Людина не для того створена, щоб терпіти поразки.
Людину можна знищити, але її не можна перемогти.
(«Старий і море», Е. Хемінгуей)
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«І весна ворогів поборе, і – ми!» – такі слова виголосив харківський поет Ярослав Скидан, учасник літературного вечора, що відбувся в Залі літературної слави і був організований Львівською обласною організацією Національної спілки письменників України 18 листопада. Модерував свято, як зазвичай, письменник Олесь Дяк. Кажуть, що він завжди це робить майстерно, але сьогодні він був особливий…
Серед запрошених гостей були поети та письменники, які вимушено покинули домівки через війну. Серед них була і я. Важко розповідати власні історії, адже вони настільки особисті, що приносять з собою біль. Та, як писав Василь Стус: «Терпи, терпи…» Тож – per aspera ad astra.
Досвід життя в окупації, радість від знайдених на ринку українських товарів чи ліків, новини про звільнення наших міст і сіл – усе це близьке нам, людям з Півдня чи Сходу України.
Геннадій Грибанов – автор із Донеччини та Віктор Тимченко – харків’янин, – не змогли бути присутніми, але за них говорили їх вірші. Чистий голос поезії серед зросійщеного потоку слів Краснолиманщини та усвідомлені свого роду рядки сильного духом Віктора Тимченка, автора, який через минулу страшну війну втратив зір. Його учень – Ярослав Скидан розказав і про діяльність Віктора Петровича на чолі Харківської літературної студії, де молоді поети та і люди, просто спраглі слова, могли удосконалювати свої вміння і мову зокрема.
Ольга Донеччанка мешкає у Львові уже давно. Після 2014 року вона не змогла пристосуватися чи змиритися з реальністю, нав’язаною мешканцям шахтарського краю російськими терористами. Пані Ольга – пише вірші та пісні. За фахом – фізик, вона раніше не задумувалася про творчість, але втрата близької людини, пережита три роки тому, спонукала її до творчості, аби виписати і розповісти і про біль, і про любов, заради якої варто іти далі. Також мисткиня наголосила, що у Донецьку досі залишаються люди, які дуже хочуть повернення української держави, і їх там – чимало.
«Література – це надмір любові», говорить нам письменниця із Баштанки (Миколаївщина) Оксана Смола. Їй довелося пережити обстріли, холодні підвали, виїзд з власного дому. Але прагнення до прекрасного не може знищити жодна війна. «Література має нести світло, а не руйнувати» – і з цим погодилася письменницька спільнота у глядацькій залі.
Сама я приїхала з Лівобережної Херсонщини, яка на сьогодні лишається окупованою. На щастя, Любимівка уникла сильних обстрілів та руйнувань, але розташування на узбережжі Дніпра приваблює орди окупантів. З кінця жовтня російська окупаційна адміністрація вимкнула наявне інтернет-сполучення, аргументуючи це підривною роботою ЗСУ, але вони просто намагаються відрізати населення від правдивої інформації.
Свій виступ я почала з того, що усі маленькі дрібнички, які притаманні нам у мові, побутових звичках роблять нас цікавими і різними, додаючи нам сили. А у разі виникнення непорозумінь варто просто – говорити.
Виступ Олександра Гунька – поета, головного редактора інтернет-видання «Нова Каховка-Сіті» не залишило байдужим жодного з присутніх. Це місто на Дніпрі, з прекрасними плавнями та греблею Каховської ГЕС, було окуповане ще до полудня 24 лютого. А наприкінці березня-початку квітня окупанти викрали Олександра Гунька, аби схилити до співпраці. За його словами, він пережив три затримання, але навідріз відмовився від виїзду, сподіваючись, що Нову Каховку ось-ось звільнять. Ішов час, а ситуація не змінювалася, хіба прильоти по окупантах почастішали. Він прийняв рішення виїхати після 6-ти місяців перебування в окупації, де за його діями стежили як не росгвардія, так фсб. Дорога до Львова зайняла 5 днів. Але відтоді сміло можна сказати, що він із дружиною – в безпеці. Увесь цей час, від початку війни і до сьогодні Олександр Гунько вів поетичний щоденник – у який занотовував особисті враження, роздуми, рефлексії щодо теракту в Оленівці, про полеглих захисників та захисниць, про закатованих цивільних. Я не запам’ятала жодного рядка з цих віршів – напевно, це просто дотик до живої рани. Єдине враження, що лишилося на поверхні – це страх і мороз по шкірі…
Ця зустріч, не зважаючи, ні на війну, ні на відключення електроенергії, усе-таки відбулася. Ми усі почули щось таке, що утримуватиме нас разом, згуртованих довкола спільної мети та цінностей. Раніше я тільки у книгах читала, що людину можна знищити, але не зламати. Тепер я побачили це на власні очі.
Ми стоїмо на плечах гігантів – вояків повстанської армії, січових стрільців, політв’язнів радянської доби, борців за права людини, «холодноярців» et cetera. Ми – незламні. Бо ми – українці!
Галина Іванова, Любимівка (Херсонщина) – Львів