31 березня 2022 рік. Ніч. Лягаю спати. Раптом тишу ночі прорізує звук повідомлення в Телеграмі. Одне, друге, третє. Відкриваю волонтерський чат “VPERTI” і всі пишуть про Олексія. Волонтера Олексія Антонова. Не йму віри. Бо як із Олексієм може щось статись? Ми познайомились з ним у волонтерському штабі на Подолі. Харизматичний чоловік, упевнений у собі, із командирським голосом, безстрашний і сміливий. Ще в ті перші дні війни, запеклі понеділки й вівторки, бомбардовані середи й четверги, обпалені п’ятниці, суботи, неділі Олексій був першим. Тоді кликав волонтерів їхати у окуповані Гостомель та Ірпінь, Пушу-Водицю та Бучу рятувати людей. Ще рано-вранці прокидався і на своєму старому Мерседесі розвозив їжу по блок-постах і лікарнях. Щоб люди були ситі й військові не потерпали від недоїдання.
Пам’ятаю нашу шалену команду “Впертих”: я, Олексій, наша провідниця крізь блок-пости, Анжеліка, Олена. Шалену, бо на початку березня, навантаживши старенький Мерседес, який мав понад 800 тисяч пробігу, ми попхикали не куди-небудь, а в самий центр Києва на Хрещатик. Він охоронявся дуже потужно. Блок-пост на блок-пості. А ми везли пиріжки нашим хлопцям. Наша провідниця плутала паролі на блок-постах, тероборона пильно вдивлялась у волонтерські аусвайси. Олексій стримано й виважено зміряв поглядом головного, й беземоційно сказав: “Командир! Пропусти!”. Олексій володів цим даром переконання. Це і не дивно. Бо був підприємцем, мав власний автопарк, і часто спілкувався з людьми. Які були щасливі обличчя голодних солдат, коли ящики з провіантом, смачні й гаряченькі пиріжечки в пластикових бочках заповнювали їхні укриття й згодом шлунки від удячного українського народу. За оборону українських душ, осель від окупантів. Українські воїни нам щиро подякували й дружно попрощалися бандерівським привітанням-посланням: “Слава Україні!”. А ми виглянули з кабіни авта й вигукнули: “Героям Слава!”.
Ще й досі не вірю. Сиджу в тісній, але дуже зручній кімнатці Дому молитви під Тернополем. Сну вже нема. Гортаю стрічку новин. Надибав інформацію про розстріляну колону волонтерів. Серце стислося. Але промінчик надії ще якось ворушився. Ще жевріло всередині сподівання, що це мені сниться. І це, мабуть, кошмар. Кошмар, який почався на українській землі 24 лютого й не припиняється й по сьогоднішній день. Ні, все ж не сплю.
Ще згадався київський вокзал. Покликали мене ще зранку. Розвантажувати допомогу на Центральному залізничному вокзалі. Ніколи машиною не заїжджав-переїжджав рейки колій. Але Олексій, цей майстер водіння, зробив це так раптово й незвично, начебто не колії були перед нами, а асфальтівка. Вже потім побратим зізнався якось у розмові, що є автолюбителем. Брав участь у заїздах із перешкодами й готувався цього року взяти участь у автозмаганнях. З нами була Анжеліка. Вперта Анжеліка. Котра побачила, що самому мені не справитись із вагонами допомоги, тож покликала гурт хлопців, який стовбичив на пероні першої колії біля нашого поїзда. Подумалося, якими чарами володіє ця яскрава особистість, яку харизму має, щоб організувати волонтерський пункт та ще й одним махом зорганізувати парубків для благородної справи. Зараз я дивлюсь на цю цю фотографію з Олексієм у салатовій курточці, Анжелікою з розпущеними косами і піддатливими парубками, чиї добрі серця тоді відгукнулись і допомогли нам із розвантаженням гуманітарної допомоги. Кожен з хлопців отримав по пляшці води і нашу подяку. Коли дивлюсь на цю фотографію, то очі мимоволі зволожуються.
А далі я вже не стримував сліз. У Фейсбуці прочитав повідомлення від Віталія Шабуніна, з яким волонтерив у Центрі 100 відсотків життя.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
“Вчора під Черніговом, виконуючи бойове завдання з порятунку цивільних, загинув мій товариш – боєць тероборони Богдан Стефанишин.
Ще один боєць нашої роти – Юра Луньов – отримав поранення.
Там же загинув неймовірно світлий Алексей Антонов, логістичний бізнес якого під час війни врятував життя сотень українців. У найнебезпечніші поїздки за кермо він завжди сідав сам.
Разом з ними загинула прекрасна дівчина.
Великою честю було служити з Богданом і працювати з Олексієм. Друзі, побачимося в кращому світі.
«Я життя вічне даю їм, і вони не загинуть повік, і ніхто їх не вихопить із Моєї руки» (Ів. 10, 28)”.
І ти, Богдане, відійшов?! Не віриться. Тепер наші виїзди на допомогу людям залишаться в світлих споминах. З теплотою згадуватиму вмілого й доброго водія, тероборонівця Богдана Стефанишина. Земля тобі пухом, брате.
Увімкнув тишком настільну лампу. Відкрив свій нотатник. Почав складати вірш, сторінки якого просочились моїми слізьми:
Олексію Антонову
загиблому під Черніговом волонтеру присвячується
Брате!
маєш крила
лети
у божественну
дальню
вись
може
там
зустрінемось
колись
а
тепер
сльози
сум
біль
молитва
за
спокій
душі
твоїй…
Закрив нотатник і врешті заснув о п’ятій ранку. А через деякий час ці рядки опублікували в поетичній антології “Поезія без укриття”. Тож пам’ять про Олексія гніздитиметься на сторінках книжки, поряд із поезіями ще 69 українських авторів, які написали про перші місяці війни 2022 року. А його подвиг в ім’я спасіння людей та в ім’я України вічно житиме в моєму серці.
З антології “Хроніки окупації і спротиву. Перші місяці війни”.
(В-во “Ліра-К”).