“Українська літературна газета”, ч. 21 (339), 28 жовтня 2022
Десятого жовтня 2022 року одна із смертоносних ракет, вивергнутих із жахного гирла смурної від крові Московщини по пресвятому Києву, розірвалася в середмісті між пам’ятниками Тарасу Шевченку і Михайлу Грушевському…
МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ: «КОМБІНАЦІЯ МАЗЕПИ МОГЛА МАТИ БУДУЧНІСТЬ…»
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
В історичному наративі з проблеми незалежності України феномен Івана Мазепи посідає ключове місце, а судження про великого гетьмана національних геніїв Тараса Шевченка і Михайла Грушевського мають першочергове значення, тим більше в умовах злочинної загарбницької війни Росії проти України. Без них абсолютно неможливо осмислити огром, багатоликість, суперечливість і величавість постаті видатного гетьмана України. В історії людства, мабуть, не було іншого національного героя, проти якого впродовж віків було розгорнуто таку шалену кампанію.
Крім антиукраїнської цілевизначеності цієї російської інформаційної кампанії, в ній було замовчано, забуто або спотворено те, що Мазепа посідав помітне місце в європейській політиці, науці, літературі й мистецтві. Поеми про нього створили Джордж Байрон, Даніель Дефо, Віктор Гюго, Бертольд Брехт, Олександр Пушкін, Володимир Сосюра… Польський драматург Юліуш Словацький написав п’єсу «Мазепа», а Петро Чайковський — оперу «Мазепа». Взагалі у класичній європейській музиці налічується близько 70 творів про Мазепу, в тому числі Сергія Рахманінова, Ференца Ліста, Олександра Даргомижського, Ріхарда Вагнера… Життя й діяльність Мазепи досліджували Вольтер, Проспер Меріме, Михайло Костомаров, Михайло Грушевський… Як оцінював Михайло Грушевський постать Івана Мазепи, можна дізнатися в окремих спеціальних дослідженнях І. Гирича, А. Жуковського, О. Кресіна, Т. Мацьківа, а його власна характеристика історичної постаті видатного козацького ватажка висвітлена в спеціальних публікаціях: «Шведсько-український союз 1708 р.» (1909); «До портрета Мазепи» (1909); «Виговський і Мазепа» (1909); «Ще до портрета Мазепи» (1910); «“Мазепинство” і “богданівство”» (1912). Зосереджуся на визначальних оцінках ученого про гетьмана, що дасть можливість співставити їх із висловлюваннями щодо Мазепи Тараса Шевченка.
З розмислів Грушевського випливає, що Мазепа, кажучи сучасною мовою, кардинально змінив зовнішньополітичний курс держави, у чому не було нічого надзвичайного, тим паче зрадницького. Він мав на те вагомі причини. Сам гетьман у листі до полковника Івана Скоропадського в жовтні 1708 року писав, що «ворожа нам здавна сила московська» прийшла в Україну «не боронити нас від наступу тих-таки шведських військ, але вогнем, грабунками і немилосердним мордуванням прийшла руйнувати, а міста відбирати в своє посідання». Мазепа переконував у тому, що «московська потенція безсильна і невоєнна, завжди втечею рятується від непоборних шведських військ» і покладав надію на те, що саме Карл ХІІ «завжди оборонить (Україну. — В. М.) щасливою зброєю від того московського тиранського іга Вітчизну нашу Малоросійську і Запорізьке Військо звільнить…».
Навіть найближчий прибічник Петра І Олександр Меншиков, який надзвичайно жорстоко розправився з прихильниками Мазепи, про самого гетьмана й перехід його на бік Карла ХІІ сказав таке: «Сіє вчинив то не для однієї своєї особи, але для всієї України». У мемуарах нюртемберзького герцога Максиміліана Емануїла, виданих іще 1730 року, було підкреслено історичну зумовленість політики Мазепи: «Козаки — це вільний народ, який не хоче коритися ні Польщі, ні Москві, тому вони постійно борються за свої права і привілеї, що, власне, і стало причиною переходу Мазепи до шведів».
Микола Костомаров, який жорстко засуджував українського гетьмана, все-таки не насмілився звинуватити його у зраді України, навпаки, за його словами, «все показує, що Мазепа, як малорос, плекав і пестив у собі бажання політичної незалежності своєї батьківщини…» Український історик Михайло Брайчевський наголошував: «Гетьмана звинувачували, ніби він хотів повернути Україну під магнатське панування в рамках Речі Посполитої; інші закидали йому прагнення встановити тут шведську зверхність. Поширювались і плітки особистого кшталту, — мовляв, він мріяв в обмін за Україну стати князем вітебським і т. д. Але всі ці приписувані гетьману заміри позбавлені глузду: вони б означали для Мазепи зраду самого себе».
Навіть не заглиблюватимусь в однозначну позицію більшості іноземних (окрім, зрозуміло, російських) авторів. Скажімо, професор Лондонського університету Р. М. Гаттон зауважив: «Мрією Мазепи було звільнити Україну від російського ярма». Німецький історик Отто Гайнц писав: «Перемовини, які вів Мазепа, мали за мету з допомогою шведського короля звільнення з-під московського ярма».
Утім і зворотний бік лику гетьмана Мазепи, який отримував від Петра І численні милості, знаки особливої, щирої довіри, добре відомий. Чого вартий лише вручений йому ще 1700 року перший найвищий російський орден Андрія Первозванного (його кавалерами серед російських підданих одночасно могли бути не більше 12 осіб).
Хочу нагадати читачеві глибоке розмірковування українського письменника і літературознавця Богдана Лепкого (1872–1941), який написав один із кращих художніх творів про Мазепу — славнозвісну трилогію, — саме він вклав у вуста Мазепи такі слова: «Ти московський цар, а я український гетьман. Ти будуєш нову царську державу на кістках сотні поневолених народів, я рішивсь будувати свою, незалежну від деспотії твоєї. Я зрадив тебе, бо не хотів зрадити власну ідею. А хоча би мені й не довелось остоятися в бою з тобою, хоч би й прийшлось зложити свою голову стару й стурбовану, так останеться Мазепина ідея. Вона житиме під попелом і кістками, поки грядущі покоління не відгребуть її, не піднімуть високо на свій прапор і не заткнуть його біля престолу вільної та незалежної від московських царів української держави».
Це, мабуть, кращі слова, які міг сказати гетьман Мазепа. Бо, незважаючи на приреченість його продуманого, але відчайдушного кроку назустріч шведам, саме ці слова врешті-решт справдилися.
Михайло Грушевський понад сто років тому, тобто задовго до Богдана Лепкого, науково точно зафіксував унікальність Мазепиного феномену в обох іпостасях — темній і світлій: «…Взагалі погляди на Мазепу як на людину зісталися непохвальні і неприязні; але як історичний діяч, як ідея — він був окружений високою почестю — старшинські, інтелігентські і півінтелігентські доми закрасилися портретами проклятого гетьмана і українські патріоти складали високу шану його пам’яті».
Наведу, здається, найбільш яскравий приклад. Сучасник Михайла Грушевського письменник Мусій Кононенко (1864–1922) у вірші «Мазепа», написаному через два століття після смерті гетьмана, сам того, певно, не відаючи, відобразив науковий висновок ученого: «Да здрастують Мазепи! / Як символ волі це ім’я / Лунало б без упину…» Віра поета не була бездумною, сліпою, він вважав, що Мазепа «За Рідний Край ішов на все — / На хитрощі, на зваду!» Свій вірш Мусій Кононенко закінчив невідпорною впевненістю: «Тілько Мазепинська любов / Україні поможе!»
Мазепа як ідея та символ! Прекрасна тема для сучасної книги та нового прочитання діяльності гетьмана!
Нагадаю, до речі, що здобута мною в Державному архіві Російської Федерації (Ф. 63, 1914 р., спр. 1765) поліцейська справа має таку точну й промовисту назву: «Про керівника мазепинського руху професора Львівського університету Михайла Сергійовича Грушевського та ін.».
У наш час особливо виразно звучить відчайдушна теза Богдана Лепкого про кінцевий результат споконвічної, невідворотної, смертельної ворожнечі між Україною і Росією: «Два світи, два інші світогляди, дві культури, котрі важко звести докупи, як важко помирити воду з вогнем. Між ними мусить іти бій, поки один із противників не ляже переможений, знесилений і надовго неспосібний до дальшої боротьби».
Господи, наскільки пророче й точно сказано! Хоча в історичних реаліях сьогодення , настояних на ядерній загрозі, в такому бою «лягти переможеним» може цілий світ… І тут яскравим спалахом освітлюється мерзенність російських ворогів українства, які за таких обставин усе-таки затіяли, кажучи словами Грушевського, «генеральну битву нашому національному життю»:
«Українство кінець кінцем її виграє, се ми знаємо. Але утрати її будуть великі, се ми бачимо. І розстрілюються в ній не тільки люди, а й ідеї. Руйнуються не тільки міста, а й традиції. Багато згоріло вже в сім великім огні, і ще згорить. Люди вийдуть з нього нові й новими очима глянуть на світ».
Враження таке, що це написано буквально сьогодні…
В умовах війни Московщини проти України національний класик Дмитро Павличко жорстко сформулював імператив української нещадної відповіді:
Нас живих і мертвих бити буде
Братньо так — смертельно, з-за плеча,
Доки ти не встромиш їй у груди
Кованого, братнього меча.
Повертаючись до часів Івана Мазепи, наведу один із переказів шведсько-української угоди, укладеної гетьманом у Бахмачі восени 1708 року (оригінал не зберігся). Вона нібито фіксувала, що Україна з обох боків Дніпра мала бути на вічні часи вільною від усякого чужоземного володіння. Передбачалося, що союзні держави — Польща та Швеція — не претендуватимуть на владу над Україною, на стягнення з неї прибутків та податків і зобов’язуються не осаджувати залогами українських фортець, здобутих від Москви. Навпаки, вони мали підтримувати Україну в повній цілості й не дозволяти гнобити її. Кордони, закони, права, вольності, привілеї мали зберігатися навічно. Союзники обіцяли не ставити нових укріплень на українських землях і не дозволяти робити це іншим, «аби Україна вічними часами свобідно уживала своїх прав і вольностей без усякого ущербку».
Цей переказ явно прекраснодушний, утім очевидно, що угода принципово відрізнялася від достоту кабальних для України договорів із російським царем у бік її суверенності, незалежності. Грушевський зазначав: «Се може служити за характеристику бажань і змагань Мазепи та його однодумців в сім моменті. Та скоро вони мусили переконатися, що помилилися в своїй рахубі».
Вчений хоч і називав гетьмана «славним Іваном Мазепою», виявив його прорахунки й слабкі сторони. Зокрема, він особливо наголошував, що, маючи сильну владу в Україні, Мазепа не потурбувався про те, щоб забезпечити довіру свого народу. Сподіваючись на загальне невдоволення «москалями» й московським режимом, гетьман думав, що завжди «встигне підняти Україну на повстання проти Москви», але забував, що в очах українського народу він довгі роки сам був невіддільним від ненависного режиму. У статті «Шведсько-український союз 1708 р.» Грушевський привернув увагу до того, що союз Мазепи з Карлом XII був довершений тоді, коли вся політична доля Російської держави була поставлена на карту, і запобігти наслідкам цього небезпечного союзу, який міг дати шведському королеві нову, незвичайно сильну небезпеку для Московщини — це ставало для неї питанням буття і небуття. Тому цар Петро і його помічники розвивають незвичайну енергію, нестримну в помислах, неперебірливу в засобах, щоб паралізувати українську суспільність і народні маси та відвернути їх від гетьмана й розпочатої ним політичної комбінації. Вирішено було дискредитувати в очах народу самого гетьмана і вибрану ним політику, зогидити, збезчестити її якнайгірше. Заразом заходилися відстрашити людність, стероризувавши виливами всеї можливої люті на всіх причасників сеї нової політики, яких тільки могло дістати до своїх рук московське правительство. Перехід Мазепи до шведського короля і союз з ним було представлено народові ділом незмірно підлим і плюгавим. А суспільність не знайшла у себе досить критицизму супроти всіх обвинувачень і погроз, які лунали не тільки з боку царського, а і з боку гетьмана Мазепи та його старшини, і навіть з боку української церкви. Особливо важну і сумну роль відіграло тут духовенство, ставши послушним знаряддям царської політики…
За словами Михайла Грушевського, «Мазепа став для народу “проклятим”, завдяки церковній анатемі, і таким зістався в народній традиції…» Була вміло прищеплена офіційна характеристика, що Мазепа все зробив не з любові до України, а, кажучи словами маніфесту Петра І, «для собственной своей тщетной славы и властолюбия учинил»… Учений, як ніхто інший, розкрив цю переможну всеімперську інформаційну кампанію «скаженого Петра» (Шевченко)…
Володимир Мельниченко,
доктор історичних наук,
лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Закінчення буде.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/