“Українська літературна газета”, ч. 22 (340), 11 листопада 2022
У видавництві «Саміт-книга» щойно побачила світ антологія «Досвід війни: українські голоси». Цей проєкт був реалізований за підтримки Британської Ради та Європейського Союзу в межах програми «Дім Європи», адміністрований ГО «Місто Активних Громадян».
100 митців (зокрема, 99 письменників: 86 – поетів та 13 – прозаїків і фотохудожник) представили свої твори про війну в Україні.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ця книжка – як молитовник… Скріплює сили, зміцнює дух, просвітлює душу і серце…
Тут драматичні мотиви війни, яка увірвалася в наші життя ранком 24 лютого. І яка змінила наші життя на «до» і «тепер»… «Тепер», що триває, почавшись того страшного ранку… Того чорного незабутнього ранку… Він увірвався в свідомість і в життя раптово, невідворотно, жорстоко ламаючи реальність і розриваючи небо над нашими домівками…
Чи ми були готовими до війни? Ні, бо не вірили, що сатана прямо з пекла може навпростець обрушитись на нашу землю, випалюючи її вогнем і покриваючи бомбами, ракетами і смертями…
Прочитав ось ці рядки в Ігоря Павлюка: «Битва. // Рано темніє.// В полі – привид Мамая. // Він вмирати не вміє.// Він між пеклом і раєм», і чомусь знову пригадався мій примарний сон 24-го, якраз перед синовим телефонним дзвінком о четвертій п’ятдесят ранку («тату, почалось…»), котрий розбудив мене одночасно з вибухами десь неподалік, у Межигір’ї чи Гостомелі… В тому фантасмагоричному тривожному сні були чавунні гармати з якогось старого історичного фільму про баталії 18-го чи 19-го століття, – чорні, з лискучими довгими стволами й високими колесами в стиглій густій пшениці під коденським лісом… і куций гуртик спантеличених незнайомих мені людей біля однієї з гармат, оддалік у пшениці… і жовтаве блякле сонце низько над мовчазним лісом… і якась прикра волохата туга, що душила груди… і глухий неспокій в застиглому повітрі аж під саме небо, – туди, там де високо, до Бога, над пшеницями і гарматами… і враз подаленілі, зникомі в дивному апокаліптичному мареві силуети людей… як «силует катастрофи» (Станіслав Вишенський)…
Ця війна змінила кожного з нас. «Не минуло й доби війни, // як усі ми // стали старцями, // не минуло й // двох місяців, // як печаль // вкоренилася в нас // і служитиме нам тепер довіку // правдою і вірою» (Гаська Шиян). І в кожного з нас свій досвід цієї війни. У мого давнього приятеля, поета і інтелектуала Сашка Хоменка – досвід, після музейної тиші, запеклих боїв під Лисичанськом і Сєвєродонецьком, досвід пекельних багатогодинних обстрілів, досвід відступу під вогнем і гіркий, пекучий досвід втрати побратимів… Для когось рідний дім, «де вони // мали бути щасливими» (Надія Гармазій), став руїною, а чужина, ця «найдовша дорога з дому в нікуди» (Тетяна Череп-Пероганич) з дверима, відкритими у білий світ – непевним, з тривожно невизначеною тимчасовістю, прихистком… Хтось бачив, як «одержимі дияволом несуть хреста» (Василь Карп’юк), і чув, як «сатана будить моїх дітей серед ночі» (Дмитро Лазуткін)… Хтось пережив пекло окупації, дивився смерті просто в очі, зблизька, з відстані кількох кроків… До когось смерть, ці «заздрісні гниди» (Ганна Синьоок), прийшла подвір’ям у подобі просмерділих потом і димом чужинців з автоматами; нагло зайшла в дім, і тепер «у домі твоєму іуда гойдає фіранки й люстри» (Наталка Фурса)… Комусь смерть кричала «дядя, дай батінкі…» (Володимир Цибулько) писклявим голосом обкуреного шмаркача у камуфляжі болотного кольору, по-мокшанськи акаючи; смерть люто блимала цівками скляних очиць, тицяла автоматом у груди, цілилась у серце…
Цілилась у душу і в Господа Бога…
У цих віршах ми єдині, об’єднані, злютовані, переплетені між собою ненавистю до ворога і любов’ю до рідної землі…
Тут нема розбрату, тут земля одна для всіх, тут, як писав колись незабутній Петро Осадчук, і «небо над Україною – теж Україна», тут навіть «щебечуть птахи українською» (Вікторія Сироватко).
Тут невимовні страждання і сльози матерів і дружин за загиблими воїнами, тут прокльони і благання в неба страшної, пекельної кари для ненависного ворога, тут несамовите бажання смерті вбивцям-окупантам, котрі залляли нашу рідну землю кров’ю і посіяли смерть і руїну…
Я не знаю, де писалися ці вірші: у підземних сховищах, у підвалах («Коли тридцять днів ти живеш у підвалі», Наталя Попко), в окопах, десь на чужині, під завивання сирен протиповітряної тривоги…
Але скільки болю в цих віршах, скільки почуттів не фальшивих, не зіграних красиво, театрально, а – прожитих, пережитих, пропущених через серце і душу і звернених до Бога…
Ось Олександр Хоменко після пекельних обстрілів у дивом вцілілій школі спаленого села знаходить книжку, навмання розкриває її і, як «видиво якесь чи осяяння», читає: чорне молоко світання ми п’ємо його надвечір // ми п’ємо його опівдні і зранку // ми п’ємо його вночі // ми п’ємо і п’ємо // ми копаєм могилу в повітрі де лежати не буде тісно (Пауль Целян)… Про що ці рядки? Про що цей «Апокаліпсис сьогодні», це «чорне молоко спалених земель // розбитих будинків і обгорілих дитячих іграшок»?..
Це – жорстока, немилосердна, невідворотна реальність, яка змінила світ, змінила нас…
А ось читаю рядки наче молитву (Наталка Фурса): «Прийшов до мене дощ. // Од доні дощ прийшов. // Іздалеку прийшов. // Два дні шукав дорогу. // Налипла польська в’язь // йому до підошов // і галицька трава, // що обтирала ноги. // Ковтав столичний дим, // крутив у вирвах вир, // місив ірпінський прах, // студив вогню на скроні… Натомлений прийшов, // аж чорний, ледь живий. // Ні, не кривавий вже, // та як ропа солоний. Прийшов, нечутно вповз // на ґанок од воріт, // постукав… розстеливсь // потопом на порозі… – Ти вибач, я посплю, // бо вранці – йти на схід. // Я ж, власне, і зайшов // твої забрати сльози…»
Читаю ці рядки і складаю свою молитву до Всевишнього: Господи, захисти нашу землю від лютого ворога… Господи, дай непереможної сили нашим воїнам, щоб здолати криваву пітьму зі сходу… Господи, вбережи їх від ворожих куль, і від осколків, і від смертоносного вогню… Господи, ти можеш усе, тож скарай нашого одвічного ворога могутньою силою небес, скарай його тяжко і назавжди, щоб він ніколи і подумати не смів зазіхати на нашу землю і точити ножі на сусіда…
Отож «Душе моя // дужо молися // дужо плач…» (Ганна Синьоок).
…Молімося і перемагаймо – силою духа і силою зброї.
…І не називаймо це чортове поріддя з його «недомірком-лайлом» (Олег Чорногуз) «колишніми братами». Бо сатана їм брат. Бо «що ми вимовимо окрім прокляття» (Дмитро Лазуткін)?.. І ніколи не були ми братами з степовими ординцями і дикими людьми з глухих лісових боліт, котрі молились пням і колодам тоді, коли в нас уже стояв і сяяв високими церквами під сонцем золотоверхий Київ… Ніколи ми не були братами з «гаддям чужим» (Валентин Северинюк), для якого наша священна, полита кров’ю дідів і прадідів земля – в кращому разі територія сала, вареників і шароварів; в гіршому – тисячу разів розораний, спалений, зруйнований, чужий і ненависний для них, але так і не підкорений, вільний край вільних людей…
Деякі вірші, можливо, недосконалі, і перебірливий критик морщитиме носа, читаючи їх, і деякі прізвища, можливо, мало відомі читачеві… Але це – несподівано чуттєва, енергетична поезія неймовірної внутрішньої сили. Мабуть, справді «війна лиш підсвічує, ким ти насправді був» (Олена Рєпіна), і в ситуаціях екстремальних, коли «відкриваються чакри» нашої істинної, глибинної сутності, людина проявляє свої кращі якості і спроможна творити диво… В цих віршах стільки пронизуючого, прожитого жаху, стільки ненависті і любові, що важко уявити, як серця не розірвались від нестями, а душі спромоглися на Поезію, надиктовану війною.
…Колись, у глухі непевні часи, коли, під глум запроданців і злодіїв з липкими руками й чавунними потилицями, сторозтерзана Україна лише спиналась на ноги, Тетяна Майданович написала: «Те, що ти бачиш — юрмище і тління, // Запам’ятай: це ще не Україна. // Це тільки ґрунт. Лише кореневище… // А Божа Україна сходить вище»…
Сьогодні Божа Україна сходить – там, вище, у окопах на Сході і Півдні, під кулями і градами, в димах, під вогнем, і над смертями й перемогами наших героїв…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/