Центрами державотворення в індоєвропейському ареалі з давніх давен завжди виступали землеробські племена. Про цей загальновизнаний факт свідчить індоєвропейська історія, соціальна термінологія і топоніміка. Такими центрами в Європі були і залишаються Відень (у назві вжита іспанська основа “vida” – життя), Женева (“Genf” – від грецького “γη“, “γην” – рід), місто Юлин-Родень в басейні Шпреє (Julin,, нині – Finow; “Jul” – народження, як і староірландське “fini” – рід), Київ, на березі Дніпра (“Kyiv” – нести плід, нести зачаття, родити) та інші. Тут буде доречно нагадати про розвиток соціального укладу в Україні, як про це згадано в “Слові о полку Ігоревім” – “Були віці Трояні. Минула Літа Ярослава. Були полці Ольгові”. Ці слова характеризують організацію громадського життя в Україні: “віці Трояні” – сусідська громада; “Літа Ярослава” – парафіяльний устрій, коли провідна роль належить церкві (Літа – богиня молитви); “полці Ольгові” – полковий адміністративний устрій.
- АНТИ І СКЛАВИНИ – РОДИМИЧІ (УКРАЇНЦІ)
Вперше назву “родимичі” вжив Геродот (“Історія”, книга IV “Мельпоомена”, § 6): “Від Ліпоксая походять авхати (лемки, волиняни – автор), від середнього Арпоксая – катіари (полковий устрій) і траспії (перевізники на бродах), а від молодшого Колаксая – ті, що називають себе паралатами” (назва “родимичі” вжита від значення назви “Київ” – Родень). Всі вони називаються сколотами, а скіфами їх нарекли греки”.
Що означає назва “паралати”? Вона цілковито відповідає назві “Ексампаіс”, вжитій до Київської землі на основі староірландського значення “to eks sam” – народжувати, родити. Назва “паралати” утворена на основі хетського та латині “pario” (parior, partus, partor, paritudo, parturio) – народжувати, родити; друга частина – “latus” – має значення “ширина, простір”, а у Овідія і Таціта “latus” – “земля, країна”. При тому, як прийменник, “para” має значення ”у, в, при, на”. То чому ж нам не порівняти і не сприймати назву “Пара-лати”, як “У-країнці.” – “жителі своєї країни”? Тут же виникає супутнє запитання: “Чому Геродот називає населення Подніпров’я на хетський чи на латинський лад? Відповідь очевидна і проста: Геродот писав в Афінах і для афінян, для греків. У греків була заведена традиція: писати назви сусідніх народів на грецькій, або на латині. Не варто і не гоже думати, що назви на латині чи грецькій мові пов’язані з проживанням де-ін-де римлян чи латинян. Назви записувалися в Афінах чи в Римі в рукописних книгах; на місцевості таких назв не існувало.
Те ж саме стосується назви “сколоти”, вжитій на основі латині “colo” – жити, проживати, обробляти, доглядати, славити (“colonus” – поселянин, селянин). Тобто, назви “паралати” і “сколоти” однозначні, як і назви “ставани” Клавдія Птолемея та “сіттичі” у “Баварського географа”. Всі наведені назви означають одне – “народ, який живе у своїй країні осідло” (не прийшлі і не мандрівні).
Назва “авхати” має грецьку основу “αυχεω” – воля людини (“χατεω” – хотіти), надія людини, говорити, словити”. Назва “катіари” – “воїнство” (січовики), а “траспії” – похідні (“траса” – стезя, шлях, арійською “dola” у назві “Подолія”). Легенда скіфів про трьох братів-скіфів і їхні роди, як і легенда про Кия, Щека і Хоріва, стверджують спорідненність родів. Аналогічне свідчення залишилося у Влесовій Книзі: “Поріднені не хотіли, аби руські роди приєднати Руськолуні” (дощечка 6В). Тобто, давні поріднені роди (родимичі) не хотіли приєднувати до своєї країни інші землі. А, як засвідчив Прокопій Кесарійський, “Анти і склавини – це один народ і в давнину у них навіть ім’я одне було – спори” – порідненні, бо грецьке слово “σπορα” /spora/ означає ‘рід, народ, покоління, діти, онуки’, не що інше, як “спорідненність”, або “порідненість” населення України. І друге зауваження: назва “Руськолунь” сладається з латинських слів “rus” (rura) – земля, поле, село, країна і “colui” (colo) – жити, проживати. Таке значення має назва “Ексампаіс” у Геродота. Синоніми – “Житомир”, “Поляни” (грецька основа “πολευω” – жити, проживати; “πολιας” – рідна земля, країна). Тобто, “Руськолунь” – земля (країна) проживання – Україна (Πολιας).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У 1050-1052 роках Великий князь Ярослав Мудрий відділив від християнської України не хрещені землі і племена півночі. Християнська Україна вже у пору Ярослава Мудрого не сприймала ані соціального свавілля узурпаторів влади, ні затятого послуху в релігійних толках північних сусідів, про що, навіть, через 800 років, у 1839 році, написав Астольф де Кюстін: “Політичний послух для росіян став культом, релігією. Тільки у цій країні можна бачити мучеників, які моляться катам”.
Для народу України, який завжди жив і живе своєю працею, а дух свободи гартувався на Січах, такий менталітет московитів був і залишається бути не збагненим. Давня українська література – “Повість временних літ”, “Слово про благодать”, “Слово о полку Ігоревім”, “Києво-Печерський патерик” – та інші твори тієї пори сповнені ідеалами християнства, гуманізму, патріотизму і любов’ю до рідної землі. А ще, шануванням релігійного вчення і календаря природи. Все це зберігається в назвах – в гідронімах і топонімах України.
З присвятою Богині Землі пов’язана назва “Русь” (латинь “rus” – грецькою “χωρα”, або англійською “land” – земля, поле, нива, село). В описові Скіфії (§ 59) Геродот назвав грецьку богиню землі Гею (Γη) готським ім’ям “Апі” (від “aipea” – родити, матір). Земля – Мати Рода. “Русичі” – Даждь Божі онуки”, себто, русичі – онуки Бога (Богині), який дає нам хліб насущний. Не варто пов’язувати назву “Русь” з варягами чи будь-якими іншими інтервентами. В європейських країнах лексему “Rus” репрезентує слово “das Land”.
Назва “Россія”, яку видумали тільки на початку XVIII сторіччя, не має жодного стосунку до назви “Русь”, яку давні греки з 839 року стали вживати до землі полян (тих же паралатів, ставанів, сіттичів). Як і назва “Скіфія”, назва “Русь” утворена на основі латині – “rura”, “rus” (das Land, land) – земля, поле, село, країна. А назва “Россія” прив’язана до назви “Залєская орда”, яка тривалий час була частиною тоталітарної Золотої орди з династіями чингізідів і т. д. на чолі. Назва “Россія” (італійське rossa – червоний) повторює назву “черемиси” (застаріле “черемний” – червоний). Саме тому назва “черемиси” зникла з тих пір, як стала вживатися назва “Россія”. Червоний колір – барва Ранкової зорі. Назва “черемис” перекладається на латинь значенням “russus” – “червоний” (червоно-бурий, червоно-брунатний). Тому там все червоне – армія, прапор, площа. Разом з тим, староірландське “ross” – “ліс” (der Wald, Silva, Silvae). В німецькій мові „Roß“ (Ross) – кінь, а “Reuse” (верша, в’ятель) в Австрії мало значення „Reuße“ – Russe (русский). Див.: ”Нeмецко-Русский словарь” 1928 р., виданий в Москві Акціонерним товариством ”Радянська енциклопедія”. Таким чином назва “русский” прив’язана до назви “в’ятичі” (рибоїди). Та й все населення понад Волгою годувалося рибою (Wolga, Wolga, Mutter Wolga, Wolga russischer Fluß! – так підспівували собі німці у 1943 році: ”Волга, Волга, Мати Волга, Волга русская ріка”. До назви “Русь” (назва землі України) назва “русский” так само не має відношення. По змісту (значенню) це різні назви.
В Україні династичне правління не прижилось. Процитуємо ще раз Прокопія: “Анти і склавини не правляться однією людиною, бо вони здавна живуть у народовладді і тому у них всі вигідні і невигідні справи вирішуються спільно. Та й назва у них з давнини була одна, бо одних і других здавна називали “спорами” (Цитата. Прокопій Кесарійський “Історія війн”, IV – 21, 27). Назва “спори” в перекладі з грецької мови “σπορα” означає “рід”, “покоління”, “діти”, “онуки”. Отже, “спори” – родимичі. Історик Прокопій Кесарійський справедливо написав, що назва “спори-родимичі” дуже давня, адже й батько історії Геродот назвав рід першого з правителів України (Скіфії) “паралатами”, що в перекладі з хетської та з латини “parai latus” означає “Рідна земля” (Рідна країна), як і грецьке “πολιας” у літописній назві “поляни” має значення “Рідна земля” і значення “Головна частина країни” – “Метрополія”. Саме таке значення мають назва “паралати” і латинізована самоназва скіфів – “сколоти”. Адже ж, як засвідчив Геродот, “Самі себе вони (“скіфи”) називали сколотами, а скіфами нарекли їх греки” (§ 6). У назві “сколоти” так само вжите добре відоме індоєвропейське слово “colo” (colonus, colacia) – жити, проживати, селитися, як і грецька основа назви “поляни” – “πολευω” (жити, проживати, орати землю). Сам Геродот назвав населення Подніпров’я скіфами-орачами. Цілковито тотожні значення мають назви “ставани” у Клавдія Птолемея (від слова “sta” – жити, проживати), як і назва “сіттичі” вжита від слова “sitte” – “жити, проживати, сидіти на престолі” в списку “Баварського географа”, який був укладений не пізніше першої третини IX сторіччя (800 – 830 роки). Таке ж значення має назва “поляни” (грецьке “πολευω” – жити, проживати, орати землю. Отже, знову можемо констатувати, що назви “паралати”, “сколоти”, “будини”, “ставани”, “сіттичі”, “поляни” – це назви одного й того ж населення Київської – Роденської землі, яку Геродот назвав “Ексампаіс” – Україна, Рідна і Провідна земля (Держава, Метрополія, Рідна країна). Зауважимо, що Геродот назвав воїнства України “царськими скіфами”. Прадавня топоніміка Київської землі береже образ “державотворчого роду”, зокрема, у назві “Київ” та у назві “Медвин” (перська основа назви “Київ” – “kyi” – правитель; грецьке основа назви “Медвин” – від грецького “μεδω” – царствувати, “μεδεων” – цар, а ще епітет Зевса – Даждь Бога. від “μεδεω” – царствувати.
- БУКОВИНЦІ В ЧУЖОМОВНИХ НАЗВАХ: АГАФІРСИ, СКЛАВИНИ, КАЛЛІПІДИ (ПОДОЛЯНИ), РУТЕНИ, ВЕНДИ, ОДОРІЯНИ.
В другому сторіччі нової доби, в роки активної праці над географією (127 – 167 рр.) Клавдій Птолемей в “Географічному посібнику” наводить перелік полінонімів (назви населення, які походять від назв міст) від витоків і русла ріки Вісли і дальше на Схід, називаючи зокрема, полінонім “фругідіони” – “Φρουγουδιονες”. Такий незвичний полінонім на цих теренах дає підстави бачити в ньому штучний характер його утворення. Дійсно, цей полінонім утворений від композиту двох слів шведської мови: “fru” – жінка, господиня та “gid” – бути провідним (вести, вказувати). Отже, назва місцевого поселення (ріки) і полінонім назви присвячені богині Провідної зорі – Одигітрії (“Табіті” у Геродота). Образу богині, яка “путь каже”, присвячені відомі назви “Дукля”, гори “Говерла”, містечка “Песергінум”. Оскільки “фругідіони” названі після “сулонів” (воїнів) і “аваринів” (назва “аваріни” утворена від англійського “aware” – знати, відати, бути свідомим – від назви ріки “Вісла” – wis, wissen – знати), то полінонім “фругідіони”, скоріше всього, стосується міста Песергінум (“Pes ergo”- творити шлях; нині – Виноградове), а отже, населення Закарпаття належить до “склавинів”, яких історик Йордан локалізує від міста Нови-Сад на Дунаї до Дрогобича і русла Дністра. Богині Провідної зорі присвячені назви “траспії” і “Калліпода” у Геродота, назви “Ольвія”, “Подолія”, “Рутенія” (ruta = dola) = шлях), “Березань” синонім назви Буковини: “Шіпінська земля” (Кормча) та інш назви Одигітрії.
В статті “Буковина – земля нагірної проповіді” наведені приклади перекладу Геродотом автохтонних етнонімів і полінонімів України (Скіфії) на грецьку мову. Серед інших, назва “буковинці” пояснена назвою “агафірси” (композит грецьких слів “αγω” (вести, керувати, правити) та “θυρσος” (жезл дорожній бич). Пізніше назва “буковинці” була переведена на латинь як “склавени” (латинь “s-clavus” – булава, палиця, бич, бук). Важливо, що й Влесову книгу можна долучити до пояснень назви буковинців, як “доріяни“, “одоріяни” – на основі грецького “δορυ” – стебло дерева (тому на Буковині існує топонім “Стеблівка”), або древко списа. В діалектній англійській мові “жердина”, “древко списа” – “kent” – було використане у назві штату “Кентукі” (аналоги назв: Жердівка, Жердинівка, Шестовиця, Шестовиха, Буки; Паланга в Латвії; Тичино, Теси в Південних Альпах; Бактрія – в Середній Азії). Опорний стовпчик мав назву “воронець” (“Воронець” – назва монастиря у Влесовій книзі”; він знаходиться недалеко від ріки Сучави, біля її притоки з назвою “Молдова”).
Як засвідчив автор “Геттики” Йордан, населення України (Скіфії) від Нови-Сада на Дунаї та від озера Пейсо (з готської мови – “Громове”, що на грецькій основі “Βαλω” називається “Балатон”) до Дністра називали “склавинами” (від латині “s-clauus” – бук, булава, дуб, як дорожній шест). Найкраще це значення передає топонім “Дрогобич” – “дорожній бич”. У невизнаній Влесовій книзі, як вже було відзначено, буковинці названі “одоріянами”, або “доріянами”. В середині VI-VII сторіччя відзначається значне переселення склавинів на землі сучасної Німеччини, та так, що у тамтешніх пастирів виникало питання: “Як з ними бути?”. На листи з запитами отці церкви відповідали: “Наділяти землею і брати з них податки”.
Цікаво, що у не так давні роки назва “склавини” ще зберігалася, а в Баварії їх називали “бази”, чомусь на основі грецьких лексем “Βας”, “Βασα”, “Βαν”, які несуть значення того ж таки грецького інфінітива “βαινω” – йти, крокувати, ступати, вести (в значенні змушувати йти). На латині це значення передається словом “vende” (venio) і тому склавинів називали “венди” (так – у Влесовій книзі). На Вінниччині збережена навіть назва “Вендичани”, а факт міграції вендів на Захід у Влесовій книзі засвідчено так: “Венди пішли на захід сонця і там чужу віру сповідують”. Не менш цікаво й те, що баварських “склавинів” там називали “бази” на основі грецької лексики (“Βαςω” – “базікати”, “баяти“, “говорити”), себто, “баюнами“. На Подолії ще й нині жителів де-яких сіл називають “баюни” – такий відголос зберігся від попередньої назви “словени” – “просичі” (латинь “prosa” – баяти, говорити, словити). В самій же німецькій мові, в міському середовищі, лексема “die Base” вживалася при зверненні до жінок у значенні “Frau Nachbarin” – “Пані сусідка” (джерело: Фрідріх Шіллер, “Лукавство і любов”).
- ВОЛИНЯНИ В ЧУЖОМОВНИХ НАЗВАХ: АВХАТИ, АНТИ, ОРІЯНИ, ПРОСИЧІ, ЛЕМКИ, СЛОВ’ЯНИ, СЛАВИ
Назви-синоніми “волиняни” (на основі української”воліти” і німецького “wollen” – “Wille”), “лемки” (на основі грецького “λημ, λημα” – воля людини) і “галичани” (від санскриту “gali” – докоряти у молитві) Геродот переклав назвою “авхати” (грецьке “αυχεω” – “χατεω” – хотіти, або воліти (просити). У Влесовій книзі вони названі “просичі” (від латині “prosa” –“ словити”), в “Слові о полку Ігоревім” – “слави” у вислові “Звиваючи слави обопіль цього часу”. Пліній Старший назвав землі антів “Енінгія” (від грецького слова “αινη” – “Aeningia” – Славія). Цей образ належить землям України між Дністром і Дніпром до Чорного моря. У Євсевія, грецького письменника початку IV сторіччя, Україна названа “Хриса”; у готського історика Йордана населення України назване “анти” – “оріяни”, а земля – “Oium”; у Прокопія Кесарійського (середина VI сторіччя н. д.) земля антів названа “Евлісія” (синонім – “Хриса”). Назву “Хриса” по відношенню до України вжив візантійський імператор Константин Порфирогенет – Багрянородний (X сторіччя). Він же, вживає назву “Русь” і “Зовнішня Русь” по відношенню до Задунайської Січі – Немогард (“Трофеум Трояні” у західних авторів); автор “Слова о полку Ігоревім” вжив замісто назви “Немогард”назву “Лог”. Серед форпостів “зовнішньої Русі” Константин Порфирогенет назвав острів Хортицю (її грецька назва “Мілініски” – військовий острів); Чернігівських билей (Теліуці Чернігоги): та місто “Бусеград” (місто Карей – “Покаянне місто” побіля Таганрогу).Сучасне місто Маріуполь (козацька паланка Домаха) у Йордана назване “Theodosia” – Богоданівка. Форпости (паланки) Русі-України – це землі військових дружин на Азово-Чорноморському побережжі.
- КОЗАЦТВО УКРАЇНИ В РІЗНОМОВНИХ НАЗВАХ: КАТІАРИ, ТРАСПІЇ, САРМАТИ, ТАВРОСКІФИ, АЛЬТЦІАГІРИ, УЛИЧІ, ДІВИЦІ (БОГУНЦІ), КОПІЯ
Чи не найбільш наглядно показана роль козацьких військових дружин України на давній Певтінгеровій мапі. Таборування “сарматів” відзначенні вздовж географічних кордонів України. Назва “сармати” передає таку саму назву, що й пізніша назва “компанійські полки” в Козацькій Україні. Їх спільне значення “воїнський хліб” (товариський, спільний хліб). Саме так потрібно перекласти композит слів “sar-matti” (воїнський хліб) та “com-panis” (спільний хліб).
Не гідно, не можна так ставитися до вітчизняної історії, як це відбувалося у минулому і як це відбувається ще й нині, на четвертому десятку років від проголошення самостійності України. Так, автор “Слова о полку Ігоревім” Ольстин Олексич повністю присвячує свій твір необхідності відновлення козацьких Січей, які перейшли за Дунай на землі сучасної Добруджі. Автор “СПІ” назвав цю землю “Логом” від добре знайомого західноєвропейського слова “Loge” (logieren) – “таборування з провіантом”, що передається назвою “Трофеум Трояні”, або “Немогард” – “Νεμωγαρδ”, як її назвав Константин Порфирогенет. “Квартирування з провіантом” – це і є “компанійський хліб” (com panis), або “сарматія” (sar matti – “військовий хліб”).
Отже, свідчення Константина Порфирогенета у X ст. про “Зовнішню Русь Святослава” нагадують нам про воїнські Січі: “Немогард” (Задунайська Січ – “копія” і “дівиці” в “Слові о полку Ігоревім”); “Мілініскі” (Мілітарний острів – Хортиця); “Теліуці Чернігоги” (“Чернігівські билі” в “Слові о полку Ігоревім”); назву “Вусеград”, скоріш за все, потрібно прочитувати як “Bußegrad” – “Місто Покаяння”, яке у Йордана має назву “Карей” (німецьке “Buße”, “Kara” (chara, kar) – покаяння, Reue, Leid, Trauer, Wehklage. Тут могло йтися про місто біля гирла ріки Нагольна-Каяла, де козаки приносили свої покаяння за можливі гріхи, вчинені під час їхніх морських походів. Місто знаходилось в завершенні козацького “Убіжного шляху”, який проходив з Анатолійського побережжя через Кіммерійську протоку до гирла Гіппакіріса-Міусу.
Не станемо надмірно дорікати вітчизняним вченим-історикам за їхнє невміння читати свідчення про Україну і українське козацтво в іноземних хроніках, але свідчення автора вітчизняного “Слова о полку Ігоревім”, все ж, історики мали б прочитати і зробити вірні висновки. Ось слова з тексту “Слова о полку Ігоревім” про ту ж таки “Зовнішню Русь” імператора Константина Порфирогенета: “Дів кличе вверху дерева, велить послухати землі незнаємі (тут іронія) – в Лозі і по Морію, і по Сулію, і Сурожі, по Корсуню і тебе, Тьму-Тороканський болване!”. Неприємно нагадувати знову і знову, але Немогард це – Лог, Мілініска – Хортиця, Теліуці Чернігоги – Чернігівські билі на Посулії (як нагадування: Черніговка і Бердянськ), а Бусеград (в оригіналі “Вусеград”) – “місто Покаяння” біля Нагольної-Каяли-ріки, всі ці назви – козацькі сторожі на Причорноморському і Приазовському побережжях України. Втім, запис назви “Ουσεγραδ” відкриває можливість прочитувати назву через грецьку основу “ους” – вухо, вушко (як держак), або “ουσια” – майно, добро, сутність, явлення (яв), дійсність, побут. Можливе прочитання назви “Вусеград” як “Усеград”, але через санскрит “us” – горіння. У такому разі йдеться про попередника міста Таганрог, названого від латині “tago rogus” – “небесне горіння” (відчуття небесного палання вогню).
- ХРИСТИЯНСЬКА УКРАЇНА І ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ШЛЯХ ЯРОСЛАВА МУДРОГО
Однією з найбільших проблем вітчизняної історії і історичної науки була і, на жаль, досі залишається її залежність від дикої політики царизму в період самодержавства та від ідеології КПРС в роки СРСР. Про це наглядно свідчать навіть сучасні носії електронної інформації, де можна зустріти чимало колишніх штампів і нісенітниць від “знахідок” столиць “русскіх” за Полярним колом, до “високого рівня” культури землеробства на мещерських болотах, хоча жодної історичної назви, присвяченій богині землеробства там не знайти, окрім як назви “Києвець” (Зачаттєво), заснованого в центрі Москви в середині XIV сторіччя вихідцем з Київської землі Родіоном Нестеровичем. Нічого не свідчить про давню обжитість північних земель допоміжна галузь історичної науки – археологія, хоча перші мігранти з України в Волзько-Окське межиріччя засвідчені в “Історії” Геродота (книга IV, § 22).
“За пустелею, якщо взяти трохи на схід, живуть фісагети, своєрідний і числений народ (не “скіфський” – автор); вони промишляють ловами”. А на схід від них названі скіфи, ”які відійшли від царських скіфів І прийшли на ці землі”. Назва “фісагети” має грецьку основу “φυσα”, що означає “лихий” (синонім – “спесивий”). Що до частини “царських скіфів”, які перейшли на нові землі, то історії відомий випадок, коли військова дружина самовільно відправлялась в похід заради наживи. Після нападу на Баку загін побоявся повертатися в Україну і, піднявшись в човнах з награбованим по Волзі (Ітилю) вверх, він отаборився за рікою Ока.
Що до назви “орда”. Невизнана Влесова книга, пояснює значення назви від слова “горда” (для порівняння: латинь “ordo” та топонім в Москві “Ординка”). “Горда” – релігійна община (орда, як релігійний толк, община). На Верхній Волзі збережені відповідні раритети: “Лихославль”, ріка “Корба” (основа – “корити”, “докоряти”), “Андоба” (синонім назви “Корба” з відтінком “гніву”). Аналогічні значення має назва “тиверці” (санскрит “tivra” – гострий, суворий). Тиверцями називали населення між Дністром і Південним Бугом (Богом), де й донині залишилося чимало “ярих” та “гнівних” топонімів і гідронімів: “Гнівань”, “Бар” (грецьке “βαρος” – сердитий), “Ров”(англійською “raw” /ro:/ – цвікати, ругати). Назва “тиверці” була вжита в “Повісті временних літ” на основі санскритц і прив’язана до назви ріки Дністер. У перекладі на санскрит давнішої назви Дністра – “Ярий” – “nistara” – переправа, перехід, порятунок, але санскрит “nistrapa’ – жахливий (лихий), санскрит “nistramsha” – “ярий, ярига”). Тут річ ще й у тому, що слово “бродіння” (блукання) в санскриті має значення “hval”, “hvala”, “hva” – кричати, лаяти, кликати. Себто, “тиверці” займалися “перевозом через ріку Дністер” і могли називатися “хвалами” – “форсдерами” – “перевізники через ріку” – “хвали”, а назва могла сприймати в значенні “хвалитися” (спесиві, лихі). В списку “Баварського географа” вони ж, тиверці, названі “ruzzi” (ружани – гнівні, лихі) Частина тиверців перейшла на Верхню Волгу (у назвах Галич Костромський, Щексна, Лютенка, Солігалич), де займалася “бурлакуванням на Волзі” (Ітиль), а частина з них перейшла на Прикарпаття і на Закарпаття. Як на Валдаї, так і в Закарпатті, збереглися одинакові назви, як то, “Завидово” (староукраїнською “завид” – гордий, той, хто хвалиться). У Влесовій книзі існує згадка про перехід “вендів” на Захід (цитата: “а венди пішли на Захід і там чужу віру мають”), що повертає з небуття ще одну назву подолян – “венди” – “приходні” (латинь “venio, veni” – приходити). Однак, цей “західний перехід” міг відбутися вже з навалою Золотої Орди у 1240- 1242 роках, коли чимало населення зі Сходу (ремісники) шукали захисту у Данила Галицького. Крім згадки про “форсдерів-перевізників” і “рузів-ярих-лихих” (санскрит “ruz” – гнів, “ruzzi” – ярі, гнівливі – присутній у назві міста “Руза” – Гнівань) в списку “Баварського географа” (складенного на межі VIII – IX сторіччя) та у історика Йордана (середина VI сторіччя). Існує ще одна згадка про “хвалів- бродників”, але під назвою “спали” (грецьке “σπαω” – перетаскувати, тягти, тягнути, волочити; те ж саме “σπαςω” – тягти, перетаскувати, волочити). Грецьке “σπαςω” (тягти) збережене у назвах “Спасів”, або “Іспас” (може означати також “Попас” – “Трофеум Трояні” – місце таборування козаків).
Проєвропейська політика Великого Київського князя Ярослава Мудрого (Rex Rugoruni) має в своїй основі об’єктивні причини. В основі європейського курсу Ярослав Мудрого в XI столітті була необхідність відокремлення України від північно-східних нехрещених народів, найперше, з огляду на економічні чинники. Разом з тим, відгородження країни від профанного світу язичників засвідчує досвід (пам’ять) тогочасного покоління києво-галицьких і чернігівських князів та церковних владик про історичне минуле України, як давньої частини Європи відоме не з “переказів волхвів”, а укладом життя, пов’язаного з європейськими країнами торговельними шляхами через Дністер, Дунай, Прип’ять та Німан. Усамостійнення України було не примхою Великого Київського князя та церкви, у тому числі Візантійської церкви (про що свідчить Влесова книга), а необхідністю часу (виклики часу – билини), у збереженні стабільності економічних зв’язків України з країнами Європи, що залежало від стабільності в демографії, від захисту України від набігів диких східних орд людоловів, з полоненням людей (селян, ремісників – основного багатства України).
За багато років великодержавного чванства в головах росіян осіло чимало догм і елементарної брехні. Змішані з напівправдою, догми і брехня діють як наркотики. Терапія тут одна – щира правда. Як завжди, щиру правду повинні знати лікарі, у даному випадку – політологи, історики, літератори.
Оксентій ОНОПЕНКО
Відень, Австрія