З антології “Хроніки окупації і спротиву. Перші місяці війни”. (В-во “Ліра-К”).
…Щойно «Тихий» зайшов у «свою» кімнату, душу відразу ж, нібито за чиєюсь чіткою, хоч і нечутною командою, огорнув спокій. Млосний… Всеохопний… На диво лагідний і жаданий. Чудасія, звісно, але цей продовгуватий пенал, розміром зо два на три з половиною метри, в який донедавна просто гидувався заходити, тепер якусь прямо-таки магічну дію справляв на нього. Важко також повірити, що всього-на-всього кілька сходових маршів, що вели на другий поверх, і лічений десяток метрів від поста, облаштованого на вході до колишньої заводської прохідної з високим критим ґанком, могли спричинити подібну метаморфозу. Але факт настільки доконаним був, що скромно в ряду звичайної буденщини тулився.
Неквапом, бо таки не було куди поспішати, поставив на місце, тобто в головах, автомат із прикріпленим ріжком, а поруч прилаштував «розгрузку» з трьома повними «магазинами» набоїв. Бронежилет останнім часом з принципу не одягав. Зрештою, він і каскою нехтував, хоча й мав через ту впертість деякі неприємності. Ні. То не була бравада. Давно вже із куценьких штанців удаваного молодецтва виріс він. Холодний розрахунок. І нічого більше.
«Без спорядження легше небес дістатися буде». Ось і весь підспідок його непоступливості. І таки дарма сумніватися в слушності цієї невеселої думки. Якщо триста тонн боєприпасів, що вони охороняли, здетонують, то каменя на камені від цього місця не залишиться…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Потім роззувся. Зняв верхній одяг і розклав-розвісив свою нехитру амуніцію у високих металевих шафах. Всього чотири їх було. По дві з кожного боку вхідних дверей. Судячи з усього, колись у цих «хоромах» містилася роздягальня заводської служби охорони. Користувався він лише тими двома шафами, що стояли в ногах його ложа. В одній зберігав взуття, а в другій одяг і засоби гігієни. Звідтоді як «Тихий» самотиною проживав у кімнаті цей порядок набув такої доконечної усталеності, що за жодних обставин не зазнавав ані найменших змін. Хай там як, а стабільність, навіть така примарна і непевна, надзвичайно багато важила для нього. Тому так неухильно дотримувався раз і назавжди заведеного порядку…
Покінчивши з усіма господарськими замороками, став до молитви, давно вже і безпомильно східний вектор у цих тісних стінах визначивши. Був час, коли він зовсім не мав осібного простору. Ні на мить не міг усамітнитися задля тихої розмови з Богом та Його вірним воїнством. Безпосередньо на постах, а то й зарившись з головою в спальник, себто лежачи, доводилося молитися. А тепер… Довгою вранішня молитва була. Адже все і всіх мав згадати, за все і за всіх Всевишнього заступництва попрохати, всьому й усім добра і миру побажати. Тож зайве дивуватися, що ні-ні та й власний біль до канонічних текстів сиротиною тулився. Частенько доводилося самого себе від багатослів’я застерігати. Бо напевне знав, що його чують, за віщось люблять і завше допомагають. Траплялися слушні нагоди в цьому переконатися. Недарма ж на самих початках війни йому, як і всякому маловірові, було явлено такі дивовижні горні знаки, що згорьованій душі не залишалося нічого іншого, як благоговійно завмерти в непомірному здивуванні. А надалі просто мовчати. Адже ті небесні послання були настільки очевидними, що їх зовсім неможливо пояснити якимись затертими словами. Хвала Господу, приголомшений розум не став топтатися своїми незграбними чоботиськами на тих надтонких матеріях, нишком перетворюючи їх на якийсь легкотравний харч замість справжньої духовної їжі. Зате серце – найперший і найчутливіший уловлювач нашіптувань небес – попри пригніченість однозначно сприйняло ті послання за доконані знаки Його милосердя і любові.
«Тихий» до найменших дрібниць пам’ятав усі обставини того з’явлення. Незважаючи на те, що все сталося абсолютно неочікувано, та просто зненацька, до краю ошелешивши єство. Жодна деталь не випала з голови…
Він був один у приміщенні. Мабуть, саме так можна обізвати звичайну цегляну автобусну зупинку, криту суцільною металевою плитою, без вікон і дверей, з дерев’яною лавою всередині, в якій місцевий люд облаштував якусь подобизну житлового помешкання для бійців, котрі несли добові чергування на блокпосту. Повністю відкритий фасад зупинки до половини заклали мішками з піском, а решту діри прикрили якоюсь цупкою мішковиною, міцно закріпивши її на даху. На широку лавку поклали матрац від старого дивана. Ще та ліжниця вийшла. Змайстрували невеличкий столик із поличкою для продуктів під сподом. Та найголовніше, із двохсотлітрової металевої бочки вигадали рятівну пічку, яка навіть у десятиградусні морози, що стояли в березні, давала можливість відхукатися-відігрітися після чергування. І не тільки. Адже й «у лісі», так усі бійці обзивали тимчасову дислокацію їхньої чатини, де «Тихий» проживав у технічному наметі, він страшенно мерз. Бо жодного опалення там не передбачалося. Що й казати, коли білим інеєм всередині намет покривався і ковдри в тих, хто їх мав, до стінок примерзали. Взагалі, така сирість у лісі була, що тижнями білизна просохнути не могла. Згодом бійці на свій страх і ризик встановили якусь мініатюрну «буржуйку» в наметі, але вона не бзділа і не гріла, як то мовиться.
Білий день був надворі, коли він прокинувся від сну. Всеньку ніч відбув на ногах і лише вдосвіта приліг відпочити. І тепер не поспішав з нагрітого кубла вилузуватися. Ліжма підкинув дровенят у грубку і мовчки спостерігав за вогнем. Надворі чулися голоси. Блокпост стояв на жвавому перехресті. Там завжди товкся місцевий і приїжджий люд. З початком війни чимало колишніх уродженців цього глухого села, полишивши небезпечні міста, шворно заселили хати, багато яких досі стояли пусткою.
Мимоволі прислухався до розмови. Чоловіки жваво обговорювали нічні польоти російської авіації. Та нечисть і справді неабияк знахабніла, поземним летом усі довколишні села щоночі лякаючи. Він і сам оце мав нагоду спостерігати пуски двох ракет із кацапського літака, які влучили у нафтобазу в Черняхові. Добре бачив, як ті смертоносні стріли неквапом, ніби знехочу, відірвалися від бомбардувальника і повільно попливли небом, залишаючи ледве помітний слід по собі. Поки не запрацювали маршеві двигуни і вони миттю не щезли зблеску… Лють, невимовна лють від власного безсилля душила його і вкотре вже зроджувала одну й ту ж злу думку: «Живим нікого в полон не братиму. Вся сволота загине при спробі втечі…» Кілька пілотів зі збитих рашистських літаків досі переховувалися в довколишніх лісах. А ще диверсійно-розвідувальна група, що проникла у тил із території Білорусі, поблизу орудувала. Орієнтування на тих зайд завжди перед очима були…
Вогонь заспокоював. Найкраща терапія – веселе потріскування дровенят у грубці. З дитинства виніс надзвичайно світлий спомин про втихомирливі відчуття, даровані полум’ям, на якому він полюбляв смажити грінки. Невгамовні, достоту живі, язики грайливо полизували скибки хліба, акуратно виставлені ним рядком у відчинених дверцятах грубки. І потрібно було добре пильнувати, щоб ті обиясники не занадто захоплювалися своєю новою забавкою та не звуглили, а лише до хрусткої шкуринки загнітили обидва боки запахущого хліба. Потім «Тихий», ну, тоді він іще Сергійком був, старанно натирав ту лакомину обчищеною цибулиною, щедро вмокнувши її в сіль, а насамкінець – здором. Ум-м-м, смакота… Господи, яка ж то була смакота!
…Здавалося, нібито хтось навмисне та ще й доволі безецно штовхнув його в груди, щоб він нагло випав (а таки!) зі свого спогадового астрала і підвів очі д’гори… О, леле! А це ж що таке?! У такий жар кинуло, наче надпотужний енергетичний потік наскрізь пронизав усеньке тіло, паралізувавши його. Та лише мить, дуже коротку мить тривало те своєрідне заціпенінння. Бо якась невидима сила тут же блискавично зірвала з місця, в струну витягнувши перед дивом дивним… Лик, пресвітлий лик Спасителя навдивовижу чітко відбився на грубій мішковині. Таке враження було, що якийсь невидимий кіномеханік увімкнув знадвору свій проєктор з одним єдиним кадром, майстерно сфокусувавши його на тому своєрідному екрані. Лик, пресвітлий лик Спасителя… Жодних галюцинацій, ніяких фантазій. Та й на свіжу голову все діялося. Абсолютна тверезість на блокпосту і в «лісі» панувала.
Те явлення настільки очевидним було, а тому й величним, що враз мурахи побігли спиною.
– За що мені така благодать, Господи? За що мені грішному?.. – знічено зашепотів, зовсім не відаючи, що має робити.
Але швидко опанував себе, дещо поспіхом, а все ж благоговійно, хоч знов-таки пошепки прочитавши отченаш, тоді вже точно відаючи, що нізащо не кине його Всевишній напризволяще…
Віддавши належне Богові, з превеликою насолодою у весь зріст витягнувся на своїх нарах, облаштованих на двох вкорочених піддонах. Матраца в нього не було – каримат, поверх – ковдра (уже тут, на сході, нею розжився) і теплий, розкішний спальник.
Стеля була така висока, що лежачи горілиць на своєму ложі, він усю її легко охоплював одним поглядом. Посередині стелі, в акурат на стику плит перекриття, кріпився довгий старомодний світильник на дві люмінісцентні лампи. Справжній раритет. Таких уже годі тепер десь побачити. Спочатку лише одна лампа горіла, а друга мертвотно біліла, не подаючи жодних ознак життя. Тому не міг довго читати. Страшенно очі стомлювалися від того тьмяного світла, що ледве добивалося до підлоги. Тим бідним оченятам і так неабияк діставалося від приладів нічного бачення, від яких вони вогнем пекли і постійно сльозилися. Жаль, що тільки перегодом здогадався принести невеличку драбину знадвору, попрохавши тодішнього співмешканця Андрія потримати її. А сам всього лиш трішечки провернув непрацюючу лампу. І яскраве світло залило кімнату. Якої мализни іноді для повного щастя вистачає!
Чи не єдиною розрадою тепер книжки йому слугували. І навіть страшно подумати було, що б робив, якби не бібліотека…
Абсолютно неочікувано те обретіння сталося. До війни у взводі охорони виключно контрактники несли службу. І базувалися вони в одному із прикордонних міст Луганщини. Коли кацапи почали його із землею рівняти, взвод зайняв територію колишнього заводу, де охороняв склади боєприпасів і ремонтну базу. У третій декаді березня цей підрозділ поповнили чотирнадцять мобілізованих бійців, серед яких і «Тихий» був. Восьмеро із них підселили до контрактників у велику кімнату, на вхідних дверях якої й досі висіла табличка з написом «Навчальний клас». Ті новосели відразу ж ревно взялися облаштовувати свої плацкарти. Бо нічого іншого, крім невеликого клаптика голої бетонної долівки в темному кутку, їм не світило. Усі контрактники мали ліжка. Дехто й на ветхому дивані розкошував. На щастя, «Тихий» (остаточне його перехрещення в довгій дорозі із Житомира на схід сталося – «тихий ти… дуже тихий… але в тихому болоті чорти водяться»), завчасно зорієнтувавшись в обстановці, встиг тоді зайняти окрему кімнатку. Всього дві таких, крім тієї конюшні та їдальні, на другому поверсі було. Не забувши й про Андрія на позивний «Механ» (понад рік механіком-водієм БМП в АТО він відбув). З тим розважливим чоловіком ще «в лісі» трохи ближче інших зійшовся. Сусідня, така само тісна клітка, дісталася… Словом, молоді й проворні у тій цюпі отаборилися. Очевидно, найпростішим виходом для новобранців було піддони постелити і на тому втихомиритись. А дзузьки! Деякі заповзяті хлопці відправились на пошуки підходящих матеріалів. І дуже швидко на третьому поверсі адмінкорпусу, до якого сиротливо тулилася їхня будівля, відшукали… бібліотеку з вибитими вікнами. Ні. Книжки нічутінько їх не цікавили. А ось добротні металеві стелажі якнайкраще для двоповерхових нар підійшли.
Немавідомо звідкіля на промисловому підприємстві могла взятися така багатюща книгозбірня. Це була ще одна справжня дивовижа. Пусте, що над бібліотекою зримо витав дух заплішеної радянщини, водилися там книжки не лише солов’їв соцреалізму, але й таїлися добротні академічні видання європейських класиків: Бальзака, Діккенса, Стефана Цвейга, наприклад.
Горою книжки на паркетній підлозі лежали. І «Тихий» інколи годинами у цілковитій тиші неквапом перебирав ті вкрай запилюжені безцінні запаси. Якось чудові «Спогади про Тараса Шевченка» вдалося йому в тих завалах відшукати.
«Ото вже шибеник! Ото вже пошкодерник! Шибайголова, справжній паливода… – усе дивувався із численних витівок маленького Тараса. – Це ж треба додуматися п’яного вчителя зв’язати і різками висікти. Відчайдух!.. Щось не пригадую, щоб нам у школі про подібні штуки майбутнього Кобзаря розповідали…»
Читання втихомирювало, повнило душу спокоєм, а серце втіхою. Велика втіха звечора знати, що вранці на тебе очікує гарна книжка – одна з найприємніших життєвих насолод. Ніяк не міг збагнути, чому переважна більшість бійців байдуже мимо такого багатства проходить.
Вікно… А втім, вікно можна й не згадувати. Хоча воно було. Велике. На всю ширину стіни. Але так ретельно наглухо забите цупким картоном, а поверх нього ще й запнуте старою байковою ковдрою, щоб від протягів й осколків скла вберегтися, що лише краями ледве пробивалися тоненькі промінчики світла знадвору. Крім того світломаскування на підвіконні стояв піддон, на ньому холодної пори розвішували сушити випрані шкарпетки і сяку-таку білизну. Старенький електричний обігрівач у головах прилаштували. Іншого опалення не передбачалося.
Під стіною навпроти лежали такі ж вкорочені порожні піддони. Тепер вони столом слугували «Тихому». Цілі стоси книжок там були, бронежилет із каскою сиротливо до стіни тулилися та ще деяка амуніція виднілася. І порожня тумбочка стояла під вікном, створюючи іллюзію домашнього затишку та сякого-такого комфорту.
На початках служби на цьому важливому об’єкті кімната мала три спальні місця. Крім «Тихого» й «Механа», стрільців другого відділення, мешкав тут ще й стрілець першого відді лення «Костиль» (нічого не вдієш, його прізвище Костилюк такий негречний позивний спричинило).
Ширини двох великих дерев’яних піддонів, які в два ряди лягли від стіни до стіни на бетонну долівку, не залишивши й найменшого проходу до вікна, якраз вистачало для того, щоб постелити на них три каримати. Складалося враження, що якийсь невідомий архітектор, проєктуючи це двоповерхове приміщення, котре з великим виступом притулилося до старого триповерхового адміністративного корпусу, прозірливо передбачив розміри тих двох кубашок із розмірами піддонів і кариматів. Разюче співпали вони у своїх параметрах.
Отже, першим здимів, а точніше, вилетів із кімнати «Костиль». То був повністю спитий чоловік років сорока, який, просохнувши трохи від алкоголю, завше звисока дивився на оточення. Бо мав у життєвому багажі два неймовірні здобутки. По-перше, колись за царя Гороха десь аж під Китаєм працював заготівельником якоїсь тваринної сировини (роги й копита? шкури? – немавідомо). І закордонні власники того бізнесу довіряли йому космічні суми – «сімдесят тисяч доларів». По-друге, якось він «був на підписці про невиїзд». Кількох цих надбань цілком вистачало для того, щоб відверто зневажати решту населення землі. «Дебіл» – чи не найуживаніше його слово на ту пору. Придбавши з першої зарплати сучасний айфон (досі він не мав жодного засобу зв’язку зі світом), «Костиль» повністю віддався інтернет-іграм і кіно, тому зовсім не мав часу на особисту гігієну. Утім, він і раніше не відав про існування води й мила. Та й змінної білизни в напівпорожньому мішку з-під цукру, який заміняв йому валізу, теж не спостерігалося.
Лише довга відсутність «Костиля» в кімнаті дозволяла трохи вільніше дихнути його співмешканцям. Хоча по собі цей тхір лишав такий сопух, що здавалося, ніби вже відбулася газова атака, якої так остерігалося командування, усіх без винятку бійців змусивши отримати костюми хімзахисту із протигазами.
Провітрити кімнату також ніяк не виходило. Вибиті вибуховою хвилею вікна в коридорі були наглухо закриті фанерою, а вцілілі після обстрілів всуціль обклеєні темною плівкою. Жодне з них не відчинялося. До того ж у тому довгому і напівтемному коридорі завжди стовпом стояв дим від цигарок. І «Тихий», який не знався з тютюном, просто задихався у своїй душогубці. Перекособочені двері світили великими щілинами. І їх час від часу зривало з петель. Іноді схоплювався він серед ночі і стрімголов летів надвір. Ледве відсапував, жадібно хапаючи холодне свіже повітря. Довго потім не міг заснути…
До нестерпного смороду ще й додавався страшенний галас у так званій їдальні. У тій чималій кімнаті зберігалися різноманітні харчі, якими щедро забезпечували бійців волонтери. Була електрична плитка, електрочайник, гори немитого посуду і купи сміття. Ніколи не вщухав там рейвах. Цілодобово юрмилися люди. Інколи пиячили. Голосно сперечалися або музику слухали, якщо писки один одному не товкли. У той гадючник «Тихий» майже ніколи не потикався, усе дивуючись, наскільки неохайною та безпардонною може бути нібито розумна порода. Він і взагалі майже ні з ким не спілкувався.
Таки не було спасу від оточення, від холоду, від смороду, від самого себе, зрештою. Приходив край. Не було більше сил «всіх отих» бачити. Будь-якої миті терпець міг урватися… Стоп! Але ж внизу, прямо під його конурою пустувала простора кімната, що мала окремий вхід знадвору. Він частенько з надією заглядав у вікна, щоб детальніше розгледіти внутрішнє убранство тієї зали, густо обставленої скляними вітринами. Схоже, колись там був магазин, що вроздріб торгував заводською продукцією.
«Хм… А чом би й ні…» – таки визріла врешті-решт думка до критичної позначки.
– Пане Арсене, – вилучивши зручний момент, звернувся до свого командира взводу, довгоногого, жердинкуватого старшого лейтенанта Федотюка. Той якраз був на чергуванні, смачно димів цигаркою та заповзято «мочив» якусь військову техніку в Інтернет-мережі. – Як ви дивитеся на те, щоб я перебрався у цю порожню кімнату, – кивнув головою на стіну, за якою були ті апартаменти.
– А що, у вас там якісь проблеми? – з неохотою відірвавшись від монітора, подивовано зиркнув офіцер на «Тихого».
– Та дихати нічим. Я ж не курю… – зайве було нагадувати про постійну варвітню під боком, Арсен і сам добре все чув. – Міг би й безпосередньо до комбата звернутися. З п’ятнадцятого року Василя Андрійовича знаю. Але не хочу через голову стрибати. – Знайшов за потрібне наголосити на цьому важливому пункті.
І таки злукавив. Бо нізащо не звернувся б до комбата. Хоча дійсно був із ним знайомий. Прибувши колись на ротацію зі сходу, потрапив до нього у підрозділ, тому що їхній взвод зв’язку розформували. Комбат тоді ротою командував. Але вже тут привітався якось із «Дністром», саме такий позивний тепер Василь Андрійович мав, і той не муркнув у відповідь. Та навіть не глянув у його бік. На тому їхнє давнє знайомство й скінчилося.
– Не слід, – замахав взводний руками, ледве облишивши гру. – Не слід цього робити. Я сам… – на мить задумався. – У мене й ключ від тієї кімнати є… Обов’язково щось придумаємо. А до комбата не треба. Я сам…
– Гаразд.
«Тихий» настільки збадьорився тим запевненням, що незагайно подумки облаштував нове житло, не забувши самотужки щілко запнути ковдрами усі три вцілілі металопластикові вікна у своїх уявних покоях…
Однак недовго дурень думкою радів. Того ж дня Арсен «відморозився», заявивши, що ніяк не можна в тій кімнаті поселитися.
– Там матеріальні цінності зберігаються. Власники попередили нас, коли ми цю територію займали.
– Та які там скарби можуть бути?! Порожні вітрини… Запевняю, що й пальцем нічого не чіпну, – збитий з пантелику відвертою бриднею, до очевидного глупства «Тихий» вдався.
– Ні-ні. Опечатано все, – твердо стояв на своєму взводний.
На тих дверях замкова шпара й справді якимось папірцем була заклеєна.
– І комбат буде проти. Не любить він… Але я можу домовитися, щоб ви переселилися до хлопців із бронетанкової роти.
– Дякую. Не варто завдавати собі зайвого клопоту…
«Чудова пропозиція: зі срача у хлів перебратися».
Якось він, задумавшись, переплутав поверх і замість бібліотеки випадково в ту стайню потрапив, у якій близько сорока ліжок стояло…
«Турботливий командир, що й казати. Моя вдячність не має меж, дорогенький. – Злі живчики не забарилися. – Досі, видно, не забув ті контри».
– Пропоную перенести перший пост, – якомога спокійніше намагався говорити «Тихий». Хоча й не дуже йому це вдалося. Голос зрадливо завібрував, видаючи хвилювання.
– Не зрозумів, – звисока глянув взводний на нього.
– Знову починаєш?.. – в унісон взводному підгавкнув командир відділення старший сержант «Попіл».
На ранковому розводі він завжди стояв пліч-о-пліч з «Тихим», бо заступав на другий пост.
– З тактичної точки зору невдало пост влаштовано, – навіть не глянув «Тихий» на командира свого відділення, пильно, проте, дивлячись Арсенові в очі.
– Тобто… – таки за живе зачепив офіцера, бо той раптом припинив свою звичну дефіляду перед присмирілим строєм.
«Попіл» демонстративно голосно зітхнув.
– По-перше, ви не даєте нам жодного шансу вціліти у випадку обстрілу. Там навіть якщо боєприпаси не здетонують, а просто дах обвалиться і гепнешся майже з десятиметрової висоти на бетонну долівку, то й кусків не зберуть. – «Тихий» повністю опанував себе і тепер дуже чітко артикулював кожен звук. – По-друге, неможливо вести прицільний вогонь із кулемета з тієї верхотури. По-третє…
– Угу… По-четверте і по-п’яте, – роздратовано перебив його взводний. – Я так не думаю. Все. Ніхто нічого міняти не буде. Вище командування дало «добро» і на цьому крапка. Нудного чергування вам…
«Аякже. Влаштував пост на самісінькому даху складу боєприпасів і радіє. А про шляхи відходу ти подумав? Мудрагель… Але що з нього візьмеш, коли й комбат смертниками нас обзиває…» Покипів трохи «Тихий», конверзуючи сам із собою дорогою на перший пост. На тому й втихомирився.
…І молоток був, і матеріал для ущільнення дверей знайшовся. Колись «Тихий», облаштовуючи один із постів (всього їх було чотири на цьому об’єкті), відніс туди старе рядно, щоб рятувати спину від пронизливих вітрів. Тепер відбайтував від нього кілька довгих вузьких смуг. Але із цвяхами була велика проблема. Довго вишукував їх, ретельно обнишпорюючи усю територію. Витягував зі старих ящиків, із піддонів. Старанно рівняв ті покручі поки набрав потрібну кількість. А потім довго грюкав молотком, ладнаючи ущільнення до одвірків. Навіть довелося метнутися в сусідній корпус. Там в одній із розбитих кімнат неподалік бібліотеки помітив кілька тоненьких штаб. Використав і їх для надійності…
Самотужки все майстрував. Сусідам не просто байдуже було до усіх тих маніпуляцій – вони з деякою осторогою поглядали на свого дивакуватого співмешканця. Адже, годинами просиджуючи у прокуреній їдальні, зовсім не вловлювали тієї димової мізерії у власній кімнаті, котра справжню ядуху викликала в нього.
Залізобетонна аксіома: зневага – палиця на два кінці.
У дивацький спосіб змилостивилась доля над «Тихим». Хтось із друзяків підпоїв «Костиля» і він, попри важке сп’яніння, відразу ж пригадав безтурботне довоєнне існування, в якому не було місця непотрібним засторогам. Прямо у своїй барлозі обісцявся. Ледве дочекався «Тихий» ранку, мало не вчадівши від нових ароматів, щоб мовчки вказати тому енурезникові на двері. Хоча далеко він не втік. У таку ж темну комірчину за стіною зо всіма манатками вибрався. Там якраз одна плацкарта на підлозі звільнилася. Але триб життя «Тихого» кардинально змінився звідтоді. Передовсім він відшукав ножівку й акуратно обрізав свої два піддони, підігнавши їх на ширину каримата. Не гаючись, так же само вкоротив і «Механ» свої піддони. Обидва проявили неабиякий сприт, остерігаючись, щоб якогось нового скунса не підселили до них. Тепер у їхньому купе був вільний прохід до вікна. І зовсім не було місця для третього пасажира.
У середині травня й «Механ» разом з усіма бійцями взводу покинув другий поверх, залишивши «Тихого» одного в кімнаті.
Розвідка донесла, що ось-ось по їхньому об’єкту рашисти мають нанести ракетний удар. Місцева негідь не дрімала. Постійно точні координати дислокації військових частин оркам «зливала». Дуже великі втрати понесли сусідні підрозділи від ракетних обстрілів. А тут триста тонн боєприпасів під боком!
Майже весь ремонтно-відновлювальний батальйон, котрий досі займав другий поверх адмінбудівлі, авральним порядком залишив об’єкт. Не пасла задніх й обслуга складів. Довго ще перед очима «Тихого» стояла картина тієї гарячкової втечі, коли вся техніка, яка могла рухатись, на повному газу покидала небезпечну територію. Найбільше здивувало його тоді, що так званий автобус – старенький ГАЗ-53 з металевою будою – нібито закріплений за їхнім взводом на випадок термінової евакуації, чи не першим шворно дунув у напрямку нової дислокації батальйону в одне із прилеглих сіл.
Весь взвод, за винятком «Тихого», залишив будівлю, оселившись хто де: під широким металевим навісом надворі, під розлогими ялинками, а то й у найближчому рівчаку. Щоправда, командир взводу зі своїм заступником, також старшим лейтенантом, залишились у своєму старому помешканні на першому поверсі. Проникнути до тих покоїв можна було тільки через невелику засклену зо всіх боків кімнатку, біля якої стояв автоматичний турнікет. Він і досі застережливо мигав зеленими вогниками. Тепер у тому акваріумі облаштували своєрідний командний пункт. Оскільки весь периметр заводу перебував під наглядом камер спостереження, то командири теж несли почергові наряди, відстежуючи на моніторі загальну обстановку. А також щопівгодини приймали доповіді із чотирьох стаціонарних постів. До тієї тривоги такі ж наряди з офіцерами ніс і головний сержант взводу «Базука», який, за його словами, обійшов усі фронти на сході. Та ледве запахло смаженим, як той бравий вояк миттєво накивав п’ятами звідсіля.
Звідтоді в «Тихого» настали щасливі дні. Він просто раював наодинці із собою…
Самота… Ще те надбання. Її заслужити треба. Недарма ж таким смачним, ємким словом визначається вона. Колись в од ного місцевого літератора «Тихий» надибав словечко «одинокість». І воно не согірше брудного матюка різануло його слух. Усе дивувався: є таке гарне слово – са-мо-та, і раптом якась нестравна, неоковирна одинокість. Тьфу на неї.
Незважаючи на те, що майже всеньку ніч простояв на посту, спати зараз категорично заборонив собі. Потрібно було ще на сніданок свого напарника поміняти.
Думки не забарилися. Вільно їм, непозбутнім і надмір болючим, у голову було лізти…
«…Де ж ті притомні люди, котрі масово, а головне, добровільно у військкомати прийшли, щоб стати на захист України? Таке піднесення на початку війни у військах панувало! Чому знову стільки людського непотребу на фронтах вигулькнуло? Який ворог тих «героїв» у зону бойових дій направив?..»
Спливли у пам’яті нещодавно випадково почуті слова командира роти, який вибрався з передової глянути, як його «орли» понівечений ними ж бронетранспортер допомагають ремонтувати: «На одного нормального у мене три дебіли припадає». А його візаві, офіцер із сусіднього батальйону, з усмішкою зауважив, що в нього набагато краща ситуація – п’ятдесят на п’ятдесят (якщо бути точним, то «фіфті-фіфті» той сказав. Але що це міняє?).
Утім, «Тихий» і сам добре бачив наслідки діянь тих «воїв». Адже, крім складів боєприпасів, на тій же заводській території була ще ремонтна база, де військові спеціалісти доводили до пуття бронетанкову й автомобільну техніку та різноманітне озброєння. Так, на новенькій чеській «Татрі», на якій було встановлено систему залпового вогню «Град», покидьок, котрий не бажав воювати, без найменшого вагання вивів з ладу лінію управління вогнем, по-живому вирвавши жмут проводів із гнізда. На двох «Уралах», переданих Польщею, й оснащених все тими ж «Градами», після того, як їх пригнали на фронт, мокрим рядном накрилися мости. «Спеціалісти» елементарно не залили в них оливу. Із двигунів, щойно отриманої надсучасної американської техніки, рідна наволоч просто-напросто позливала мастило, щоб надійно заклинити їх. Взагалі, безліч техні ки й озброєння, якщо не зумисне гробилося, то від дикунської експлуатації потерпало. А ще подейкували на базі, що велика частка вояків, навчених за кордоном вправлятися з новітніми системами, коли довелося вести вогонь на ураження, запила «по-чорному», жодного прицільного пострілу не здійснивши. А якийсь командний стратег нічого кращого не придумав, як сучасну західну артилерію, котра мала дальність стрільби понад сімдесят кілометрів, підтягнути на два десятки кілометрів до фронту. Після перших же пострілів орки накрили їх своїм вогнем у відповідь.
Та й «шаровиків» із «косарями» армія набереться…
Неспокійно засовався на своєму твердому ложі. Вкотре здалося, що досі не переживав такого провального стану…
«Чому ж так жалію усіх їх? – раптом збився з високої гнітючої ноти. – Прикрити кожного хочеться…»
Перед очима зримо постала картина крайньої тривоги. Тоді взвод у повному складі, крім тих, хто стояв на постах, звісно, у бойовій готовності причаївся в холі та на сходовому хідці. (Під час обстрілів охорона не повинна була дбати про власну шкуру, а мала завдання контролювати прилеглу територію, щоб у разі потреби відбити можливий ворожий наступ). Принишкли всі бійці, насторожено вслухаючись у кожен звук. І такими беззахисними, вразливими і рідними видались вони «Тихому», що аж серце зайшлося. Таки не очікував подібних рефлексій від самого себе…
З доброго дива пригадалося містечко П’ятихатки, яке минали дорогою на схід. Коли пригальмували на перехресті, до машини підійшла згорблена бабуся і протягнула хлопцям пів пачки печива. Більше в неї нічого не було…
Сльози на очах виступили.
…Щойно мав братися за свої усталені вранішні вправи, коли так гупнуло, що шибки у вікнах затряслися і сигналізація в автівках завила.
«Далеченько…» – мимовільно відмітив про себе (пізніше стало відомо, що військовий аеродром в Озерному ракетного удару зазнав).
Моментально світло у квартирах люди повмикали. Здавалося, весь район прокинувся. І дружина зі сльозами не забарилася.
Знову гупнуло. Найменших сумнівів уже не було – розпочалася війна.
За звичкою поплуганився у свою контору.
– Усі мають бути вдома, організація поки що не працюватиме, – повідомив штатний охоронець.
А потім пролунав дзвінок і приємний жіночий голос звістив: «Нагадуємо, що ви перебуваєте в оперативному резерві, тож маєте з’явитися в частину».
– Коли? – перепитав.
– Чим швидше, тим краще.
– Гаразд…
– Що, підеш? – з осторогою глянула на Сергія дружина.
– Обов’язково!
Озерне знову обстріляли. Палали цистерни з пальним. Потрібно було терміново виводити техніку із боксів…
Першу воєнну ніч провів у лісі неподалік військового полігону. Спав на матраці, але бодай якоїсь рядюги або куска брезенту, щоб вкритися, не було. Страшенно замерз. Та яке там замерз – правдиво задубів! Під ранок ноги вкутував рушником і спортивними штанами, які прихопив із собою…
Наступного дня заявився у штаб. І таки некепсько міг влаштуватися у війську. Тим же зв’язківцем, наприклад. Але не захотів. Вистачило одного зневажливого погляду, кинутого жирним пацюком із того підрозділу в його бік, щоб категорично відмовитись від майбутньої синекури. Відбувалося все біля столу в широкому холі школи, де тимчасово містився штаб частини. Його документи розглядав штатний кадровик невідомого звання. Довідавшись, що саме зв’язківцем Сергій відбув дві ротації на сході у 2014-2015 роках, він безцеремонно пригальмував якогось лантуха, котрий якраз волікся мимо.
– Ось готовий кадр для тебе. Вам же потрібні спеціалісти з досвідом, – скосував очима на новобранця.
– Я не піду до них, – рішуче поламав Сергій усі штабні наміри, вчасно нівелювавши можливе приниження від тієї шушвалі.
– Ну, тоді – стрільцем в охорону, – таки з розумінням поставився кадровик до категоричної відмови, бо й сам встиг перехопити вкрай незичливий позирк того «командьора».
– Охоче, – дещо заголосно мовив Сергій на те.
…На початках зими 2014 року він замало не викинув з кунга прапорщика, який зі своєю командою прибув до Маріупольського аеропорту для заміни їхнього екіпажу спеціальної машини зв’язку. В деяких принципових поглядах на війну вони не зійшлися. Тепер той «миротворець» знову біля зв’язківців терся. Та й колишнього свого командира взводу в тій хитрозадій команді встиг помітити. Вся колишня мудачня біля теплих місць шатирилася…
«Правильно зробив, що не залишився там». Твердо став на думці.
…Ні. Не виходило бездумно відлежатися в очікуванні сніданку. З часу евакуації основних сил разом із кухнею їжу доправляли сюди в термосах і завжди з великим запізненням.
«Тихий» поволі звівся на рівні. Спочатку пройшовся кімнатою, а потім вибрався у довгий коридор, відчинивши навстіж двері, щоб вранішнє прохолодне повітря трохи освіжило кімнату. Залишившись самотиною на другому поверсі, він, незважаючи на холод, розгерметизував усі вікна в коридорі. Але в своїй кімнаті не чіпнув запинала, щоб спокійно темної пори можна було світло вмикати.
Надовго закляк біля відчиненого вікна. В якомусь метрі під рамами виднівся широкий металевий дах, що тягнувся від глухої цегляної стіни адмінкорпусу до критого ґанку прохідної. Під тим накриттям тепер спала більша частина бійців взводу, а колись робочий люд ставив там свої велосипеди. За тим навісом росли високі стрункі ялинки, на одній з яких облаштувала своє гніздо сім’я галасливих сорок. Що то за вередливі птахи! З досвітка до смеркання ні самі вони не знали спокою, ні іншим його не давали. Чи осмілілий заєць, чи приблудний пес, або й зальотна ворона – все слугувало сорокам приводом для гармидеру. Та навіть на гадюк, а тими плазунами кишіло все довкруги, сміливо нападали білобокі непосиди. Ось і тепер вони з невідомої причини здійняли несосвітенний скрекіт. «Тихий» не міг розгледіти з вікна, що ж так розжохкало сорок…
«З такими надійними охоронцями жодну вражину не проґавиш», – майнула лінива думка.
Якось несміливо, ніби крадькома закрапотів дощ. «Тихий» любив негоду. Особливо затяжну осінню мжу. Холодну і непривітну. Щоправда, обов’язковим додатком до тієї чвирі була грубка. І щоб сухі дровенята весело потріскували в ній… І бажаний гість. І наперсток калганівки. І партія в шахи… Ет. Але все те мало якесь значення лише після довгої безцільної блуканини сірими полями…
Давні вподобання, дивні вподобання.
А тепер блискало й гриміло. Несамовито шугав вітер. Заповідалося на справжню зливу.
До літа справа йшла.