“Українська літературна газета”, ч. 22 (340), 11 листопада 2022
Лауреат Народної премії України імені Тараса Шевченка, заслужений діяч мистецтв України Віктор Женченко, перш за все, був талановитим оперним і камерним співаком, котрий по закінченні Харківської державної консерваторії успішно працював у Донецькому театрі опери та балету, в Ташкентському великому театрі опери та балету імені Алішера Навої, і майже двадцять років – солістом Національної філармонії України. А благословив його на ту співочу стезю, ще у шкільні роки, наш геніальний поет і творець «Соняшних кларнетів» Павло Григорович Тичина: пошли їм, Боже, Царство Небесне…
Віктор Женченко був ще й глибоко метафоричним поетом, оригінальним, неповторним, котрому були підвладні будь-які поетичні форми: особливо ж кохався у японській мелодійній формі – хоку, в якій розкошував найповніше. Наведу хоча б таку його перлину:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Три дощини на шибці,
вірша з вереснем пишуть,
краще них я не зможу…
Або ж вслухаймось у наступну його ритмомелодику:
Я – з музики.
Я – з ритму двох сердець.
Я плід найвищої гармонії – любові
Ось вам і образ, і метафора, і свіжість й асоціативність мислення, і художньо-філософське сприйняття дійсності…
Він був ще й талановитою Людиною – з великої літери. Людиною щедрої душі і з тим же твердого характеру. Хоча й доброзичливою Людиною, котра вміла, хотіла і могла – допомагати іншим: я не пам’ятаю жодного випадку, аби він колись, у чомусь мені відмовив…
Осмислюючи непоправну і незворотну втрату Митця такого широкого творчого діапазону, як В. Женченко, я втамовую свою тугу по ньому хоча б тим, що коли очолював (понад двадцять років) «Українську музичну газету», а нині редагуючи науково-популярний журнал «Музика», я робив все можливе, аби його ім’я, як артиста-вокаліста і поета, завжди було присутнє на газетних шпальтах і журнальних сторінках цих авторитетних вітчизняних видань: наступного року часопису «Музика» виповниться сто років з часу заснування його видатним українським музикознавцем Миколою Грінченком при Музичному товаристві імені Миколи Леонтовича (1923).
Він був…
Так, він був. Але він є і залишається в історії української музичної культури і літератури – нестереотипним, екстравагантним і самобутнім співаком і поетом, а ще моїм дорогим побратимом по перу і старшим другом-порадником, якому зичу лише Царства Небесного.
Й останнім моїм заключним акордом у цьому мовленому слові нехай ось тут прозвучить, як Реквієм, моя кантата-космічна акварель, що має назву «Сизі коні в яблуках білих», котра була приурочена до його славного вісімдесятиліття і музику до якої написав видатний український композитор сучасності, лауреат Народної премії України імені Тараса Шевченка Олександр Яковчук.
Отже…
Сизі коні в яблуках
Космічна акварель
Побратиму по перу Віктору Женченку,
який родом з полтавської Оболоні,
і котрий обожнює коней
в яблуках білих, – присвячую
I
Ці коні, мій друже, – ніколи
не стоять на припоні:
ці коні – завжди в погоні
за літами нашими юними…
II
Ці коні – не стриножені,
не загороджені, не загнуздані
вуздечками срібними,
краденими, циганськими,
а… лише стривожені
іржанням вранішнім, буйним:
ці коні – заворожені, зачакловані
бажанням нашим одним –
завжди бути в погоні…
III
Ось і нині,
в сутінках ночі,
наснились мені ці коні,
в яблуках білих,
що несуть нас, друже,
у юність твою і мою:
до Оболоні, до Цибулева –
у села наші далекі-близькі,
в юність сизо-голубу.
Несуть до батьків-матерів
Наших премудрих
І до славних молодух…
IV
Ох же ж ці коні
в яблуках білих!
Ох і сизо ж голубі!
А чи попелясто-димчасті,
що залиті місячним сяйвом – всуціль,
і які вигулювались посеред ночі
в небі глибокім, зірчасто-окастім:
в едемських садах гуляли-хмеліли,
у Єви й Адама були-гостювали…
А діва отая, звабливая,
взяла, та й струсила
на гриви коней наших
яблука сизо-голубі,
яблука райські…
І від того, наші коні, друже,
вкрились яблуками дивними –
неземними, космічними: геть –
від грив – до копит,
від грудей і до круп…
V
Ось і зараз, відчуваю, друже, –
одірвались наші коні від землі,
і несуть нас із тобою, галопом, –
в небеса:
у бричці мідно-кованій…
І вже не бачать, і не чують
під собою землі,
бо – такі вони, наші коні,
в яблуках білих,
бо – ніколи не стоять на припоні,
а завжди – в погоні…
Чільне фото: Володимир Корнійчук і Віктор Женченко
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/