Про останні вірші
Володимира Затуливітра
Для дослідника,
котрий задався метою простежити за тим, як змінюється стилістика часу, нема
достовірнішого матеріалу, ніж поезія. Не кожна, звісно, – але в будь-яку епоху
є поет, котрий «ловить» цю динаміку, цей нерв тонше за інших, а відтак і текст
якого змінюється разом із часом, нерідко випереджаючи його. Ув останні
десятиліття ХХ сторіччя для мене таким поетом є Володимир Затуливітер. Іще 1973
року він дебютував збіркою із геть нетиповою, навіть викличною, як на ту пору,
назвою «Теорія крила» – і вже там започаткував принципово нову для нашої поезії
стилістику, котра невдовзі, у вісімдесяті, стала провідною. Це були дуже густі
тексти з граничною концентрацією метафор, максимально ускладнені – як образно,
так і стилістично. І це були дуже «вчасні» тексти – особливо на тлі ледь
підсолодженої «водички», якою здебільшого була на ту пору «офіційна» українська
поезія. Затуливітер настільки гостро з неї вирізнявся, що коли тепер узятися
перечитувати тогочасні тексти, мимоволі дійдеш висновку, ніби він із іншої
епохи…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«Поезія – це час.
Відрізок буття, необхідний для переживання в собі (і це передовсім!) того, що
називається життям. Переживання до досяжної для тебе глибини. А слово – совість
часу», – так, зрештою, висловився сам поет в одному з інтерв’ю. У цих словах
дуже точно вловлено й ту метаморфозу, яку пережила Затуливітрова поетика тоді,
коли час змінився, – в дев’яності. На ту пору провідною була вже стилістика
крику – занадто сумнівна для того, аби такий мисливий поет міг сприймати її
всерйоз. І природно, що в цей час – в останнє десятиліття свого життя –
Затуливітер не знаходить для себе місця не лише в літературному, а й у
житейському бестіарії, дуже гостро, аж нестерпно переживаючи оце відчуття
«совісті часу». Тексти, писані ним протягом того десятиліття, тоді майже не
публікувалися, – проте до них дуже гостро достосовне визначення, висноване з
процитованих вище слів автора: «слово болить».
Власне кажучи, до
читача оце виболене слово прийшло вже по смерті автора: 2004 року у видавництві
«Факт» у серії «Зона Овідія» побачила світ укладена ще самим автором збірка
«Четвертий із триптиха»; а щойно 2009-го маємо, нарешті, й том «Чаша жертовна»
(К.: Видавничий центр «Бучак-ирій», ТОВ «Задруга»), котрий, за словами
упорядників, «уміщує всі вірші останнього десятиліття, що їх вдалося знайти в
рукописному архіві поета і про які з певністю можна сказати, що вони відмічені
авторською волею мати їх надрукованими».
Передмову до
другої з цих книжок Василь Герасим’юк назвав «Вірш аж так» – і пояснив: «це
тоді, коли поет втрачає все, крім мови; коли сам поет залишає собі тільки мову
– єдине, що не знецінилось; коли залишається тільки з мовою». Власне кажучи,
тут поет про поета сказав найголовніше – бо в цих Затуливітрових віршах і
справді вже немає ескапади метафор, уже немає тієї формальної густоти, яка
надавала раннім його текстам особливого чару й шарму, робила ті тексти
«впізнаваними з одного рядка». Тим не менше, це все той же Затуливітер, хоч і
набагато зболеніший, – і густота нікуди не ділася, вона присутня тут навіть
гостріше, ніж у ранніх збірках; щоправда, це вже інша густота. Принципово інша.
Радикально інша. Це густота болю, котра виникає довкруж наструненого нерву;
буквально фізична густота силового поля мови, котре виникає між словами тоді,
коли вони виражають свої найголовніші значення. Між парадоксами – метафорами –
теж виникають силові поля, які, відтак поєднуючись між собою, резонують (а
іноді – фонять); але тут маємо справу не з парадоксами, а з парадоксом
парадоксів – коли слово очищується від нашарувань мегасмислів, ніби скидає з
себе кожуха поетичності, й від цього випрозорюється настільки, що означає саме
себе – а отже, нарешті знову ОЗНАЧАЄ.
І тут уже не має
значення форма, тут уже не зважаєш на збитий, «задиханий» іноді ритм, на
випущений з-під контролю силабо-тоніки звук – бо тут слова резонують не одне з
одним, а зі світом, і вже світ «електризується» від них, огортаючи єдиним
силовим полем метаметафори весь вірш, а не просто якісь у ньому «окремі»
прозріння.
Направду, якщо
існує «звичайна» фізика – і квантова, то в таких випадках слід думати про те,
що явище виходить поза рамці «звичайної» поетики – треба нам «квантову» поетику
витворювати для більш адекватного осмислення таких текстів.
Власне кажучи,
найперша і найбільша спокуса, котра нападає на кожного, хто береться писати про
такі тексти, – цитувати їх до запаморочення. Я спробував кинутися в іншу
крайність і не цитувати взагалі – але наприкінці все ж мушу «здатися» і навести
бодай два рядки:
Здається, я
складаюся
лише з душі:
кістяк у квітні
станув,
наче сніговик.
Настільки точної
характеристики такої поетики – а заодно й часу, з котрим така поетика є суголосною
– я не зустрічав.
Що нам робити з
таким часом? Я не знаю. Але я волію читати Затуливітра, щоби відчувати себе
людиною.
Знаєте –
допомагає…