“Українська літературна газета”, ч. 23 (341), 25 листопада 2022
Зізнаюсь, що вимушений виїзд (вірую, що він буде недовготривалим) за межі України спричинив не напад хижої Москви (нехай горить вона дотла синім полум’ям), а нерадісна українська дійсність. Неодноразово мімікрована постколоніальна адміністрація донині практикує зневагу і ненависть до спроможних відрізнити полову від пшениці. Усвідомлюючи, що за нинішніх умов тверезий голос правди зумисне потрактують «ударом в спину» (але хіба казати правду навіть в часи скрути є злочином?), я наважився вирушити геть не легким шляхом.
Головною метою поданих на розсуд читача спостережень та роздумів є прагнення зафіксувати їх не лише у власній пам’яті. Вірую, що після ознайомлення з ними в багатьох постануть принципові запитання до наділених владними кріслами, а чи дадуть вони звіт за нинішнє свавілля, залежить від принциповості кожного, хто спроможеться прочитати до кінця.
Отримуючи ще в 90-их роках вже минулого століття видані у «вільному світі» спогади вимушених емігрантів про побут в таборах для переміщених осіб в статусі «людей Ді-Пі» (Displaced Persons) навіть не гадав, що доля змусить нехай і в суттєво коротшому відрізку часу опинитись в їхній шкірі. Ну що ж… На все Воля Божа. 12.10.2022 потягом «Львів-Перемишль» з суттєвим запізненням запланованого я перетнув нинішній україно-польський кордон. Озброєна автоматом та електронним засобом зв’язку, котрий нагадував мініатюрний комп’ютер прикордонниця, взявши закордонний паспорт, Висновок Лікарської Комісії (цей «документ» планую використати в часі позову до держави Україна) та тимчасове військове посвідчення, призупинила перевірку документів у решти пасажирів й вирушила до сусіднього вагону, де понад сорок хвилин з’ясовували їх реальність. Певно, я був не єдиним з кола тих, чиї документи потребували уважного вивчення й звірення з якимись «списками і базами», проте тішусь, що з вуст вартових кордону чути докір в їх несправжності не довелося.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
До Перемишля потяг прибув ближче до півночі, а звідтіля стараннями польських волонтерів, втікачів від розпочатої кремлівськими очільниками війни доправили до «центру надання притулку» «Tasko». Враження від першого спілкування з приймаючою стороною було приємним. Вже старшого віку пані, котра непогано володіла москвинською, поцікавилась, хто з прибулих є одним (а не з родиною), й виокремивши мене першого для заповнення анкетних даних, врятувала від вимушеного стояння в черзі. Підозрюю, що вона була непоганим психологом, оскільки, покінчивши з формальностями, засмутила звісткою, що спати доведеться в хай і невеликій, проте вже наповненій людьми залі, й вичекавши коротеньку паузу (в часі якої я не подавав голосу обурення й незгоди) втішила, що спеціально для мене надасть нішу між двома кімнатами, чим позбавить близького сусідства з іншими шукачами щастя на чужині.
Неприємності розпочались наступного ранку. Виявилось, що зала, в якій я вимушено опинився на початку вимушеної мандрівки, була єдиною, де утримували «слов’ян». Дві інші (і суттєво більші розмірами) були переповнені «громадянами України циганської національності», поведінка яких була астрономічно далекою від притаманної цивілізованому суспільству. Сніданок та вечеря обмежувались канапками й чаєм або кавою (на вибір). На прикріплених до рук паперових стрічках (бейджиках) волонтер ставив мітку про отримання харчів, що мало б позбавити змоги ставати двічі або і тричі до черги. Ось тут і з’ясувалось, що в багатьох циган паперові відзнаки у вигляді склеєної стрічки присутні на обох руках, які вони не особливо і прикривали рукавами одягу. Цей факт свідчить про обізнаність з правилами перебування в «центрі надання притулку», байдужість волонтерів та безкарність практикованого шахрайства. Єдиною втіхою для ненасиченого шлунку були кілька ящиків з яблуками й видача волонтерами напоїв в необмеженій кількості. Цигани за моїм підрахунком становили понад сімдесят відсотків контингенту перемишльського «притулку». Тяжко зрозуміти, чим керуються посадовці України і Польщі, даючи змогу замешканим в Закарпатті долучатись до числа «втікачів від війни». Дякувати Богові, благословенну Срібну Землю оминають обстріли й бойові дії. Від кого ж їм і навіщо втікати? В день від’їзду я мав розмову з пані, котра вносила до комп’ютера мої анкетні дані. З її вуст довідався, що частина циган з переповненими гуманітарною допомогою торбами безкоштовними рейсами будуть доправлені до кордону з Україною (для того аби залишити родичам отриману допомогу) й за кілька днів знову ж безкоштовними рейсами прибудуть до Польщі, а решту (кількох чоловіків, кількадесят жінок та ще більше дітлахів) так само безкоштовними спецпотягом відішлють до Німеччини. Польща втомилась і вже переповнена «втікачами з України», тож нагода позбутися ось таких «шукачів притулку» насправді для неї є великим
щастям.
«Громадяни України циганської національності» в часі перебування в «центрі надання притулку» жили практикованим у побуті життям. Видані волонтерами м’які іграшки виконували роль м’яча, який, не поділившись навіть на команди, не встановивши воріт і не дотримуючись жодних правил, з вересками копали діти неавтохтонного для Європи народу. Оглядаючи понадкушувані яблука на підлозі, неприбраний зі столу посуд, пластикові пляшки й паперові пакети з недопитими мінеральною водою і напоями, я не стримався:
– Пані, зрозумійте, це не українці.
– Так, розумію. Але ці деталі мало кого цікавлять. Коли їх затримують за злочини і правопорушення, то, з’ясовуючи особу, вилучають паспорт громадянина України. Ви їх їм видали, ви й несете відповідальність за їхню поведінку, – відповіла жінка, котра з перших хвилин мого перебування в «центрі надання притулку «Tasko» з розумінням поставилась до мого незаздрісного становища.
Найнеприємнішим спогадом про дві доби перебування в перемишльському «центрі надання притулку» є реакція також волонтера, й також вже не юнацького віку на зображення тризубу на моїй футболці. Температура в приміщенні змусила розстібнути фліску (солдатську поліестерову куртку), та зрештою я і не очікував такої злості.
– Прошу зняти цю футболку. Це заборонений в Польщі знак. Він як свастика. Його носили вбивці. Зніміть, інакше я викличу поліцію. Це знак Бандери, а ваш Бандера гУвно! (перепрошую за дослівну цитату), – досить гучно, аби привернути увагу, верещав волонтер.
Спроби щось пояснити не давали жодного результату, і лише завдячуючи волонтерам-українцям, котрі повідомили, що я не перший, на кого з претензіями кидається польський антифашист, випала нагода потрапити до кімнати, де видають потребуючим одяг, й отримати нову (тішусь, що до цього невживану) футболку без жодних зображень.
– Пан мусить зрозуміти, що я рятую його життя. У нас за таке можуть побити і навіть вбити, – вже після вимушеної зміни натільного гардеробу запевняв мене ненависник Бандери й українського націоналізму.
Шлях (також потягом) з Перемишля до Гановера (Німеччина) зайняв більше ніж пів доби. Відразу після перетину польсько-німецького кордону переважна більшість циган (попри те що записаними вони були до кінцевого пункту, а потяг був зафрахтованим саме для доправки втікачів) вийшли на першій же зупинці. Радів цьому не один я. З вуст провідників, змушені до осілості кочівники вже понад пів року як мають статус втікачів, а безкоштовні мандрівки з Німеччини через всю Польшу до України є формою перевезення коштів і зібраного краму.
Не найкращі спогади й про дводобове перебування в інтернаціональному гановерському «Центрі надання притулку вимушеним втікачам й шукачам притулку». Вихідці з Близького Сходу використовували душові кабіни як вбиральню й щоранку (задовго до сніданку) вмикали андроїди й смартфони з імітуючими молитву наспівами. Відчувалась відверта зневага до оточуючих й практикованих європейцями норм поваги до особистого простору. Переважна більшість громадян України жодним чином себе не проявляли. Якась незрозуміла покора посталим умовам та обставинам. Жодної ініціативи й прагнення проявити себе. Бездіяльне очікування й впевненість, що Німеччина їм «винна і зобов’язана». Відповіді на спробу з’ясувати, що винна і чому зобов’язана, я так і не почув.
Кінцевою зупинкою мандрівки в пошуках вимушеної втечі від ганебної української дійсності було місто Бохум (земля Північний Рейн Вестфалія). У сформованій німцями (як приймаючою стороною всих, хто зголошується) з осіб, котрі пред’явили паспорт з тризубом, реальних українців нарахувалось менше половини. Дві родини азербайжанців (чоловіки, до речі, характерної кримінальної зовнішності) української навіть не розуміють, що є доказом непроживання ними в Україні впродовж тривалого часу, шість вірменок (у двох з них особисто бачив вірменські паспорти). На моє запитання, де отримали українські документ, котрий дає право на виїзд за межі країни, відповіли абстрактно:
– У нас у Вірменії війна. Що нам там робити?
Окрім півтора десятка воюючих на Кавказі між собою вірменів і азербайжанців, в групі «українців», сусідство котрих обставини змусили ділити, було кілька тунісців, чорношкірий хаміт й дівчина мароканка. Остання непогано володіє англійською й з її вуст я довідався, що український закордонний паспорт їй «зробив» коханець «бойфренд», а вона його лише отримала по прибуттю в Україну з Туреччини через Польшу.
Споглядання на інтернаціональний склад «українських біженців» провокували до нерадісних роздумів. Чи має майбутнє держава, посадовці якої навіть в часи збройного зудару з кремлівськими супостатами вдаються до хабарництва й зневаги до всього українського народу?
20-го жовтня в наданому «українським втікачам» помешканні (дійство відбулось в прибалтійському регіоні) спалахнула пожежа. Українська (зрозуміло, що такою вона є формально, але не за духом, складом і змістом) влада впродовж доби відреагувала заявою, в котрій недвозначно звинуватила в справі підпалу адептів хижого москвинського світу, котрі отаборились в Німеччині. Сама по собі заява має логіку і право на життя, але лише право. Проглядаючи німецькі новинарні сайти (обставини змушують), довелось побачити і вогнеборців і «потерпілих». Расові ознаки, одяг й реакція на пожежу видавали їх як осіб циганської національності. Справу реальної причини пожежі (самопідпал, необережне поводження з вогнем чи дійсно атака, і якщо дійсно так, то які її причини) облишу німецькій поліції. Але буду щирим: мені боляче бути свідком ситуації, коли етнічно чужий елемент негідно репрезентує Україну в Європі.
В їдальні, до столу, за яким тричі на день ділю страву з двома українцями (один вихідець зі Львова, інший з Криму) підсіла жіночка. Москвинською мовою вона повідомила, що є уродженкою Донецька, а її син був «бійцем Азову й загинув». Її прямолінійність та подальші запитання стосовно кожного з нас утримали мене від багатослів’я.
Шлях нехай і тимчасової «втечі» лише починається.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/