“Українська літературна газета”, ч. 23 (341), 25 листопада 2022
Петро ШКРАБ’ЮК,
письменник, доктор історичних наук (м. Львів)
“Я з тих, хто подивляє давніх, але не з тих (є в нас такі), хто зневажає талановитих наших сучасників: природа, мовляв, натомлена й виснажена, нічого путнього зродити вже не може”, – писав знаменитий римлянин Пліній Молодший, тексти якого – «Вибрані листи» (Львів, 2008) – переклав невтомний Андрій Содомора.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Я теж не з тих, хто зневажає, а з тих – хто подивляє наших видатних сучасників, серед них – й Андрія Содомору: знаного перекладача, ориґінального прозаїка й витонченого поета.
Декілька слів про походження. Як відомо, після Берестейської унії 1596 року, перейшовши під юрисдикцію Папи, українське духівництво, на відміну від римо-католицького, зберегло право на одруження. Як наслідок, воно дало ту єдину у ті часи провідну суспільну верству, котра зберігала давні державницькі традиції, ідейно й культурно просвітлювала націю – і врешті-решт привела її до політичної самостійності.
Виходець з такого священничого середовища і Андрій Содомора. Його дід Григорій і батько Олександр Григорович були священниками. 2014 року Андрій Олександрович видав дуже містку книгу з промовистою назвою – «Батькова рука». І ми бачимо у ній світлину надзвичайно вродливої жінки – матері Андрія, Софії, яка теж із священничої сім’ї. Бачимо й Олександра в однострої вояка УНР, потім – питомця духовної семінарії у Львові, а ще пізніше – пароха у селі Вирів на Львівщині.
Там, у Вирові, й народився Андрій. Від батьків успадкував природну скромність, любов до пісні та музики, працьовитість. Хотів стати істориком, але під час вступу до Львівського університету ім. Івана Франка забракло балів. І його прийняли – доля! – на факультет іноземних мов (класична філологія), де й захопився старогрецькою та латинською мовами, відтак перекладацтвом. Бо, говорив в одному інтерв’ю, він народився 1 грудня 1937 року, “а наприкінці листопада, цього ж таки року, на засланні, загинув Микола Зеров. Треба було, щоб хтось продовжував вести його латинську борозну, а грецьку – Бориса Тена, щоб не переривалася тяглість”.
Перший його перекладний твір, із старогрецької, – комедія Менандра (342-291 до н. е.) «Відлюдник», який 1962 року вийшов окремою книжкою. Це був найперший в СРСР переклад узагалі, тим паче – українською. Перекласти Менандра запропонував професор Соломон Лур’є, а підтримали видання зав. кафедри Йосип Кобів і ректор Євген Лазаренко. На вихід «Відлюдника» позитивно, хоча й з корисними зауваженнями, відгукнувся Григорій Кочур.
Відтоді більш як двадцять старогрецьких і римських поетів й мислителів, зокрема Лукрецій, Софокл, Есхіл, Евріпід, Горацій, Арістофан, Катон, Вергілій, Сапфо, Гесіод, Пліній Молодший, відтак Боецій, фламандський францисканець Вільгельм де Рубрук, постали перед нами в українській одежі. А ще сотні авторів в антологіях старогрецької та римської поезії різних жанрів, у підручниках і хрестоматіях для шкіл.
Окремо треба наголосити на таких фундаментальних перекладних виданнях, як «Моральні листи до Луцілія» Сенеки (1999 р., 603 с.), його ж «Діалоги» (2016 р., 320 с.). Тут же ціла бібліотека Овідія: «Метаморфози» (1985 р., с. 301), «Любовні елегії; Мистецтво кохання; Скорботні елегії» (1999 р., 299 с.), «Ліки від кохання» (2020 р., 92 с.), розкішне видання «ЛЮБОЩІ» (2021 р., 288 с.), нарешті – Овідієві «Героїди»: уявні листи жінок до чоловіків (2022 р., 144 с.) До речі, більшість цих листів талановито переклав нещодавній випускник Франкового університету Назар Ващишин.
Книжкові перекладні видання Андрій Содомора супроводжує грунтовними передмовами, які фактично є окремими науковими розвідками – і їх можна видавати осібно.
Паралельно з перекладацькою діяльністю Андрій Содомора заявив про себе як самобутній прозаїк. У нас зазвичай під визначенням «проза» прийнято вважати прозу передусім художню (після неї – документальну), себто белетристику, в якій домінує вимисел. Таке трактування назагал звужує горизонт красного письменства. А тому Євген Маланюк розширив цей жанр – і дві свої есеїстично-публіцистичні «Книги спостережень» зазначив як прозу.
Небуденною є і проза Содомори. Його дебют як прозаїка – невелика повість про Горація «Наче те листя дерев», яку в серпні 1982 року опублікував журнал «Жовтень» (тепер «Дзвін»). Наступного року у Києві побачила світ його окрема книжка «Жива античність», в якій письменник оживив для нас класиків як Стародавньої Греції, так і Стародавнього Риму. Опісля ця поетично-документальна книжка ще тричі перевидавалась, що свідчить: античність справді жива, тим паче під чуйним пером Андрія Содомори.
Але 1999 року вийшла Содоморина книга зовсім іншого характеру, аніж «Жива античність». Це – «Наодинці зі словом» (476 с.), в якій сіре, звичне нам повсякдення в різних його формах та виявах переомислюєься і преображається, як, приміром, роздуми про скрипку, сміх, вікно, палицю, нюх і т. п., та набуває глибшого, поетично-музичного сенсу – і нагадує (в даному разі мені) подібне органічне світосприйняття св. Франциска і Новаліса. Не випадково Роман Федорів, редактор «Дзвону», наголошував, “що в нашій літературі до цього часу нічого подібного не з’являлося, бо не часто зустрічаються в одній особі мистецький і водночас дослідницький, глибоко компетентний талант”.
Наче продовженням книги «Наодинці зі словом» (на виході – друге видання) був вихід 2016 року «Афористичних етюдів». “Різницю між тими двома книгами, – наголошує Андрій Содомора, – видно з самих заголовків: у тій, давнішій, автор запрошував до мандрівки стежками слова; у нинішній – стежками афоризму”.
2000 року, тобто ще перед «Афористичними етюдами», наш ювіляр опублікував роман-есе «Під чужою тінню», в якій, на відміну від попередніх видань, головний герой – Час, точніше – “його фраґменти, крихти – те, що зберегла пам’ять”. А пам’ять завжди вибіркова, вона висвітлює з глибин часу ту чи іншу подію, людину, фразу – і по-новому вияскравлює її.
Важливими у творчості Андрія Олександровича є наступні книги з несподіваними нібито назвами: «Сльози речей» (2014), «Усміх речей» (2017), «Пам’ять речей» (зараз у друці). Та ці назви запозичені у Вергілія. «Сльози речей» – насамперед про настрої і почуття, які дарує Львів. Книгу, як зазначено в підзаголовку, складають новели, образки, медитації, зокрема такі психологічні твори, як «Рукавичка», «Фотель пана Дучака», «В тремкому світлі Гончих Псів»… Усіх їх – тридцять сім! І всі – унікальні, як і унікальні етюди, образки, новели, есеї книги «Усміх речей», які ведуть нас у безжурний світ дитинства, в родинний Вирів, де все дороге і незабутнє, де (продовжу рядками “…вогнище старенької хатини / Лиш тихо блима, не палахкотить, / Зате тепло від нього тут – родинне, / Зате твоя тут кожна часу мить”.
В Андрія Олександровича є також інші книги: «Сивий вітер», «Лініями долі», «Студії одного вірша», «Поезія. Проза» або цьогорічна – «Про що писати» (вже друге видання), що так само неповторні, запрошують до вдумливого читання й співпереживання. Бо він живе в духовно-культурному полі, яке не має ні часу, ні кордонів. У нього все значуще, все у взаємозв’язку: крапля води й листочок, криниця й океан, мурашка і Всесвіт, античний світ і світ сучасний, “де Гомер бесідує з нашим Кобзарем, Горацій – з Франком, Паскаль – з Архілохом…” А Содомора – з ними усіма…
Ніщо не є випадковим – і водночас усе мінливе, все зворушує, викликає асоціації, спогади. Тим-то для Андрія Содомори, як наголошує дослідниця Маргарита Кривенко, “найприємніші ті теми, де йдеться про щось невизначене, не окреслене, що, фактично, поза межами слова, але глибоке в психологічному, філософському плані (це видно з самих заголовків його есе, новел, віршів: «Тінь», «Попіл», «Дим», «Вітер», «Мовою дощу», «Неспостережене», «Перелітне», «Неперекладне» тощо)”.
Одначе Андрій Содомора у своїй багатогранній творчості не просто поза межами слова, що самозрозуміло (слова мовби розчиняються, творячи духовну ауру), – він поза багатослів’ям і дидактикою. Він – художник. Він не описує, як це властиво багатьом літераторам, а малює, причому м’якими пастельними тонами. Ось новела «Сніг падає»: “Не міг її розгледіти серед тієї ряхтливості, що застеляла зір. Бачив лише порух губ, сніжинку, що на них танула”.
А он «Фотель пана Дучака». Вгорі на шафі мармурова фігурка: “Фігурка величенька, мало що не до стелі. Зображує граціозну, тонесеньку в талії панночку в довгій, що аж до землі спадає, сукні. Через ліву руку – перевішаний плетений кошик. Правою рукою, ступаючи крок, притримує сукню; з-під неї визирає вузенький носик черевичка. Хвилясте волосся, зверху зібране у вузол, кучерями торкається щічок. Ледь-ледь помітна усмішка блукає коло дівочих уст”.
Цілком візуальна картинка, яку бачиш навіч, – і з подібних живих картинок зіткана вся проза Содомори, яка просто-таки зачаровує, передає настрій, поведінку, вдачу персонажів: “Бачу пані Лідзю: сівши навпроти, вирівнює вишивану серветку на столі і, погладжуючи її, чекає, коли, врешті, оповідатиму їй щось веселе й цікаве (домашнім, як поприходять, хто з праці, хто зі школи, – не до оповідок)…”
Точність, візуальність, а головне – метафоричність, властиві і поезії Содомори, яку хочеться цитувати, комусь читати, відкривати, а ще краще – вивчати напам’ять. І такі всі його вірші. Як ось оцей, заспівний, – з четвертої збірки «З-під долоні» (2019) – «Не такі»:
Проб’ється крізь гущавінь голосів
Лиш тихий голос.
У душу западає щось дрібне –
Не Колос.
Хай нині чИм там світ гучний
Вас розважає, –
Я – одаль, цвітка я дрібна,
Дрібна-я.
До мене не йдете вже –
Позабули.
Бо не такі вже, як були,
Як бУли…
Отож, одна я, самітна.
Одна я,
Я – цвітка, я дрібна,
Дрібна –
я…
Авжеж! Поезія Андрія Содомори вельми мелодійна, і я свідомо навів ці особливо музичні – і заразом філософські – рядки з їхніми античними реаліями (як, зокрема, Родоський колос). Назагал уся лірика тут філософська, медитативна, з несподіваними ремінісценціями та алюзіями. Вона вільно почуває себе у світі античному, поруч з його знаменитими аедами й співцями, – і в світі сучасному, серед камениць Львова і на природі. Знову ж таки, як і в прозі, його поезію ціхують елегійні дистихи; образки, мініатюри, катрени (збірка «Пригорща хвилин». 2007 р.) Це місткі, лапідарні роздуми. Бо
Найвищий для поетів еталон –
він весь у книжечці одній, Горацій.
Такий парадоксальний тут закон:
що менше слів, то більше треба праці.
Або такий катрен (алюзія на вислів “Час рікою пливе…”):
Таки рікою час пливе:
то хвилі, то хвилини…
Поки в ріці тій – все живе,
на березі – все гине.
Опріч названих вище, Содомора має у своєму набутку ще дві збірки: першу – «Наодинці зі Львовом» (2005) і четверту – «Скельця розмальовані» (2019). Як і в прозі, вони вирізняються своєю тематикою, стилем, запахущою мовою:
Покотилася зірка-сльоза:
хтось помер…
Скільки сліз тих одвіку спливло
й дотепер!
Перезорює Ніч свої ниви
безкраї –
Все ту зірку, сльозу, що скотилась,
шукає…
Давня класична поезія надихає та стимулює. І на перекладання, і на власну оригінальну творчість. Здобутки безсумнівні. Вершинні. І хоча Андрій Олександрович, як людина напрочуд скромна, навіть сором’язка, не любить панегіриків і прилюдного пошанування, – я ще раз процитую лист Плінія Молодшого, з якого починав цей есей. Пліній Молодший (нагадую – у перекладі Андрія Содомори) хвалить свого сучасника за те, що той “звеличив чесноти, поглузував з пороків (…) А щодо мене, то тут він перейшов усі межі доброзичливості”.
Я, здається, цієї межі не перейшов. (Не згадував також, що Андрій Олександрович – професор кафедри класичної філології ЛНУ ім. І. Франка, лауреат багатьох літературник премій та відзнак, дійсний член НТШ; почесний громадянин Львова… Тим часом роки біжать, летять, мигтять… І, дивлячись «З-під долоні», письменник вкотре вже замислюється:
Звідкіль я приблудився на цей світ?
Покликав хто, коли й куди – відкличе?
Одні тут запитання…
Де ж одвіт?.. –
Одвіту не діждешся, чоловіче.
Прийшов з нічого – й повернусь туди ж,
Полишивши усі земні турботи…
Та, врешті, хто я сам такий?.. Глядиш
У дзеркало на себе:
“Хто ти?.. Хто ти?..”
Собою був, як перший крок ступив,
А потім, кликав світ, – і крок за кроком,
Ішов та йшов, та й стежку загубив –
Себе самого втратив ненароком…
От і стою, пришелець, на стежі:
З нічого – у ніщо вже зазираю
Обабіч – ті ніщо. На тій межі
Все ж дивну чиюсь руку відчуваю.
Ця Господня рука вела – й далі веде! – нашого ювіляра. Він, попри не завжди сприятливі обставини, плідно працює, викладає, перекладає, творить…
Отож з роси й води, дорогий Ювіляре!
Крізь морок і літ веремію,
крізь ночі тривожно-терпкі
доніс Ти, натхненний Андрію,
духовне суцвіття віків.
В літа досконалі та зрілі
даруєш нетлінні плоди –
щоб часу лихі заметілі
не вкрали і наші сліди.
То окремі строфи з мого великого вірша «І Вчора, і Завтра, і Нині», написаного ще далекого 1987 року, 1 грудня. Виявляється – вони не застаріли.
І це прекрасно.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/