Війна вплинула на всі без винятку сфери життя українців, зокрема й митців.
Про зміни, яких зазнала письменницька плеяда України з початку повномасштабного вторгнення рф, в інтерв’ю Укрінформу розповів голова Національної спілки письменників України, громадський діяч, публіцист Михайло Сидоржевський.
– Розкажіть про роботу Спілки після початку війни. Чи функціонує зараз Будинок письменників на вулиці Банковій?
-Буквально з першого дня війни доступ до Будинку письменників був обмежений, і перші місяці війни ми не могли туди потрапити. Зайве, думаю, пояснювати, чому. Це зрозуміло і так – там все було перекрито і, відповідно, все охоронялось. Ми зайшли у нашу будівлю наприкінці травня нарешті. Але, звісно, ми не змогли повернутися до попереднього режиму роботи з двох причин. По-перше, зараз більшість обласних організацій, особливо східних та південних регіонів, або взагалі не працюють, або вимагати від них якоїсь роботи просто нереально. По-друге, нас обмежили у коштах. Ми жодної копійки не отримували перші місяці війни. Тобто все завмерло, ніхто оренди не платив, жодних заходів, все закрито було. Ми перейшли у віртуальну площину, пресслужба і бухгалтерія продовжували працювати, охорона там залишалась і залишається. І я, як голова, звісно, також контролював роботу, наскільки це можливо. І наскільки це можливо, ми виконували роботу. Зроблено, до речі, доволі немало за цей час.
– Що Спілці вдалося зробити з початку війни?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Спілка працює – наскільки це можливо. Вже вийшло кілька антологій. Зокрема, вийшла «Поезія в укритті» у Кропивницькому – антологія воєнної лірики. Я впорядкував і написав передмову до іншої антології воєнної лірики – “Весна озброєна”. Вона вийшла у видавництві “Ліра-К”. І нещодавно побачила світ ще одна антологія, в якій я – автор передмови і один із упорядників. Її назва – “Досвід війни. Українські голоси”, видавництво “Саміт-книга”. Зараз ми видаємо «Хроніку окупації і спротиву. Перші місяці війни». Вражаючі розповіді людей, у тому числі письменників, які пережили окупацію, воюють або вирвалися з окупації.
Також ми ініціювали збір книжок для українців за кордоном – це була моя ініціатива – і на мою адресу приходили книжки з усієї України, зокрема, для воєводської бібліотеки Кракова. Багато наших письменників за кордоном перебувають, і от до мене звернулася наша письменниця, сказала, що у Кракові багато українців, і вони потребують українських книжок. Бо коли ти на чужині, хочеться чогось свого. Надсилали нам по 5, по 10 примірників, а ми переправляли уже до Польщі. Таким чином вдалося відправити близько 700 книжок. Це і класика, і сучасні автори надсилали свої книги. Зараз ми збираємо книжки для Української світлиці у Бидгощі. І плануємо зібрати для Ягеллонського університету.
Крім цього, зараз наші письменники організовують медійний центр у Польщі. Зайве казати, наскільки сьогодні близькі нам поляки. Зараз нова сторінка в польсько-українських відносинах, ми повинні це цінувати, берегти.
На жаль, ми не можемо проводити з’їзди Спілки та засідання Правління, але згідно зі статутом відбуваються засідання Секретаріату. На останній зустрічі я запропонував започаткувати українсько-польську літературну премію Національної спілки письменників – «За вашу і нашу свободу» – в контексті наших дружніх з Польщею відносин. На останньому засіданні Секретаріату ми затвердили її.
Я назвав лише кілька зроблених справ, але насправді їх значно більше.
– Як ви вважаєте, чи продовжиться така ж інтенсивна співпраця з Польщею і після перемоги України?
– Гадаю, так. Зараз змінилася конфігурація нашого співжиття із поляками. Ми зблизилися, і це не на період війни. Це, я думаю, надовго, а може й назавжди. У таких випробуваннях пізнаються справжні цінності. Поляки нас розуміють, бо вони теж в історії пізнали трохи, що таке російська окупація. Мені здається, що ми близькі і в ментально-психологічному плані. Але якщо говорити про письменницьке представництво, то найбільше нас у Румунії. Там багато корінних етнічних українців. Вони громадяни Румунії, говорять румунською, але при цьому частина з них пише українською.
– Загалом яких змін зазнала українська літературна спільнота з плином війни? Можливо, якийсь жанр став особливо популярним?
– Це надзвичайно потужний стрес для всього суспільства, для всієї країни, зокрема і для письменників. І війна вплинула на літературу у тому числі. Частина письменників писатиме так, як і раніше. Але воно вже сприйматиметься по-іншому. Речі, які не належать до реального життя, зараз будуть пропускатися повз. Зараз особливо вплинула війна на так звану мережеву літературу. Тобто це література, яка в соцмережах. У рамках класичних жанрів це можна віднести до есеїстики, публіцистики, це і вірші, звісно. Я помітив, що багато авторів – нові, не відомі загалу, причому різного віку. Чимало людей власне зараз народжуються, по суті, як автори. В екзистенційному стані людина здатна на дива. Це феномен такий, але він існує. Війна – це особливий екзистенційний стан для людини. У ньому люди іноді пишуть надзвичайно сильні речі. Причому часто це ті, хто ніколи нічого не писав раніше. Інше питання – чи залишаться вони в літературі надалі.
– Тож у яких жанрах зараз найбільше пишуть люди?
– Найперший жанр літератури, який реагує на війну, – це поезія. Це найоперативніше. От сьогодні подія відбулася, людина пережила емоції, сіла і написала вірш за 5 хвилин. Те саме з публіцистикою та есеїстикою. А от з прозою складніше. Проте я думаю, що проза наздожене. Я впевнений, що люди вже пишуть або вже написали свої твори. Зараз, у вирі війни, з’являється нове покоління письменників. Більшість із них – маловідомі або невідомі. Звичайно, автори старої генерації також будуть підхоплені так званою хвилею війни. Але з’являтимуться і нові – це обов’язково. Особливо ті, які болісно переживають нинішні події.
– До речі, зараз актуальне питання – мовне. Яка у нас ситуація з російськомовними письменниками?
– Дуже непросте запитання. Його треба розглядати в загальному контексті. У Спілці з-поміж 2 тисяч членів є значний відсоток російськомовних письменників, переважно це письменники зі сходу України. Тут два моменти: як нам ставитись до російськомовних авторів і російськомовних літераторів, які хочуть вступити у Спілку, пишучи при цьому російською. Готової та сформульованої відповіді немає. Я думаю, що ми намагатимемося знайти оптимальний вихід. Я, як голова Спілки, хотів би, щоб ми берегли наших письменників, які є «україноцентричними», але з певних причин пишуть російською дотепер. Не можна відрізати їх, виключати зі Спілки – це моя позиція. Але потрібно знайти якийсь формат нашого співжиття. Йдеться про книжки, які вони пишуть, про видавництва, які їх друкують, про часописи.
– Але чи обговорюється цей процес?
– Зараз все рухається, все у динаміці. Тож цей процес у розвитку. Частина російськомовних перейде на українську, звичайно. Але певна кількість їх, звісно, залишиться. І от як їм бути, як нам ставитися до них на рівні Спілки, на рівні держави? Не можна зараз грубо використовувати мовне питання. Воно може вдарити бумерангом по нас самих. Історично так склалося, що ми кілька століть жили поряд з цією страшною імперією. І щоб вийти на рівень демократичної цивілізованої європейської держави, потрібно бути грамотними. Але наполегливими!
– Якщо говорити про так званих російських письменників, то насамперед у нас виникає питання про Миколу Гоголя. На вашу думку, чий він письменник — російський чи український?
– Гоголь – один із моїх улюблених письменників, ще з юнацтва. Щодо нього зараз немає простого рішення. З одного боку, біографія відома і мотиви у творчості теж. Тривіально кажучи, він – співець імперії. Українець, який служив імперії. Він мав вплив на всю російську літературу, і на українську теж. З іншого боку, його українські мотиви є навіть у текстах про росію – у мові, лексиці, зворотах. Як росіяни кажуть – «хохляцькі» мотиви. Ми не можемо відмовитися від нього лише тому, що він служив імперії. Бо таким чином можна відмовитися і від багатьох інших. Тут теж тонка грань. Потрібно це вирішити дуже скрупульозно. Гоголя потрібно вивчити, прочитати, у такому собі «об’ємному» сенсі. І тоді знайти для нього місце у шафі наших святинь – ось Микола Васильович Гоголь, з усіма його родимими і неродимими плямами у творчості. Така моя думка.
– Нещодавно ви писали на сайті Спілки про те, що потрібно “прибрати російську культуру з вулиць”.
– Це неминуче. Нам потрібно чітко артикулювати, де наша культура, а де чужа. Це не означає, що вона обов’язково ворожа. Просто вона не наша. У будь-якого народу є своя культура, а є інша. В нашій культурі були такі, як Микола Шамота — одіозний літературний критик сталінських часів, Олександр Корнійчук — відомий драматург, який служив радянському режиму. Але це українці. З іншого боку, є Андрій Макаревич, Віктор Цой, Володимир Висоцький та інші з російської культури, які демократи, багато у чому підтримували Україну. Але водночас вони — не наші, вони — чужі. Нам потрібно позбутися залишків рудиментів колоніального мислення. Це дуже і дуже важливо. Багато хто зараз цього не розуміє, але це ключове. Для чого нам чужі ідоли? Це ознака імперії. росія була і по суті залишається імперією. А у нас інша культура, починаючи ще з давніх часів. Ось це потрібно досліджувати, про це писати, читати, піднімати. Це наш ґрунт, наш фундамент. У нас є величезні пласти питомої української культури – і музика, і література, і образотворче мистецтво тощо… А те все чуже. Це не означає, що ми маємо це викидати або не визнавати. росія — наш ворог і його потрібно знати. Коли вони пішли на нас 24 лютого — вони нас не знали. І досі не знають.
– До речі, хто з письменників зараз на фронті? Можете їх назвати?
– Не всі з тих, хто пішов, публікуються. З різних причин багато хто приховує своє ім’я або псевдонім. Я знаю цих письменників. Не всіх, звісно, бо дехто бере участь у бойових діях, вони взагалі шифруються. Ось у цій антології «Хроніка окупації та спротиву» буде опубліковано твір одного з них під псевдонімом «Історик» – там розповідається про бої. Є ще один – Сергій Мартинюк. У нього помешкання в Ірпені. Він був у теробороні, в антології описує те, що там відбувалося. Це ті, кого можна назвати, хто офіційно «засвітився».
– Як війна вплинула на вашу власну творчість?
– Дуже важко. Перші, напевне, кілька місяців я був у такому ступорі. З перших днів писалася, і то дуже рідко, якась публіцистика. Тоді будь-який сценарій подій був можливий, ми не знали, наскільки українці потужні та сильні. І кожен із нас шукав підтримки, читаючи інших. Хотілося і самого себе підтримати й інших. Практично нічого з того, що раніше було, не писалося. Перед цим у мене писалося одразу кілька книжок. Пауза була кілька місяців. А потім почало щось пробиватися. Є у мене кілька задумів, дещо частково реалізовано. До війни я почав роман про нашу дійсність, починаючи з кінця 80-х років. Йдеться про те, що ми пережили, у форматі потоку свідомості. Там іде суцільний текст, немає прізвищ та назв. Та поки що це не пишеться. Але нещодавно завершив книжку з історії свого села Старий Солотвин на Житомирщині. На неї я знайшов сили, зараз вже йде верстка і може до кінця року навіть встигну видати. І я впорядкував книжку своєї публіцистики — там матеріали, написані ще з часів Євромайдану. Багато тем — культура, політика, історія, геополітика. Може, цього року вона теж вийде.
– Національна спілка письменників будує зараз плани на майбутнє?
– Це непросте питання. Важливо, що взагалі буде зі Спілкою письменників та іншими творчими спілками. Їх у нас десять взагалі. Бо останнім часом з боку урядовців, які опікуються культурною галуззю, звучали слова про «проведення аудиту спілок та їхнє закриття». А потім – повідкривати нові. Я розумію, що це дуже серйозна проблема. Як бути спілкам у новому часі? Розумію, що їх зараз називають «сталінськими колгоспами», «рудиментами совка». Але ж багато державних структур теж були створені, так збіглося, за сталінських часів. Інше питання – спілки мають бути сучасними. Для мене це важливо. І люди, які обійматимуть мою посаду потім, мають бути співзвучні з часом. Щоб зберегти цю Спілку та інші. Це дуже консервативна установа. Тут є багато письменників літнього віку. Але водночас є багато і молодих. Спілка має бути сучасною, динамічною, креативною, відповідати на виклики сьогодення. І там мають бути молоді люди. Але в той же час досвід старших теж має бути присутній. Тому що старші – це традиція, яка передається, і вона не повинна обриватися. Я бачу, до нас багато зайшло молодих письменників. І я сподіваюся, я вірю в це, що усі «світочі» будуть збережені для майбутніх поколінь, для майбутньої України.
Ірина Удоденко
Фото: Геннадій Мінченко