чином – як поставивши в один ряд жіночу, а в другий – чоловічу стать; хто гарний, хто до кого подібний і хто кому гідний бути мужем чи жінкою – з насолодою вершили». Це видіння страхітливе, але воно змінюється ще страхітливішим й огиднішим, уже цілковито в дусі Гієронімуса Босха: на блюзнірській гульбі, що вчиняється «у майже суміжних із храмом кімнатах і до яких з вівтаря було багато дверей», коли комусь з бешкетників уже не вистачало пташиного і звіриного мʼяса для їжі», то вони тоді «чоловіка, одягненого в чорну до колін свиту, з голими гомілками й в убогих сандалях, уже вбитого, тримаючи біля вогню, коліна й гомілки смажили і м’ясо із жиром, що стікав, відрізаючи чи відгризаючи, пожирали» [1, с. 404 – 405].
Невипадково дослідниця Ю.Величковська наголошує на принциповій спорідненості «Сну» Сковороди і поемі-комедії «Сон» Шевченка, адже «століття тому Григорій Савович заклав у національній літературі фундамент літературного висвітлення колоніальних проблем рідної землі» [3, c. 48].
Отже, вже тоді передові уми української еліти торкалися проблем соціальної несправедливости в Україні, кріпацтва, втрати людської та національної гідности новою шляхтою, яка запопадливістю й визиском власного народу та лояльним пристосуванством до імперських умов життя жадала «московських похвал». В той же час самі правителі імперії запевняли, що наслідують європейський гуманізм, сповідують християнську мораль та намагаються виховати освічене європейське суспільство [див.: 3, c. 48 – 49].
Сковорода переконливо доводив, що благовістити мир, возвіщати шлях щастя, відчиняти ворота до благоденства, відкривати в усьому провідницьке й недремне око, щоб кожен, ревно скоряючись таємному повіву блаженного внутрішнього духу, міг отримати настанову, просвіту, кураж і удачу в кожній своїй справі, а без цього дозволу не починати навіть найменшої дії й не робити навіть найменшого кроку.
«Щасливий той, хто живе з волі доброго духу. «Господь пильнуватиме ногу твою». І бідолашна душа, яку водять її похотіння! «Дорога безбожних загине». А найперший ґанок і присінок, що веде до загину, найперша звичка, що, наче буквар, учить нас… «Дружити з тими, з ким не рожденний дружити» [7, c. 66 – 67].
Також напрочуд точними є міркування філософа стосовно настанови «спорідненого» призначення до зайнятости. «Ти народився воїном? Сміліше! До зброї!.. З природою вмить навчишся. Захищай землеробів та купців від внутрішніх грабіжників і зовнішніх ворогів. Тут твоє щастя й веселощі. Бережи звання, як око. Що солодше військової справи для природного воїна? Долати кривду, захищати стражденну й безборонну невинність, оберігати основу суспільства – п р а в д у – ось його найсолодші сніданок, обід і вечеря. Не бійся! З Богом тобі легко буде терпіти голод, спрагу, холод, спеку, безсоння, кровоточиві рани та навіть страх смерти – куди легше, ніж без Нього супротивне цьому. Ось яка сила природи! Ця нужда воїна з Богом буде стократ приємніша тобі за твої ранґи й прибутки. Ранґ може мати кожен, а от справу дійсно робить лиш той, хто з природою» [7, c. 90 – 91]. Закономірним постає і висновок, «що один і той самий стан життя одного робить блаженним, а другого – окаянним, одного воїнський стан прославляє, а другого осоромлює,.. скидає в кромішню пітьму з прокляттям його імени…»[7, c. 298].
Філософ зріло заявляв про свою позицію воїна, коли говорив, що «я дійсно не бачу ґлузду в поміжжитті та поміжсмерті: бо що таке жива смерть і живе життя?» [4, с. 299]. У трактаті філософа «Прикмети деяких спорідненостей» і зокрема в його нотатках про «Сродність до воїнства» чітко мовиться: «Якщо ти … підеш услід за своїми примхами й сторонніми порадами, то не забудь попрощатись навіки з будь-якою втіхою, хоч би й сховався ти в ріг достатку. Боячись померти тілом, будеш тоді щохвилини терпіти смерть душевну» [7, с. 91].
Хоча Григорій Сковорода й говорив: «Якби я сьогодні відчув, що годен без боязні рубати ворогів, то притьмом причепив гусарську шаблю і, одягнувши ківер, пішов би служити до війська. Робота за покликанням – це задоволення» [7, c. 301], та все ж переконливий у своєму погляді на це питання і Григорій Данилевський, коли говорить, «що ми дивимося на Г.Сковороду переважно, як на «людину громадську» – практичного й б і й ц я свого часу,.. котрий, пробуджуючи приспаний розум своїх співвітчизників, запалював їх на добрі справи й за що не брався, все освітлював якимсь новим, ясним світлом» [4, с. 297].
Наче передчуваючи майбутні катаклізми Г.С.Сковорода в метафоричній палітрі знаходить відповідні засоби для змалювання страшних сучасних подій і у своїх «піснях», і у філософських трактатах. Так, прямою проєкцією на сьогоденні події є «Не хочу за барабаном ити плҌнять городов…» – тобто окупантом-загарбником завойовувати чужі міста (Сад божественних пҌсней. ПҌснь 12). Та, крім іншого, ця тенденція особливо проявилася у творі «Брань архістратига Михаила со сатаною…», де мислитель прямо говорить, про ситуацію, що найчастіше складалася, котра «…изводит на поднебесный позор два сердца: ангелское и сатанинское, борющаяся между собою. Сия два царства в каждом человҌкҌ дҌют вҌчную борбу. Егда же чистое серце одолҌло злобную бездну, тога врата адова сокрушаются. РҌшатся плҌнники…» [8, с. 149] .
Автор прямо говорить агресору: «Силы твоя поют подлое, мирское, мерзкое…» [8, с. 151]. «Се вина, опустошившая небеса вашя» [8, с. 151]. «Се улица, всех уловляющая! Се ключ, всҌм врата адова отверзающий. Се соблазн, всҌм путь на небеса оскорбляющая! О украшенная гробница царская, полна мертвих костей и праха, мире блядословный!» [8, с. 152]. В такому своєму запалі автор продовжує: «Сердце нечистое, сердце плотское. Се богомерзкая троица: сатана, плоть, мир. Кто даст мне меч божий, да прободу́ сего медіанита, любодҌйствующаго со блудницею, и обличу срамоту ея… Он же, падая стремглав, воскликал: «Ура! Ура! ПобҌдих! ПобҌдих!» Из-среди же облака возревҌл: «О,о Апокалипта! Призови небо и во свидҌтели, аз же землю тебҌ не покорюся,даже до сего есмь тверд в сем моем догматҌ» [8, с. 152].
І вироком звучить присуд мудреця: «О нетопир! Горе тебҌ, творящему свЬт тмою, тму же свЬтом, нарицающему сладкое горким, легкое же бременем… Лай, лай нынҌ, псе, издалече на солнце… господи боже мой! Кто яко же ты? Ты сам дракону сему челюсти его, всҌх пожирающия, загради не один токмо день твой, иже есть яко тысяща лҌт. Аминь.» [8, с.153].
Автор твердий у своїх переконаннях. «Небесніи архивоины возсҌли на радугҌ. Апхистратиг же так повел слово: «НҌсть наша брань противу крови и плоти, но…» сердце человҌку есть неограниченная бездна, Она есть то, что воздух, плавающия планеты носящий. Сия бездна если темна и не собылось на ней: «ПресвҌщаеши тьму мою», «Бог, рекій из тмы свҌту розсіяти, иже и возсія в сердцах наших…» [8, с. 153 – 154].
Обурений Григорій Сковорода чітко визначає, що «Сіє же то и написано: «К началам и ко властем… к духовом злобы поднебесным». Поднебесныи духи злобы суть мечты плотскаго, скотскаго и звҌрскаго сердца, коему очи бодет острый сей правдыбожія меч: «Сатано, не мыслиши, яже суть божія, но яже человҌческая»[8, с. 154] .
«Любезная моя братія! – продовжує Мудрець, – Видите, коль во всей вселеннҌй розсҌял сатана сҌмена своя! От его рода сҌмен суть и сіи блядословныя сиренскія и блядогласныя пҌсенки… растлҌша и омерзишася в самих началах и сҌменах своїх, в самом корҌнь сердца свого» [8, с. 154 – 155].
І чи не про сучасних окупантів та мародерів – чужий сволочний набрід і своїх доморощених покручів ще тоді влучно сказав Велет Українського Духа: «Кто может поднять на пути злато или бысер, мнящій быть нҌчтось безполезное? Кій тетервак не дерзнет вскочить в сҌть, почитая рогом изобилія? Кій агнець не устрашится матери, творящий ее волком, и не прилпнет к волку, творящій его матерью? Не вините міра. Не винен сей мертвец. Отнят сему плҌннику кураж, избоденно око, прегражден путь; связала вічними узами туга серце его… Не винен убо мертвец, винен человекоубийца» [8, с. 155 – 156].
Та непоправною втратою для кожного, на чому наголосив Григорiй Сковорода, це – «Сожечь и убить душу твою, разумҌй: отнять от нея власть и силу…» [8, c. 161]. «Ангельскія силы ужаснулися, видящие что сатана толь хитро умҌл растлить бҌсноватую душу, обожающую мертвое и уповающую на кумира» [8, с. 165].
І крізь відстань трьохсот років Григорій Сковорода також бачив неймовірні людські жертви злочинної війни, віроломно розв’язаної озвірілою ненатлою, заюшеною кровʼю нашою сусідкою, разом з чисельними «вантажами «200»: «О смердящіе гробы со своєю молитвою! Сіи блядолҌпныя лавры под видом божіим сатану обожают. Злоба, во одежду преподобія одҌта, есть то сатана, преобразивыйся во ангела свҌтла. НҌт сего злҌе во всҌм адҌ: опустошеніе царствам, церкви поколебаніе, избранных божіих прельщеніе… Отвратим очі наши от богомерзких сих ропотников, прошаков, лстецов, лицемҌров. Не слышите ли, что шум, треск, рев, вопль, вой, свист, дым, жупель, и смрад содомскій восходят от сего пути?»[8, с.168].
І, нарешті. Не менш приголомшуючою є візія на ворожу пропаґанду сучасної ґібридної війни. Це побачити крізь проломи століть міг тільки провидець Г.С.Сковорода: «…что есть клевета? Изречи нам, молние божія! Клевета есть творить сдадкое горким и вопреки; она есть тожде, что татьба; татьба крадет вещи, а клевета мысли. Мысль есть руководительница человҌку і путь. Діавол, украв у человҌка добрую мысль, перекидает будто сҌть и препону, чрез добрый путь, а сим самым сводит и переводит его на путь зол. Вот почему еллински дiаволос, сиріч переметник, риски же traductor, сиріч сводник, или переводник дано имя к л е в е т н и к у. Сей есть един источник всҌх адских мук» [8, с. 169].
В алегоричній формі Г.Сковорода малює апофеозну картину перемоги над пекельною потворою: «Аще ли сатана сатану изгонит? Тако ниже трудності труд уврачуется, Господи! Се труд воздают тебҌ! Ты же еси веселіе и радость, мир и упокоеніе. Правда твоя яко сонце. И се сатана помрачает! Мір же свидҌтельствует о лжҌ» [8, с. 176].
Нині ми стаємо свідками того, як нечиста сила окупантів перетворює у жахливе пекло наші села й міста, але попри все наша віра у Перемогу завжди з нами, і одним з тих, хто прорікає нам її крізь віки, є Григорій Сковорода. Так судила доля, що на поворотних вирішальних етапах долі мандрівний філософ постає перед нами воїном духа, а його слово є тим мечем, що його жоден загарбник не вибʼє з рук українців. Тож дослухаємось до його слів, які відкривають нам сенс нашої сьогоднішньої боротьби з московітами: «Воньми небо, и возглаголю!» Нужность со трудностью так не вмҌщается, как свҌт со тьмою. Нужно сонце – трудно же ли? Нужен огнь – а труден ли? Нужна земля и вода – и кто без нея?.. Покажите же мнҌ, гдҌ водворяется трудность? Во адҌ ли?.. Но там ли нужность? Ах, не бывала она там. Ея присутствієм ад во мгновеніи преображається в рай. В адҌ все дҌлается то, что ненужное, что лишене, что ненадобное, неприличное, противное, вредное, пакостное, гнустное, дурное, непригожее, скверное, мучительное, нечестивое, богомерзкое, проклятое, мірское, плотское, тлҌнное, вҌтренное, дорогое, рҌдкое, модное, заботное, разорительное, погибельное, адское… и протчій неусыпающій червь. Сія бҌсноватая и буйная дҌва, трудность,.. сирҌчь пагуба… [8, c. 172].
«Сатана со всҌми своими тмами низвержен во ад. Кая сила низвергла? Та, что там жизнь не зависит от заботных сует и суетных забот. Там живёт едино точію нужное о н о е. «Едино есть на потребу». Внуши, земле! Усліши, роде человҌчь! Напиши на ногтҌ адамантовом, на на вҌчніх сердца свого скрыжалях господню славу сію. Замялся, свиваясь и развиваясь в бесчисленныя свертки, адский змий, пронзен изощренною с и л ь н а г о стрҌлою и варом палящих углій осыпан, по-оному: «Иже от устен произносит премудрость, жезлом біет мужа безсердечна. Сей божественный ум, пустивший из уст своих меч обоюдуостр, поразил сатану в самое чрево и убил блудодҌяние» [8, с. 173 – 174].
В и с н о в к и. Мілітарна тема достатньо широко представлена в українській літературі, але потрактування в її контексті спадщини Григорія Сковороди набуває актуальності й потребує розробки у звʼязку з агресією московії проти України, агресії, що розгортається у ХХІ столітті всупереч логіці історичного розвитку. Досліджуючи мілітарну тему, заявлену свого часу у творчості Григорія Сковороди, маємо спонуку акцентувати свою дослідницьку увагу на таких поняттях як добро і зло, щастя, лихо, побратимство й ворогування, мир і війна тощо. Можемо говорити про те, що філософські міркування Сковороди несуть ту незбориму енергію добра, яка завжди поруч з мечем і як меч визначала цивілізаційний поступ української нації.
Будучи самовидцем карколомних подій, Г.Сковорода не проходив байдуже мимо всього, що творилося з простим українським народом, з його елітою – козацтвом і з усією державою Україною. Філософ слушно зауважує: «Не розумію: навіщо мати меч, коли сікти ним не те, на що його кували? Так само не розумію: навіщо носити тіло, коли жаліти його й не збувати на те, заради чого ти його вдягнув?.. Як солодко збувати здоровʼя й літа в найголовнішій природній справі!» [7, с. 91].
Сковорода з тих далеких відстаней проектував свої думки й застерігав навіть наших зверхників про небезпечні наслідки можливих перемовин воюючих сторін: «Які ж ми ловкі знаходити вихід там, де не слід!» [7, с. 93]. Всякий чин воїна має завершитися виявом хороброї патріотичної звитяги: «Коли математик, медик чи архітектор щасливий, то це щастя ясна річ, залежить від природи, що народила його для того. А без неї він бідолашна й смішна істота… Нехай ніхто не жде щастя ні від високих наук, ні від поважних посад, ні від статків… Нема його ніде. Воно залежить від серця, серце – від миру…» [7, с. 92].
Григорій Савович Сковорода, постійно спілкуючись з козаками-бандуристами, з шляхетними простолюдинами, будучи особистістю державницького рівня, душею відчував, що його народ чинить всеможливий опір наглій імперській владі й не піддається насиллю асиміляції.
м. Одеса
С п и с о к в и к о р и с т а н и х д ж е р е л
- Барабаш Ю. Дух животворить… Читаємо Сковороду. – К.: Темпора, 2014. – 478 с.
- Богатирьова К. Просвітницько-інтелектуальні мотиви в українських одах кінця ХVІІІ – початку ХІХ століть // Наукові записки Бердянського ДПУ. Вип. V. 2015. – С. 213 – 221.
- Величковська Ю. Просвітницька філософія Григорія Савовича Сковороди в розробці антиколоніальних ідей… // Переяславські Сковородинівські студії: Збірник наукових праць. Вип. 7. – Ніжин, 2021. – С. 45 – 52.
- Данилевський Г. Григорій Савович Сковорода. Переклад здійснений М.Корпанюком // Переяславські Сковородинівські студії: Збірник наукових праць. Вип. 7. – Ніжин, 2021. – С. 294 – 300.
- Іваньо І. Філософія Григорія Савовича Сковороди. – К.: Наукова думка 1972. – С. 15 – 54.
- Мірчук І. Григорій Савович Сковорода. Нотатки до історії української культури.– Прага: Видавництво Українського історично-філософського
Товариства, 1925. – 21 с.
- Сковорода Г. Буквар миру // Упорядкування, переклад Л.Ушкалова. – 2-ге видання. – Харків: «Клуб сімейного дозвілля», 2016. – 320 с.
- Сковорода Г. Вибрані твори в 2-х т. Т.2. К.: «Дніпро», 1972. – 278 с.
- Ушкалов Л. Історія української літератури: У 12 т.: К.: Наукова думка, 2014. – Т. 2 – 840 с.
- Цитаты и афоризмы великих людей о России и русских [електронний ресурс]. Режим доступу: https://101.livejounal.com.