Мирне небо, мирне сонце, мирне життя. Ми їх не помічаємо й не цінуємо у мирний час. Як не цінуємо свіжого повітря, необмеженої свободи, незалежності, чистої води, коли вони є. Тоді вони – наша буденна повсякденність. Але, коли вони зникають або їх забирають, життя стає нецікавим, а то й зовсім неможливим, і ми відразу потрапляємо в жахливий полон невпевненості, страху, відчаю й самої смерті. Так влаштований цей світ. Банальна істина.
Двадцять третього лютого видався для мене щасливим. Напередодні видав на-гора чергове число міського краєзнавчого альманаху територіальної громади і книгу про письменників, життя яких було пов’язане з містом Покровськом, що на Донеччині. І от в названий день відбулася урочиста презентація книги «Письменники Покровщини». В міський історичний музей, де вона відбувалась, прийшли друзі, колеги, представники місцевого самоврядування.
Захід проводили працівниці музею, а це, треба віддати їм належне, найвродливіші й найсумлінніші дівчата нашого міста. За таких умов, зрозуміло, захід пройшов на високому рівні, як-то кажуть, на дванадцять балів. Всі були задоволеними, а я найбільше. Навіть розвіявся мій тяжкий сон, який приснився мені напередодні. А наснилася мені війна. Вперше після ядерного психозу брежнєвської епохи. І якщо тоді мене неодноразово у снах відвідував ядерний вибух, то тепер я просто бігав зі зброєю в руках і не міг вибрати собі ні зручної позиції, ні надійного сховища. Біг по полю, по чагарниках, аж нарешті забіг у недобудову, озирнувся вувсебіч і… прокинувся.
Офіційна частина пройшла вдало й закінчилась на високій ноті. В нашому краєзнавчо-культурницько-освітянському товаристві піднявся градус доброзичливості і взаємоповаги, який надихав на спілкування. І в пориві добрих відчуттів розповів про свій сон юній колежанці Ярославі О., додавши, що останній час уві сні бачив війну більше сорока років тому. Вона відреагувала досить емоційно:
– Сьогодні мені теж наснилася війна.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Зависла липка пауза, і щоб якось її подолати, я почав розвіювати навислу тривогу:
– В студентські роки війна мені снилась нерідко, ядерні вибухи. У світі після розрядки міжнародної напруженості відновлювалась «холодна війна», а разом з нею воєнний психоз. Цим і пояснюю ті далекі сни, – і закруглив розмову, – не було війни тоді – не буде й зараз. І в доброму гуморі ми влилися в спільну розмову решти гурту. Обговорювали спільні проєкти, ділилися своїми творчими планами.
Додому прилетів на крилах. Розклав примірники своєї книги, яких мені дісталось аж десять, бо видана була книга коштами Донецької ВЦА й увесь тираж планувався для потреб бібліотек і навчальних закладів Покровського району. А авторські примірники я розподілив на свій розсуд: друзям, колегам, книголюбам – скільки вистачить. Десь опівночі мене нарешті зморив сон. Міцний, без сновидінь. В часі здавалось, що майже не спав і прокинувся від гомінкого сигналу свого телефону. Подумки вилаявшись, кинув злий погляд на телефон, але охота його відключити миттєво пройшла – телефонувала рідна сестра. Без діла вона не дзвонила. Включив телефон, і до мене долинув її стривожений голос:
– Яка у вас обстановка?
– Нормальна.
– Бомблять?
І, хоч наше місто, Покровськ, уже восьмий рік було прифронтовим, запитання мене спантеличило. А голос з телефону з наростаючою тривогою повідомив:
– Брате, війна! Нас бомблять. Лисичанськ менше, а от Сєверодонецьку дістається добряче.
Сон наче минув, але не так, як завжди. Не було того відчуття, що його наче рукою зняло. Не було просоння. Наче уві сні було саме життя.
Абсурд того, що коїлося, не вкладався в голові. Так, нас давно попереджали, а ми не вірили. Так, у середу на екрані телевізора з’явилась інформація, що напад Росії на Україну відбудеться протягом сорока восьми годин. Так, Росія вже показала себе як ворог і зухвалий агресор. Так, Путін давно вже висловив свої імперські амбіції і зазіхання на Україну у своїй псевдоісторичній статті. Чітко й неоднозначно дав зрозуміти, що ніякої України немає, вона й сам український народ є штучно створеним міфом. Але мій розум відмовлявся сприймати і Путіна, і його підгавкувача, Медведєва. Їхні наративи і логіка були, здавалося, маренням божевільного, яке елементарно відмовлялися сприймати мізки. Не виникало реакції самозбереження, тривоги. Лише через якийсь час, годину чи дві, з’явилась реакція обурення, ненависті й самозахисту.
Вище вже говорилось, що Покровськ від 2014 року став прифронтовим містом. Того пам’ятного року Покровськ вперше зіткнувся з агресією рускава міра. По місту безперестанно снували орди молодчиків з чужими прапорами й гучномовцями у супроводі автомобілів. Їхнє ядро складали заїжджі гастролери і невеличка купка їхніх місцевих прихвоснів. Поводилися вони нагло, брутально, зухвало, по-хамськи. На містян вони наводили огиду і острах, бо нагадували штурмові загони тридцятих років у Німеччині. Вулиці спорожніли, по них маршем ходила лише ця гидота. «Банди крушили усіх і уся». До них приєдналися загони під прапорами компартії. Виступали молодчики проти керівництва міста, господарських керівників, зірвали мітинг пам’яті жертв Другої світової війни Як гриби після дощу нізвідки виросли «дільниці» псевдореферендуму. В той день у Покровську відкрився рахунок жертв поки ще прихованої російської агресії.
А з літа було добре чути відгомін боїв: автоматні черги та артилерійську канонаду – відлуння боїв за Карлівку, всього за тридцять кілометрів від міста.
Втім, все це було детально описано мною в книзі «Війна в Донбасі: Скельця калейдоскопа», перший наклад якої вийшов на початку липня того року. Книга, повністю чи уривками, друкувалась в багатьох засобах масової інформації, і витримала три видання, є в Інтернеті, отже доступна для читання. До того ж це інша, пройдена на сьогодні тема, тому не будемо повторюватися, і повернемося до 24 лютого.
У стані трансу перебував не лише я, а майже всі, хоч кожен по-своєму. Бавовна ожила, але не вся. Відверті «сепари» тепер стали відвертими «ждунами»: «вот скора наші прідут, нас асвабадят». Про те що ракети, бомби і навіть артилерійські снаряди не вміють оминати «сваіх», вони якось не подумали. Значна частина «вати» була розгублена. Ті, хто вірив у казочки про громадянську війну і в те, що Раша «нє прі чом» і «только памагаєт данбаскаму народу» і взагалі «іхтутнєт». Ці почали потроху прозрівати: нарешті повірили, що так звані громадянський конфлікт та громадянська війна інспірована тими самими «іхтутнєтамі».
Аполітична маса значною мірою такою й залишилась, їх турбувало, як вижити, як війна безпосередньо торкнеться їхньої шкури і як обійтися мінімальними втратами гаманця, шлунка, нервів, майна і, природно, самого життя. Ці розмірковували, куди і як виїхати, якими продуктами, одягом й речами запастись.
Були й треті, патріотично налаштовані громадяни, які міркували, як допомогти батьківщині, а відтак, зрештою, і самим собі. Вони бачили себе в ЗСУ, в територіальній обороні та серед волонтерів. Було серед них і чимало «диванних патріотів», які були, безумовно, за Україну, розвінчували вату, критикували уряд, свій і союзників, і провали воєнних операцій, але йти в ЗСУ, тероборону чи у волонтери не наважувалися. Були й патріоти «з дулею в кишені». Вони взагалі «помовчували», бо хто знає чия візьме.
Про все це довідався пізніше, а тим ранком пішов у магазин по хліб. Те, що побачив, вбивало. Пошта, банки, міні-пекарні, більшість магазинів були зачиненими, у деяких вхід був заставлений порожніми ящиками, а вікна завішані великими аркушами паперу: афішами, рекламою, яка ніяк не торкалася товарів, що продавалися в магазині. Стурбовані сумні перехожі метушилися на тротуарах, враз підскочили ціни на ринку, вгору рвонули і ціни на паливо. Невесело було навіть любителям алкоголю й курцям, предмет їхніх уподобань зник зовсім. Все це нагадувало останні роки горбачовської перебудови, ті самі, вже трохи підзабуті, настрої й мотиви. За кілька годин ми повернулись в минуле, в епоху суцільного дефіциту і примарного майбутнього.
Нарешті знайшов хліб. Магазин на глухій вулиці приватного сектора. Але солі, соди і круп не було вже й там. Зате було борошно. Взяв дві двокілограмові пачки. Більше просто було брати нікуди. Вони були запорукою, що у найближчий час голод нам з донькою не загрожував. Борошно, крупи, сіль та інші продукти повернулись на магазинні полиці вже через пару-другу днів. Але в перший день розв’язаної Рашою війни цього ніхто знати не міг.
Хліб є, решта продуктів – залишки з мирного часу, на перші дні вистачить. Що далі? Зателефонував у військкомат, вживаю по старинці стару назву, знайомому. Довгий час довгі гудки. Телефон замовк. За годину прийшла СМС: «Я на передовій. Зверніться до військкомату безпосередньо».
У військкоматі товпляться чоловіки. Прийшли самі, ще без повістки. Така картина була практично в кожному місті. Оглянув зібрання: здебільшого молоді хлопці й чоловіки середнього віку. Шансів мало. Скоріш за все відправлять на піч. Відповідь була прогнозована. Мені толерантно пояснили:
– Нам потрібні молоді сильні витривалі чоловіки, навантаження будуть великі, а вас, вибачте, медперсонал з возиком ліками супроводжувати мусить.
Обурився й замолодився:
– Та я маю перший розряд з марш-кидку, інструктор гірничого туризму, плаваю так, що риби заздрять.
У відповідь почув аргументацію:
– Ви розумієте, реального сучасного бойового досвіду у вас немає. Ваша військова спеціальність розповсюджена. Давайте ми вас запишемо, а при потребі пришлемо повістку.
Це була ввічлива відмова, але остання фраза, почута у військкоматі, вселяла надію:
– А зараз можете звернутися до місцевої тероборони, там зараз саме комплектується Добровольче формування Територіальної громади.
Побіг до штабу формування. Там вже стояло до двох десятків чоловіків. Серед них багато моїх давніх учнів. Це радувало, моя багаторічна праця давала плоди, тут був і мій внесок. Командир – мій давній знайомий – не зрадів потенційному новому бійцю:
– А ви при силі тягати мішки з цементом, працювати ломом і ходити в нічні чергування по місту?
Поквапився запевнити, що готовий робити будь-яку роботу. Командир скептично посміхнувся. Мені довелося викласти ще один козир:
– Я був кращим стрілком, можу навчати новачків стрільбі.
Мій аргумент не вразив керівника формування, він почав переводити стрілки далі:
– Спробуйте записатись у волонтери.
Голова само собою опустилась, повільно пішов «волонтерити», зробив кілька кроків, аж тут почув:
– Почекайте. Саме є робота для Вас. Ви зможете вести електронну сторінку нашого формування?
Це був голос начальника штабу формування, і я зрозумів, що моя мета досягнута і закивав головою на знак згоди. Невдовзі з’ясувалося, що людей мого віку й старших в теробороні чимало. Серед моїх друзів туди записались сімидесятирічний викладач технічного університету Володимир Алтухов, сімдесятсетирічний ветеран шахтарської праці Анатолій Тищенко та багато інших.
Розгубленість перед невідомим поступово змінилася ейфорією Це торкалось не лише мене, а усього суспільства.
Почув новий анекдот: «Чоловік звернувся до військкомату, йому показали на чергу. Не потрібен. Пішов записуватися до тероборони, йому відмовили: добровольців дівати нікуди. Прийшов до волонтерів – те саме. Подався здавати кров, показали на рядочки діжечок з донорською кров’ю: поки що не треба. Таку країну перемогти не можна!». Анекдот майже про мене.
Ейфорія захоплювала все більше людей. Найбільш поширеними її штамами були такі: західні країни нададуть нам допомогу зброєю, закриють небо, а ЗСУ швидко перейдуть в контрнаступ, Путін ось-ось здохне, Шойгу застрелиться, і війна переможно закінчиться вже до кінця березня. Якими ж далекими були тоді наші сподівання від істини…
м. Покровськ
Донецької області
(З антології «Хроніки окупації і спротиву. Перші місяці війни». Видавництво «Ліра-К»)