У передмові до книги Анатолія Радзіховського «Палітра почуттів», виданій 2018 р., Борис Олійник урівняв автора зі знаменитостями «в часи Ренесансу», коли «було багато феноменальних людей, які відзначалися багатогранністю талантів». І підтвердив заявлене:
«Перед усім він видатний хірург, академік Української АН, доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки та техніки, лауреат Державної премії України, гідний учень і продовжувач школи незабутнього Олександра Шалімова. Їхній 2-томний «Атлас операцій на органах травлення» назавжди увійшов в історію світової медицини».
Польський просвітитель Мацей (Матвій) Стрийковський у ХУІ ст. зізнавався: «Жив не для того, щоб їсти, а їв, щоб жити». Не додав «і мислити», але вагомі історичні праці промовляють за нього, одухотвореного. Суголосно в біографічній поемі «Моя доля» заявляє і Анатолій Павлович: «Я мало спав, а працював багато І скальпелем, і пензлем… Я десять літ поклав на малювання оригінальних і типових операцій. І ось двотомник, виданий в Москві. А згодом виставка у Лейпцігу книжкова, Медаль велика Срібна в нагороду… Ми плуга прем, Зігнувши спини – не стогнемо, До краю, до межі».
Хірург щасливий з того, що, провівши безліч операцій, «жодного з людей… не віддав в ті дні дочасно Богу».
І яка ж віддяка доброчинному за всі труди праведні від призвідців кривавої бійні в Україні? Його літній будинок неподалік Ірпеня зруйнований артилерійськими обстрілами окупантів. І це тоді, коли хірурги в рф, як і скрізь у світі, користуються знаннями українського спеціаліста.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
В розтерзаних ордло, Криму, Маріуполі, Херсоні, Енергодарі українській національній свідомості не продихнути. Антихристи в рясах, як вовки в овечих шкурах, осіняють хрестами лютих кровопивць. Загарбники нещадно, ламаючи через коліно, ввергають маси в позавчорашнє минуле. У школах розправляються з українськими підручниками як знавіснілі виродки в часи фашистських вогнищ. Встановлюють пам’ятники Леніну. Доходить до маразму. Піонерів у червоних галстуках осіняють хрестами батюшки…
Вищі небесні сили благословили Анатолія Павловича на поетичну творчість, на володіння словом з такою ж майстерністю й досконалістю, як і скальпелем. Оповів віршами про долю свого покоління в двадцятому й на зорі двадцять першого століття нової ери, а до певної міри й про буття людства в жорстокій юдолі земній:
Бо я ж лиш часточка того народу,
Який впродовж віків козацьку честь
Підносив до небес, немов святиню…
Обпікають спомини про «страшний двадцятий вік»:
Війна в Європі, революцій смерчі,
Терор червоний, табори сибірські,
Голодомор і Друга світова –
Так і пішли чотирнадцять мільйонів
Трудящих українців в наглу смерть.
А скільки ненароджених, о Боже,
Рабів твоїх до тебе не прийшло!
Питань багато, відповідь єдина:
Тим віком страдним правив сатана…
Фашист загарбав рідну Україну,
Тальне спалив і нашу хату
Перетворив на згарище страшне.
Як тяжко моя мати Катерина
Мене носила під гарячим серцем,
Перемагала смерть у молитвах
Під канонади і сирен виття.
А на фронтах десь батько мій Павло…
Війна забрала чотирьох братів
Іще малими. А мені судилось
Рости за них, щоб наше древо роду
І далі коренилось на землі…
Каліки, вдови, сироти, нестатки,
Духовний голод, пошуки себе
В середній і аграрній школах,
Образотворчій студії…
І ось пора настала
Вдягти армійську форму…
Мене заслали на північний флот,
Де вічна мерзлота, страшна пустеля,
Там випало мені чотири роки
Тужити по садах вишневих милих
Та по Дніпру, що снився по ночах.
Тальне, де народився Анатолій Павлович, – свята колиска українського етносу. Пращури українського роду з першими словами своєї мови зароджувалися на березі річки Десни, притоки Дніпра, в усесвітньо відомій Мізинській археологічній культурі. Її вікування – понад ХХІІ-ХІУ тисячоліття до н. е. Матеріальні й духовні здобутки попередниці примножує її спадкоємиця, артефакти якої вражають нині в Історико-культурному заповіднику «Трипільська культура» в селі Легедзино Черкаської області поблизу Умані.
Розворушують уяву протоміста-гіганти. Одне з найбільших поселень – у селі Тальянки. Розпросторилося на 450 гектарах. Три тисячі двоповерхових будинків квадратної форми. Стіни дерев’яні. Обмазані з обох сторін багатошаровою глиною, часто розписані темночервоною фарбою. Жили собі, були собі, вірогідно, 15 тисяч мешканців. Подібне поселення «середньої доби пізнього палеоліту» відкрив 1897 р. на вулиці Кирилівській у Києві виходець із Чехії Вікентій Хвойка. Він же розкопав на київському Подолі грандіозне скупчення кісток мамонтів. Велетенські тварини підступали на водопій до Дніпра, де ставали здобиччю удачливих мисливців.
В заповіднику археологи 2015-го року виявили велику піч місткістю 6 квадратних метрів з кількома отворами для закладання дров. Українські пращури на 3 тисячі років випередили еллінів, горн яких перед тим відкриттям вважався найдавнішим. «Культура мальованої кераміки» – винятково досконала. З-поміж унікального – так звана «парна упряж». Керамічне зображення волів, які тягнуть сани. Круторогі, імовірно, могли впрягатися й у соху. Це в сорок раз продуктивніше, ніж скородити ниву мотикою.
Одяг українські предки виготовляли на ткацькому верстаті або виплітали гачком. Плавили мідь. Знайденому гачку для риболовлі – 6,5 тисяч років. Гострий. Можна вловити водоплавне вагою до 5 кілограмів. Серед визначного – так звана «біноклевидна керамічна посудина». Нагадує подвійні глечики, в яких селяни носили в поле обід для тих, що гнули спини в поті чола. З 1996-го року Історико-культурний заповідник «Трипільська культура» в селі Легедзино на Черкащині позбавлений державного фінансування. Тримається всіма правдами на ентузіазмі директора Владислава Чабанюка й вузького кола працівників та на гранти й допомогу меценатів, у тому числі й зарубіжних.
Не в брову, а в око вцілюють недалекоглядну політику в сфері культури строфи з вірша А. Радзіховського «Доля України» у виданій 2018 року в Києві книзі поезії і прози «Палітра почуттів». Аби написати дохідливіше, автор високого мислення зумисне вдався до просторіччя:
Президенти і прем’єри,
можні депутати –
все гребуть без перебору
до своєї хати.
Хитромудрі олігархи,
бандюків обранці,
все ніяк не нажеруться,
щоб їх з’їли пранці.
Трипільську археологічну культуру ніяка байдужість не подолає. Вона сама себе пропагує. Відлуння з її розквіту доносять до сучасності колядки й щедрівки та пісні дотепер збережених календарно-обрядових дійств на Різдво, Великдень, Зелену або Клечальну неділю, Купала, Маковія, Покрову, коли перший сніг припорошує землю, а дівчата на виданні побиваються: «Покровонько, Покровонько, покрий мені головоньку як не наміткою, то хоча б онучею, щоб не зоставалася дівкою гидючою». Не кажу вже про зажинки та обжинки одних з перших на третій від сонця життєдайній планеті рільників, хліборобів. Генна пам’ять незнищенна. Невмируща. Вона криється глибоко в підсвідомості вищих створінь. На те й народжуються генії та видатні особистості, щоб її воскресити…
Мені ж з легкою душею до переліку почесних титулів А. Радзіховського випадає додати. Вихований у правічній Тальянці – член НСПУ, лауреат мистецько-літературних премій «Визнання», «Золотий Орфей», «Дружба» і премії імені Володимира Винниченка. Поет і прозаїк та глибоко мислячий публіцист. І хіба ж не на подив – Заслужений художник України. Його живописними полотнами в залах Українського фонду культури (тепер імені Бориса Олійника) та Будинку художника в Києві милувалися тисячі любителів прекрасного.
Свій серед своїх. І не лише з-поміж вірних до останнього подиху клятві Гіппократа, а й у колі митців, як сам зізнається у вірші «Анатолію Базилевичу»:
В кафе «Еней» в елітному будинку,
що банківську собою повінчав,
зібрались ми у час перепочинку,
і дух апостольський нас поєднав –
письменників, художників, поетів,
і час летів за келихом вина.
А з стін сіяли веселки портретів,
старої «Енеїди» дивина.
При цих словах у мою свідомість мимоволі вторгається згадка про Івана Котляревського. Знавець давньогрецьких і римських писемних джерел воскресив живе усне мовлення українського народу. Не просто «перелицював» видатний твір Вергілія, а й відкрив очі здатним мислити на те, що український рід сущий на білому світі з такого ж давнього давня, як і елліни з їхньою міфологією – найвищим духовним надбанням з юності людства та поемами начебто мандрівного сліпця Гомера про вікопомну Троянську війну. «Іліада» й «Одіссея» – взірці, недосяжні для будь-кого із зрячих.
Співчуваю тим, які не гортали унікальне видання 2017-го року талановитого сина рідної мені Черкащини «Спалах болю» – «Поезії, Графіка, Живопис». Наклад скупий, як ведеться останніми роками – 300 примірників. На щастя, ціни не скласти ілюстраціям – насамперед живописним взірцям Заслуженого художника України Радзіховського та численним фотографіям у колі знаменитих хірургів і видатних митців, іменами котрих пишається не лише волелюбний український народ, а й увесь світ.
А в книжці поезії і прози «Палітра почуттів» до глибини душі зворушує вірш «Батьківська хата» з присвятою «Землякам Тальнівчанам». Не просто близьке й зрозуміле, а прозірливе заявлено Анатолієм Павловичем:
Благословенна будь, свята земля,
Де гірський Тікич плине в сині далі…
Там жив мій рід, либонь, з трипільських літ,
Худобу випасав і сіяв жито.
Особисто міркую ще глибше. Доводжу в своїх виданнях останніх років, що українські пращури з першими словами своєї мови полювали на мамонтів, північних оленів, носорогів, диких коней та на іншу крупну звірину в усесвітньо відомій Мізинській археологічній культурі. Заглядаю до видання 1987 р. – «Адміністративо-територіальний устрій». У ньому яке ж гроно топонімів хоча б і від кореня «тур» чи «олень»! А який безмір предковічних найменувань поселень, країв, місцевостей, річок, навіть вулиць, кутків, вигонів!.. Та майже ж усі вони, за мізерними винятками, – з вуст українських предків! Одвічно життєдайні річечки на всіх обширах рідної Матері-Землі більш промовисті, ніж відкрите археологами й істориками. Ось зразки одвічного: Золотоноша, Лисичка, Мурашка, Джерельна, Звінка, Серебрійка, Теремша, Лючка, Яромирка, Яснівка, Ласка, Джурка, Нічлава… Лише переродженим на безпам’ятних Іванів невтямки, що український етнос із такої ж вічності, як і елліни, як і «сини Ізраїля» в Біблії. Матеріальні й духовні здобутки Мізинської сповна успадкувала її наступниця – Трипільська археологічна культура, яку належалося б визнати Трипільською цивілізацією.
Анатолій Радзіховський не заради красного слівця відзначений, як особистість часів Ренесансу. Вражають судження з його уяви про всесвіт у невпинному плині вічності. Хоча б і рядки з «Посвяти батькам»:
Відомо всім: бог сонця – Ра…
Моя Соборна Батьківщина –
Кохана Ненька – УкРаїна…
Бо пів століття край стола
Стояв в бахілах лікар Ра.
У моєму сприйнятті це співзвучне із заповіданим Тарасом Шевченком. У передсмертній поемі «Саул», написаній у грудні 1860 р., наш Пророк провіщає:
В непробудимому Китаї,
В Єгипті темному, у нас
І понад Індом і Євфратом
Свої ягнята і телята
На полі вольнім вольно пас
Чабан було в своєму раї.
Суголосно звертається до спадкоємців її мудрості в майбутньому й Леся Українка: «Люди й покоління – се тільки кільця в ланцюгу великім всесвітнього життя, а той ланцюг порватися не може».
Глибинне відчуття вічності українського етносу зринає й з генної пам’яті Бориса Олійника: «Ми тут жили ще до потопу». Він же переконує короткозорих невір у всьому світі:
Ми вже тоді білили хату,
Як ви ще не виходили з печер.
Відповіддю на риторичне запитання чом би не вважати проголошене Лідією Ярохно, вчителькою української мови й літератури зі щедрої на красу й добро Хмельниччини. В одному з її віршів замість заголовка стоїть епіграф: «На нашій, не своїй землі… Т. Шевченко». І крик душі:
Я в екзилі, панове, в екзилі,
Та дарма, що я тут автохтон,
Що живу в цім краю ще з Трипілля,
Я в запіллі тепер, я ніхто.
Потужна генна пам’ять спонукала на глибинне самовираження і автора «Слова о полку Ігоревім», і геніальних народних художниць України – Марію Примаченко, Катерину Білокур… Усіх не назвати. Наважуся сказати, що з таких же самородків – і Анатолій Радзіховський. Його слово прагне доторкатися не до скороминущого, а до вічного, до неперебутнього:
І оживає у душі
Святая матінка моя,
Безсмертна роду берегиня
Й до мене тихо промовля.
І знов молитву колискову
Я чую…
Благословенні ж будьте, мамо!
Приходьте хоч в тривожні сни,
Щоб міг я тихо пригорнути
Вас до своєї сивини.
Від батька-матері Анатолій Павлович успадковує святість сім’ї та відданість родинним обов’язкам. Повчає і заповідає, як шанувати рідну матір, з якою щирою любов’ю поважати батька, як цінувати доброчинну діяльність братів по духу. У поезіях високого натхнення – зворушливі одкровення відданості дружині Лілії Олександрівні, єдиній обраниці на все життя. Повчальні приклади батьківського взаєморозуміння із рідним сином. А ще – взірці турботи людини великого серця про онука, якому щастить з малих літ збагачуватися мудрістю дідуся.
На широкому життєвому полі не перелічити зустрічей з тими, хто гідний звання людини з великої літери. Надзвичайно цікаві поетичні присвяти тим і прозові спомини про тих, з ким Анатолій Павлович спілкувався та ділився заповітним – з головою Українського фонду культури Борисом Олійником, солов’їним голосом української пісні Дмитром Гнатюком, видатним майстром сцени Богданом Ступкою, першим і єдиним астронавтом незалежної України Леонідом Каденюком та достойними доброго слова колегами по роботі. А понад усе – уклін землякам-тальнівчанам. Дитинство і юність у колі односельчан благословили знаменитого хірурга, визнаного художника, поета з божої ласки, прозірливого прозаїка на синівську відданість рідному народу.
На зібраннях Черкаського земляцтва «Шевченків край» у м. Києві Анатолій Павлович виділяється як винятково доброзичливий. Він такої вдачі, щоб міряти кожного співбесідника не з голови до п’ят, а від голови до неба. Неодмінно підтримує доброчинні діяння. У здобутках на творчих нивах – літературній і живописній, а тим паче медичній, Анатолій Павлович недосяжний, неперевершений.
Широта його знань – виняткова. Обізнаність у будь-чому неймовірна. Докладає зусиль, щоб просвіщати мільйонні маси. Пристрасним публіцистом виступає у доданій до поезій прозі. Його міркування масштабні, всеохоплюючі:
«Як батьки вчать своїх дітей уму-розуму, так і письменники «вчителюють» – об’єднуючи безліч спостережень, закарбовують у художніх образах ту мудрість, яку беруть у своєму часі… Погано інше… українська влада не навчилася жити національними інтересами, дбати про культурність і освіченість свого народу і хоч трохи дбати про «побут» його духовних провідників». Який там «побут», коли йдеться про збагачення торбохватів?
На сході багатостраждальної України підриваються на поставлених окупантами мінах мирні мешканці. Стираються з лиця землі міста й села. Гинуть під обстрілами захисники рідної Матері-Землі, а також безневинні діти й старі дідусі, бабусі, яким три чисниці до смерті. Отруюється на довгі роки земля, вода, повітря. Учиняється не якась там придумана «гібридна» чи то «громадянська» війна, а таке ж винищення українського народу, як 1708 р. у Батурині та як після «вікторії» «скаженого свата» Петра І під Полтавою.
Сліпорожденні глухі до прози в «Палітрі почуттів»: «для досягнення бідними рівня життя такого, наприклад, як у США, будуть потрібні ресурси чотирьох таких планет, як Земля». Кількість населення на ній перетинає позначку у вісім мільярдів. У той же час в Україні спостерігається катастрофічне зменшення люду. Уже втокмачують хитромудрі в голови довірливих, що до кінця цього століття залишиться в Україні 17 мільйонів.
Те, «що В. І. Вернадський не зовсім вдало назвав ноосферою», наголошує А. П. Радзіховський, – «біосфера і техносфера». «Непримиренна конфронтація між ними поглиблюється і загострюється з кожним десятиліттям». А що ж українська еліта? Кому ж, як не їй, звертати б увагу на те, що зростає «напруженість у системі біосфера-техносфера». Градовими хмарами насуваються загрози «на тлі відносного й абсолютного зниження чисельності старіючого населення Західної Європи і пострадянського простору, викликаного певною мірою третьою фазою «демографічної дірки», що виникла через людські втрати під час ІІ світової війни». Та чи можна уявити, аби прозірливі, як А. Радзіховський, били в усі дзвони на сполох на телеекранах.
Не мені вчити вченого, як їсти хліба печеного. Анатолій Павлович сам собі вимогливий судія:
Коли життя підійде до межі,
З якої вже не буде вороття,
До Господа прийди і попроси
Прощення в нього за своє життя.
Головне ж для відданих до останнього подиху рідній Матері-Землі – бити лихом об землю, як заповідано з діда-прадіда, та дивитися крізь густий туман в очі істини.
Вадим Пепа