Ганна Городецька. Інклюзія. – К.: Темпора, 2022
…Що могла б розповісти про українську освіту на якому-небудь світовому токшоу героїня цього роману, пропрацювавши у вечірній школі тридцять років? Про те, що в програмі випускних класів з української мови, якої вона навчає, немає вивчення алфавіту? Але ж саме його в «Інклюзії» Ганни Городецької товче вчителька Олена Трохимівна з двадцятилітніми неписьменними парубками, які приходять до неї або напідпитку, або обдовбані. І всіх вона виховує, захищає перед начальством і батьками, влаштовує на роботу.
Чи так було завжди? Розпочинала Олена одразу після університету, на початку «незалежних» років. Тоді вважалося, що у «вечірці» навчаються молоді пролетарі, які удень кладуть цеглу, а після роботи поспішають опановувати розділові знаки у складнопідрядних реченнях та обчислювати котангенси. Мовляв, це найпотрібніші вміння, що знадобляться у щоденному житті. Натомість з часом виявилося, що це не так. «Злодії, наркомани й малолєтні прастітутки», – характеризувала нову генерацію колега Дора Дмитрівна, яка називала учнів тварями й конченими уродами не лише позаочі, але й на уроках.
Додамо, що у двохтисячних у вечірній школі Яблуневого, де викладає Олена Трохимівна, з’явилися ще й біженці – найбільш здібні, уважливі й уважні, з Сірії, Сомалі, Афганістану. І нашій героїні доводилося «знову слухати крики Дори Дмитрівни про те, що вона не наймалася проводити уроки мавпам». Але хіба тільки слухати? «Це нечесно, що для біженців не хочуть проводити уроки. За хлопців ніхто не прийде заступитися – ні батько, ні мати, навіть п’яний вітчим. – Тепер ми тим більше повинні розуміти, як через війну люди втрачають дім і мусять кидати все, – сказала Олена, намагаючись залишатися спокійною. – У нас двоє учнів-переселенців зі Сходу. Більшість учиться в звичайних денних школах. До чого тут справи біженців? Це діти. Їм потрібно вчитися»
Тож у двотисячних багато чого змінилося. Але мова у романі навіть не про умови викладання і загалом існування вечірньої школи як такої, а про світоглядні зміни у самих учнів. Невже зростає благополуччя народу? Аж ніяк, просто збільшується кількість спокус, а також розмір шматка безкоштовного сиру у мишоловці. Тому, скажімо, бажання однієї з учениць з купою побутових проблем, займатися у житті вищою математикою, а не йти прибиральницею до супермаркету, зовсім не дивує. «Олена Трохимівна давно звикла, що значна частина її учнів хоче стати як не перекладачами-синхроністами, то дизайнерами, як не дизайнерами, то архітекторами, дипломатами, лікарями. Тому прагнення Тетяни зайнятися вищою математикою її не дивувало. З року в рік у меншості залишалися ті, які мріяли про кар’єру старшої зміни, планували вивчитися на перукаря або робити манікюр, ішли ремонтувати дороги чи зварювати труби».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Таким чином, кожен розділ цього роману – окрема історія з життя учня чи учениці, або й самої героїні-вчительки, яка, беручи відпустку, сім років пропрацювала прибиральницею в Німеччині, щоб накопичити для родини на квартиру. Чесна, щира, хазяйновита – саме завдяки Олені її вечірній школі вперше за всю історію області дали грант. І хто ж у цих історіях? Тридцятилітній Ромка, який досі не вміє писати. Школярка Ліля, яка випадково завагітніла. Здібна до математики Тетяна, матір трьох дітей. Мусульманські парубки Фардін і Массі, які втікали з Афганістану в США, але випадково опинилися в Україні. Усі вони – учні вечірньої школи. У кожного в минулому – білі плями, у шафах – скелети, а на думці – щасливе життя. Хто переможе – турботлива вчителька Олена Трохимівна чи невблаганна інерція долі? І насправді виходить, що всі вони – і учні, і вчителька, і їхні спільні проблеми пов’язані між собою. Олена навіть не мислить себе у денній школі, хоч вчителі потрібні всюди, а її «вечірку» можуть закрити, коли держава передасть всі права місцевим громадам. У денній – тиск, змагання за бали і вступ. «А у вечірній школі Олена намагалася, наскільки це було в її силах, створити безпечний простір». Наскільки це їй вдалося за тридцять років роботи – дізнаємося з самого роману, в якому серце, обов’язок, покликання змагаються з долею, яку жодна школа, кажуть, не змінить.