“Українська літературна газета”, ч. 24 (342), 9 грудня 2022
В одному із моральних листів до свого молодого друга Луцілія римський філософ-стоїк Луцій Анней Сенека роздумує над тим, що в людині є те, «чого не можна ні відібрати, ані дати, що притаманне самій людині». І відповідає: «Її дух, а в ньому – досконалий розум» .
Сенека вважав розум «часткою божественного подиху, що проникла в людське тіло». Цієї ж думки дотримувався й Ціцерон, вважаючи жагу насолод небезпечною і згубною для людини, оскільки чуттєва насолода може загасити світло розуму: «Розум, натомість, є найпрекраснішим даром і даний нам благословенням через якогось бога чи природу». А якщо природа розуму – божественного походження, то в глибинах людського єства може поселитися й піднесений, благородний, величний дух.
Виплекати здоровий, упорядкований, поміркований, піднесений, повний творчої сили дух можна лише завдяки великій роботі душі, доведенню її до ладу, наповненню і осяянню її «духом істини» (Г. Сковорода). Отож, свій дух слід наставляти, виховувати, вдосконалювати невсипущою діяльністю, – стверджує мудрий наставник Сенека.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Гадаю, перекладач із латини «Моральних листів до Луцілія» Андрій Содомора ці морально-етичні настанови Сенеки сприйняв і завдяки ним виповнив благородною доцільністю своє життя. Бо слідом за Сенекою і Ціцероном вважав головним те, наскільки людина зросла духом, тобто чи спрямовує повсякчасно вона свій крок «до мудрості, до її найспокійніших і водночас найповноводніших джерел!»
Озираючи неохопне подвижництво Андрія Содомори на перекладацькій і суто літературно-художній ниві, мимоволі зринає в пам’яті здогад: митець усю свою творчу діяльність підпорядкував передусім плеканню свого духу, моральному самовдосконаленню та самопізнанню, удосконаленню розуму. Заради чого? Не тільки з метою самовдосконалення і набуття внутрішньої свободи, доброчесності, яка буде несхитною, оскільки піднесена духом. А передусім заради того, щоб закликати, спонукати свого читача до серйозного читання і самоосвіти, до морального, духовного самовдосконалення, стимулювати в людині потяг до знань і науки.
Андрій Содомора волів, мовлячи словами Мішеля Монтеня, «радше виробляти душу, ніж умебльовувати її», заглиблюючись у давні віки спраглим на пізнання вічних істин розумом заради прилучення української людини до найвищих духовних цінностей. Перекладач Менандра («Відлюдник»), Арістофана («Комедії»), Горація («Твори»), Овідія («Метаморфози», «Любовні елегії», «Мистецтво кохання», «Скорботні елегії», «Ліки від кохання»), Лукреція («Про природу речей»), Софокла («Трагедії»), Есхіла, Евріпіда, Сенеки («Моральні листи до Луцілія», «Діалоги»), Боеція («Розрада від філософії»), Марка Аврелія («Наодинці з собою»), Плінія Молодшого («Вибрані листи»), Гесіода («Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла»), Архілоха («Хліб на списі»), М. Гусовського («Пісня про зубра»), Г. Гофмана («Петер-Нечесаха»), Катона («Дистихи». Римська елегія»), Вергілія («Буколіки. Героїки. Малі поеми») творить духовний зв’язок поколінь, зближує душі тих, хто у давні віки озирав життя з погляду вічності, із душами своїх сучасників та майбутніх поколінь.
Митець жив і творив, живе і творить майже за покликанням свого улюбленого Сенеки-філософа: «Живи для інших, якщо для себе хочеш жити». Осягаючи золоті духовні вершини античної і римської епох, Андрій Содомора щедро живить літературно-мистецькими і філософськими зразками українську естетичну думку, збагачує настановами давніх мислителів морально-етичного характеру. Пропонуючи читачеві не лише свої переклади поетичних, драматичних, філософських творів грецьких та римських поетів і мислителів, подає й власні студії над поетичними текстами та їх інтерпретаціями, особисті враження від поетичної мови тих авторів, поезії яких він читав і перекладав. Та Андрій Содомора не просто перекладав, а й в процесі проникнення в поетичну канву іншомовного слова та пошуків щонайтонших відтінків звукового і смислового відповідника рідного слова творив глибокі естетичні коментарі. Як він наголошує у передньому слові до своїх «Студій одного вірша», передусім прагнув вияснити і обґрунтувати, можливо чи неможливо перенести «живе, мовлене слово (viva vox)» на україномовний ґрунт, чи заживе це слово у новому поетичному просторі.
Особлива творча пристрасть Андрія Содомори – це вслухання в слово, прагнення почути і передати рідним словом звуковий образ далекого слова, побачити, як він сам це стверджує в книзі «Наодинці зі словом», світ через слух, світ, що в слові, за словом, відчути його ритмічний, мелодійний подих.
Перекладача і літературознавця Содомору цікавить не лише те, про що писали Гомер, Вергілій, Катон, Овідій, Гесіод, Теогнід, Архілох чи той же Горацій, дослідженню лірики якого він присвятив дванадцять окремих студій, але і як писали, і як перекладали їхню поезію. По суті, Андрій Содомора своїми аналізами окремих поетичних творів як античних, так і наближених до своєї доби поетів (Й.В. Ґете, Поль Верлен, Г. Лорка, Т. Шевченко, М. Лермонтов, І. Франко, М. Зеров, М. Рильський) демонструє філігранну техніку студіювання одного вірша заради виявлення своєрідності поетики чи не кожного із перекладених ним авторів.
Перед тим, як розпочати переклад величавим гекзаметром «золотої легенди античності» – «Метаморфоз» останнього з великих поетів «золотої доби» римської літератури Публія Овідія Назона, Андрій Содомора опрацював передусім усі переклади з «Метаморфоз», здійснені в Україні, всі інтерпретації окремих частин цієї поеми українською мовою. Переконався, що образна система цього величезного за розміром і величавого за музично-вокальним, завдяки інтонаційно-ритмічним можливостями гекзаметру, звучанням вимагає від перекладача особливої праці над словом і ритмом, а саме, пошуків максимально адекватної мовностилістичної тональності для кожного представленого в поемі жанру і досягнення гармонійної композиційної єдності усіх двохсот п’ятдесяти легенд і переказів, які утворюють панорамну картину відображення поетичного образу еволюції світу від його початків до часів правління імператора Октавіана Августа. Безперечно, переклад «Метаморфоз» – це неосяжний творчий подвиг, здійснений талановитим поетом-перекладачем, мислителем, задивленим у зоряне небо світової цивілізації.
Перекладацька і літературознавча праця Андрія Содомори (майже кожне видання-переклад із старогрецької і латинської мов супроводжується ґрунтовною передмовою, коментарями і примітками перекладача) покликана збагатити наші душі почерпнутою з багатьох віків мудрістю, нею возвеличити наш дух, бо саме дух, за Сенекою, «робить нас благородними».
Усе творче подвижництво прозаїка, поета, перекладача, літературознавця, професора кафедри класичної філології Львівського національного університету імені Івана Франка Андрій Содомора – автора 40 книг перекладів із грецької, латинської і німецької мов, 26 книжок оригінальної прози, поезії та есеїстики та понад 500 літературно-критичних і наукових публікацій, спрямоване на заохочення української людини до пізнання себе, а отже на просвітлення свого розуму, на одухотворення душі, на духовне самозвеличення та на набуття внутрішньої свободи, бо, як стверджував Григорій Сковорода, «духовна ж людина вільна».
Андрій Содомора в своїх статтях, коментарях, в поезіях, у «бесідах» повсякчасно звертається до розмислів українського філософа-мислителя Григорія Сковороди, який черпав ідеї і натхнення в античних та середньовічних філософів – Сократа, Сенеки, Арістотеля, Плутарха, Епікура, Піфагора, в німецьких містиків та пієтистів. Чи не про нашого мандрівника-мислителя згадував автор книги «Бесіди п(р)одумки», коли розмірковував-творив бесіди подумки, коли розмірковував про думки: «Колишній мандрівець: палиця в руці, торба за плечима, обрій – перед очима».
До речі, Андрію Садоморі приносить особливе духовне задоволення зазирання в глибини слова, «занурення» в первісне його значення, «зведення» помежованих часом і простором думок і «запрошення» їх до зустрічі й спілкування «в єдиному для всіх часів – духовному просторі» . Оце емоційно чутливе поривання творця «Бесіди…» до розгортання в діалогічному асоціативному спілкуванні саме думок, які вільно блукають у світовому духовному просторі над земними і незимними шляхами, сприяє витончуванню, за Лукрецієм, естетичних смаків, надихає на творення своєрідної стилістичної поліфонії ритмізованого вислову, музики й живопису. Справжньою духовною поживою для душі є оприявлена в поетичних збірках «Пригорща дощу», «З-під долоні», в книзі «Поезія і проза», в «Бесідах п(р)одумки» авторська жага думання, пристрасть примноження співбесідників-думок заради творення діалогічного спілкування в сучасній духовній атмосфері.
Центральною проблемою, яку прагнув осмислити (не розв’язати, бо вона не підвладна остаточному її розв’язанню) автор «Студії одного вірша», є можливість чи неможливість перенесення живого мовленого слова на іншомовний ґрунт. Вічна проблема невимовності, тобто неможливості передати, відтворити всю повноту думок і почуттів творця художнього тексту.
Як зауважував Олександр Потебня, «думки і почуття людини є невимовними, хоч для нас є необхідним протилежне цьому переконання, так що ця невимовність усвідомлюється і навіть стає керівним принципом лише у виключних настроях» .
Андрій Содомора як перекладач і як надзвичайно чутливий до звукового образу слова сприймаючий поетичних творів вважає, що цю, здавалось, нездоланну перепону – неможливість максимально адекватно перенести живе слово на іншомовний ґрунт, можна подолати, якщо почнеш дослухатися до слова і відчуватимеш звуковий його образ, оскільки, стверджує перекладач, «найчастіше саме звуковий його образ постає нездоланною перешкодою на шляху до адекватного перекладу».
Проблема невимовності особливо драматизує творчу працю перекладача, якому необхідно перенести живе слово в іншу епоху, «вживити» його в інший мовний світ із тим, щоб митець і його образне слово, за Горацієм, зростало «у свіжій славі», в оновленому свіжим сприйняттям звучанні. Це можливо за умови, що перекладач як реципієнт стає співтворцем художнього твору, учасником творчого процесу.
Андрій Содомора в своїй творчості постає перед нами щонайменше в трьох, органічно поєднаних іпостасях: як перекладач віддалених у часі і просторі поетичних і філософських творів, і як реципієнт, тобто як читач сприймаючий, який виступає в ролі співтворця художніх цінностей, як літературознавець інтерпретатор цих текстів.
Перед тим, як приступити до опанування завдяки перекладу того чи іншого твору, Андрій Содомора здійснює величезну дослідницьку роботу над пізнанням і осмисленням доби, в якій жив і творив поет чи філософ, політичної і духовно-моральної атмосфери, оточення і тих обставин, у яких замислювався і визрівав творчий задум. Та особлива увага перекладача до слова і думки, бо слово не тільки оприявлює думку, але й створює її, до внутрішньої форми слова – до живої душі слова, де зароджується й нуртує творча енергія. Адже мовна форма і семантика, за Потебнею, перебувають в органічній єдності. Перекладача хвилює, вабить і вражає неосяжність повноти пізнання і відтворення появи, народження образної думки, що складніше – невловимих порухів у світі людської душі, мінливих настроїв античного автора, звучання його поетичної фрази. Андрій Содомора над цими архіскладними завданнями, які поставали і постають нині перед ним, тлумачем і мовним виразником творів класичної давнини, й роздумує в своїх есеях «Афористичні етюди», «Про що писати…» Його увагу привертає важливий у літературознавстві термін evocativeness, який тлумачить він як «здатність доносити до свідомості яскраві образи-спогади і почуття».
В емоційно зворушливих нотатках про мову під назвою «Від слова до серця, від серця – до слова» письменник і перекладач Андрій Содомора наголошує на людинотворчій місії Слова та на величезному значенні звукового образу мови, її милозвучності та необхідності виробляти «слух до мови – слух душі»: «Милозвучність – це також сув’язь зорових і слухових образів, звукопис, інтонаційний рисунок фрази, її тональність, її живий подих, саме слово, світ, що за словом».
Не забувається тихе осіннє дощове підвечір’я. «Віденська кав’ярня». Андрій Олександрович у Львові із щойно видрукованою книжечкою поезій «Скельця розмальовані» в руках. Читання уголос віршів. Слухаю виконану ним «Осінню пісню». Саме виконану виразно акцентованими ритмічними інтонаціями кожної фрази.
Всі барви й звуки скошені,
Лиш срібло де-не-де:
Струна найтонша осені
Мелодію веде.
Веде її тихесенько,
Мелодію без слів –
Заслухавсь мак однесенький,
Що дивом уцілів.
Нечутно ніч підкралася,
Вже й срібло не бринить,
На прузі обірвалася
Найтонша пісні нить.
Дивлюсь на вікно, що плаче краплинами дощу, слухаю і в мені починає мелодійно вібрувати звуковий настрій сльотавої осені; я відчуваю гармонійну єдність сенсу і звуку; моя уява «малює» завдяки чутому образному слову картину згасання осіннього дня. Мимоволі згадується «Осіння пісня» Поля Верлена, аналіз Андрієм Содоморою цієї «найпоказовішої пісні без слів» в есеї «Самотній голос першої скрипки осені». Оживає в пам’яті сприйняття ним цієї звукової музичної пісні, осягнення світовідчування, світосприйняття самого поета-символіста, світу його душі.
Андрій Содомора в цьому есеї, проаналізувавши кільканадцять українських версій «Осінньої пісні» Поля Верлена – Павла Грабовського, Василя Стефаника, Петра Стебницького, Святослава Гординського, Галі Мазуренко, Миколи Терещенка, Івана Світличного, Ігоря Качуровського, Бориса Тена, Михайла Москаленка, Всеволода Ткаченка, Григорія Кочура Миколи Лукаша та ін., визнає, що надзвичайно важко, майже неможливо «перегуком та грою слів зберегти пісенний характер твору», наскільки є високою звукова стихія цієї «пісні без слів». Проте він також наважується власним звукописом відтворити ритмомелодію «Осінньої пісні» Верлена. Лише одна – перша строфа.
Зойки хлипкі,
Довгі й пливкі
Скрипок в осінь
Серце мені
Тнуть, навісні,
Лезом млості.
Складно відтворити мелодику настрою душі поета, переконується Андрій Содомора, зазвучати в єдиному камертоні з «чужим» почуттям, настроєм, переживанням, відчути гармонійне співзвуччя душ: «Верлен не змальовує, не зображує, не описує, радше – відтворює чи виражає пейзаж своєї душі (інтроспекція), її погляд у минуле (ретроспекція) і робить це суто звукописом…»
Вслухаюся, як автор цієї чудової, призначеної для читання і в дитячому, і в родинному колі, бо поетичний звукопис прагне озвучення, відтворює тихим голосом, сомою мелодикою виповідання стану своєї душі бачення і відчування тієї ж пори року в поезіях «Скрипки Осені», «Дощ у Львові», «Осіння забава», «Львів’янка Осінь», «Відліт…»
«Іноді, мені здається, я розумію мову дощу», чую «розпорошувану на місто мову дощу, його шепіт: дощить, дощить… І не так вухом, як душею дослухаємося до того шепоту, до його монотонності…» – признається Андрій Содомора в есеї «Мовою дощу».
Для увиразнення свого стану душі, відтворення індивідуального відчуття її настрою та оживлення своїх почуттів у ритмізованій поетичній фразі Содомора-поет передусім розраховує на слух читача, на відтворення ним інтонаційного рисунка поетичної фрази, ритмомелодики вірша, на слухове осягнення читачем-слухачем гри асонансів та алітерацій.
І все це заради витворення передусім звукового портрета стану власної душі, її внутрішнього стану, бо слух, вважає поет, це «безпосередня дорога до серця» читача (по-чуття). І навпаки – в Біблії: «Що виходить із уст, те походить від серця…» (Матвія, 15, 18).
Згадалося: даруючи полковнику С.І. Тев’яшову свій переклад трактату Ціцерона «Про старість», Григорій Сковорода із захопленням писав про мову римського оратора і письменника: «Мова його дихає високими думками… Серцем і грудьми говорить римлянин, вражаючи вістрям духа в саму душевну точку і залишаючи в ній гостре відчуття, наче бджола жало. Очевидно, така мова, яке життя, а життя таке, яке серце. Життя є плодоносне дерево, що народжується від доброго сердечного зерна. А мова є дзеркало серця». Який перегук через віки із Сенекою: «Qualis vita – talis oratio» (Яке життя – така й мова).
Неймовірно складно відтворювати рідним словом ті поезії, в яких давні поети прагнули мовити, як Горацій, порухи-моменти швидкоплинного часу, відтворювали вловні слухом і зором та невловні миті життя. Єдина надія і єдина можливість це відтворити – досконало навчитись шляхом постійного внутрішнього самовдосконалення грати на найскладнішому інструменті – мові.
У книзі-«колекції» часу, його фрагментів-крихт, що їх зберегла пам’ять, «Під чужою тінню» Андрій Содомора аналітично розгортає широку в часі і просторі панораму особистого пізнання і переживання зустрічей із тими, хто прагнув максимально скоротити проміжок «між іншомовним художнім текстом і його озвученням рідною мовою».
Над їхніми зусиллями витворити щось нове завдяки творчому співпереживанню і співтворенню та образному оживленню класичного художнього тексту грою на багатоклавірному «інструменті» – мові, й роздумує Андрій Содомора. А це досконалі творці художнього перекладу: Іван Франко і Микола Зеров, Борис Тен і Григорій Кочур, Микола Лукаш і Михайло Москаленко… Цих, та інших своїх духовних побратимів – провідників у світ Слова він не забуває. Їх, як і своїх університетських викладачів, згадує, в них продовжує вчитися, з ними духовно спілкується, відчуваючи їхні духовні посилили-імпульси, реагування їхніх душ на те, що відчуває і переживає, що народжує його душа, бо, як мовив Григорій Сковорода, «Дух духа творить. Народжене з духа є духом». Своєю подвижницькою творчою діяльністю Андрій Содомора витворив своєрідну програму духовного і морально-етичного просвітництва, вибудовуючи, за Іваном Франком, «золоті мости спочування і зрозуміння між нами і далекими людьми, давніми поколіннями».
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/