До війни я працювала в Одеському кінофестивалі, координувала театральну сцену на фестивалі Тараса Шевченка «Ше.фест», продюсувала кілька театральних проєктів, а перед самою війною (11-14 лютого) зіграла головну роль в прем’єрній виставі «Територія жінки» з братами Капрановими.
24-го мав бути 3-й день «Зимового кіноринку», який я модерувала. Подія починалась об 11-й, тож я могла приїхати на 10-ту, а так як їхати мені було недалеко, я завела будильник на 8.30 ранку. О 8-й ранку мене розбудив дзвінок куми: — Кума, ти що спиш? Війна почалась. Збирай тривожну валізу…
У мене був шок.
Перше, що я зробила – це подзвонила своїй начальниці Каті і запитала, чи треба йти на роботу, адже війна війною, а коли ти ведеш захід, то почуття відповідальності зашкалюють. Катя сказала, що не треба, і щоб берегла себе. Далі я набрала свого хлопця Сергія. Він сказав мені, щоб я збирала рюкзак, що зараз він за мною приїде і що будемо жити і діяти разом. Я почала збиратись. Рюкзак в мене був невеликий. Речей багато вирішила не брати. Головне взяла спортивний зручний теплий одяг, речі особистої гігієни та «Кобзар» Тараса Шевченка. Це велика книга і, мабуть, вона не так вже й була потрібна у ті, перші дні війни… Але для мене вона була і є важливою цінністю, бо ми, на відміну від рашистів, знаємо ціну свободи.
Далі за мною приїхав Сергій і ми пішли пити каву, а дорогою до метро знайомились у вайбері з його мамою. Пам’ятаю, що того дня якраз вийшла стаття в «Україні молодій» про мою виставу «Говори зі мною». Ми приїхали на Оболонь і пішли шукати газету. Я пам’ятаю, що відчуття були дуже загострені, а емоції зашкалювали. Проте поруч із Сергієм мені було спокійно і добре, не зважаючи ні на що. Ми вирішили бути разом до останнього. Думок про те, щоб кудись їхати чи тікати, не було. Було чітке розуміння, що потрібно щось робити, якось протидіяти. Я мала змогу поїхати, але вирішила бути в Києві разом із Сергієм. Так почалась для нас наша війна.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Сергій додався у друзі після того, коли побачив мене на фото з театру «Берегиня», де він колись працював. Написав мені про це. Я, проаналізувавши його профіль у Фейсбуці, лишила в друзях, адже зрозуміла, що він творча людина, так би мовити, з мого оточення, тож таке знайомство може бути корисне, як для співпраці, так і загалом. Всі ж творчі люди знайомляться, тусуються, часом з цього народжуються проекти. Тож за таким принципом я його додала. Якийсь час він «висів» у друзях, однак я почала натикатись на його пости.
Він постив картини, які малює, а також відео власних пісень. Одного разу вночі я наткнулась на відео, яке мені вибулькнуло в загальній стрічці. Пісня «Вірив і чекав». Я прослухала, тоді ще раз прослухала, потім втретє. Зрештою написала йому, що класна пісня. Так почали спілкуватись, а вже згодом я запросила його на свою виставу. Він пообіцяв, що прийде і зазначив, що давно за мною слідкує та не раз хотів прийти на заходи, на які я запрошувала публічно, але все щось зупиняло. Та цього разу прийшов. З квітами. Так ми дуже коротко познайомились та поспілкувались пару хвилин. За кілька днів Сергій прийшов на наступний мій виступ, де ми грали виставу в стилі стенд-апу вже в Докері на Подолі. Після виступу ми пішли гуляти. Ну а далі все, як в серіалі: прогулянки, квіти, кіно… З єдиною різницею, що в повітрі витала напруга, що от-от буде війна. Тож коли вона почалася, ми вирішили бути разом.
У ПЕРШІ ДНІ ВІЙНИ МИ БІГАЛИ В УКРИТТЯ В СУСІДНЮ ШКОЛУ
Саме там, на одній з лавочок спортивного підвалу, в укритті, я отримала пропозицію вийти за нього заміж. Далі наш серіал продовжувався. Якось (на третій чи на четвертий день війни) ми побачили, як жителі нашого під’їзду колотять «бандерівські смузі». Звісно, ми доєдналися. Почали волонтерити разом із мешканцями нашого будинку. Сергій проживав разом із своїм 16-літнім сином Назаром. Його мама вирішила відправити за кордон. Відправили малого і пішли в місцевий військомат. Там нас послали, зброї ніхто не дав.
Наступного разу я дізналася, що Сергій ходив туди вже без мене, а через деякий час його нібито викликали, щоб доєднатися до ТРО. Ввечері він сів і намалював мені картину, яку назвав «Місяць». 15 березня він став солдатом ТРО. Так почалося зовсім інше життя. Ми почали скуповувати і вишуковувати військові речі, броник, шолом. Друзі та знайомі допомагали в цьому. З часом він вже став виглядати, як справжній кадровий військовий, хоч досвіду ніколи не мав до війни, в армії не служив, проте мріяв… Він дуже пишався, що йому видали кулемет, адже його дідусь теж був кулеметником… Також він став душею своєї роти, давав концерти, адже мав повністю патріотичну годинну програму. Якось ми навіть зробили в Докері на Подолі спільний концерт: я читала вірші, він співав пісні. Було душевно.
Сергій говорив, що скоро вони поїдуть, але будуть в Київській області, на Схід їх навряд пошлють, бо вони не мають відповідного досвіду, хоч він може і хотів мати такий досвід. Однак сталося інакше. Мали бути на кордоні з Білоруссю, а опинилися на Сході країни…
КОЛИ СЛУЖИВ В КИЄВІ, ТО МИ РЕГУЛЯРНО БАЧИЛИСЯ, АДЖЕ ЙОГО ВІДПУСКАЛИ НА ПАРУ ГОДИН, ІНКОЛИ НА ДЕНЬ…
Тому ми щасливо проводили разом час. Далі, коли Сергій вже їхав, він попередив, що будуть проблеми із зв’язком. Купив собі ще один телефон (простіший), але тримав у курсі подій. 16 червня зв’язок зник після ранкового повідомлення. Згодом ми отримали повідомлення, що зник безвісти під час арт-обстрілу. Тіло, за словами побратимів, забрати не змогли, бо дуже крили їх. Територія досі окупована, обмінів по Тошківці не відбувається. У червні в Тошківці були криваві бої. Їх не мали права відправляти необстріляних на нуль, а точніше на -1 позицію… Однак всі заяви рідних в ДБР, СБУ, ГУР та інші установи ігноруються. Попри великі втрати, командування 57-ї бригади 34 батальйону отримують нагороди і медальки, а рідні не можуть добитися навіть законних виплат, які повинна (в даному випадку) отримати мама Сергія, щоб допомогти онуку, але немає нічого. Ми всі розуміємо, що війна і хто наш ворог.
Сергій розумів, за що він воює, він був свідомий в цьому, але прикро, що далі доводиться витрачати сили на те, щоб знайти свого рідного і хоча б з почестями поховати. Виявляється, достойно поховати рідного – це вже якийсь успіх, адже далеко не всіх ховають, і це велика трагедія.
Тому як з цим жити, що робити, я не знала, була розгублена і спустошена. Мені допомогла психологиня Юлія Онухова і я дуже вдячна, що спеціалісти такого рівня працюють у волонтерських проектах. У такій втраті є головне: чи готова далі жити людина. І цей вибір вона робить самостійно. Ніхто не зможе допомогти, якщо людина сама цього не хоче. Я зробила вибір жити з кількох причин. По-перше, я все-таки глибоко в душі сподіваюсь на диво і на те, що на війні всяке може бути, тож раптом все-таки полон… Хоч надії мало, але вона є. Друга причина така – відтепер я несу відповідальність за те, аби про Сергія і про його подвиг знали і пам’ятали. Він не лише для мене герой. Вся його творчість, його пісні з гуртом Семенабенд, картини, все це той доробок, який слід закарбувати в пам’яті українців. І я дуже хочу, щоб його історію знали нинішні та майбутні покоління. Він був унікальний, це без перебільшення. Щирий, простий, справжній і страшенно талановитий. Шкода, що Бог забирає найкращих… Ну і третя причина жити – це побачити світ та Україну без москалів. Я переконана, що це буде прекрасний світ.
Звертались в ГУР, СБУ, ДБР, військову частину та військомат. А також в прокуратури різні та в генпрокуратуру. Відповідають, що це не їхня компетенція, що територія окупована, що треба здати ДНК і чекати деокупації. На цьому все. Також зверталась до журналістів різних ЗМІ. Ніхто не хоче писати про це, бо ворог часто потім використовує такі матеріали на власну користь. Я також це розумію, але як достукатись до кабінетів, не знаю… Найняли адвоката, закидуємо офіційними запитами, чекаємо й віримо в чудо. Але про Тошківку дуже потрібен розголос. Тому що всі, хто у те пекло потрапив, як мінімум – герої, а не зниклі безвісти під час артобстрілу.
Спочатку, коли я дізналась про Сергія, в мене були думки поїхати за кордон. Однак потім почала займатись бюрократичними моментами, його пошуком, допомогою його мамі (вона приїхала з-за кордону) і зрозуміла, що, поки не знайду його, нікуди я не поїду. Якщо по роботі доведеться з’їздити ненадовго, то це одне, це буде дуже корисно. Але їхати, тікати від війни я не налаштована. Це наша земля, тож якщо хтось і повинен звідси тікати, то це рашисти і бажано в пакетах для сміття.
Ситуація складна, вигрібати ми це будемо ще довго. Ми маємо неадекватних сусідів. І це, на жаль, не путін. Якби це стосувалось лише його, то було би все набагато простіше. Росіяни всі такі. Вони не знають достименно своєї історії, вони не цінують свободу, вони живуть лише з принижень когось і не вміють вигадати своє. Я і мої друзі давно це бачили і знали. Сумно було спостерігати за тими людьми, хто не розумів і вірив у «хароших рускіх», але їх нема. Хароший рускій – кожен двохсотий. Тому, не зважаючи ні на що, Україна переможе рашистів. На жаль, велику ціну ми платимо за це… Але маємо боротись до перемоги і вона обов’язково настане. Після Перемоги мрію жити, працювати, загоювати Україну культурними подіями і зберігати пам’ять про найкращих, про тих, хто виборює її зараз.
(З антології «Хроніки окупації і спротиву. Перші місяці війни». Видавництво «Ліра-К»)