Книжка популярної у США телеведучої Рейчел Меддоу, що має назву «Прорив. Корумпована демократія, держава-вигнанка росія і найбагатша, найбільш руйнівна промисловість на земній кулі» (київське видавництво «КМ-БУКС» в перекладі Аліни Акуленко), як стверджується у передмові, ніколи не вийде друком у російській федерації.
І це справді так, бо в сьогоднішній путінській тоталітарній державі навряд чи знайдуться сміливці, готові оприлюднити кричущі факти правопорушень у верхніх ешелонах влади, наскрізь корумпованих разом з кремлівським диктатором. Йдеться насамперед про нафтогазову промисловість, взяту під повний контроль колишніми кагебістами – путінськими ставлениками, призначеними на найвищі державні посади після відходу від влади Бориса Єльцина.
З перших сторінок видання автор крок за кроком розкриває масштабні злочини, вчинені російськими правителями як в середині країни, так і за її межами. Стають відомими факти зближення володимира путіна і Рекса Тіллерсона – головного виконавчого директора та голови ради директорів нафтової корпорації «ЕкксонМобіл». У кожного з цих одіозних осіб були власні інтереси, які на певному етапі співпраці цілком влаштовували обох. Якщо перший прагнув отримати західні інвестиції і технології, спрямовані на збільшення видобутку нафти і газу, то другий отримував доступ до нафтогазових родовищ, розташованих на Сахаліні і в Арктиці. За всім цим були мільярди доларів, які, очевидно через зажерливість, маніакальність і тупість путіна, так і не потрапили до російської казни, а щодо американців, то вони остаточно зрозуміли, ким насправді є диктатор сучасної росії, здатний звичайну видобувну галузь перетворити на інструмент геополітичного впливу перш за все на європейському континенті та й загалом у світі.
Це прозріння, як доводить на сторінках книги «Прорив» Рейчел Меддоу, відбувалося поступово і супроводжувалось різними перипетіями, часом, із трагічним фіналом. Прямим бізнес-партнером Рекса Тіллерсона був президент державної нафтової компанії «Роснафта» Ігор Сєчин. Його можна вважати правою рукою путіна у нафтовій галузі, яка, за всіма ознаками, мала стати локомотивом економіки російської федерації, хоча з плином часу виявилась справжнім прокляттям для путінського режиму.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Важливою цінністю книги є глибока поінформованість її авторки щодо незаконних оборудок Сєчина у нафтовому бізнесі, санкціонованих його кремлівським патроном. Вона, приміром, досить уміло «докопується» до істини, щоб зрозуміти, чому колишній голова приватної нафтової компанії «ЮКОС» Михайло Ходорковський потрапив у немилість путіна і яку фатальну роль у його долі зіграв Сєчин – людина, котру державні чинуші сприймали з острахом, стикаючись з ним на нарадах у диктатора, а ще злостиво подейкували, ніби той не лише рупор, а й частина мозку путіна. За даними Рейчел Меддоу, бізнесмен Ходорковський припустився принципової помилки, коли наважився частину акцій «ЮКОСа» продати західним інвесторам. На це рішення наклалися ще й заздрість і прихована ворожість Сєчина до конкуруючої компанії, яка на той час посідала одне з перших місць на міжнародному нафтовому ринку й успішно змагалася з такими гігантами як «Шелл», «ВР», «ЕкксонМобіл», «Шеврон», «Сауді Арабіан Ойл Компані». Достеменно невідомо, чи Сєчин переконав путіна репресувати Ходорковського, чи той з власної ініціативи маючи сфабриковані свідчення, прийняв рішення кинути за грати одного з найбагатших у росії бізнесменів. В результаті Ходорковський був незаконно засуджений до десяти років ув’язнення, а засновану ним нафтову компанію (станом на 2003 рік четверта у світі за кількістю видобутої нафти) штучно збанкрутували, передавши майно й активи компанії «Роснафта» Сєчина. На цьому юридичному свавіллі авторка особливо загострює увагу насамперед американських читачів, котрим, на відміну від українців, напевно, в дивину дізнаватися про те, як діє правнича система у сучасній росії. У книзі в деталях описується процес знищення «ЮКОСа» як суб’єкта підприємницької діяльності путінським репресивним апаратом, зовсім не прийнятним як за формою, так і за змістом для демократичної країни західного світу.
Після привласнення «Роснафтою» активів «ЮКОСа», компанія Ігоря Сєчина стала першою за обсягами видобутку нафти в російській федерації і суттєво потіснила західних конкурентів на зовнішньому ринку. Починаючи з 2012 року, як переконливо доводить Рейчел Меддоу, путін запропонував нову концепцію зовнішньої політики, в якій важливу роль, за його задумом, в досягненні геополітичних цілей мали відігравати нафтова і газова галузі. У «Прориві» наводяться цікаві факти, що розкривають стратегію російського диктатора на завоювання нафто-газового ринку не лише в Західній Європі, а й на далекому Сході, зокрема, в Китаї. Саме путін санкціонував проєкт «Північний потік», де передбачалося будівництво газогону по морському дні, по якому блакитне паливо мало надходити до Австрії й Італії. Щоб убезпечити себе від усіляких неприємностей, що могли б виникнути в ході реалізації проєкту, путін зробив головою комітету акціонерів «Північного потоку» колишнього канцлера Німеччини Герхарда Шредера, так само зарезервував місце в угоді про постачання газу до Європи для комерційних структур італійського прем’єр-міністра Сільвіо Берлусконі. Розрахунок виявився точним: ці два ваговики у міжнародній політиці виступили щитом для кремлівського партнера, дбаючи не лише про його інтереси, а й про власні. Повністю виключалась путіним з газового проєкту Україна, яка все більше дратувала кремлівського вершителя доль, плутаючись під ногами і заважаючи розвернутися на повну силу. І, за твердженнями авторки, саме тоді росія постачала до Європейського Союзу 40% від усього імпорту природного газу. Крім того, їй вдалось добудувати новий трубопровід у Китай – країни з найбільш швидким розвитком економіки і найбільш зростаючими потребами в енергоресурсах. Це сталося у той момент, коли «Роснафта», керована Сєчиним, почала випереджати «ЕкксонМобіл» як найбільшу публічну компанію у світі. Тепер путінське дітище видобувало більше сирої нафти, ніж усі китайські енергетичні компанії й удвічі більше, ніж нігерійські.
Здавалось, ніщо не віщувало проблем, які могли б виникнути на шляху російського вождя у його параноїдальному прагненні домінувати на європейському ринку вуглеводнів, використовуючи це як ефективний інструмент впливу на уряди країн як Східної, так і Західної Європи, тиснучи на них за допомогою експортованої нафти і газу, домагаючись вигідних для російської федерації преференцій. У книзі називаються найважливіші квести, які, так чи інакше, не дали змоги у повному обсязі реалізувати задумане путіним.
Перші застережливі дзвіночки пролунали, коли російська транснаціональна енергетична компанія «Газпром» не змогла оперативно задовольнити нові й нові європейські запити у блакитному паливі. Причина лежала на поверхні – родовища, з яких видобувався газ на віддалених територіях Росії, почали вичерпуватися. «Газпром» фізично не мав змоги наростити видобуток через те, що компанія не інвестувала в нові технології, оскільки в середині країни ні з ким не конкурувала, володіючи монопольним правом на газопостачання. Іншою значною шкодою виявилась корупція, яка роз’їдала енергетичну галузь, завдаючи величезних збитків. Авторка посилається на аналітичний звіт Державного департаменту США, в якому стверджується, що «Газпром» втрачає 400 мільярдів доларів щороку через корупцію і розтрату.
Спеціально для американського читача Рейчел Меддоу наочно ілюструє приклад масштабної корупції в росії, що особливо розцвіла з приходом до влади путіна. Зроблено це, зокрема, на прикладі розбудови інфраструктури Сочі, де в 2014 році проходили ХХІІ Зимові Олімпійські ігри. На Заході, ще за два місяці до початку Ігор, було оприлюднено детальний звіт про зловживання в освоєнні бюджетних коштів, виділених російським будівельним компаніям на спорудження інфраструктурних об’єктів як на території олімпійського селища, так і навколо нього. Цей документ, що мав вибуховий ефект, підготував давній політичний опонент путіна колишній перший заступник прем’єр-міністра російської федерації, політик і громадський діяч, фізик і математик Борис Нємцов. Факти, наведені в ньому, просто шокували світову громадськість, а, головне, розкрили корупційну складову усієї кремлівської вертикалі влади, дбайливо виплеканої чинним президентом. В книжці наводяться дані зі звіту, з якого читач дізнається, що початковий кошторис Зимових ігор з 12 мільярдів доларів стрибнув аж до… 50. Таким чином, було встановлено рекорд вартості проведення олімпіад за всю історію проведення в інших країнах. Немов іронізуючи, авторка порівнює витрати будівництва магістралі і залізниці довжиною 30 миль від Чорного моря до передгір’я, де розташовувалось олімпійське селище, що перевищила вартість американської космічної програми (відправлення всюдихода на Марс з відстанню в 34 мільйони миль). Те ж саме було і з будівництвом газопроводу, який дотягли до Сочі, витративши в п’ять разів більше коштів у порівнянні із середньою вартістю подібного європейського газопроводу. Рейчел Меддоу посилається на підрахунки Бориса Нємцова, який той надав у звіті на підтвердження злочинних дій путінської камарильї. Шляхом фінансових оборудок і прихованих «відкатів» найняті путінськими ставлениками будівельники поклали в свої кишені від 25 до 30 мільярдів доларів. Особливо збагатився за рахунок бюджетних коштів президент Російської залізниці Владімір Якунін, в минулому санкт-петербурзький силовик, який, як і путін, розпочинав свою кар’єру ще за часів правління у Санкт-Петербурзі Анатолія Сабчака. На прокладанні бетонно-металевого шляху в гірській місцевості поблизу Сочі він привласнив 9,5 мільярда доларів бюджетних коштів. Якуніна перевершили брати Аркадій і Боріс Ротенберги –друзі путіна ще зі шкільної лави. Отримавши вигідні підряди на будівництво, вони відмили кошти на спорудженні об’їздних шляхів і транспортних магістралей, теплової електростанції, трубопроводу для природного газу і медіацентру, модернізації аеропорту і морського порту. А до цього брати привласнили 7 мільярдів доларів, виведених з під оподаткування під час будівництва газопроводу «Північний потік». А на момент відкриття у Сочі Зимових Олімпійських ігор особисті статки Аркадія Ротенберга, за даними щорічного переліку найбагатших людей, опублікованого у журналі «Форбс», зросла втричі і становила 3,5 мільярда доларів. Ці викриття не минули безслідно для автора сенсаційного звіту. путін не пробачив головному опозиціонеру те, що суттєво вдарило по його авторитету на міжнародній арені, оскільки розголошені факти явно скомпрометували на все його оточення й особисто главу держави. Через рік після закінчення Олімпіади у Сочі Бориса Нємцова було вбито на Великому Московському мосту, якраз навпроти Кремля.
Книга Рейчел Меддоу розкриває картину поглиблення міждержавного конфлікту між російською федерацією та Україною впродовж останніх двох десятиліть. Ідея путіна відновити Радянський Союз у кордонах 1991 року, зіграла з правителем Московії злий жарт. До такого парадоксального висновку приходить автор, аналізуючи періоди правління Леоніда Кравчука, Леоніда Кучми, Віктора Ющенка, Віктора Януковича. Останній, на переконання авторки книги «Прорив», став справжнім каталізатором драматичних подій, що розгорнулися у Києві паралельно з Олімпіадою у Сочі, концентруючи увагу читача на кількох ключових моментах. Перше і найголовніше: путін ніяк не міг змиритися з тим, що Україна поступово й наполегливо прагнула наближатися у бік Заходу, виходячи з-під впливу Росії. Намагаючись цьому завадити, оскільки руйнувалась концепція відновлення СРСР, кремлівський диктатор послідовно робив усе можливе, щоб зруйнувати державні інституції молодої східноєвропейської країни, в першу чергу її армію, економічний і промисловий потенціал, банківський сектор, а також освіту, науку, культуру, релігію. Для здійснення цієї маячні йому потрібно було сформувати п’яту колону в українському суспільстві як в урядових структурах, так і в бізнесовому середовищі. І в першому, і в другому, як переконує Рейчел Меддоу у своєму дослідженні, він не лише прорахувався, а й зазнав нищівної поразки. Екс-президент Віктор Янукович, ще очолюючи партію регіонів постійно отримував валютні «вливання» від Москви, намагаючись закамуфльовано формувати внутрішню і зовнішню політику, вигідну московським фінансовим донорам. У розумінні путіна Янукович виглядав м’ягкотілим керівником держави. Апогей його недолугості виявився під час Революції Гідності, хронологія якої дуже детально описано у книзі Рейчел Меддоу. Авторка документально й захоплено зображає українських пасіонаріїв, які в 2013-2014 роках непорушно стояли на Майдані Незалежності перед озброєними до зубів беркутівцями. Вона вихоплює з героїчної маси найсуттєвіше: «Нам не страшно померти за свободу, – вигукував один з нескорених учасників акції, стоячи із саморобним щитом, у пластиковому шоломі й медичній масці. – Свобода для нас! Свобода – наша! Ми переможемо, й Україна буде частиною Європи, і Україна стане частиною вільного світу. Ми не будемо рабами. Ми будемо вільними».
Спонсором партії регіонів, тільки українським, був і бізнесмен Дмитро Фірташ, якому американська журналістка присвятила кілька сторінок. Ця особа потрапила у поле зору путіна лише тому, що коло їхніх інтересів збіглося в енергетичному секторі. Наскрізь корумпований і готовий виконати будь-яку забаганку кремлівської політичної еліти він, як випливає з розмірковувань Рейчел Меддоу, вже давно зацікавив американські спецслужби своїми фінансовими оборудками. Опосередковано на це вказує інформація, використана авторкою в якості доказової бази. Скажімо, за які заслуги заснована Фірташем компанія «РосУкрЕнерго» свого часу отримала ексклюзивне право купувати газ у росії й продавати його Україні з величезною маржою? Лише за один 2007 рік ця різниця між біржовою ціною та ціною покупця склала 800 мільйонів доларів чистого прибутку. А вже операційні прибутки Фірташевої компанії за 2012 і 2013 роки сумарно зросли майже до 4 мільярдів доларів. «Маючи гроші, достатні для корупційного роз’їдання будь-якого чинного проукраїнського уряду, – наголошує Рейчел Меддоу, – путінська монополія з постачання природного газу мечем зависла над українським народом».
Нині всім уже відомо чим закінчується політична і підприємницька місія як для Януковича, так і для Фірташа. Обоє тремтять від усвідомлення катастрофи, яка до них неухильно наближається: один, переховуючись в околицях Москви в очікуванні подій, які розгорнуться в росії після смерті путіна, інший – перебуває у Відні під домашнім арештом, намагаючись за допомогою найнятих адвокатів уникнути депортації до США для проведення слідства і оголошення вироку американським судом за фінансові махінації.
Ні в кого не повинно виникати жодних ілюзій, резюмує у книжці Рейчел Меддоу, що нафтогазова галузь росії, тотально контрольована путіним і його товаришами по службі в КГБ, є благом для російського народу. Це зовсім не грошова манна, яка впала на голову пересічному росіянину, як запевняє автор, наводячи цікаву порівняльну статистику. Так, середній дохід домогосподарства у Норвегії, яка експортувала нафту, складав понад 50 тисяч, в Саудівській Аравії приблизно 25 тисяч, середній прибуток у росії ‑ менше 12 тисяч доларів США. Виникає питання: куди тоді йде валюта за реалізовані тими ж «Роснафтою» і «Газпромом» на зовнішньому ринку мільйони барелів нафти і сотні тисяч кубометрів газу? Відповідь можна знайти наприкінці книжки «Прорив» у підсумковому розділі, де Рейчел Меддоу порівняла роль нафтогазової галузі в енергетичному секторі колишнього СРСР і його правонаступниці – російської федерації, в якій путін фактично узурпував владу, бо насправді вже давно не є її легітимним президентом. Якщо в Радянському Союзі видобуті вуглеводні правлячою комуністичною партією використовувались на власні енергетичні потреба і потреби своїх комуністичних сателітів по всьому світу, то авторитарний режим у сучасній росії нафтогазові долари скеровує на переозброєння армії, проведення шпигунських операцій у найвіддаленіших куточках планети, підтримку лівих і правих рухів у різних країнах для дестабілізації політичних систем, фінансування міжнародних синдикатів організованої злочинності, віроломне захоплення чужих територій суміжних країн. російська федерація, втілюючи на практиці саме таку зовнішню політику, все більше і більше стає державою-вигнанкою, перетворюється на глобальну терористичну загрозу.
Хто читатиме документальну книжку «Прорив» Рейчел Меддоу, неодмінно зверне увагу на те, як змінювалось ставлення США до російської федерації, з одного боку, а з іншого, як поступово Західна Європа почала грати на боці України. Політика стримування росії вилилась у запровадження секторальних санкцій, в тому числі і нафтогазової галузі. Щоправда це супроводжувалось закулісною боротьбою, про яку не забула нагадати у своїй розповіді авторка. Йдеться про намагання блокувати заборону продажу росії технологій для глибокого буріння нафтогазових свердловин, в яких були дуже зацікавлені «Роснафта» і «Газпром». Саме Дональд Трамп, ставши президентом Сполучених Штатів Америки і призначивши на посаду держсекретаря вже згадуваного Рекса Тіллерсона, намагався через нього скасувати санкції, що не дозволяли передавати третім країнам, зокрема російській федерації, інженерне устаткування, необхідне для нафтогазової галузі. Знадобилось термінове втручання Конгресу США для того, щоб прийняти спеціальний закон про кодифікацію санкцій та відбити бажання у тих, хто сидів на той час і в Білому Домі, і в Кремлі з надією послабити зашморг на шиї нафтогазового монстра.
З особливим пієтетом авторка згадує Джозефа Байдена, котрий ще задовго до свого президенства відвідував Київ, обіймаючи посаду віце-президента в адміністрації Барака Обами. На зустрічах з офіційними особами він постійно запевняв, що США захистять Україну у разі агресії російської федерації. Після 24 лютого 2022 року сказане п’ять років тому під час останнього візиту політика до Києва сьогодні набуває реальних обрисів у дуже складний для країни час. Віриться, що завдяки дружній підтримці Сполучених Штатів Америки, Великобританії, Канади, країн Євросоюзу росіяни ніколи не поставлять українців на коліна, як би їм того не хотілося.
Тарас ГОЛОВКО