Михайло Слабошпицький знаний багатьма своїми заслугами перед українською культурою як відомий письменник, критик, видавець, літературознавець, борець за підвищення статусу державної мови, палкий учасник літературного процесу в усіх його проявах, як лауреат Шевченківської премії та ще 8-ми літературних премій. Як автор фоліанту великого формату він відкрив чимало свіжих і глибоких міркувань про два найважливіші аспекти ним же сформульованих пошуків у сфері тематологічних варіацій «Дзеркальної квадрології», розпочатої «Протиранням дзеркала»: 1. “Про час і про людей”. 2. “Те, чого ви не прочитаєте в історії літератури”. Ці грані художньо-документальної нарації об’єднані під ключовою максимою “Vivere memento), одного з п’яти супроводжуючих епіграфів із Ф. Ніцше, Г. Г. Маркеса, Г. Сельє та власної думки, що формують корпус тексту з двадцяти восьми різноспрямованих за тематикою, оповідною манерою і стильовим призначенням (як наприклад, міні-портрети Ю. Шереха і В. Брюховецького) розділів, які у своїй цілісності дають змогу визначити жанрову природу книги – твір-симбіонт, – в якому органічно сходяться документальне й естетичне начала, вільне переміщення в часі і просторі у чуттєво-філософському і земному вимірах, що відкривають неймовірно широкі горизонти авторського світу у контексті долі сучасників.
Серед потоку мемуарних книг, які заполонили літературний простір України межі тисячоліть і 2022-х років, що нагадують ренесансне піднесення на початку ХХ віку, чотирикнижжя («Дзеркальна квадрологія») Михайла Слабошпицького, – безсумнівно, явище, яке важко убгати в жанрові чи тематологічні канони. Перша книга «Протирання дзеркала», як і друга («З пам’яті дзеркала»), третя («Тіні в дзеркалі»), четверта («Присмеркове дзеркало»), представлячи собою у документально-художній формі такий геологічний зріз багатьох пластів епохи на міжконтинентальному перетині персональних доль багатьох знаних та менш відомих діячів, як і безпосередніх учасників й творців історії української літератури, так характеризують різноманітні пласти породи – спектр граней культурного життя, – кожна з яких являє собою відкриття досі незнаних або мало помічених якостей та функцій мистецького процесу в його обширних вимірах.
І тут не уникнути термінологічних метафор, щоб (бодай, наближено!) підійти до аналізу величезного фоліанту з неймовірною кількістю імен і неосяжністю поля літературних подій, колекції епізодів приватного й універсального життя відомого чи пересічного сучасника у широких координатах, які прискіпливе авторське око, побачивши й осмисливши, зафіксувало й зберегло у своїй щедрій на багатства пам’яті, а потім, добуваючи із глибин підсвідомості, літературно їх огранюючи, надає читачеві не лише море прецікавої інформації з різних інтелектуальних і буттєвих сфер, а й відкриває філософські підвалини стану світу й людини у ньому.
На одній з таких термінологічних метафор мимоволі зосереджуєшся, коли прагнеш осягти цілісну картину “Протирання дзеркала” як культурного, інформативного та історичного джерела, – це квінтесенція, запозичена з “Повісті временних літ”: “Книги подібні рікам, що тамують спрагу цілого світу – це джерела мудрості…” І справді так: книга Михайла Слабошпицького нагадує бурхливу повноводу ріку, яка розливається як море.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
За цією термінологічною метафорою приховується безліч тематологічних і смислових варіацій, кожна з яких, будучи буцімто самостійним сюжетом, окремим пазлом у велетенській картині світу, вливається у спільний потік нарації, складаючись у цілісну картину двох виділених автором проблем: “Про час і про людей” та “Те, чого ви не прочитаєте в історії літератури”. Та ними аж ніяк не вичерпується проблемно-тематичне нон-фікційне й естетичне поля книги. І не вдасться будь-яка спроба складання реєстру розгалуженої системи тем, підтем і мотивів, їх взаємопереплетення і перетікання. Наочний приклад множинності ідей-пазлів, універсальності, властивої “Протиранню дзеркала”, – вступний автобіографічний розділ “Лікар, що втрутився у мою літературну біографію” та наступний з багатозначною на підтекст назвою “Резервація”. Прикметно, що продемонстроване у них та й у наступних главах письмо Михайла Слабошпицького нагадує політ вільного птаха, що ширяє від піднебесся до землі.
Щоб довести це, наведу приблизний перелік мотивів у авторському формулюванні: 1) “слова – це синонім сили, напівпритомне словоплетиво”; 2) мотивація книги (“написати про передових людей, яких мені випало знати…”); 3) образ дзеркала; 4) зародження задуму, “основні сили прагнеться віддати біографічній прозі”; 5) закладений полемічний заряд-противенство індіанської і резервації по-сталінськи; 6) “Україна там, де Чорнобиль” – сприйняття за кордоном нашої країни; 7) “енергійне відстоювання індіанами національної ідентичності” – чи так у нас?!; 8) механізми профанації і кічу в літературі; 9) “закони асоціативного мислення – незбагненні”; 10) прикмети рабовласницько-соціалістичного ладу у фокусі; 11) образне бачення феномену пам’яті; 12) герої національної історії; 13) 1917 рік – рік мародерства; 14) різний рівень духу родинності у сім’ях; 15) “люди натхненні руїнники”; 16) тема смерті/життя – складна психологічна тема; 17) “історичне невігластво і національний нігілізм прищеплювала школа”; 18) алюзивне: В. Домонтович – людина без ґрунту, як і сучасник; 19) “моменти безпардонної демагогії, що формували радянських зомбі/ homo soveticus”, масова істерика інфікованих радянським вихованням і страхом людей; 20) компропаганда рівнозначна геббельсівським словам; 21) час комедієзувався; 22) “українці – останні романтики на землі”; 23) “невиліковна книгозалежність, якою інфікувало раннє дитинство”; 24) 2 періоди життя: а) ти живеш у борг, б) маєш повертати борг; 25) що таке Історія; 26) дебют у жанрі листа-відповіді; 27) здеморалізоване і залякане суспільство; 28) “у людському житті на все своя пора”: егоїзм юності, радість молодих як інфекція, як виглядає старість; 29) резервація як рамка до виписаної картини життя радянського штибу; 30) особливості фаху журналіста: “тексти швидко старіють”; 31) філософська думка – життя складається з дрібниць; 32) портрет епохи і роль минулого в ньому; 33) вантаж літ і функції мемуарної книги: “ти пишеш не протокол чи звіт, важливо не загубити з того вантажу літ”; 34) “критика – Сізіфова праця”; 35) час (індивідуальний) і його оціночне сприйняття з погляду вікової дистанції; 36) сентенція політичного гарту: “кожне покоління народжує належну кількість мракобісів і політичних ідіотів, і чи не всі вони прориваються у владу”, “інтернаціонал за російською партитурою”; 37) можливий варіант: керівник як людина, що досягла абсолюту некомпетентності; 38) мовні проблеми (Слабошпицький 2017, 5, 6, 7, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 18, 19, 20, 21, 22-23, 26, 27, 28, 29 тощо).
Вражає не тільки кількість проблем, частку яких спеціально наведено, а й афористичність їх формулювання, як і механізми нагромадження проблемно-тематичних блоків, які нашаровуються в геометричній прогресії, складаючи своєрідний палімпсест, що визначає оригінальність книги з різних точок зору, а не тільки з погляду широти й розмаїття піднятих актуальних питань і гуманітарного циклу, і суто естетичних, що спрямовані на достеменність характеристик літературного процесу в персоналіях і фактах, по-перше, а по-друге, – крізь призму його специфіки у контексті епохи, особливостей суспільно-національного життя.
Тематологічний аспект “Протирання дзеркала” видає ще одну важливу грань книги, яка органічно переходить в естетичний комплекс її організації, що так само дається взнаки у різнорівневості застосованих форм вияву. Прикметно і те, що в цьому аспекті книги Михайла Слабошпицького, як і в першому – змістових параметрів, – відсутня хаотичність, що могла б виникнути при такому велетенському включенні різнорідних складників тексту та вельми проблематичному їх об’єднанні у цілісність. Книга М. Слабошпицького своєрідно підтверджує максиму: “мистецтво відмежовує від хаосу”.
Саме тому книга напрочуд добре змайстрована – так, як у старовину будувалися архітектурні шедеври – без єдиного цвяха, що означає у випадку з аналізованим текстом – без жодної натяжки, без будь-яких грубих і видимих швів-переходів, скреп, завдяки яким окремі теми і підтеми, організовані в розділи-розмисли про людей і час, про різні географічні широти й особливості суспільного життя не тільки на європейському континенті й суто в українському вимірі, постають достеменно зримо і художньо переконливо.
Пошук механізмів об’єднання окремих часток – описів, міні-портретів персонажів, авторських відступів – у розлогий чіткий текст, як це має місце у книзі М. Слабошпицького, – задача не з легких. Бо позірна прозорість наративу приховує чимало авторських таємниць письменницького ремесла. Але одне слід підкреслити – різнофункціональність позиції Автора, багатоликість його іпостасей і форм проявів залежно від динаміки змін простору і часу та характерів персонажів, які густо населяють твір, вносячи неповторні елементи власного світобачення і світовідчуття.
При цьому Автор сфокусовує різні знання про час і простір, у котрому функціонують герої його книги, завдяки тому, що він перебуває й у “позиції позазнаходження” (за М. Бахтіним), і в епіцентрі подій як їх безпосередній активний учасник. Через те він прибирає на себе різні ролі-маски: спостережливого обсерватора, вдумливого коментатора, яскравого оповідача; інтерпретатора-аналітика явищ і зблисків подій та мікро- і макроісторій; колекціонера характерів, людських доль, талантів та засилля графоманських потуг у літературному процесі; критика своїх і чужих писань й учинків; літературознавця і культуролога, історика і теоретика літератури, зокрема теорії повіствування, що дається взнаки у структурі наративів й осмисленні тематичних горизонтів, у вияві прикметних ознак художнього оповідного твору – таких, як наративність, фікційність, non-fiction, естетичність. Авторові вдалося поєднати ці іпостасі, що “призвело до продуманої комунікативної структури наративу, включення різних повіствувальних інстанцій, точок зору, співвідношень тексту наратора і тексту персонажів” (Шмид 2003, 15). Цією авторською багатофункціональністю зумовлена й сюжетологія (термін німецького вченого В. Шміда) “Протирання дзеркала” і передусім – наративні трансформації, роль позачасових зв’язків тощо.
“Протирання дзеркала” викликає потужний читацький інтерес. У чому ж секрет такої читацької зацікавленості? На це питання важко відповісти однозначно. Та найпростіше скористатися, по-перше, критерієм вартості твору, запропонованим Анатолієм Дімаровим, в основі якого – читабельність книги, а по-друге, Л. Гумільовим – доброю заздрістю: чому це не написав я?. І цим критеріям цілком відповідає новий творчий продукт Михайла Слабошпицького. Як людина літературоцентрична, гострого і швидкого аналітичного розуму, високоосвічена і начитана, інтелектуал, феноменальний ерудит, працездатна і працелюбна, наділена талантом психолога, ентузіаст у багатьох справах, діяльна і креативна, М. Слабошпицький не тільки опинився в епіцентрі культурних і суспільних подій України і світу, апробував своє перо письменника у багатьох художніх творах і досяг успіху як оригінальний митець. Через те уповні його умовно названа мемуарна книга стала як документом епохи і людських доль, так і вийшла за ці вузькі рамки, набувши ознак художнього твору, в якому оприявнюються секрети поетичної творчості (за Іваном Франком), які забезпечують їй високу читабельність. Бо книга дає і знання, і поживу для розуму, й естетичну насолоду, водночас виконуючи бібліотерапевтичну та ігрову функції, що нехтують кондовими соцреалістичними канонами – ідеологічним і виховним, у прагматичному сенсі конструювання homo soveticus’a, значенням.
Прекрасний стиліст, письмо якого заґрунтоване на орієнтаціях на кращі зразки світової культури (імена і твори улюблених митців неодноразово наголошуються, звучать у книзі, створюючи цікавий акопонемент власним думкам і почуттям ), автор “Протирання дзеркала” створив текст, по-перше, енциклопедичного наповнення і характеру, а по-друге, – живий і животворящий, оптимістичний екзерсис, сповнений семіотичною багатобарвністю, що передає складну семантичну картину твору . Для його характеристики (з певною дозою застережень) якнайкраще підходить розлоге висловлювання про науковий стиль Юрія Шереха-людини та науковця у розділі “Подробиці до історії Шереха (Шевельова)”: “Магія гнучкої, стилістично виразної думки справді заворожує. Читачеві критики, зокрема нашої «домашньої», просто незвично ловити себе на такому відчутті, бо наші пріснописання справді безнадійно блякнуть за порівнянням із цим розкутим, зовсім вільним од усяких догм і канонів, грайливо-артистичним, дотепно-вигадливим, іронічним та самоіронічним письмом. Шерех – багатогранний. Він – і наполегливий колекціонер важливих літературних фактів, і сумлінний коментатор текстів та знавець контекстів. Він – і майстер розлогих (подеколи навіть видається – самодостатніх) відступів «з приводу», він – і знавець найкоротшого шляху до суті. Він – і критик «висповідальний»; часто вдається до моментів автобіографічних, докладно оповідаючи, що думав чи що уявляв про літературу до появи того чи того твору. Він – і холодний аналітик, що безжальним скальпелем у твердій руці препарує художню канву, анітрохи не зважаючи на всякого характеру патріотичні табу чи особливості життєвих біографій авторів” (Слабошпицький 2017, 206).
Вагомим механізмом великого документально-художнього полотна є продумана і чітка композиція кожного з 28-ми розділів, які написані, хоч і за нібито шаблоном – за принципом тріади (лаконічний вступ-уведення в генеральну тему глави з плавним переходом у нарацію – виповіданням якоїсь життєвої або інтелектуальної історії чи то власної, чи певного персонажа з характеристикою часово-просторових моментів, з окресленням аури, з розшифруванням видимих/прихованих важелів поведінки, творчого потенціалу і його реалізації, міжособистісних зв’язків, духовного спілкування/ворожнечі, з аргументацією наведених спостережень і висновків; нарешті, з обов’язковою заключною частиною – конклюзією. І така структура витримана чи не в кожному розділі, причому мікрочастини, особливо ж конклюзія, відділяються не тільки вербально, а й графічно. Цей принцип активно задіяний як на мікрорівні композиції – в окремих елементах тексту, так і макрорівні, що висновують шляхом взаємодії цілісність твору як організму.
В основі сюжетології книги, як правило, лежить не тільки окрема подія, а й система подій – стрижень оповідного тексту, за визначенням Ю. М. Лотмана, який поняття події розумів як “переміщення персонажа через межу семантичного поля” (Лотман 1970, 280) чи як “перетин забороненого кордону” (Лотман 1970, 288). “Цей кордон може бути як топографічний, так і прагматичний, етичний, психологічний чи пізнавальний. Таким чином, подія полягає в якомусь відхиленні від законного, нормативного в цьому світі, у порушенні одного з тих правил, дотримання яких зберігає порядок і влаштованість цього світу” (Шмид 2003, 15).
До честі автора йому вдалося зробити вельми помітними і переміщення персонажів через межу семантичних полів у книзі “Протирання дзеркала”, і неодноразове долання ними топографічних, прагматичних, етичних, психологічних та пізнавальних кордонів. Завдяки такій стратегії оповіді автор досяг успіху в передачі дисонансів внутрішнього світу людини в тоталітарному суспільстві і за умов існування України, яка “запливла у феодально-олігархічні часи” (Слабошпицький 2017, 245). Та цією сферою автор мемуарів не обмежується, дбаючи і про “перспективологію” – про шляхи виходу з кризи.
Тим часом поняття “подія” має дотичність не тільки до рівня персонажів твору, а й до творця. Недарма Н.Д. Тамарченко (Тамарченко 2001, 171-172) визначає подію і по відношенню руху суб’єкта до наміченої мети: “Подія – переміщення персонажа, зовнішнє чи внутрішнє (подорож, вчинок, духовний акт) через кордон, який поділяє частини чи сфери зображеного світу в просторі і часі, пов’язаний зі здійсненням його мети чи, навпаки, відмовою чи відхиленням від неї” (Тамарченко 2001, 171). Отаке вільне переміщення головного суб’єкта дії та оповіді – автора – дало змогу віднайти скрепи-переходи, як усередині розділів, так і в цілісному тексті. Бо в книзі задіяні зовнішні та внутрішні переміщення в просторі і часі – подорожі автора до зарубіжжя, зокрема до Канади й Америки, результатом яких були нові твори; вчинки героїв; багато прикладів духовних актів, – які символізують різні шляхи досягнення мети бути Людиною, а не здаватися нею, людини, яка досягає успіху в справі, за яку береться.
Відомо, що у творах спогадового типу об’єкт і суб’єкт нарації знаходяться у тісній взаємодії, а тому події, які відбуваються в авторському житті, стають фактом літературного осмислення. Варто послатися для демонстрації цієї думки на досвід шістдесятника Валерія Шевчука – автора циклу творів “На березі часу”, – який привідкрив свою творчу лабораторію: “До речі, «На березі часу» написалося, як мовиться, одним подихом – ця праця принесла мені немало радості й захоплення. Смішно – захоплення собою? Таж бо ні, актом відтворення і пізнанням не лише себе, а й людей інших, з якими зводила доля, з висоти часу. А людина, хоча й незмінна в часі, а таки змінна. І отой минулий «Я» виявився своєрідним незнайомцем, десь таким, якого, можливо, забув «не Я». Отже, непізнаним, а пізнання себе через озирки в минуле – дивний і чудовий процес” (курсив мій. – В.С.) (Шевчук 2003, 6).
Інтерес викликають і застосовані автором скрепи для вищого рівня структурування матеріалу, спрямованого на те, щоб текст постав не у розірваних шматках, без “перспективології”, а посилював інтерес читача від розділу до розділу. Отже, переходи у системі нарації виступають своєрідними сходинками до спільного знаменника – наскрізної композиції як логіки розвитку генеральних тем, наголошених у назві, підзаголовках книги, присвяті та п’яти епіграфах, які виступають рамочними, паратекстуальними конструктами, що роблять текст завершеним, встановлюючи його зовнішні кордони і гарантуючи його внутрішню органічну єдність. В одному з паратекстуальних елементів – підзаголовках “Про час і про людей” і “Те, чого ви не прочитаєте в історії літератури” – закладена своєрідна лоція, за допомогою якої читач легше зорієнтується у величезному матеріалі книги.
Що ж до епіграфів – то це улюблений прийом, до якого автор вдався з користю для справи делікатного і глибокого проникнення в інтелектуальну й життєву біографію видатного українського митця світового рівня Михайла Коцюбинського у романі “Що записано в книгу життя. Михайло Коцюбинський та інші. Біографія, оркестована на дев’ять голосів”(2012 року видання), у якому три епіграфи з Віктора Гюго, Габріеля Гарсія Маркеса та самого героя книги акцентують наскрізне філософське мотто твору, спрямоване на вияскравлення головних достойних Людини буттєвих (онтологічних) й аксіологічних цінностей.
Серйозне філософське і семантичне навантаження виконують епіграфи і в книзі ‘Протирання дзеркала’’, бо в них зосереджено авторське й загальнолюдське мистецьке і життєве кредо: “Новонароджена дитина – ох, як багато нової нечисті з’явилося на світ разом з нею! Відступіться! Хто народив, повинен відмити свою душу” Фрідріх Ніцше. Так мовив Заратустра. “Немає на світі нічого важчого за життя” Габріель Гарсія Маркес. “Vivere memento” “Життя – це не тільки, що з нами відбувається, а й те, що ми думаємо про нього” Власна думка. “Для того, хто нікуди не пливе, не буває попутного вітру” Ганс Сельє.
Вельми важливий аспект специфіки книги Михайла Слабошпицького – її жанрова природа. Автор “Протирання дзеркала” неодноразово на сторінках тексту, виступаючи у ролі літературознавця, повертається до питання про своєрідність генологічної специфікації книги, щоразу вносячи корективи і доповнюючи характеристики. Так, М. Слабошпицький, на прикладі книжки “Одкровення в кафе «Пегас»”, наголосив особливості жанрової еклектики: “…автопредставлення (бажано, щоб у ньому автор не був нудним…)” (Слабошпицький 2017, 245-246).
Вдався він і до здійсненої в іронічному і фаховому виконанні характеристики моди на автобіографічні твори, що мають місце в сучасній українській літературі: “Нині на нас напала якась діарушоманія. Знай мережимо словами про себе всетерпеливий папір: устав, поснідав, подумав, почитав, почув а, головне, похвалив себе і не забув занести до манускрипта похвали інших. Ясна річ, такі щоденникарі цікаві хіба що самі собі та своїм ближнім. А приналежність їхніх екзерсисів до літератури вельми сумнівна. Щоденники братів Гонкурів, Жуля Ренара, Джона Фаулза – то зовсім інша річ. То література. Психологія творчості. Поважні документи невпинного самоаналізу. Панорама їхньої доби. Це воднораз інтелектуальні романи, психологічні трактати, автобіографії, оркестровані на багато голосів, оскільки в тих щоденниках присутні сотні видатних людей, чиї імена належать історії” (курсив мій. – В.С.) (Слабошпицький 2017, 338). Цей літературознавчий коментар вартий багатьох похвал за глибиною осмислення знань про особливості складної жанрової моделі, однією зі складників якої є щоденники “як суфлери пам’яті”, роль яких автор добре використав у “Протиранні дзеркала”.
Нові відтінки знання про особливості цієї жанрової моделі додаються у книзі шляхом аналізу творів Романа Федорова і Григорія Гусейнова, розглянутих у контексті спеціального окреслення однієї з тенденцій сучасної української літератури, прикметної компонуванням художнього цілого, що дається взнаки у злитті-міксуванні нефікційних формозмістових конструктів із модерністичними стилетвірними формантами, унаслідок чого з’являється багатовимірний твір, дефініція якого закріплена в сучасному літературознавстві, зокрема у працях Юрія Барабаша, – симбіонт, – що кваліфікується як зразок метажанру. Ось як міркує автор про цю властивість, щоправда, не вдаючись до підсумкового визначення: “Йому (Роману Федорову. – В.С.) тісно було в традиційних жанрових рамках, він намагався творити свій жанр, у якому поєдналися б і сувора документалістика, й сенсаційна історична подробиця чи й навіть відкриття, і белетристика, і публіцистика, і ненав’язлива присутність наратора, який не маскується, що він – не Роман Федорів” (Слабошпицький 2017, 427).
Ще один яскравий приклад, за М. Слабошпицьким, твору-симбіонта є 10-томник Григорія Гусейнова “Господні зерна”, у лаконічній характеристиці якого вирізнено історію написання і посутні складники жанрової змістоформи: “Гусейнов починав свою літературну біографію не як продовжувач. Перед ним не було прокладеної лижні. Він сам прокладав її для себе. Попервах він відкривав українську історію у випалених сонцем південних степах. Але щодалі ширше й ширше розгорталося коло його пошуків, котрі розпросторювалися зі степів навсебіч. Так почалися його «Господні зерна». Цілих десять томів тексту, де документ, авторська гіпотеза, точна репортерська подробиця, виразний психологічний портрет, блискуче змальований пейзаж і власне белетристика органічно й точно, поєднуючись між собою (як пазли), творять цільну художню реальність. Такого твору в нашій літературі ще не було. Він – «винахід» Григорія Гусейнова ” (Слабошпицький 2017, 427–428).
Саме за злиття белетристики і документалістики високо оцінює автор “Протирання дзеркала” і цикл мемуарно-автобіографічних книг Уласа Самчука: “Ще один Самчук – мемуарист. Автор таких надзвичайно важливих для історії української літератури й історії української людини в цьому драматичному для нас ХХ столітті творів як, скажімо: «На білому коні», «На коні вороному», «Планета Ді-Пі» та «П’ять по дванадцятій», яких цілком вистачило б на авторитетну літературну біографію. І навіть якби Самчук не написав – окрім них – більше нічого, він усе одно посів би помітне місце в історії національного письменства” (Слабошпицький 2017, 561).
Велике значення для розуміння психології творчості автора “Протирання дзеркала”, зокрема й для підкріплення вартості симбіотичної жанрової моделі, мають міркування у спеціальному розділі “Спогади керують людиною”: “Коли я починав братися до цих спогадів, то склав список людей, про яких неодмінно повинен розповісти. Тих людей, які видалися мені особливо видатними моїми сучасниками, і я почуваюсь обдарованим долею від того, що знав чи знаю їх. Але спогади – жанр химерний, свавільний, і вони зчаста не хочуть улягати в чіткі композиційні правила – розповідь несподівано для тебе сповзає десь на манівці. Щойно збирався говорити про щось дуже важливе, а тебе раптом занесло в абсолютно другорядне, наприклад, згадалися давні, здавалося б, зовсім забуті кривди та образи, й ти, ледь тамуючи жалість до себе, виповідаєш те, мовби випрошуєш у читача співчуття, що має полегшити той камінь, що знов упав на твою душу. Аж доки вибредеш із тої смуги, справді її згнітиш. Думав, що та прикра і болісна історія геть забулася з часом, що вона як проміжна станція, котру поминув і вже ніколи не проїздитимеш, бо поїзд поніс тебе в далеке майбутнє, де життєві маршрути вже ніколи не пролягатимуть повз неї, а вона брутально вривається на екран твоєї пам’яті” (Слабошпицький 2017, 488).
Та ці авторські рефлексії на кшталт поєднання non-fiction і художнього начала – видимий бік жанрової природи твору. Що ж до невидимого – то це практичне поєднання різних регістрів нарації, міксування-включення щоденникових записів; міні-портретів митців і діячів з різних географічних широт і епох – наших, рідних, і діаспорних; елементи наукового трактату; викінчені рецензії та розмаїті мемуарно-спогадові екзерсиси; зразки автобіографічної прози, есеїв, літописних вкраплень, інтелектуально-філософського роману.
Форма твору-симбіонта спровокувала такі риси “Протирання дзеркала”, як максимальне зближення художньої і життєвої правди, увага до деталей і подробиць, портретів в інтер’єрі, використання специфічних форм психологічного аналізу, мозаїчні структури тексту, гра різних фрагментів і семантична насиченість, підкріплена тенденцією до включення інкрустацій; а також мінлива архітектоніка, гіпертекстуальність.
Беззаперечним є факт, що завдяки симбіозу цих властивостей тексту авторові вдалося передати “феномен протирання дзеркала”, внаслідок якого з глибини його на поверхню виходять скарби пам’яті, зринають слова й образи-сигнали минулого, поєднуються мовні партії наратора і персонажів. Так постає інтелектуальний наратив, пріоритетна функція якого – репрезентація сучасних проблем в історичному дискурсі.
Що це твір-симбіонт підтверджує й порівняльний аналіз “Протирання дзеркала”з аналогічними творами А. Дімарова, Ірини Жиленко, Б. Нечерди, М. Руденка, В. Тарнавського, В. Шевчука, досліджених у книзі “Українська література ХХ століття: діапазони творчих голосів і мистецьких відкриттів”(Саєнко, 2016).
Завдяки застосуванню саме такої жанрової моделі досягається ефект гармонійного вияскравлення неосяжних тематичних параметрів “Протирання дзеркала”, як і за допомогою арсеналу добре продуманих і зі знанням справи використаних формальних прийомів, внаслідок чого виходять на поверхню “гештальякості” книги, за виразом німецького вченого В. Шміда, який підкреслював: “Формальні елементи, цілком прозорі, наче невидимі у позаестетичній установці, стають об’єктами сприйняття, поєднуючись з тематичними структурами й утворюючи з ними складні «гештальякості»”(Шмид 2003, 38).
Складна композиція книги Михайла Слабошпицького, зумовлена жанровою природою, викликає до життя множинні варіації демонстрування як тематологічної сфери, так і особливостей комбінування розмаїтого літературного матеріалу зі щедрими ілюстративними рядами. Чого тільки немає у книзі “Протирання дзеркала” – від посутніх та другорядних деталей і подробиць образу часопростору, виразної картини літературного і громадського життя України до глобальних проблем буття нації й окремої людини (особливо ж – творчої) в системі вічних цінностей, у контексті світу. Сприяють поліфонічності книги і розсипані по тексту метафікціональні сигнали, котрі постають у вигляді тематизації, своєрідності наративу, підкореного важливому індексу бажаного читачевого сприйняття.
Як доказ така деталь: автор “Протирання дзеркала” віднайшов сліди українців у Мюнхені, зокрема і тих, хто вчився в Університеті Людвіга-Максиміліана, хто так чи так поєднав свою долю з цим науковим і навчальним осередком, відомим у Європі.
Серед арсеналу розмаїтих засобів реалізації авторських інтенцій створити читабельну (у широкому сенсі слова!) книгу першорядне місце посідає багатюща мовна палітра, яку один із яскравих представників Одеської літературознавчої школи Василь Фащенко означив метафорично сформульованим терміном “cловопивство’’. Уміння не тільки грамотно скористатися багатющими скарбами української мови, а й створити власний оригінальний лексикон, як і здатність “випивати до дна” семантичні модуляції та художнє навантаження кожного вербально значущого складника тексту, якнайкраще характеризують письменника Михайла Слабошпицького як талановитого мовознавця і філолога, який має чимало напрацювань у науці любові до слова – філології. Та й перед літературою автор багатогранної книги високо підносить планку, рішуче позбавляючи права на провінційність і графоманство, які заперечуються всіма фібрами душі. Чи не найкраще ця домінуюча ідея викристалізовується у розділі “Подробиці до історії Шереха (Шевельова)”, в якому і наголошується, і розвивається мотто великого вченого: “Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована.” Міркуючи про минуле – сучасне – майбутнє української літератури, про її по-спражньому активне входження у світовий контекст, Михайло Слабошпицький осучаснює цю генеральну ідею, знаходячи актуальні резони на заперечення висміяної неокласиком Максимом Рильським думки, висловленої у рядках присвяти Аркадієві Любченку: “Хоч номінально ми в Європі, / В найкращій із її країн, / Але фактично – в Конотопі, / Що мучить нас, як сучий син!”(Слабошпицький 2017, 205).
Підсумовуючи, цілком можна пристати на думку Валентини Соболь, яка присвятила чимало праць циклу автобіографічних творів Валерія Шевчука, – висловлену нею ідею, що такого типу твори є “багатофункціональною лабораторією, в якій при високій творчій температурі тривають досліди над собою, часом і світом” (Соболь 2010, 157). І прикладів таких високотемпературних дослідів над собою, часом і світом – не підрахувати, бо вони і кількісно, і якісно численні на сторінках “Протирання дзеркала”.
Тим часом книга Михайла Слабошпицького органічно вписується у різноманітні контексти як тематологічно-змістові, так і естетичні, являючи собою взірець вдумливого і багатогранного усвідомлення свого і чужого Я, розуміння процесів долання труднощів і вивищення особистості над собою заради великої мети. У цьому проявляється телеологічність (Іванишин 2007, 87) твору як взірця доцільності, інтенціональної цілеспрямованості і кінцевої мети твору – відкрити те, чого не прочитаєш в історії літератури, і дати якомога повніше уявлення про час і про людей, їхні звершення і діалектику почуттів, їхнє розуміння безмежності і краси світу.
Іванишин, В. (2007). Тезаурус до курсу “Теорія літератури”. Відродження. Дрогобич.
Лотман, Ю. (1970). Структура художественного текста. Искусство. Москва.
Саєнко, В. (2016). Українська література ХХ ст.: діапазони творчих голосів і мистецьких відкриттів. Піраміда. Львів.
Слабошпицький, М. (2017). Протирання дзеркала. Те, чого ви не прочитаєте в історії літератури: спогади. Ярославів Вал. Київ.
Соболь, В. (2010). Автобіографічна епопея Валерія Шевчука в європейському контексті. Волинь-Житомирщина. Історико-філологічний збірник з регіональних проблем. 20 (49). Житомир.
Тамарченко, Н. (2001). Событие // Литературоведческие термины: Материалы к словарю. 2. Коломна.
Шевчук, В. (2003). Роззирнімося навколо й полюбімо цей світ: розмова з Валерієм Шевчуком [вела Л. Таран]. Кур’єр Кривбасу. 165. Кривий Ріг.
Шмид, В. (2003). Нарратология. Языки славянской культуры. Москва.