ПРОБАЧТЕ, ДЕРЕВА
Поки ніхто не бачить, обіймаю дерева.
Гладжу їхню шорстку кору, витираю пальцями їхні сльози.
Ковтаю свої сльози, поки ніхто не бачить.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Пробачте мені дерева, шепочу деревам. Пробачте дуби, шепочу, пробачте акації, а особливо сосни пробачте, шепочу. І ти пробач маленька тополько, ти ні в чому не винна, ти просто росла в нас на дорозі.
Заводжу бензопилку.
Пробачте нам усім дерева, шепочу. Нам треба будувати бліндажі.
Так ніби наші життя цінніші за ваші…
Шкода, що я не можу стати вашим бліндажем.
Прокидаюся серед ночі в бліндажі.
Сосни плачуть.
РОМАНТИКА
Як синичка у теплий квітневий день, кулі цінькають біля вуха.
Кубиками льоду в келиху дзенькають уламки.
Стодвадцяточка чуттєво стогне й лягає за спину.
Чарівним феєрверком падає з неба російський фосфор і запалює свічки будинків на столі з романтичною вечерею.
«Запам’ятайте, солдати: зброя — як жінка, її треба тримати лагідно, але міцно».
Тебе може вбити тюльпан, гвоздика, гіацинт, волошка…
Війна дуже романтична.
* * *
О сьомій нуль дві з літака десь над мозиром вилетіла російська ракета.
Російська ракета впала біля гостомельського аеродрому й влучила прямо в моє життя.
Я в цей час був у ванній і не встояв на ногах — упав, ударився лобом об стіну (потім ще два тижні ходив із синцем).
Моє життя щемить, болить, пече, розірване уламками російської ракети, яка вилетіла з літака десь над мозиром о сьомій нуль дві.
Поряд тріпотить, пульсує, б’ється життя моєї коханої.
Я збираю своє життя докупи й вискакую надвір покликати на допомогу.
А там Гостомель, Маріуполь, Харків, Буча.
А там тріпочуть, пульсують і б’ються сотні тисяч інших поранених життів.
Моє життя болить.
Наші життя болять.
Але вони наші.
І досі життя.
* * *
Гуркоче трактор — мені здається, що танк чи навіть кілька.
Десь хряснули двері, а чується вибух міни.
Війнуло звідкись димом — накрило спогадами про друзів, що полягли під артобстрілом.
Підлітки кидають петарди — я здригаюся, як від автоматних пострілів.
«Континентальний клімат» — не термін з підручника географії для 6 класу,
а спекотні дні й холодні ночі на полях Донбасу.
Свята з салютами — окрема тема для розмови з психотерапевтом,
а ліків од такого святкування не купиш ні за яким рецептом.
Для більшості запах глиці —
це настрій Різдва й Нового року, а мені —
це прошита кулями «таблетка», чиєсь тихе «хай святиться»,
залпи «градів» і свист уламків у Мощуні.
І так хвилина до хвилини година за годиною день при дні…
Питаю пошепки у всесвіту: «Це колись закінчиться?»
Мій двійник у камуфляжі рішуче відрубує: «Ні».
МИКОЛАЇВ, 13 ЖОВТНЯ
Мені всього одинадцять років.
Було.
Я вже загинув на війні.
Я просто спав у своєму ліжку, коли в наш будинок поцілила російська ракета.
Так я опинився під бетонними завалами. Було темно,
важко дихати, дуже боліли поламані руки, ноги, ребра.
Потім стало ще темніше і я вимкнувся.
Коли я почув голоси й стукіт, я не думав, що це ангели, або святий Петро, або ельфи. Це все фігня, казочки для маленьких.
То взагалі були рятувальники. Вони мене дістали з-під завалів.
Я не розумів, що вони кажуть, не міг поворухнутися, нічого не бачив.
І навіть ці слова замість мене написав хтось інший. Бо я
уже не можу. Я помер у лікарні від ран.
А мені всього одинадцять років.
Було.
* * *
прийшла й заходилася
писати рівним почерком дощу
на сірих аркушах багатоповерхівок
пахтіти дубовим листям і яблуками
червоніти сором’язливо айстрами
золотіти березами шелестіти під ногами
сипнути каштанів
жменю останню
в заплакані очі калюж
усього кілька тижнів
а вже майже й не згадаєш
який на смак був серпень
який на дотик був той липень
чи був узагалі колись якийсь червень
і думаєш іноді що вона й не відходила
а весь час була тут без початку й кінця
ти її просто не помічав
цю вічну осінь
забігавшись у клопотах щоденних
* * *
пам’ятаєш той фільм
про війну у в’єтнамі
де один солдат
поклав два десятки ворогів
і вдало дістався до своїх
я його часто згадую
довгими шаленими днями
у донбаських руїнах
в окопах і
на дорогах польових
як же він називався
та нехай неважливо
тут все не так
ДЯКУЮ
— Дякую за вашу службу!
«Дякую вам, що дякуєте. Але за що? Я нічого видатного не зробив. Та я і не хотів би носити цю форму, але хтось мусить».
— Бережіть себе й товаришів!
«Дякую. Але як? Як берегти себе, коли на голову падають міни й снаряди? Як берегти товариша, коли уламки свистять зусібіч?»
— Ми за вас молимося!
«Дякую. Але ви справді думаєте, що це допомагає? Мені всі казали, що в окопах немає атеїстів. А я точно знаю, що принаймні четверо є».
— Слава Україні!
— Героям слава! Дякую.
ТВІР НА ТЕМУ «ЯК Я ПРОВІВ ЛІТО»
У червні я бігав, пригинався, падав,
прикривав шию руками, копав, стріляв,
заряджав магазини, копав, стріляв.
У липні я переїхав до іншого села,
бігав, пригинався, падав,
прикривав шию руками, копав, стріляв,
заряджав магазини, копав, стріляв.
У серпні я не переїжджав до іншого села,
просто переніс свої речі до іншої посадки,
бігав, пригинався, падав,
прикривав шию руками, копав, стріляв,
заряджав магазини, копав, стріляв.
Літо було спекотне й дощове,
не можу сказати, що було нудно, радше одноманітно,
але я мав зовсім інші плани.
І це літо в нас украли.
НЕ ЗАБУТИ
Я хочу забути війну.
Хай до мене прийдуть men in black, щось попитають, надягнуть темні окуляри й блиснуть мені в очі своїм приладом.
Забути бої, вибухи мін і снарядів, свист куль, ревіння танкових двигунів і крики поранених. Забути червоні плями, могильні горбики й хрести на вулицях Бучі та Гостомеля, чорні скелети будинків і вирви на дорогах.
Забути безсонні ночі й виття сирен, холод підвалів, дитячі сльози й безсилий розпач батьків.
Забути сморід спаленої техніки й осудливі погляди покинутих котів і собак.
Аби лиш не забути війну.
Не забути бої, вибухи мін і снарядів, свист куль, ревіння танкових двигунів і крики поранених. Не забути червоні плями, могильні горбики й хрести на вулицях Бучі та Гостомеля, чорні скелети будинків і вирви на дорогах.
Пам’ятати, як шипить і говорить різними голосами рація, поки ти марно чекаєш відповіді найближчого друга з сусідньої позиції.
Не забути, скільки мирних жителів вбили росіяни в селах, містечках і містах. Пам’ятати, скільки гарячих українських сердець згасло в чорному диму.
І не дозволити, щоб інші забули.
СЕРЖАНТОВА МУДРІСТЬ
І.
Померти не страшно, казав мій сержант.
Якось у 19-му під Авдіївкою
по наших окопах прилетіло 36 мін за годину.
Кожні дві хвилини на голову міна, шариш?
І що ти?
Та що…
Я просто 36 разів подумки сказав: «Та й хрін з ним».
І про що ти тоді думав?
Про те, що треба роззявляти рота, аби не контузило.
Може, того й не було страшно,
бо я думав тільки про те,
як не забути роззявити рота.
Так що померти не страшно.
Страшно знати,
що дружина залишиться сама з дитиною,
і ти їй уже ніяк не допоможеш.
Страшно не бачити, як ростиме донечка,
як піде до школи й уперше закохається,
вступить до універу,
зустріне найкращого в світі хлопця і вийде заміж.
Страшно, що все життя ітиме далі — без тебе.
А померти не страшно, казав мій сержант.
Здається, слушно.
ІІ.
Вірші писати може кожен, казав мій сержант.
А ти спробуй витягти пораненого з-під вогню,
та ще й так, щоб ви обоє зосталися живі.
Спробуй в дощ на багатті нагріти три відра води,
щоб хлопці прийшли з завдання і помилися.
Спробуй наварити борщу на взвод
у перервах між артобстрілами й відбиттям атак.
І коли щось із цього в тебе вийде,
можеш писати про це вірші.
І всі тобі повірять. От де справжня поезія.
Так мій сержант проводив з нами
заняття з літературознавства.
Мій сержант рідко помиляється.
Довіряю йому навіть у питаннях поезії.
ІІІ.
Я не боюся загинути, казав мій сержант.
Кажу ж, коли помреш, тобі вже буде пофіг.
Боюся, що мене контузить, а ви не зможете забрати,
і заберуть вони.
Вимагатимуть з рідних викуп,
ширитимуть про мене брехні,
погрожуватимуть прислати дружині
вуха чи яйця.
Тому як побачите, що не витягуєте, —
краще добийте.
Боюся втратити руки чи ноги,
лишитися калікою і все так зване життя
висіти на шиї жінки й дітей.
Тож якщо побачите, що мене порвало, —
краще добийте.
Як знадобиться, і я доб’ю, не сумнівайтеся.
У раю побачимося — подякуєте.
Звідти видно буде, що вашим важко,
але не так, як могло б.
Мій сержант слів не марнує.
Знаю, що доб’є.