І мертвим, і живим
Довкіл цієї вдячної теми натанцьовано з бубном уже чимало. Я і сам чимало набубнів на цю тему та й досі не припиняю бубніти чи не в кожній рецензії, беручись за книжки більшої чи меншої художньої вартості. І кілька окремих статейок цьому присвятив. Одна з них («Казуси узусу, або Тривога в душу»), надрукована в першому та другому номерах «Української літературної газети» 2009 року, згодом з’явилася ще й на ресурсі Twirpx.com з анотацією: «Журналістський матеріал “молодого амбітного критика” стосовно безграмотності журналістів і письменників. Популярний для конспектування у більшості викладачів стилістики вищих шкіл». Тут, як писав класик, з журбою радість обнялась. Бо ж, з одного боку, приємно, що твій труд помічають, а з другого – прикро, що проблема, на якій ти раз у раз відтоптуєшся з бубном, не зникає, а, здається, тільки погіршується. Коротко й узагальнено її сформулював у приватній розмові М.Слабошпицький: у нас немає інституту літературного редагування.
Як показує мій філологічний досвід, цього інституту – як ідеалу та взірця – ніколи й не існувало. Це пов’язано і з правописними пертурбаціями, й зі знанням та чуттям мови в людей, котрі працюють на посадах літературних редакторів та коректорів. Не розглядатиму тут проблеми нашого вкотре зміненого правопису. Є ж бо країни, в яких раз на тридцять років переписують конституцію, а є ті, де раз на тридцять років переписують правопис – своєрідну конституцію літературної мови. Скажу лише дві речі: у другому класі я першій вчительці своїй палко доводив, що «пів» треба писати окремо, бо ж «пів» – це те саме, що половина. І тепер тішуся, що більш як тридцять років по тому Українська національна комісія з питань правопису дійшла тієї ж думки, що і я, другокласник. Багато щодо правописних змін я, ще студент, гризся з професором, доктором філології О.Пономаревим. Ми розійшлися добрими колегами. Крім одного: я стою на тому, що спрощення правил аж ніяк не сприяє загальній грамотності населення. А в епоху інтернетної граматичної вседозволеності (сиріч неконтрольованості) то й поготів.
Як ви вже здогадалися, це чергова стаття про мовний рівень наших коректорів та літредів (незрідка ці посади поєднує одна людина), а отже, й про рівень друкованої продукції, котру маємо на виході. Зараз я анонсиком прокину, а далі, не розбиваючи масиву свого імпресійно-медитаційного розбалакування на параграфи, покажу, що потреба в добрих, професійних літературних редакторах актуальна – парадокс! – як завжди і як ніколи. Що проблема літературного редагування – знову парадокс! – у нас глибока, хоч і лежить на поверхні. Отже, спочатку я розгляну вербальний жах нашої письменницької преси (далеко не всієї, ясна річ!), тоді погортаю поетичні та прозові видання наших сучасників, далі покажу, що не все гаразд було з редактурою і в еталонні (для декого) радянські часи, а під завісу поворушу трухляві кісточки окремих класиків. Прикриюсь, як заведено, тим, що обсяг статті не дозволяє розглянути проблеми глобально, та й не ставлю собі за мету впихнути в статтю невпихненне і в брошуру а-ля Б.Антоненко-Давидович («Як ми говоримо») чи А.Бортняк («Ну що б, здавалося, слова…»), а то й у цілий навчальний посібник а-ля П.Куляс («Типологія помилок») чи в біблію всіх притомних перекладачів, яку створила Нора Ґаль («Слово живе і мертве»). Просто коли в моїх нотатниках накопичується критична кількість філологічного лайна, його необхідно кудись злити. Прошу ставитися до цього з розумінням або забиратися з цієї душної статті геть.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Про те, що я ще той душнило, свідчать поодинокі відгуки на мою статтю в «УЛГ» від 10 квітня 2020 року, яка вийшла чомусь під назвою «Митого варті» (про це скажу окремо) і статтю «Що у вас із літредактором?», де я на двадцяти одній сторінці проаналізував мовний рівень «визнаної НСЖУ найкращою обласною газетою України» й «найтиражнішої в центрі України» газети «33-й канал». Називаючи себе «народною газетою», її творці – професійні журналісти – й випускають її мовою, якою в нас спілкуються на базарах, вокзалах та по генделиках, тож і незрозуміло, чому на першій шпальті в них і досі красується «личка» найкращої обласної газети. Якщо так пишуть найкращі, то що вже казати про інших… Ось лише кілька краплин із чану прикладів, самі оцініть рівень літературного редагування «33-го каналу». «Унікальну комету сфотографувала НАША ЧИТАЧКА з Піщанки. Наступного разу ВОНА пролітатиме через 6800 років» (22.07.2020). «“Дєнєг нет, бо дєнєг – нет!”» (29.07.2020). «І він робив спробу самогубства» (09.09.2020). «ПомерлА головнИЙ лікар» (14.10.2020). «Згоріли ЛЕГЕНі у тренера-ЛЕГЕНди» (28.10.2020). «Неповнолітня 18-річна водійка». «Мама, ПАПА […], ДЄД Саша, ТЬОТЯ Леся» (13.01.2021). «Його життя було на межі життя і смерті» (10.02.21). «У Крищинцях за пів року змінилося ТРИ старости, чи буде ТРЕТІЙ?» (04.08.2021). «Хоча на кожного глядача є своя аудиторія» (22.12.2021). «У грудні письменниці Марко Вовчок – Марії Вілінській – виповнилося б 142 роки» (05.01.2022). Еге ж… Якби дожила. «Повне марення» (16.02.22). І цієї потворної кальки з російського «полный бред» ні в кого не ворухнулося виправити на «цілковита маячня»! «Розстріли рідних на очах родин, тварин, молоді – це все вони бачили на власні очі» (23.03.22). Уже заради таких шедеврів варто купувати та передплачувати газету «33-й канал»! А такого стилістичного паскудства та суто коректорського недбальства я з порівняно невеликої підшивки накидав, нагадаю, 21 сторінку густого тексту, та й то ловив далеко не все, а те, що просто-таки стріляло в мої очі професійного чительника-редагувальника.
Що ж, журналюги в постійній гонитві за сенсаціями можуть валити «з коліс» у номер будь-яку суржиковану околісну, літредактори та коректори можуть замість рукописів дивитися в зарплатні відомості, а, за Набоковим, «світську хроніку блискітки друкарських помилок тільки красять»… Хай так. «Найкраща обласна газета України» за версією НСЖУ геть нечитабельна через критичну густоту ляпів на квадратний сантиметр газетної площі; так із номера в номер, із номера в номер, і нема на те ради й тиради нема! Але коли береш до рук літературний часопис чи письменницьку газету, чекаєш усе-таки іншого мовного рівня, іншого ставлення до Слова. Колись я був приплуганився в редакцію «Літературної України», бо десь вичитав, що там є вакансія літературного редактора. Але тодішній головред С.Козак заявив, що такої посади в них давно немає, і взагалі, кожен письменник сам собі літературний редактор. Цю його жартівливу тезу я і досі спростовую, гортаючи патріархальну й вічно молоду «Літературну Україну» та молоденьку за віком, хоч і не менш патріархальну «Українську літературну газету».
Біда, коли газету роблять дві-три людини, та й то незрідка на голому ентузіазмі. Це стосується і наших ледь живих районок, і, на жаль, всеукраїнської письменницької преси. Розумію скруту наших нішевих видань, але якщо у вас немає професійного літредактора (він же й коректор), його все-таки треба знайти. Хай хоч для дистанційної роботи. Хай і позаштатно – за солодку слізку гонорару. Тому що не можна видання служителів Слова опускати в плані мови до рівня… найкращої обласної газети в рейтингу НСЖУ. Бо ж далеко не кожен добрий письменник – однаково добрий редактор, тоді як добрий літредактор – це прихований співавтор, це той, хто майстерно огранить літературний діамант або хоча б повисмикує з тексту словесний бур’ян, повимолочує всі орфографічні, пунктуаційні, стилістичні та смислові. Аби літературне видання не соромно було дати людям у руки. Аби його не брали на практичні заняття зі стилістики та редагування для студентів гуманітарних вишів.
А редагувати і в «ЛУ», і в «УЛГ» таки є що. Як сумлінний душнило, тобто уважний читач, я виписую незґрабності, незугарності та відверті дурниці зі шпальт цих поважних видань. Тих виписок у мене вже вагон і дрезинка, і з кожним передплатним півріччям їх тільки більшає. Я не розробляю редакторських практикумів із дисципліни «Типологія помилок», як П.Куляс; давня ідея написати книжку з робочою назвою «Як редагувати поезію» зупинилася на стадії проєкту, втіленого спільно з викладачками Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка (про це було в «ЛУ» від 13.11.03), а зупинилася через неохопний вал матеріалу і брак мого студентського часу; робота на посаді літредактора радіоканалу «Культура» додала в моє філологічне гівносховище масу зовсім уже інфернального матеріалу… Отож пропоную тут і зараз пригоститися з цього сховища бодай тим, що я останніми роками надибав на шпальтах наших передових письменницьких газет, аби вкотре переконатися, що відсутність літературного редактора і притомного коректора здатна знецінити й найвисокодуховніше видання.
Візьмімо «Українську літературну газету». Зрозуміло, що її головний редактор не може ретельно вичитувати кожен матеріал, а тоді ще й правити гранки, хоча б тому, що основна його морока – головування в НСПУ. Але читач хоче бачити мовно бездоганну газету, тим більше – письменницьку! Конфлікт інтересів. Ідеться, знову ж, не про те, що друколяпи є й що вони неуникні, а про те, скільки їх і які вони. В «УЛГ» від 25.09.20 читаємо в офіційному положенні про премію: премія «носить ім’я О.Білецького», «згідно нового пункту», «в кількості 9 чоловік». В одній колонці – три грубезні хрестоматійні помилки! Той, хто творив цей текст від премійового комітету, може, й геній, але невже головний редактор не перечитав інформації, яку підписував до друку? «Аедроми», «правдаи», «літературознавстів», «генеалогічне дерево роду» (28.08.20). «Стала лауреаткою преміЮ», «з крАНи в країну» (09.10.20). «ПриїЗджає», «окремішньої книжкою» (мабуть, малося на увазі «окремою книжкою»; 06.11.20). «Розкошує у пухких ПІР’ЇНАХ», «СЛІДУЄ парадоксальний висновок», «університеЦьке» (20.11.20). «Був відзначений на міжнароднИЙ літературнИЙ конкурс» (04.12.20). «СТУЧАЛИ в такт колеса» (18.12.20). У номері від 15.01.21 вірш В.Ясиновського називається «РіЗВяне». «Бурь», «гусиня» (12.02.21). «Відразу кидаються в очі» (26.03.21). «РежиССер» (тричі!), «профеССором», «ВолодІні очі», «осЯНути», «виповнилося 150-річчя», «і вгрузає у розпачу клей клей», «піДбуль», «etc, etS, etc» (07.05.21). «Щевченка», «музику й малярствоЮЮ» (21.05.21). «Їх рукави», «їх коміри» (замість «їхні»), годинник «показує ВІРНИЙ час» (ну, бодай це можна було виправити у верлібрах С.Лазо? 05.11.21) У некролозі на другій сторінці – «сФпочивають» (19.11.21). «Виглядить не так уже й погано» (03.12.21). «МільяДР», «осТІв Мамая», «чорну дИру», «медведика» (14.01.22). Наразі обмежуся цим. Уже ці поодиноко вибрані приклади свідчать: такі блохи видно неозброєним оком, вони самі скачуть у вічі під час навіть діагонального читання. Не помічати такого можна тільки читаючи матеріали з заплющеними очима або ж не читаючи їх узагалі.
У «Літературній Україні» ситуація не краща. А трагікомічною цю ситуацію робить те, що газета має відповідальну за мовний рівень штатну одиницю! В паспорті видання українською по білому зазначено: «Коректор: Тетяна Затуливітер». Чому «ЛУ», кажучи словами одного кіноперсонажа, називає даму сером, тобто коректорку – коректором, запитання… так, до пані/пана Тетяни. Знову наводжу лиш окремі приклади відвертого недбальства, якого вже не спишеш на те, що в редакції нема кому читати рукописів. «Буцім-то», «одиницІ ІЗ наших читачів зателефонували в редакціЮ ІЗ словами», «долучайтеСЬ СВоїми можливостями до питання збереження нашої рідної газети» (убивчо сплетено; не дивуйтеся, так пише головред «ЛУ»; 30.05.20). «ПОДОВЖЕНО термін приймання творів», «РЕПРЕЗЕНТУВАТИ творчий доробок», «роздумує над» (розмірковує про; 27.06.20). «“Сухий лист” ЛобРановського», роман Ліни Костенко перехрещено на «Записки українського САМОШЕДЧОГО» (11.07.20). «ЛИХІ дев’яності» (звісно ж – буремні), «з’явилОся маса друзів», «було виплачено ГОНОР», «мичать», «сліпнемо оТ блискавки», «не має НІЯКОВІСІНЬКОГО відношення» (25.07.20). «На протязі дня», «не дій НА ВМАННЯ», «на третю РІЧНИЦЮ смерті», «і В ДЕНЬ, і при зорі», «сплять ДОВІЧНИМ сном», «мов ненАОком», «міг ЛИШИТИСЯ волі», «ВНУТРІ – диявол» (певно, в нутрі), «скажеННий звір», «по натурі» (22.08.20). «ЛІТЕРАТУРО ЦЕНТРИЗМ» (двічі!), «говорив німецький письменник» (говорив = розмовляв), «відразу позначилося» (краще – «зразу» чи «одразу», бо ж відраза – це огида), «недостатньо римованого […] вислАвлення» (малося на увазі висловлення), «конспіративна квартиНа», «очищеННим від зол» (19.09.20). «Закриття 20-го конкурсА», «проЗьб», «підставити ІНШУ щоку», «ЯКБИ сказав» замість «як сказав би», те саме й у вірші В.Терена: «І ЩОБ не сталося», «різномаїтістю», «дАорушництво», «Дмитра КремІня» (в «ЛУ» відмінили не лише фемінітиви, а й чергування голосних у відкритому/закритому складі; 03.10.20). «На благо України» (для блага), «в празькій кав’ярні в кав’ярні» (17.10.20). Номінації «за кращу», «за кращий» (замість найкращу, найкращий), «ПРИСТУПАВ до фільму» (31.10.20). «Завод ПРИСТУПИВ до роботи», «о, краЄ мій», «ДОВЖИНОЮ понад сто двадцять літ», а книжку Світлани Короненко пойменовано «ЗамовлЕння на білоруську мову» (14.11.20). «Письменники ВінниЧини» (26.12.20). «МистецтвознавЕця», «Сергій Лазо, заслужений діяч України» (можна було б узагалі: діяч. Так усеохопніше. Глибше. 30.01.21). «ПЕРЕВЕДЕНА 42-ма мовами», «ВІДПРАВЛЯЄТЬСЯ на пошуки» (27.02.21). «Міста ЛьвовУ», «отримавшого», «хоч відбавляй», «паМЯтник Шевченку в коростеНЬСКому сквері» (13.03.21). «Я – єстьм!» (вірш А.Демиденка), «Ах, АндріЄ», «лауреат преміЯ» (27.03.21). «Sp залу» (так набрано «Із залу»; 08.05.21). «Обидві були видаННі» (19.06.21). У номері від 10.07.21 – підпис до ілюстрації: «Лист Віктора Терена до Володимира Сосюри», а зображений рукопис починається: «Шановний Вікторе!»… Професор Т.Салига у своїй статті посилається на газету «Слово Просвіти» №22 від 3–9 серпня 2021 року, а «ЛУ» з цією його статтею вийшла… 31 липня 2021-го! У цьому ж номері: «В ляльковому театрУ», «паспортУ»… «ВІдозміни», «зобІдить», «туди-сУди», «ВІДКРИВАЮ двері», «зараз мешкає у США» (тобто нині живе), «музі ліричної поезії та музиЦІ», «сьогодні ж ми вітаємо» (замість «а сьогодні ми»), пташка «гніздується в УкраїнИ», а М.Прудник – лауреат «НобелЕвської» премії (гумористів відзначають в Україні Нобельською премією, в селі Нобелі на Рівненщині; 14.08.21). «ДублЮ», «я БогА дякую», «ВеликОдень», «праведнИЙ путь», «пригорщНі води», «тварЬ і люд», «та все ще» (двічі, замість «та досі»), «клякси», «на мою пропозицію не можуть сказати “ні”, водночас і не можуть відмовити», «духМ’Яний», «філологу-україністу Олесю Дяк» (мається на увазі поет і бард Олесь Дяк, він не жіночого роду; 09.10.21). «Дасть УЯВУ», «зорь», «з ЇХ попелу», «Д’Яволятко», «с перстами пурпурнИми Эос» (13.11.21). Лупатими літерами назва: «Постулати здоров’я Жака МартелЯЯ» (він – Мартель, а не Мартеляй, але кого це в «ЛУ» цікавить? 04.12.21). «Колектив під керівництвом» (треба – «під орудою» або «під керуванням», бо керівництво = начальство), «відлунЮЮє», «купа заліЗЗяк», «дощі ще не000холодні», замітка Аскольда С. Лозинського під назвою «Роздуми ПРИ сімдесят» розпочинається словом «Рещодавно» (еге ж, із жирно виділеною буквицею «Р»), а на стор. 17 вірш О.Архангельського «Татоньку рідний, тебе я чекаю…» надрукований двічі поспіль (12.02.22)! І ця газета заявляє, що в неї є коректор(ка)! Фізично боляче споглядати цю карикатуру на коректуру.
В «Літукраїні» свого часу публікувалися «Етюди про мову» П.Федотюка, у пресі раз у раз зринають статті про мовний і смисловий безлад у періодиці та книжкових виданнях (мої «Нотатки бібліофоба» на «ЛітАкценті», «Перо мертвопетлює» в «УЛГ» від 17.07.15 чи «У лабіринтах книжкових помилок та нісенітниць» В.Губарця в «УЛГ» від 03.06.21), а віз і нині… в лабіринті. Роботи для фахових літредів та коректорів непочатий край, а на відповідних посадах у редакціях та видавництвах працюють випадкові люди, через що читач отримує, по суті, поліграфічний брак. Так, М.Філіппов, автор книжок із коректури (це ще ранній радянський період), називав друкарські хиби «різновидом браку в книжці, журналі, газеті», та навіть із захмарним розвитком технологій в нас і понині буяє, за А.Чеховим, «оргія типографської неохайності». Давно в минулому набірні цехи й свинцеві гранки, а неохайність лишилася. І її вже не спихнеш на набірника з петеушною освітою. Бо ж по редакціях та видавництвах нині сидять, бува, такі специ, що й диверсантів засилати не треба. В одному лиш номері «ЛУ» від 29.01.22 народну артистку України Яблонську назвали Галиною ГЕлярівною (вона – Гілярівна), а інтерв’юера охрестили Дмитром СлаБчуком (він – Слапчук, син шевченківського лауреата В.Слапчука). Мовчу вже про те, як кількома роками раніше в «Літукраїні» перекосомучили й моє прізвище, хоча рукопис було підписано правильно. Такий різновид друкарських помилок той-таки М.Філіппов у «Посібнику з книжкової коректури» (1938) розглядав, зокрема, як шкідництво. Читаючи сучасну друковану продукцію, вже й не збагну, що гірше: капосне шкідництво чи дерев’яне дилетантство…
Кожен письменник має відповідати за те, що з нього лізе на папір, а редактори видань та директори видавництв – за те, що вони підписують до друку. Чехов одному з тогочасних редакторів писав: «Треба боротися з друкарськими помилками, і зі шрифтом, і т. ін. і т. ін., інакше ці дрібні набридливі промахи стануть звичними, а журнал постійно матиме певний, так би мовити, дилетантський відтінок. А боротись, як на мене, можна тільки одним способом: постійно заявляти про помічені помилки». Та от Д.Шерих у своїй книжці «“А” упало, “Б” пропало… Цікава історія друкарських помилок» запитує: «Чи треба робити з мухи слона, з друкарської помилки – подію величезного масштабу, тему для витонченої критики?» І далі: «Що ж, критики часом чіпляються за хиби друку, яко леви!» І ретранслює думку багатьох про таких душнил-буквоїдів, як я, мовляв, «рецензенти бичують книжки за друкарські помилки, не утруднюючи себе їхнім читанням і аналізом. Так легше! Їм би згадати справедливі слова Дмитра Писарева – про те, що деякі критики придираються до шрифту і друкарських помилок через нездатність до серйознішої розумової праці». Відповісти тут можна лиш одне: про яку серйозну розумову працю може йтися, якщо тексту неможливо читати через неспівмірне зі здоровим глуздом засилля друколяпів, а також стилістичну кострубатість і елементарну мовну безграмотність? І якщо автор може плювати на свою репутацію, то очільникам видавництв і друкованих органів не слід би байдуже ставитись до репутаційних утрат.
Поруч із розсипами суто машинальних описок, які мали би бути ліквідовані під час готування рукописів до друку, дивує, наскільки деяким редакторам письменницької преси бракує смаку та глузду в доборі літературного матеріалу. Здається, що безграмотніший і графоманистіший автор, то більшу газетну площу віддають під його писанину. Вірші в добродія чи добродійки – всі подібні, як яйця в лотку, вистачило б читачеві й трьох, а їх – як не шпальта, то розворот. І вдумливе перо літредактора їх не торкало. Наведу лиш найпромовистіші приклади шедеврів, якими повниться наша літперіодика. Перечитуючи їх, укотре посилаю в космос запитання: якщо явну дурницю чи недолугість можна виправити, чому редактор цього не зробив, а якщо текст треба не просто правити, а переписувати, то навіщо цю незґрабу взагалі надрукували? Чи принцип «краще менше, та краще» на віршовану ляпанину наших письмаків не поширюється?
Аж шкода себе часом стає: читаєш кілометрами чужу дурлінь, а тоді баньки дальнім світлом горять! А тяма, кажучи словами В.Солов’я, «згасла десь, як свічка без оливи» («УЛГ» від 25.10.19), хоча він усього лише переплутав свічку з лампою. Натрапиш, скажімо, на рядки: «А Харків знов зміїну шкіру // Вже скинув, КІЛЬЧИТЬСЯ КУБЛОМ» (Л.Тома, «ЛУ» від 27.06.20) – і замислюєшся не про те, чому автор поплутав клубок із кублом, а куди дивилися коректор(ка) й редактор поважного (за віком) письменницького видання. У тому ж виданні через місяць читаємо: «Бо КЛОПОТІВ химерна БЛАГОДАТЬ // Тримає нас…» (М.Боровко, «ЛУ» від 25.07.20). У Вікторії Торон («УЛГ» від 17.07.20) наштовхуємося на «сито РІДКИХ дзвінків» і «маячливий делірій сліпої розправи»… І це далеко не поодинокі випадки, коли, за рондельними словами того-таки М.Боровка, «пручаєшся в обіймах глупоти». «Великий віз – за ним ОБАБІЧ менший» (І.Гайворон, «УЛГ» від 04.10.13). «Куснем хліба в футбол діти грають, // Бо не знають, як ми ОЖИЛИ // ВІД опухлих від голоду ТІЛ» (Л.Закордонець, «ЛУ» від 22.08.20). «Гуляє жовтень з осінню попідруч… […] Жаги у жовтня юного багато…» (Інна Ковальчук, «УЛГ» від 28.08.20). Чому середульший осінній брат-місяць асоціюється в авторки з палкою юністю – питання десяте. А дев’яте – чому складова осені гуляє з самою осінню, тобто частина діє з цілим, як з окремим об’єктом? Тут згадується й рядок Тетяни Комлік: «Незабутній, дивно-ніжний ЧЕРВЕНЬ ЛІТА» («УЛГ» від 02.07.21). Що ж, поэзия должна быть глуповата: пручаюся в обіймах глупоти…
М.Сіренко: «Пада сніг на лисий чуб» («ЛУ» від 20.07.19). У цьому ж номері В.Гужва: «Ціна йому гріш, // безвірнику з ПАНИКАДИЛОМ», «схожі на м’ячі бейсбольні дині». Облишмо безвірника, який може розмахувати церковною люстрою чи масивним канделябром зі свічками, спробуймо доперти, що автор хотів сказати у другій цитаті. Він про «м’ячі бейсбольні» чи «бейсбольні дині»? І чи не плутає він бейсбольного м’яча з довгастим і справді схожим на диню м’ячем для американського футболу? Ст. Зінчук («ЛУ» від 12.10.19): «Й Месія зміг ВОСКРЕСНУТИ ІЗ ЯМИ», «ПОЩО для нього рідна мати?!» (за контекстом мало би бути «то що», бо пощо = навіщо). Марія Морозенко в «ЛУ» від 07.12.19: «Слово – це зерно, твій засіБ у вічність» (може, все-таки засіВ?). У перекладі Д.Павличка («ЛУ» від 27.06.20) наскакуємо на рядок: «Все правдиве життя в цій печальній КРАТНІ». Перехресна рима «тІні» спонукає до роздумів, що ж там за слово зашифроване: «країні»? «Крутіні»? Спасибі авторові, а також пильній редакції за ребус. У цьому ж номері – Валентина Давиденко: «В небі з тонкоЇ ЇЇ руки місячний серпик». Не треба бути геніальним редактором, аби переставити місцями «тонкої» та «її». Ритм вірша не постраждає, а заЇЇЇкання зникне. Але добило в добірці авторки інше, а саме – її глибокі пізнання в галузі орнітології: «Злітав лиш павиний ключ». Може, далі в поетичному небі пані Валентини ми побачимо ще й курячий ключ… Сюди ж напрошуються рядки й поважного птахознавця І.Драча зі збірки «Крила»: «На кожній арфі чистить дзьоба КРУК // І never more КУЄ мені стоїчно». М.Гриценко: «Він ще й БЕТОНИ дояркам підносить», «торкався крил НАЙЗОЛОТОЇ бджілки» («УЛГ» від 25.09.20). У цю ж скарбничку кину вам і рядочки А.Кичинського зі збірки «Землі зелена кров»: «Та НАЙЦІЛЮЩА серед них – // принесена тобою». В.Базилевський римує «спадок – випАдок», забуває про родовий відмінок із часткою «не»: «Дірки ці не заткати», перевіряє імпліцитного літредактора на профпридатність: «Ця музика до сліз ДІЙМА мене» (варто було би – «пройма»), «Я лежу між білих простираДЕЛ // І ЧИ звідси виберусь – не факт» («і чи» слід би замінити на «і що»; «ЛУ» від 17.10.20). Чуття прекрасного регулярно гасить своєю лірикою Лілія Золотоноша. Ось тільки з однієї добірки в «ЛУ» від 29.02.20: «ПомИлки – хмиз. Нехай горять НА ВДАЧУ», «ДЗВІН телефону», «ціни ЗДІЙМАЮТЬ», «трьохперстно хрещуся», «пам’ять кульҐала» (саме так, через п’яту літеру нашої абетки, яку верстальні програми в деяких шрифтах якраз-таки замінюють на «г»). Вона ж в «УЛГ» від 24.04.20: «Безмовний крик і – // обважніють наші вІки». Аби впевнитися, що це не просто газетні випадковості, невдалі добірки, розгорніть книжку цієї вискочкоповажної поетки «Тепер або ніколи»: «Мов БІГЛІ душі», «упала […] мов птаха нічна, у СІЛЬЦЕ птахолова», «яке Б мені пробачити Б не зміг» (ще й знахідний відмінок із часткою «не»!), а ось і «обійми», в яких «пручаєшся»: «Й загнав у мене кілька свіжих ран», «канати рвуться, ніби кров»…
Світлана Короненко: «ВикличИ із небуття субстанцію цю ЗОЛОТУ І НЕЗРИМУ» («ЛУ» від 19.09.20). Одразу ж на пам’ять прилазить рядок П.Мовчана зі збірки «Жолудь»: «І світло знебарвиться в чорне». Порівняйте зорові образи. Раїса Харитонова: «Аж зорі РОЗБІГАЮТЬСЯ НАВСТРІЧ» («УЛГ» від 09.10.20). У добірці Надії Гуменюк («ЛУ» від 31.10.20) – купа абияк (читай – неправильно) наголошених слів: «Торкнись… Пригуб… І я будУ співати», «Що ж ти, ворожайко, наворОжила?», «Не спіймати… Навіть не пригУбити», «То стрИбне до плюс двадцять два», «Й твою імітацію березня // ПерЕд парадоксом зими»… М.Бєленький («УЛГ» від 07.05.21): «Бабуся називала цю вулицю Олександрівська. ЗаразА вона – Сагайдачного». В.Крикуненко: «ДубовІ листя шелестять громохко», В.Клічак: «Із вірою у Того, // Хто ЄСИ» («УЛГ» від 21.05.21). До речі, з оцими старослов’янськими словоформами проблеми й в академіків нашої літератури. Так, у збірнику статей Б.Олійника «Планета Поезія» читаємо: «Народ Азербайджану завше був і ЄСМЬ». А в неакадемічної Марії Матіос є рядки: «І думаєш собі попЕрвах, // Що так ЄСИ на всій землі». Шедевреска В.Нечитайла в «ЛУ» від 25.09.21: «А коли наїсться вволю // ця химерна ШКАПА, // що їй треба? Угадали: // КОЗІ треба цапа». Чому автор козу називає шкапою? Мабуть, тому, що він… химерний. І в редакції, котра це згодовує читачам, сидять химерники. Л.Тома: «Що ЗМУШЕНІ під двоголовим // Потворним НИДІЮТЬ орлом» («УЛГ» від 19.11.21). Ірина Небеленчук: «На ЗЛАМАНИХ УЛАМКАХ забуття…» («ЛУ» від 29.01.22). Ю.Власенко: «І ВОССТАНЕ З КОЛІН Україна!» («ЛУ» від 12.02.22). Любов Проць: «–Засади нас, житечком засій! – // БУХНУТЬ в ноги ЗБОМБЛЕНІ городи» («ЛУ» від 26.03.22). І в цьому ж номері шедеврує Я.Ткачівський: «І кожен в бій за Україну // подасться з ворогом НА СМЕРТЬ» (може, краще йти на герць?); «Тут українці – люди мужні й горді, // та в герці оркам горло ПРОГРИЗУТЬ» (як миші чи хробаки)… А ще в нього тут «скотобойня» і «твій син – у цинковім гробІ». М.Дудар в «УЛГ» від 11.02.22: «Кермую по шосе по ЗОЛОТОМУ снігу // Туди, де розляглось НА ВИГОНІ село». Не дивуйтеся, чому село розляглося на вигоні й чому там сніг на шосе – кольору сечі. Сам автор наголошує: «Одне з найкращих сіл… І в міру чудернацьке».
Багато не в міру чудернацького друкується на шпальтах обох наших «літературок». Читаєш і щоразу підскакуєш: це аж настільки немає смаку? Це аж настільки нема літредактора?! Витягуючи за вуха на світ божий якогось ноунейма, треба неодмінно вилити на читача одразу цілий дзбан його вербального дефекату? Василь Лило, «ЛУ» від 05.09.20:
НашІ плебеї в сумніві чомусь,
Шукають дІроК В ШВидкоплиннім часі,
Що Київ-батько і святая Русь
Ніби московські – в древнім літопИсі.
М-дя… Поезія, якої ми заслужили, – передплативши «Літературну Україну». А ось це елітарне письменницьке видання 4 грудня 2021 року друкує переклад оповідання такого собі Дональда Стенлі «Холмс зустрічає 007». Цей сумнівної якості фанфік було опубліковано 29 листопада 1964 року, переклав його для нас такий собі Володимир Данилів. За сюжетом, Бондова куля минає Ватсона «за якихось два дюйми від вогнепальної рани, яку [він] отримав в Афганістані у 1980-му…» Афганістан вісімдесятого у фанфіку 1964 року? Уже цей грубезний ляп мав би унеможливити публікацію цієї нісенітниці запилюженого іноземного ноунейма, так іще й український переклад викликає рвотний рефлекс. Раз перекладач уживає «люлька», далі маємо «трубку», раз Ватсона слушно названо лікарем, а далі він – «доктор»… А ось про Холмса: «Нам повідомили, що ця людина – наркоман, але невже ВОНА ще й скрипаль? І гляньте на ЙОГО одяг. Невже це Холмс?». Таке враження, що «этот человек» (перекладач) або всього лише через пень-колоду правив машинний переклад, або перекладав з уже перекладеного російською. Між іншим, у російському перекладі В.Павлова «афганський» ляп теж є. Хотілось би побачити оригінал цього творіння (містифікації?).
В.Крищенко в «ЛУ» від 25.12.21: «З усіх людських почуттів, мені здавалося, в нього лишилось одне – відчуття голоду…» Із усіх почуттів лишилося відчуття… Але у випадку з В.Крищенком я не здивований. Як автор передач на радіоканалі «Культура» цей до самопародійності пісенний поет варганив ще й не такі формулюваннячка. Із пісенними текстами в нас узагалі весело до сліз. Той-таки Крищенко: «І вином порічковим // Всіх частує сад». М.Луків: «Росте черешня в мами на городі». Домовились би шановні співці, що має рости на городі, а що – в саду. І знову Крищенко: «Слов’яночко, слов’янко, моя дружина й мати…» Ці рядки з його пісні «Слов’янська врода» висміяв у пародії П.Федотюк, мовляв, він і матір пошлюбив для красного слівця… У пісні на слова М.Ткача б’є по вуху самослів’я: «Якщо любиш, кохай» (у цю ж скарбничку – «I love you, I love you – я кохаю і люблю», виконує Таїсія Повалій). Ще один пісняр – М.Юрійчук: «Ластівки гніздечко звили в стрісі». По-перше, вони його не в’ють, а ліплять, а по-друге, не В стрісі, а ПІД нею. В А.Зарудного «Не ЗГАСА духовна // Батьківська криниця» (замість «не всиха»)… Втім, це все так, до слова.
А ось що варганить самодіяльний критик І.Фарина («УЛГ» від 15.03.19): «ВІДРАЗУ чомусь КИДАЄТЬСЯ У ВІЧІ, що прикмети навколишності – РОСЛИНИ і дерева, птахи і РОСЛИНИ, небесні світилИ І ЗІРКИ – увиразнюють метафори, порівняння, образи». Отака біда в одному реченні. Перечитковуючи друки сього критиковця, спам’ятовую ще одного такого – І.Федишина. У своїй рецензії на книжку перекладів Валентини Люліч в «УЛГ» від 17.07.20 він означує авторку як «неординарну ПОЕТУ», котра з’явилася у «красному ПИСЬМЕННИЦТВІ», мовить про «освячення іменами Григорія КочурИ…», а переклади називає «інтерпретаціями доробків» і розмірковує, «яким методом письмачка переспівувала поетичні твори», аби явити нам «книгу своїх тлумачень». Таке враження, що Федишин і Фарина – такі собі шумські близнюки, бо ж обидва – Ігорі, обидва з Тернового Поля і обидва полюбляють видумковувати такі словосплети, що читача від незвичайнісності тексту висаджує в інший стазис. Узагалі, номеру «УЛГ» від 17.07.20 пощастило на перли. Тут у В.Рябого фігурує «літературознавець Тарас СалиЛа», в Олеся Волі – «згідно розвитку буття», у М.Слабошпицького: «Сергій вибрав політехнічний інститут, а в ньому – вельми прозаїчна: факультет автоматики й приладобудування» і нижче: «А ВЖЕ сьогодні ВЖЕ має виразно окреслений поетичний профіль». У Надії Позняк: «Хлопці мовчки тупцювалиСЯ поруч» (ну явно ж просвистує російське «топтались»!). У назві статті Надії Гаврилюк: «За що не дають ШевченківськУ преміЮ?», хоча далі іменник із часткою «не» авторка вживає вже правильно, в родовому відмінку. Що там казати, як і в бесіді самого редактора «УЛГ» М.Сидоржевського в цьому числі бачимо: «травляться» (труяться), «м’яГко кажучи», «вчать стратегіЯМ», «колабораНСтву»… В «УЛГ» від 17.12.21 у прозі А.Яцкула читаємо: «Кучугури газет, сміття та іншого лахміття… […] І на ліжкОВІ лахміття – то сам господар» (слова «мотлох» не знаємо?). «Микита щулився від спання в одежі» (а від спання без одягу не щулився б?). «Стрілка годинника добігає ОПІВДНЯ» (полудня!). А ще: «як-ніяк», «продовжує» (веде далі), «відправлялася» (вирушала), «ходила У базар» (якщо десь у народі так і кажуть, то чи виправдано це тут у мовленні автора?). А В.Бондар у преамбулці до публікації пана Яцкула нас переконує, що «в літературу прийшов серйозний письменник»… Мабуть, не менш серйозний, як і надрукований в «ЛУ» від 31.07.21 М.Черешня, в якого зблискує: «Навколо лікаря в білих халатах стояли його співробітники». Цікаво, скільки тих білих халатів на лікареві було?
Наведені приклади, як і ще копиця не наведених, чітко показують тенденцію обох наших «літературок» не просто до неохайного редагування, а до відсутності редагування будь-якого. Таке враження, що редактори дрімають над рукописами, а потім роблять суто накреслювальний жест – підписують їх до друку. У книжці «Планета Поезія» Б.Олійник наводить слова Рубінштейна: «Писання – задоволення, друкування – відповідальність». Наскільки відповідальні перед читачем як наші автори, так і редактори, – хто має очі, той бачить. Причому йдеться не лише про редакторів періодичних видань. В ідеалі редактор мав би не просто виправляти граматику та орфографію й направляти стиль автора, а й перевіряти факти, зокрема цитати, якими той оперує. Бо часом фактичні ляпи лежать на поверхні, а часом – ховаються в сирі. Або в іншій субстанції, котру пропонує до друку письменник. Та найсмішніше, що саме очевидні дурниці якраз-таки й ідуть у друк.
У збірці пародій О.Іванова «Плоди натхнення» є пародія на рядки Ю.Ряшенцева: «Площадь круга… Площадь круга… Два пи эр». Іванов наголошує: «Два пи эр – не площадь круга, а длина, // И не круга, а окружности притом». А закінчується пародія так:
Ну поэты! Удивительный народ!
И наука их, как видно, не берёт.
……………………………………………..
Всё б резвиться им, голубчикам, дерзать.
Образованность всё хочут показать…
Завжди згадую ці рядки, коли наштовхуюся в того чи іншого автора на фактологічний сюрприз. Ніде правди діти, багато хто з нас полюбляє вкрутити в текст розумне слово, а то й цілу цитату, або ж просто красивості ради сплести словесного вергуна; редактор полінується перевірити чи й взагалі прочитає текст діагонально та ще й крізь пальці, от і отримує читач пердимоноклі на зразок павиного ключа чи безвірника з панікадилом. Ось дещо з того, що змусило мене під час читання зупинитись і уточнити сказане в тексті. Таки так: у більшості випадків інтуїція (а інтуїція – це неусвідомлене знання) мене не підводить. «Місяць – найтаємничіший і найсвятіший ТОТЕМ трипільців» (М.Боровко, «ЛУ» від 25.07.20). Із небесними тілами в поетів узагалі складні стосунки. В.Соколов у збірці «Наука доброти» називає місяць «одвічним СВІТИЛОМ», та й про зорі в нього доволі дивне уявлення: «Над нами – зорі в димному мигтінні… […] От розорати б хоч одну під жито…» І хай собі. Це ж поезія, а не астрономія. Сказано по-дитячому наївно й мило. До речі, найближча до нас зоря – на ім’я Сонце; підсадіть поета на трактор. В.Клічак у збірці «Вздовж дарованих божих днів» теж демонструє особливості поетичної астрофізики: «Зірки в двобої лютому зійшлись… // І сипались уламки в атмосферу». В яку атмосферу? І як автор собі уявляє уламки зір? Туди ж і Л.Талалай: «Не витримують тиші зорі // І зриваються, щоб згоріть» (зб. «Журавлиний леміш»). Будь-який школяр вам скаже, що згоряють (якраз-таки в атмосфері) метеорити, а зорі нікуди не зриваються, вони термоядерно вибухають або, випаливши весь свій водень, згасають. «Допоки сонце на орбіті…» – розганяє тему Тетяна Комлік в «ЛУ» від 09.10.21. А от Людмила Скирда вже давно й без розгону вийшла за межі нашої галактики та глузду, в неї орбіти – взагалі ні до чого не прив’язані сутності: «Ніч розірвалася на клоччя, // Летіли голубі орбіти» (зб. «Дні і ночі»). Повертаючись до Місяця. В.Осадчий в «УЛГ» від 06.12.19 теж твердить, що «срібний серп – СВІТИЛО небозводу…» І в Ганни Чубач «промінчик місяця прорвався», і в Я.Ткачівського фігурує «місяця промінь». Хоча Місяць не світить, він відсвічує, це планета, а не зоря. І Валерія Гуртовенко у збірці «Відсвіти» пояснює: «Місяць сяйво ж од землі бере!..» Втім, у збірці «Поезії» вона опам’яталася (чи то редактор підказав?) і виправилась: «Місяць сяйво сонячне бере!».
Що ж ти лірику – алгеброю?! – вже чую невдоволення тонких поетичних натур. То ось вам математика в чистому вигляді від Остапа Вишні: «Креслять тригонометричні фігури» («Заєць»), «пишете на тому диктові великими літерами таку математичну формулу: 2×2=5» («Ведмідь»). І хай академіки розбираються, чому ліричний гуморист плутає тригонометричні функції з геометричними фігурами, рівність називає формулою, а цифри – літерами. Хід Остапа Вишні: два пі ер. Мат математиці. Та Бог із нею, з астроматематикою, не всі тут канделябри наук і не обов’язково мати верхню медичну освіту, щоб римувати «рука – ніздря». Але не можна бути самовпевненими в цитатах і фактах, які залучаєте до свого твору. Навіть якщо вони в’їлися в пам’ять зі школи. Перевірте – і буде вам… Ну, може, щастя аж такого й не буде, але ганьби потім не матимете точно. «“Не спалося, а ніч як море…” – згадалося Лесине» (Олесь Воля, «ЛУ» від 28.09.19). Взагалі-то це не Лесине, а Тарасове. Але з автором, видно, згодні в редакції письменницької газети… «Уран, котрий пожирає власних дітей» (В.Баранов, «Заплава»). Дітей пожирав насправді Сатурн. Б.Норкін: «Немовби запорозький кінь // Мина Дніпро, мов Рубікон» (ант. «Київські вітражі»). Рубікон не минали, його переходили. У Ю.Камаєва («Мед з дікалоном») персонаж під час громадянської війни 1919-го значуще цитує рядок П.Тичини 1930 року: «Не той тепер Миргород…» Л.Горлач: «Шматує він народ, немов Ікара // колись орел» («Мазепа»). Орел що день божий карав, як свідчить міфологія, якраз-таки Прометея. «І землю тримали, як дужий Антей» (О.Демиденко, ант. «Літературні джерела Київщини»). Не тримав Антей землі-матері, він сам тримався за неї. Просто біда якась із міфологією! В.Ніколенко: «Декарт почувався там не менш самотнім, аніж Йов у череві кита» («Дружляндія»). Як зафіксовано в Біблії, три доби в рибі відсидів не Йов, а Йона. Ганна Чубач у збірці «Дзвінка ріка» втнула: «А тут ще Гамлет набридає: // – Спинися, мить! Спинися, мить!». І в іншому вірші: «“Спинися, мить!” – // Просив у світу Гамлет». За ці рядки її пародійно дзьобнув А.Бортняк: «А все ж, у чім її вина? // У тім, що Гете і Шекспіра // Безбожно плутала вона». Раїса Харитонова в «УЛГ» від 22.05.20: «“Борітеся – поборемо!” – сподіваюсь, ця наша предковічна класика сьогодні стала мантрою не лише мені». Мало того, що перекрутила класику, так іще й чомусь назвала її ПРЕДКОВІЧНОЮ. І.Драч (зб. «Сатирикон»): «…Як ведучий Веніамін Єрофеєв // Автор роману “Москва – Петушки”…» Автор указаного роману – ВЕНЕДИКТ Єрофеєв. Надія Гаврилюк: «Процес триватиме довіку, // Із замку виходу нема» (вірш «Пам’ятник Францу Кафці», «ЛУ» від 13.06.20). У тому перекладі «Замку» Кафки, який я читав, землемір К. намагався не знайти із замку вихід, а туди якраз потрапити. В.Бровченко: «Там, де трьох братів й сестрицю Либідь // Оживив у бронзі Бородай» (зб. «Повернення з літа»). Як написано в довідниках, знаменита скульптура Бородая виготовлена із залізобетону та кованої міді.
Негаразди в наших сучасних авторів, як неоперених, так і облізлих, часто й з історичними реаліями. Йдеться не про їхню інтерпретацію тих чи інших подій і не про їхні трактування історичних осіб. Диявол уплітається туди, де йдеться, здавалось би, про несуттєве. Ось в автора багатьох віршованих історичних полотен Л.Горлача: «Голіцин на папері пальці сплів […] // і викотив з густої бороди – // за словом слово» («Мазепа»). Інтуїція смикнула мене знайти портрет князя Голіцина і… Рослинність, зображену на його обличчі, я не ризикнув би назвати бородою, та ще й густою. А на деяких портретах він узагалі без бороди. Пригадайте, хто тоді сидів на московському троні. Чи не той Перший, який вікно прорубував в Європу й боярам бороди рубав? У «Персті Аскольда» цього ж любителя заримовувати сторінки історії «Андріївська церква яріла, як свічка». Таки геніальним митцем був Растреллі: його церква заяріла назад крізь віки ще й сучасникам Аскольда і Діра! А ось з історичних спроб Насті Байдаченко («Жан без страху»): «Тим часом герцог, захлинаючись у радісних криках парижан, за звичкою почав тиснути руки тим, хто був поруч. Так він виказував своє прихильне ставлення до простого люду». За звичкою? Про такі звички вельмож у працях з етикету Середньовіччя я не знайшов. Зате знайшов статтю Є.Антипова «Наше все і все таке» про Пушкіна, де сказано: «Народолюбство великого поета сильно перебільшене променями посмертної слави: Жуковського було ретельно обсміяно в епіграмі за те, що подав руку комусь із прислуги» (журн. «Нева», №2, 2007). А франкомовний роспоет Пушкін – це про етикет аж ХІХ століття, то що вже казати про середньовічну Францію!
Я давно звик, що наші «літературки» стабільно постачають матеріал для пародій і статей на зразок оцієї. Не дивуюся, що там пачками друкуються тексти, від яких у мене раз за разом відбувається страйк нейронних зв’язків. Але й досі не можу змиритися з тим, що вірші рівня шкільної стінгазети входять до антологій та колективних збірників. Нагадаю, що слово «антологія» в перекладі з давньогрецької означає «квітник» і має, за ідеєю, містити добірні твори літераторів, найкращі зразки. Як, зрештою, й колективний збірник, куди автори мали б подавати найкраще з написаного. Якщо в автора, як те часто буває, збитий приціл чи завалена планка, йому мають допомогти в доборі матеріалу упорядники, бо саме вони відповідальні за те, що отримає в результаті читач. Ось окремі приклади «добірного» із трьох «квітників», що вийшли останнім часом. Не наводжу тут тих шедеврів, які я взяв для пародій.
Антологія урбаністичної поезії «На київських пагорбах» (2019). Наталя Дзюбенко-Мейс: «Вищать трамваї, БУБОНЯТЬ газети». Бубоніти може приймач, газети – шелестять. А.Демиденко: «І всім предтечам – // ПАМ’ЯТЬ я воздам». Може, краще все-таки шану? Яку віддають або складають. Ст. Шевченко: «Каштани сяяли в красі». Шкода, коли добрі поети раптом стріляють холостими, тобто замість показати красиве, вживають слово «краса», перетворюючи її на таку собі самосутність, як ото «голубі орбіти» в Людмили Скирди. І Ст. Шевченко в цьому не єдиний. У тієї ж Скирди у збірці «Дні і ночі» читаємо: «І ти побачиш квіти й листя // В обіймах тиші і краси». Та й у М.Сингаївського: «Хлопці молодші з дівчатами // будуть хмеліти в красі» (зб. «Заповітний хліб»). Бодай якось цю невловну красу спробував означити у збірці «Сейсмічна зона» П.Скунць: «У різкій кохаючись красі». Різкий удар епітетом по лобі…
Антологія сучасної поезії «Київські вітражі» (2019). Ніла Висоцька: «Вали від хвиль й набігів ГОРОДИЛИСЬ». Вали хіба не насипаються? Тетяна Майданович: «Це ОБЛИЧЧЯ – мов роса на квітці, // (Наднебесна, злотодзвінна РОЖА!)». Доволі ризикований хід – ужити в одній порівняльній конструкції слова «обличчя» та «рожа». До речі, «личко, як рожа» є і у збірці Д.Чередниченка «Межиріч». М.Розумний: «Сестрице, я – бранець великого Шлюбу, // сестро, я чую під серцем княгиню». Перепрошую, це добродій бранець завагітнів? А втім, дивуватися не варто: М.Розумний ще від часу своєї першої збірки «Рамаян» славився темними, чи то пак – каламутними текстами. За що й вибачатись не забував:
Мій слід уже беруть лакузи,
і голова моя, як завжди,
винувата.
Пробачте, музи.
Вибачте, дівчата.
Наталя Бельченко: «Поржавіли геть КОЛІЩАТА // Колись-то живої ВОДИ». Тетяна Череп-Пероганич: «І БІЛЬ НА СЕРЦІ більше вже НЕ КОЛЕ». Чому біль НА серці? Чому він НЕ КОЛЕ? Серце більше не коле – це просто і ясно. Але хіба ж можна в поезії – просто і ясно? Принаймні так думає багато хто ще з часів античності, коли вважалося, що поетове слово має бути «темне». От тільки забувають наші майстри кругленького слівця, що темне – не означає плутане. О.Довгий: «Минають дні, шикуються літа, // А над тобою молодість вита». Лариса Недін: «А ти на пагорбах спинився, // І над тобою – молодість вита». Хто перший двинув оцей красивий у своїй глупоті поезм, звернений до нашого древнього й вічно юного Києва, мене не обходить. Мене цікавить, чому упорядники не такої вже й об’ємної антології не зреагували на цей нісенітний дубль-рядок.
Антологія Київської обласної організації НСПУ «Літературні джерела Київщини» (2021). Томище вагомий – 888 сторінок. І, як водиться, тут зібрано більше поетів різних, ніж хороших (прозаїків поки що ввічливо виношу за дужки). Назву для антології художніх творів підібрано, як бачите, дуже вдалу, заманливу, поетичну. Укладачі бібліографічних покажчиків і джерелознавці заздрять її охопності та влучності. Г.Горовий: «А довкола ти один». О.Демиденко: «А СРІБНИЙ місяць, ніби знак питання, // Вгорі повісив дужку ЗОЛОТУ». Золоту і незриму, – докину за Світлану Короненко. В.Дідківський: «Бариші з угідь хапнути // І НАДАТИ ДЬОРУ». Надайте правдорубові матеріальну допомогу, щоб купив собі трохи словників. Або дайте йому офіційне роз’яснення, що російське «дать дёру» українською – «дати драла». Людмила Юферова: «Снарядів РЕВЕ ВИТТЯ». О.Матвієнко: «Хай за нас помолиться Всевишній». Кому?! Зразу ж пригадалося зі збірки «На відстані душі» Л.Горлача: «О господи! За люд свій помолись…» Та кому має молитися Господь?! Так і хочеться лайнутися рядком із книжки Людмили Скирди «Оливкова віть»: «А може, й насправді, о ЄРЕСЬ СВЯТАЯ»!
Дивно, але й поети, визнані в нас класиками, й поети «та інші», й зовсім молоденькі початківці наступають на ті самі граблі, тобто повторюють одну й ту ж помилку, незґрабність, недоречність, причому молодші не вчаться у старших, бо тих старших, видно, не читають, а старші не вчаться, бо їм ніколи, – вони навчають молодших і взагалі все людство. Зарадити тут міг би фаховий літературний редактор із великим читацьким і – що теж важливо – творчим досвідом. Але, як уже було сказано на початку цієї статті, в нас немає інституту літературного редагування. А саме в тісній співпраці автора й доброго літредактора може постати максимально наближений до ідеалу твір. Тож не знаю, яку частку іронії вклав Стівен Кінґ у фразу: «Пишуть люди, редагують – боги» («Як писати книжки. Мемуари про ремесло»). Ось кілька прикладів «грабельок», на які наступають і сучасники, й позачасники, коли не встигають або й лінуються випестити фразу. Євгенія Гай в оповідці «Кольорові дні» для журналу «Однокласник»: «–Зарази… – пробубоніла Марина». Я в цьому слові чую хіба що сичання. Туди ж і Олена Максименко: «–Угу, – пробурчала я» («Наприкінці зорепаду»). Ірена Карпа («Піца “Гімалаї”»): «ПОШАРУДІВ старезним замком…» Ірина Жиленко (зб. «Вечірка у старій винарні»): «І коли муркне кіт: “Атас!” – // я світлом – клац! – і весь секрет». Не знаю, як вам, а мені оце «атас!» не муркоче, а радше гавкає. В таких випадках я тицяю глуху до слова автуру в метатекстове місце з Андруховичевих «Рекреацій»: «–Ти програв, – зашипів дель Кампо, хоч в обидвох цих словах не було жодного шиплячого звуку».
Класичну помилку бачимо в М.Лукова: «Ти негайно натис на курок» (зб. «Доля і час»), «натискає курок» і Олена Матушек у книжці «Телефон довіри», хоча курок зводять і спускають, а натискають на спусковий гачок. Отже, за безвірником із панікадилом ідуть натискувачі курків, за ними – ті, хто плутає слова «вщент» і «вщерть». Людмила Скирда: «Горіло й спопеліло ВЩЕРТЬ» (зб. «Дні і ночі»). Б.Олійник: «Храми сплюндровані ВЩЕРТЬ» (зб. «Трубить Трубіж»). Далі йдуть небайдужі до вічності. «Обранці ваші сплять ДОВІЧНИМ сном» (О.Лупій, зб. «Довголіття бджоли»). «Аж поки сном // ДОВІЧНИМ не засну» (Ганна Чубач, зб. «Дзвінка ріка»). А за цими йдуть купою ті, хто полюбляє втулити у вірш красиве слово, не завдавши собі клопоту уточнити його значення. «А той висів над ним, як БУРЕЛОМ» (Л.Горлач, «Мазепа»). «Мов якісь ВІДЦЕНТРОВІ сили // Знов несуть мене ДО села» (Ст. Шевченко, зб. «Дім для душі»). «Ні забуття, ні ПРОЩІ нам немає» (Світлана Йовенко, зб. «Обличчя справжня мить»). «Ця образа – ніж у спину, // Сварки підла ПЕРЕЗВА» (В.Кобець, зб. «Не остання любов, не остання…»). «Там скрізь пустеля пролягла, // Там скрізь безвітряні КОАЛИ» (О.Лупій, зб. «Золоті еклоги»). «І повів у золотії ШАТИ» (Д.Чередниченко, зб. «Доброю любов’ю»). «Оси ТРАСУЮЧИЙ політ // по замкнутому колу» (Л.Талалай, зб. «Вода в пригорщі»). Трасує – отже, залишає видимий слід. Оси такий слід залишають? «Недарма ж на скрипці мій прапрадід // ГОЛОСИВ колись по весіллях» (І.Вирган, зб. «Сад дружби»). «Молодь весело мружила ВІЇ» (Леся Клименко, зб. «Окриленість»). У збірці «Важке щастя» А.Бортняка, знаного пародиста, борця за чистоту нашої мови раптом проскакує:
Адже в людей прозовий ВИРАЗ «гуска»,
якщо і має поетичне щось,
то те, що з іншим ВИРАЗОМ – «закуска»
його заримувати вам вдалось.
«Гуска» і «закуска» – це слова, а не вирази. «В смарагдах поту на чолі // жнивує наша вся держава» (О.Зайвий, зб. «Горизонти»). По-перше, не треба плутати державу й країну, а по-друге, як ви собі уявляєте смарагдовий, тобто зелений, піт? Іще одна класична помилка стосується волосяного покриву голови. Це ті граблі, на котрі наступають зелені як від юності, так і від замшілості літератори – вже майже сотню літ. В «Інженерах» Ю.Шовкопляса персонаж Валентин Модестович – людина «з рідким волоссям». У «Гірчичному зерні» Галини Пагутяк теж є «молодий високий чоловік із рідким волоссям». А в «Жані без страху» Насті Байдаченко взагалі діє особа «із рідкими довгими волосинами». І ніхто з редакторів не підказав творцям тексту, що російське «человек с редкими/жидкими волосами» – це нашою мовою «людина з негустим волоссям».
І видатні літератори, й початківці зрівнюються тоді, коли пишуть бездумно, або ж навпаки – вимучують із себе слово, заганяючи його в ритм і стриножуючи римою. А читачеві залишається тільки кидати бровами знаки оклику, читаючи, наприклад, у молодого поета В.Пастушини: «Бо білі корови також дають біле молоко, // Бо в них є роги і КОПИТА» (зб. «Стероїди») та зустрічаючи в поважного літами й кількістю книжок Л.Горлача: «Без корови ВІДМЕКАВ покинутий хлів» («Мамай»). Молодий-гарячий Р.Рязанцев у збірці «Прості вірші звичайної людини» пише: «Кругом лиш одне непотрібне сміття», чим одразу ж викликає запитання: а є сміття потрібне? І схоже ж запитання викликає наш незникомий Л.Горлач рядками: «Увечері зібрались родичі // та люд близький на невеселу тризну» («Мазепа»). А тризни поділяються на невеселі й веселі? Влучність і доречність епітета – це те, що серед усього іншого визначає справжнього майстра слова. І вже точно не ставить його в один ряд із випадковими перехожими в літературі.
І хрестоматійні письменники, й ті, що поза хрестоматією і взагалі поза літературою, однаково наступають на граблі самослів’я, сплутуючи родо-видові відношення, а також перемаслюючи масло. «Там у фарбах розмальованих…» (Г.Чупринка, зб. «Огнецвіт»). «Щоб потім кров’ю написати підпис» (Світлана Жолоб, зб. «Дерево життя»). «В ніздрі залинають аромати запахів» (Є.Гуцало, «З горіха зерня»). «Коли вже Бершадь сонно спить», «і подумаєш подумки» (Л.Горлач, зб. «Співучий млин»). «Коли все цвіло і квітувало» (М.Луків, зб. «Весняні дощі»). У В.Симоненка новітні варвари «Мріють дати людям на вечерю // Атомні опеньки і гриби». Персонаж Міли Іванцової «віз сина кудись кататися на поні чи на конях…» («Родовий відмінок»). «Ти, мов той сон, приходив анізвідки. // Приводив птахів. // А тепер – сичів» (Марія Матіос, зб. «Вогонь живиці»). «Сказали, що я нардеп народний» (І.Драч, зб. «Сатирикон»). Хоча хтозна, може, зустрічні хлопці й ляпнули таке Іванові Федоровичу, а він для сміху всунув те у вірш… «Відлуння їх чисте й лунке» (Дмитро Княжич, зб. «Бурштиновий причал»). «Від катастроф сучасного часу», «набуває широкого поширення», «по складах розклав складові» (Тамара Гундорова, «Кітч і література»).
У гонитві за красивим своєю блискучістю образом поети часом так удивовижнюють довколишній світ, що мене як фахового читача раз у раз підкидає: де була чолова голова літредактора, який працював над рукописом тієї чи тієї гарячої (може, й хмільної) творчої голови? Людмила Скирда у збірці «Оливкова віть» пише про «чудовий оркестр золотих ОПІВНІЧНИХ цикад». Чорт забирай, я не одну ніч колись провів у наметі в гостинних кримських лісах, але підступні цикади з настанням темряви всі як одна замовкали! Може, мені просто не пощастило мати справу не з золотими, а зі зросійщеними, українофобськими цикадами? Та це що, он у Ніни Гнатюк «бджоли ЛОПОТЯТЬ крильми» (зб. «Вересневі багаття»). А ось як про бджолу пише наш неуникний Л.Горлач: «Так і в тієї НА легкім КРИЛІ // важкий пилок лежить» («Чисте поле»). Ох, ці поети… Що метелик їм, що бджола… Що площа круга. Свій погляд на бджіл і в М.Сингаївського. Вони в нього трудяться, «щоб тільки соти повними були, // щоб людям взяток свій віддати медом» (зб. «Спадщина»). Виявляється, бджілки тільки й думають про людей, щоб їм побільше меду, воску, прополісу… Десь так, як свині переймаються, щоб на них побільше сала наросло для господарів. А ось красивість від В.Соколова. У поемі «Китаянка» він пише про «смагляву, СИНЬООКУ Тянь Му-лін». У ті часи кольорових лінз не було навіть у китайців, тому йдеться тут або про синдром Ваарденбурґа в бідної дівчини, або про якийсь інший синдром у небідного лірика. Начитавшись таких поетичних поетичностей, уже й не подивуєш, що в Л.Талалая «Співають юно солов’ї, // Яким уже за тридцять» (зб. «Допоки твій час»).
Уже не дивуєшся, а регочешся, коли поети різного, здавалось би, рівня наступають на граблі одного й того ж поезму (поезмами називаю красивості, а також повторювані образи сумнівної художньої вартості). Ось зовсім юна поетка Олександра Бурбело: «Така у місті тиша вікова! // Гудуть авто і дзеленчать трамваї…» (зб. «Золота росинка»). Ось молодий романтичний М.Рильський: «І дальній дзвін стояв так дивно // В незрозумілій тишині» (зб. «Під осінніми зорями»). А ось досвідчений лірик О.Хмельовський: «Видзвонює ріка у бубон тиші» (ант. «Літературні джерела Київщини»). Чомусь у багатьох поетів, коли вони намагаються описати тишу, у вірші неодмінно щось гуде, дзеленчить і б’є в бубон… На цьому місці ще «дві слові» скажу про Олександру Бурбело. Юнка померла внаслідок тяжкої спадкової хвороби, її батьки – герої-атовці, волонтери, бабуся (теж уже покійна) – письменниця Тамара Корсунська, і це в сукупності зіграло неабияку роль у медіатизації талановитої дівчинки. Про Олександру зняли документальний фільм, а після смерті її творчість стали активно популяризувати – аж так, що її вірші включили до шкільної програми з літератури, а юну авторку посмертно прийняли до НСПУ (в чому сенс останнього акту – це тема тривалої й сумної розмови). Безперечно, Олександра Бурбело не посоромила б спілчанських лав, оскільки в неї чимало віршів справді високого рівня, до того ж трапляються зблиски, характерні й для визна[ч]них наших ліриків (ось тільки з книжки «Золота росинка»): «Як білоцвіти, СПОВНЕНІ КРАСИ», «у краю нашім квіточКА РАННЯ», «звучить БАДЬОРО вже МАЖОР душі»… А ще: «Стежинкою біжу попід горою, // ОБАБІЧ гаю, боса по росі», «збивають піну зграї голубів» (яку піну, де збивають?). «Колишуться русалки на вербі // У сонячному ніжному світінні» (що за русалки серед білого дня?)… Олександрі потрібен був не лише творчий наставник у вигляді люблячої бабусі, а й вимогливий редактор. Але, на жаль, його заступив піар.
Один з образів, який мене в літературі переслідує з дитинства, – це трудящі, дбайливі і т. д. руки. Почалося все зі зворушливого (так мені, малому, здалося) вірша Б.Чалого «Спасибі вам, руки!», але що більшав мій читацький досвід, то ясніше я бачив, як поети в намаганні нетривіально подати цей образ перетворили руки на поезм. І йдеться не про стертий мідяк метафори, тобто штамп, а саме про поезм – у всій його безглуздості й сміховинності. Б.Олійник, Поет (так, із великої літери), лірик, яких мало, і ось в антології «Київські вітражі» його рядки (кращого не знайшлося?): «Славтеся, руки, в трудах золоті, // Колос творящі, вогонь і вугілля». Натякнути б Майстрові, що все назване творить природа, а руки лише добувають і плекають, але що ж уже… Ось П.Скунць у збірці «Сейсмічна зона» на стор. 73 починає одивнювати анатомію – «Нам потрібні // всі руки робітні, // кожне МИСЛЯЧЕ СЕРЦЕ й чоло» – і на 76-ій сторінці в нього вже фігурує «далина стрімка, // у яку простерта // МИСЛЯЧА РУКА». Поглиблює образ М.Сингаївський, пишучи про Батьківщину: «Твоїх РУК і морів ГЛИБИНА» (зб. «Покоління»). В.Бровченко: «Хороші руки, роботящі руки! […] І ваші хазяї – моя рідня» (зб. «Моє імення – комсомол»). Хазяї рук… Хмільний від натхнення поет голові не хазяїн, але ж літредактор мав би бути в формі!
Іще один поезм, який на мене віє звідусюди, вже не один десяток літ в’їдається нам у підкірку з піснею Д.Павличка «Два кольори». Маю на увазі рядок «мені війнула в очі сивина». Красиво? Красиво. Безглуздо? Як і багато чого в поезії, зокрема в пісенній. Барабани теж гуркочуть гарно, бо вони пусті. У М.Шевченка: «І тепер, ОБДАВШИ СИВИНУ, // Поміж нами віхола вальсує» (зб. «Молитва для двох»). А було ж і у В.Свідзинського: «Обережно-пестливо // ВІЄ ПІТЬМА в обличчя». В іншому вірші в нього «щось ТЕМНЕ ВІЄ невидИмо», ще в іншому він просить: «Бездонно-ніжною ІМЛОЮ // Свідомість солодко ОБВІЙ», а образ милої – «Неначе сонячний навій, // Обвинений блакиттю молодою»… Туди ж і М.Луків: «І мене ОВІВАЛИ ЗОРІ» (зб. «Весняні дощі»). Ну, а якщо зорі овівають і віє пітьма, то чому не можна «подихати вечірнім вітром» (Тетяна Кордун, зб. «Полин тиші»)?
Угорський колекціонер курйозів Іштван Рат-Вег твердив, що «про книжки без друкарських помилок ходять тільки легенди». Але описки це одне, за ними, як і за дотриманням норм чинного правопису, має стежити насамперед коректор, та як пояснити те, що друком виходять книжки, які аж плачуть за нормальним літературним редагуванням? І це стосується не лише книжок сучасних, роблених на коліні поспіхом, а й тих, які виходили за часів, коли редагування, здавалось би, було поставлене серйозно. Ось як спогадує про свою роботу у видавництві «Веселка» Наталка Поклад: «Робоча дисципліна у видавництві – “творча”, та для нас, коректорів, – залізна… […] Схвалений “вищими силами” до друку, рукопис після редакторського читання рідко бував чистим, тож ішов до машиністок на передрук. А вже потім потрапляв до нас, і починалось шліфування його грамотної мови та стилю: вичитка, перша верстка гранок, друга верстка гранок і нарешті – контрольне читання. Однак, попри цю скрупульозну роботу, в книжках усе ж вряди-годи проскакували більші чи менші помилки, за які ми, коректори, тремтіли душею, а часом отримували й фінансову покару» («УЛГ» від 28.01.22).
Зітхнули за минулим? То ось вам копичка прикладів, коли не коректор, а літературний редактор не підстрахував автора, не спрацював як антивірус, не вилучив із рукопису ляпчиків різного ступеня сміховинності. Ст. Шевченко: «Її листи, мов давні письмена, // Безладно на столі лежать у стосі» (зб. «Незрима грань»). Так безладно вони лежать чи у стосі? Чи мається на увазі – купою? В.Соколов: «Я, президенте, // Вам у Білий дім // Із дому божевільного пишу» (зб. «Тривоги серця»). Це ж які знавці української мови працювали над рукописом, що пропустили грубезну кальку російського «сумасшедший дом»! В.Клічак: «Прохуркотів мотоцикл. // Приїхав. Вручив запрошення // на весілля своєї дочки» (зб. «Пелена»). Три рядки – й цілком конкретний образ: мотоцикл прибув запрошувати на весілля своєї доньки. От тільки далі з тексту стає зрозуміло, що доньку видає не мотоцикл, а племінник, який на тому мотоциклі прихуркотів. Хай там як, але ці рядки – причина для розмови літредактора з автором. Мав би літред поспілкуватися й з О.Лупієм щодо рядків: «Несе ту пам’ять віща сила // Безсмертних жителів Дніпра» (зб. «Любов і лад»). Оскільки місто Дніпро тоді називалося по-іншому, висновок один: ідеться про річку Дніпро. А хто в нас жителі водойм? Можна зрозуміти, що йдеться про українців, питання в тому, ЯК ідеться. Дивує О.Лупій і в книжці «Березневі строфи»: «Щоб там ПРО НАС і загубився слід». І на добій: «І довідався світ: Україна – та це ж материк!». Що ви сказали б на місці України, якби про вас так пафоснув поет? Я сказав би по-франковому: «Я материк? Се новина для мене!» М.Луків: «Сиди, і читай, і золу воруши, // Вихоплюй з вогню картоплини» (зб. «Право на пам’ять»). Тут ти ворушиш золу, а в наступному рядку вихоплюєш картоплини з вогню, хоча вони мали б пектися в жару… Для знешкодження таких чудасій літредактори якраз і існують, але чим вони насправді займаються, продемонструю трохи далі. П.Скунць: «Мені ще рано йти у ветерани» (зб. «Сейсмічна зона»). Підказав би йому літред, що не всі пенсіонери – ветерани, але, видно, він уважає так само. О.Зайвий (зб. «Горизонти»): «Сиджу й латаю дірявий невід». Тут аж напрошується замість «дірявий» – «подертий», бо ж із народного пам’ятаємо, що невід – це і є жменя дірок, ізшитих докупи. О.Орач: «Нам стільки сусідами завдано СКАЗУ» (зб. «Подорож душі»). П.Мовчан (зб. «Кора»): «Бо є основа // Травою мислити себе». Російське «основание» – це наша «підстава», але літредактор міг і проморгати, плутаючись у словосплетах цього автора, бо ж П.Мовчан узагалі майстер квадратури круглого слівця. А ще – мимострільного епітета. Наприклад, у «Відбитках» він пише: «Простерши до неба ОБВАЖЕНІ руки», а в книжці «День молодого сонця» в нього «ще хвоя шелестить, не висловивши запах». У «Сатириконі» І.Драча хтось «хромкає з хрустом ХУРМУ», а в М.Шевченка «трави й піски під копитом ДЗВЕНЯТЬ» (зб. «Мені на цьому світі не нажитись»). В.Кобець (зб. «Не остання любов, не остання…»): «Хоча Б ОДНУ свою затію…» А щоб рядок не так бодався, хіба не можна було замінити на «бодай одну» чи «хоч би»? «РІЖИТЬ слух те слово», як писав П.Головатюк. До речі, в його збірці «Сніг на калині» читаємо: «Це ж він допоміг в тридцять третім стягти // Останню лушпайку з вдовиної хати». Хто ж криє хати лушпайками? – спитав би я на місці літредактора.
У багатьох авторів, особливо сучасних, трапляється те, що не тільки «ріжить» слух, а й шкребе по мізках. «І на твоїх щокАх червоних стигне // Криваве місиво ТРОЯНДОМ весняним», – брикає у слові Вікторія Афанасьєва (зб. «Абрикослів»). У Ю.Тітова в книжці «Під вічним горінням свічі» є рядки: «Болючий крок і спраглий ПЕРЕПОН // Я відчуваю в невимовнім русі». Певно, тим «перепоном» якраз і був весняний «троянд». Отак один поет допомагає зрозуміти другого. Лариса Каширіна: «І не вдавався до БАЛАКАНИН» (зб. «Довірливим і таємничим»). «На мухомор ЗАВОРОЖУ!..» – погрожує ліргеройка Світлани Жолоб (зб. «Із глибин»). М.Шевченко: «ВОРОЖИ Ж МЕНЕ устами й станом» (зб. «Молитва для двох»). У першому випадку того «заворожу» на потрібне «перетворю» так просто не заміниш, бо воно, пам’ятається, прицвяховане римою, але в другому випадку можна ж було сказати «зачаруй» («ти чаруй»), щоб і семантичної хиби уникнути, і не стирчав у вірші ЖИЖ. В.Бровченко: «Може, й справді послушництва треба ВКУСИТЬ» (зб. «Страсний четвер»). І.Павлюк: «У митарства ввійду» («УЛГ» від 21.12.13). Митарства – проходять. Тетяна Кордун: «У мислях відповідь ІЩЕ ледь животіє» (зб. «Полин тиші»). Ледь животіють – уже, іще – жевріють. Надія Гаврилюк: «Нам РІЗНИЙ ШЛЯХ вже надто даВСЬ ВЗНаки» (зб. «Еверест любові»). Олеся Мамчич: «Вгризається ДРЕЛЛЮ», «із НОЧІВКОЮ» (зб. «Перекотиболе»). Людмила Скирда: «ДАВАЙМО, друже, пом’янемо тих…» Чому не «давай-но»? І взагалі, слід би – «пом’янімо». «Де кожен крок лиша В душі тавро» (зб. «Елегії вечірнього саду»). У її збірці «Дні і ночі» слово «ВИБУХАЄ ІЗ душі», а сама душа – «сліпа від сліз, неначе ХРУЩ». По-перше, сліпі тільки личинки хрущів, оскільки живуть під землею, а по-друге, отакі тю-порівняння віршів не красять і навпаки – вбивають поетичність. «Упала РЯСНА материнська сльоза». Цей рядок Людмили Скирди нагадав мені вірш Олеся Дяка зі збірки «Світ на узвишші», де «сльози моєї // розпач КАПОТИТЬ». Це сльоза заливається в розпачі слізьми чи це вона сама-одна туди-сюди капотить? Світлана Йовенко (зб. «Обличчя справжня мить»): «ОСВІДЧУЮТЬСЯ по-російськи // НА твій дар солідарності», «БОРОТИСЬ по-ленінськи В світ», «невже це ти […] колись мені вуста прошепотіла». Наскрізь прошепотіла чи як? «Проте ані словечка не СТУЛИЛА». Стулити можна мінімум ДВА словечка. «Щастя ж в нас долі – не трохи». А з цієї купи слів можемо стулити притомне повідомлення: в нас щастя-долі – не трохи. І тоді «долі» не сприймається як «на підлозі». Ділюся так щедро своїми знахідками для того, щоб ви зрозуміли весь масштаб катастрофи. А скільки ще таких знахідок на мене чекає!.. Подумати страшно.
Картати неуцтво – невдячна справа,
Якщо для тебе слово – не забава,
Працюй за двох, виполюй бур’яни, –
І прилетить у сад твій птаха слави.
Ну наче про працю літредактора сказав І.Редчиць в «УЛГ» від 06.10.17! Я, наприклад, був би не проти, якби та птаха була велика і фарширована (можна й без яблук). А поки що за двох, а то й за трьох читаю, виписую нові й нові зразочки словесної калічі й час від часу роблю з того матеріалу vox-clamantis-in-deserto-статті, перемежовуючи субстанцію своїми в міру дотепними коментарями. Схоже на вичищання авгієвих стаєнь, хоч я й не Геракл, і прес мій складається всього з одного, зате великого, кубика… Але вода камінь точить. Он в Інтернеті промайнуло повідомлення, що в Іспанії діють такі собі «орфографічні бригади»: 14-15-річні підлітки правлять повідомлення своїх однолітків у соцмережах. Окрилений їхнім прикладом, знов беруся котити свій літературно-критичний камінь на пік Сизифа. Наталка Поклад (журн. «Київ» №7-8, 2011 р.): «Я третій ТОСТ наллю сама» (спишемо на метонімію?). В іншому вірші вона римує «притихне – днище». Чому не можна було заримувати «принишкне – днище»? Як на моє літредакторське вухо, звучить краще. Так само як професорові й лірику А.О.Ткаченку рядок Котляревського «віН, ВЗяВШи торбу, тягу дав» ліпше звучить у редакції: «Він торбу взяв і тягу дав». І рима внутрішня з’являється, і язика не треба ламати. Якщо вже йдеться про суб’єктивне вухо окремо взятого літредактора, то я зауважив би й Г.Білоусові, який про Кобзаря написав: «Стоїть незрівняно великий, // Чолом ВПИСАВШИСЬ в небозвід». Моргнувши на слові «незрівняно», всю увагу перемикаємо на оте «вписавшись», яке викликає сміхові обертони, нагадуючи комічне «втесавшись». Порівняйте з фразою: «Він не вписався в поворот і вписався лобом у одвірок». Згодьтеся, «чолом уписаний в блакить» у цьому випадку звучало б величніше й не викликало б зайвих асоціацій. Бо ж, як сказав Тютчев устами перекладача О.Грязнова, «нам наперед не відгадать, як слово наше відгукнеться»…
А щоб слово відгукнулося так, як того прагне автор, якраз і мусить стояти на сторожі досвідчений літредактор. На Заході навіть є так звані альфа-ридери й бета-ридери. Перші читають твір письменника «за гарячими слідами», тобто кожен щойно написаний розділ, а другі читають свіжий твір повністю. Після їхніх зауважень і відповідних правок автор уже дає своє творіння літературному агентові. У нас такого нема. Принаймні на рівні послуги, яка належним чином оплачується. А наші штатні й вільнонаймані літреди отримують часом платню, за яку не те що нічого не варто робити, а ще й треба трішки шкодити. До того ж у переважній більшості випадків редактор рукопису не спілкується з автором, коли книжку готують до друку, потім автор якісь правки приймає, якихось – ні, й у результаті до читача потрапляє в кращому разі щось середнє арифметичне. Людина в книгарні купує відоме ім’я в надії на те, що якість тексту відповідає бренд-нейму, а тоді соромиться ту книжку комусь передарувати. От, наприклад, Марія Матіос. Її бренд-імено почалося «Солодкою Дарусею» й нею ж закінчилось. Даруся подарувала Марусі сплеск зацікавлення її творчістю, і навіть я відклав тоді роботу над дисертацією, щоб перечитати всі – не лише кулінарні – фіґлі цієї авторки. І переконався: тонка лірична душа й сказати може тонко. «Так на землі ВЖЕ МАЄТЬСЯ віки» (зб. «З трави і листя»). «Які на нас ЗАРУБЦЮВАЛИСЬ ШВИ», «Слова твої – немов ПО ЦІЛИНІ – // По цій душі неходженій ЛІТАЮТЬ», а «безіменний блуд» водить ліргеройку «в солодкі води, досі НЕ ПИТУЩІ» (зб. «Сад нетерпіння»). Ну, і як же ліричній птасі високого лету обійтися без тю-порівнянь: «І ллється голос, як вино черлене, // На острах мій, немов на ЗАБОБОН», «я буду тебе слухати, як ЛАНЬ» (зб. «Вогонь живиці»). Втім, ці невеличкі спотикачки не затьмарюють поетичної (та й прозової, чого там) зорі Марії Матіос на небосхилі нашої літератури. Бо ж є не менш брендові поет[к]и, в кого вербальних фіґлів значно більше, ніж у неї.
Так, багатьом може дати фору лірична та пісенна «журавка з подільського жита» Ганна Чубач! Ось деякі з її творчих знахідок. «І тільки ви, фотографе, чомусь // Своїх робіт не любите РЕВНИВО», «я не ВЧИНЯЮ ОСУДУ НА неї» (зб. «Святкую день»). «Вітчим спросоння відчиняє ГАНОК» (зб. «Листя в криниці»). Про кропиву: «Покриють шкіру МІХУРІ» (зб. «Літо без осені»). «Не йде на Київ ЕЛЕКТРИЧКА, // Бо подорожчало ПАЛЬНЕ», «відлуння скошених дібров», «вельможні трави листям повсихали» (зб. «Очі матері»). Оце, бува, як пальне поетична душа якусь таку фразочку, – хоч кидайся під електричку! «У прожекторі жовтого кола», про ребро Адама: «Міцне, велике пожалів – НЕ ВИКЛАВ! // Слабке, найменше – Богові ВРУЧИВ!» (зб. «Етюди рідного міста»). «Й душа – як ЗОРАНА РІЛЛЯ» (зб. «Мої центурії»). Так-так, ріллю оре той, хто й меле борошно. «І В НАШУ вимріяну ВОЛЮ // РАДІЄМ словом “Україна”», «НАД вчорашнім не каюся», «захоче – іній із гілляк ОБСИПИТЬ», «щоб НІЧУТЬ ні за чим не жаліти», «Горить Чечня // У ПОЛУМ’Ї ВОГНЮ», «І котрий рік // ТЕМНІЄ НА блакить». І контрольний: «Як бідний хлопчик по дорозі йде // Босоніж у стареньких черевиках». Мабуть, хлопчик повторює прикол Кіндрата Бубненка-Швидкого з однойменного оповідання О.Стороженка…
Нарешті настав час упритул підійти до творчості поета, який вже неодноразово витикався в цьому тексті. У своїй статті, що в «УЛГ» вийшла під назвою «Митого варті», я анонсував окрему розвідку «про сумнівні та відверто невдалі метафори й порівняння, якими просто-таки рясніє поезія Л.Горлача». Та оскільки я лінивий пиріжок і на таку розвідку мене не вистачить, то вдячний матеріал для неї зіллю в цій статті, щоб показати не тільки рівень Л.Горлача як поета, а й рівень літературної редактури його книжок. Бо ж це поет, який може втнути щось на зразок «і заволала плачем», «о рук жагучих хмиз!», «споряди у дорогу кохання вибух»… А куди дивилися найпильніші у світі радянські редактори та коректори, залишається під грифом «хрін його знає».
Так жити двом – обламувати весла.
Ти поверни сама мій біль мені,
А я тобі – твоїх мук перевесла.
Ти ними рани злі перев’яжи…
Це зі збірки «Дивосвіт». Як перевеслами можна перев’язувати рани? І чому вони ЗЛІ? Отакі моносилаби у віршах іще у XVIII ст. називали втичками. Думаю, зрозуміло, яка їхня функція в поетичному тексті. Із цієї ж збірки: «Стоїть той сік, вмурований у бочки», а гори «хилилися до моря, як до люстрИ» (може, як до люстра, тобто дзеркала?). У збірці «Чумацький шлях»: «Горить Царград, ПНЕТЬСЯ, клятий, // ПОЛУМ’ЯМ позаду». У збірці «Діти слави»: «У окопі Вася Курка // і ПОВІКІВ не стуля», «І знамено піднялося, // полк в атаку повело». А полками в атаку ходять? Атакують підрозділами, полки – наступають. У збірці «Четвертий вимір»: «Зате ДОВІЧНИЙ ВІК», «і в землю вдивлятись, де ріки, мов звиви аорт». Аорта – одна, звиви можуть бути хіба що судин. Ну, ще кишок. У збірці «Світовид»: «Й припасти до трав, // що ходять по кручах і ПОХОДЯ гинуть // від ПИЛОМ ПОРОСЛИХ самотніх потрав», «не встиг Олексій НАСТУПИТИ ПОРІГ», «над ним нависає МАЛЕЧА МАЛА», «ЖЕБОНІЄ золото струмка», «я вкляк у куток», «а сонячний ГРАЙ нам назустріч прозорився, лився…» У збірці «Ніч у Вишгороді»: «ЗГАСИВ огні боронні НАПОВАЛ», «не зв’яжеш ДОКУПИ розірвану нить», «вже коли БАСУВАТИ НОГАМИ не міг», «висиш дочасу, наче плід той на СМЕРТНІЙ ГІЛЛІ», «і Ярослав У КУЛАКИ СТУЛИВ П’ЯСТУКИ неслухняні». У збірці «Ми у світі» наскакуємо на геніальне тю-порівняння: «В зеленому, як вітер, вишняку». У збірці «Вибір пам’яті»: «Хто обігнать волів би час». Може, я й придираюсь, але чи не краще все ж таки тут було вжити прозаїчніше «хотів», щоб уникнути «обігнать волів»? Грубий літредакторський провал видно в катрені:
Згубивши силу опертя
в життєвій вічній КОЛОТНЕЧІ,
пред образом невороття
з народом будьмо ми відверті.
Можливо, автор ужив тут слово «коловерті», але воно наголошується на другому складі, отож у вірш устромлено колотнечу, хоча тут чудово римується «круговерті»… Не домовились поет із літредактором? Роман у віршах «Чисте поле»: «Бо що козак без тебе, без жаги // СЕБЕ СХРЕСТИТИ З ВОРОГОМ у герці?» Може, краще «зітнутися із ворогом» і обійтися без генетичних експериментів? Тут і те, що я вже закидав Л.Горлачу щодо історичної вірогідності:
І радісно було вступать Сірку
у товпище, де всі – як рівна рівня,
де бунчуків веселе майоріння
зливалося в розхвилену ріку.
Бунчук – це ознака гетьманської влади, один із клейнодів. Як їх може бути ціла ріка, навіть там, де «всі – як рівна рівня»? «Отак собі й стояли на горбі // укупі з січовою старшинОю». Хрестоматійний випадок… У збірці «На відстані душі» стоїть змаліла мати, а «над нею в’ється дим з облупленої хати». Зразу в читача складається враження, що мати стоїть на згарищі, аж ні: виявляється, що дим – із димаря… Це до питання про письменницьку майстерність (іще пам’ятаєте мотоциклетну доньку у В.Клічака?). «І лише із БЕЗДОННОЇ БЕЗОДНІ», «ще сняться хлопчаків ХРУМКІ вуста». У «Персті Аскольда»: «Впав Аскольд у РУМОВИЩЕ СІНА», «І під мечів, щитів розлуни // ВОВТУЗИЛИСЬ ЗА мужем муж», «чавили жовту ТВЕРДЬ ГРУЗЬКУ», «Куди і я, з Русі ідоша, // спішив РОЗПРОДУВАТЬ БОРГИ», «Ми нині всім богАМ УЛЕСТИМ, // якщо не зморимся, СЛИВЕ». Улещують не комусь, а когось, а сливе = майже. «Вигойдував спів, од печалі важенний, // ЗВОРОТНИЙ в людей викликаючи біль», «це ж вівці в вовні вовчих шкур» (де автор на вовках побачив вовну?). У «Слов’янському острові»: «Свічок побільше. Чи не родить воску // уже моїх прапрадідів земля?» Мушу персонажа (і поета з літредактором) засмутити: земля воску не родить, віск – не жито-пшениця. «ПОТОЛОЧИВСЬ до мовчазної брами», верхівці «вже летіли по РІЗКІЙ траві, // шАпками вимахуючи Жижці // і його строкатій ПЕРЕЗВІ», «Мертвить нас не ворог – // мертвлять із панами ПОЧВАРИ», «Аж ось і церква. Ні душі, ні звуку. // Не чуть відправи, не гримить орган». Орган у православній церкві? Під час відправи? Ви серйозно? У «Мамаї»: «–Де ти був, коли я аж до сьомого поту // УПИРАВСЯ шість днів, сотворяючи світ?», «і замислився Бог, НАБУРМОСИВШИ брови», «так грав, немов КУВАВ УЗДЕЧКУ в кузні». У «Мазепі»: «Над Варницею ЦЕБЕНІЛА МЛІСТЬ», «не гріє тіло ЖУЖЕЛИЦЯ КОВДРИ», «Всі виглядали гетьмана. І ось // його КАРЕТА ВДАРИЛА В КОПИТА», «І так же ладан синій закурів // з ПАНІКАДИЛА», «із владника зробив КАВАЛОК ПРАХУ», «то й чубились, хапалися ЗА ПОЛИ», «і б’ються […] аж до ОСТАННІХ ДОМОВИН», «Возложиш голову на плаху // в Москві, що на кістках стоїть» (узагалі-то традиційно на козацьких кістках стоїть Петербург), «а он курінь // стримить пшеничними снопами» (хто зі снопів робив курені?), «повивитоптує сади», «як не спішив, а от не встиг, НА ШКОДУ», «із-під Жопит пилюка пружно билась» (Жоректор недодивився), «і звів докупи брів КОЩАВІ стріхи», «і тільки пил ЗАБИВ під копитами», «де сяяли ПШЕНИЧНІ ПЛАСТІВЦІ // між першими городніми плодами», «та він старий, як жмут соломи, // яку побили ЛИШАЇ», «та хай тебе об цім не давить жаба», «Карпо пропхався ледь не на поміст, // козачими ОБВИТИЙ жупанами». Скільки ж на ньому тих жупанів було? А якщо автор мав на увазі – в оточенні козаків, то чому Карпо жупанами ОБВИТИЙ? «З чортами танцюватимеш на кутні». Цікаво автор працює зі сталими висловами, та редакторів і коректорів, видно, «об цім не давить жаба»… «–Ех! – тяжко крекнув дід Карпо в гурті // і ОХРЕСТИВСЯ». А доти, мабуть, нехрещений з чортами на кутні танцював! «Ви всі продажні, сам це ЗАСТЕРЕЖ», «невчасно став ти КРАЙ ВОРІТ МОГИЛИ», полковники «були при ньому, як НА ЧЕСТЬ НАДІЯ», а священник «нехай бере для сповіді ОБСЦАСИ». Думаю, ви переконалися, що шевченківський лавреат Л.Горлач – неабиякий майстер слова, тю-епітета, тю-порівняння і тю- ще багато чого.
Іще одним поетом, майстром і тю-епітета, й самослів’я, є знайомий багатьом міленіалам із дитинства (бо ж написав чимало книжок для дітей), автор знаменитої пісні «Чорнобривці» Микола Сингаївський (не плутати з його братом, теж поетом, Сингаївським Петром). У своїй біографії пан Микола писав: «Пам’ятаю, як школярем восьмого класу я зі сцени вітав депутата Максима Рильського, який приїздив до Житомира на зустріч із виборцями. Пізніше в газеті з’явилась добірка моїх віршів із напутнім словом сивочолого майстра. Його мудрі поради я чую і нині. Він учив любити слово, як садівник дерево» (pisni.org.ua/persons/113.html). Пропоную поглянути, як М.Сингаївський, отримавши благословення сивочолого, не лінувався доглядать свій сад. У збірці «Синові в дорогу»: «Синові в дорогу // мати ПРОМОВЛЯЛА // пісню свого серця берегти», «Баладу про підпільницю Тамару // я розповім ДЛЯ МЕРТВИХ і живих». У збірці «Поезії»: «Я буду правим У ДНІПРА ВЕСЛОМ», «як дзвін ВИРУЮЧОГО молота». У збірці «Поступ»: «Його РУКА над виром боротьби // до сонця ПІДНЯЛАСЬ напружною РУКОЮ», «І я не встигну, мабуть, дописати // своїх думок, ще батьком ЗАПОВІТНИХ». У збірці «Вогневиця»: «Треба до серця НАБЛИЗИТИСЬ БЛИЖЧЕ», «за бентежний, МОВ СТРУМ, голосок», «їх ДРОБИЛИ В ПОПІЛ на граніті». У збірці «Автограф»: «Я шукаю тебе ДОБРУ і НЕЗЛУ». У збірці «Покоління»: «Їх дротами ГОСТРИМИ в’язали», «КРИЛА РОЗКРИЛЮЄ // світ за тобою», «мов ЖИВУЧІ верхів’я Карпат», «ми ЗДРУЖИЛИСЯ ДРУЖБОЮ». У збірці «Спадщина»: «Мені до краплини // знайомі СТРАЖДАННЯ РОЗЛУК» (розлуки, бідолашки, теж страждають). У збірці «Родове дерево»: «Не ШКОДУВАЛА ЩЕДРОСТІ земля», «Ханжа погляне хитрим оком, // з тобою чарку розіп’є» (чарку – п’ють, розпивають – пляшку).
Припустимо: що більше автор написав і видав, то більше в його доробку можна відшукати ляпів різного калібру. І, склавши їх в одну торбу, прибити нею читача – навіть шанувальника того чи того письменника. Але ж завжди маємо пам’ятати, що над кожною книжкою – в ідеалі – працює й літредактор, і коректор, має бути відповідальна за випуск особа… То як же так виходить, що друком казна-що виходить? Мовчу про складні випадки, коли поетове слово настільки «темне», що ніякий літредактор не зарадить. Як я кажу в таких випадках, претензій до смислу нема через відсутність останнього. Наприклад, у збірці Олеся Дяка «Світ на узвишші» є вірш:
Дивлюсь як місяць
гне підкову –
вже не піду
до скрипаля
Для досвідченого читача образ не новий: у всюдисущого Л.Горлача «з-за голих верб, немов з-за веж, // світанок гне дугу» (зб. «Ми у світі»). Але до чого тут скрипаль? Невже ніхто з тих трьох, хто робив авторові «редакторські зауваги» (І.Калинець, Б.Смоляк, Галина Капініс), не підказав йому щодо коваля? А може, автор не хотів, щоб рядки «вже не піду // до коваля» якось не так сприйняла місцева творча зграя доброзичливців, бо ж Ю.Коваль – редактор львівського часопису «Дзвін»?.. У цій статті йдеться, повторюю, про випадки, коли літературний редактор у тісній співпраці з автором може і мусить поліпшити твір. Особливо – поетичний, бо ж саме в поетичному тексті як ні в якому іншому ляпи стирчать і кричать.
Із прозою в плані редагування в нас теж справи… м’яко кажучи. В.Розанов свого часу про книжки мовив так: «Дешеві книги – це некультурність. Книги й мають бути дорогими. Це не горілка. Книга має відвертатися від будь-кого, хто, звернувши погляд на ціну її, крутить носом. “Іди собі”, – повинна сказати вона й, кивнувши убік газетяра на розі, додати: “Бери їх”. Книга взагалі повинна бути гордою, самостійною і незалежною. Для цього вона найперше повинна бути дорогою» (цитую за «Щоденником» Олеся Волі, запис від 29.12.02). В СРСР книжка як один із елементів пропаганди була недорогою та й вичитувалася часом, як можна переконатися, не так уже й ретельно. А з відновленням нашої незалежності 1991 року й відкриттям вільного плавання для книговидання – понеслося… Та якби ж угору, а то – вниз! Багато хто ще пам’ятає розкладки з перекладним ширвжитком, виданим на газетно-туалетному папері; літературні знаменитості на рівні району й навіть області кинулись по спонсорах і понесли їхні гроші в місцеві друкарні, де їм без розбору та редагування видавали всі скарби їхніх глибоких шухляд – на тому ж таки газетному папері, з палітурками із благенького картону чи взагалі з обгорткового паперу… Але й та хвиля зійшла, видавничий бізнес сяк-так знайшов свої береги, одноразові романи стали видавати на пристойному папері й у твердих обкладинках, книжка відповідно здорожчала… Але, читаючи деякі творіння, видані на глянці, ледь не з позолотою, жахаєшся відсутністю не лише літературного редагування, а й елементарної грамотності, і вкотре запитуєш космос: кому потрібна така дорога макулатура?!
Раз у раз спадає на думку цитата з «Мемуарів про ремесло» С.Кінґа: «Письменники утворюють ту ж піраміду, яку ми бачимо всюди, де діють людський талант і людська творчість. В основі – погані письменники. Над ними група трішки менша, проте ще велика й доступна: письменники грамотні». Проблема, як бачимо, світова, тож у цій ситуації добрий літературний редактор – на вагу золота, але в нас не хочуть приймати цієї істини. Тож і маємо те, що лаємо. Беру перше, що трапляє під руку. Галина Максимів, «Книга амазонок». Уже в анотації: «За ЗМІСТОВНИМ наповненням до неї [книжки. – О.С.] увійшли…» А ось із авторської настанови: «Маємо брати приклад для себе І МАЙБУТНІХ НАЩАДКІВ» з амазонок, «ПРАМАТЕРІВ НАШИХ». Як можна брати приклад не лише для себе, а й для нащадків? І що, в кожного роду своя окрема праматір з амазонок? Навіть у християнській релігії версія стрункіша: праматір у всіх одна – Єва. «Хто САРАНЕНЯ, хто вовча до лона тулив» (певно, тут про сарненя, бо сарана – це дещо інше). «Бо груди набрякли в тих, що дома десь // Дитят лишили» (про зціджування молока нічого не чули?). «Зайшло ДВОЄ амазонок» (схоже, одна з них була чоловічого роду). «Оновлюючи ЗБРОЮ для коней», «змОШкувате, землисте тіло», «але й той БУЛИ ЗДОБУЛИ швидко» (внутрішня рима в серйозному, здавалось би, тексті – найперша ознака пародії), «БУЛО ТО так» (болото, так), «мовив він гучно, та СИЛЬНО» (еге ж, іще й з комою після «гучно»), «ВХІД, яким я ВИповз на волю я вирив заздалегідь» (так-так, іще й без коми після «волю»), «невільники – всі чорні, низенькі, кульгаві, ОДИН В ОДИН», «місяць – і той сховався. НАСТУПИЛА тьма. НА БІДУ…», «зняла з РУКИ перстень і ПОСТАВИЛА на стіл», «коли Фемісікра ЗАЖИЛА СМЕРТІ», «привезли […] ТКАНИН небачених, квітами ТКАНИХ», «як умирав Еней, то дав своїм нащадкам наказ: ніколи не воювати з жінками, а любити їх та вклонятися їм, бо вони – найбільший скарб, котрий СОТВОРИВ ТВОРЕЦЬ Неба і Землі». Мало того, що Еней тут вірує во Єдиного – Творця неба і землі, так він іще й мовчить про те, як повівся з Дидоною, котра в результаті його прокляла й заповіла вічну ворожнечу між їхніми народами. «ЇХАЛИ вони на легких кораблях» (мабуть, колісних, як літописний Олег на Царгород), «відповів ШЕПОТОМ», «налякано ПОШЕПТІВ […] чоловік», «подорож була ТРИВКОЮ», ІРХіпулос через кілька речень перетворюється на ІХіпулоса… Галина Максимів позиціонується як «письменниця, журналіст, редактор» (атож, без фемінітивів), і в цій її книжці добре видно, яка з неї письменниця, а ще більше – редакторка! Коли в неї в одному крихітному абзаці потворне зяяння – «до одніЄЇ Із воєначальниць» – і скупчення приголосних: «СпиС З Золотим вістрям». І взагалі, щоб навести всі ляпи та незґрабності цієї книжки, половину її треба в цю статтю переписати. Таке враження, що свої історійки про амазонок авторка писала класі в шостому-сьомому. Але як могли дорослі дядьки й тітки з журі престижного конкурсу «Крилатий лев» визнати цей рукопис переможцем 2016 року? Як папір, на котрому це видавалося, не згорів од сорому?
В автобіотексті «Отак і пишу» Остап Вишня хвалився:
Мову українську, вже й літературну, я, як на той час, знав пристойно.
Прийшов я в Харкові до редакції газети «Вісті ВУЦВК» та й кажу:
– Чи нема у вас якоїсь роботи?
– А що ви вмієте?
– Знаю українську мову!
– О! Нам такі люди потрібні!
Треба вам знати, що тоді знавців української мови було обмаль.
Таке враження, що в нас і нині редакторами й коректорами беруть людей із вулиці. Та й мову вони знають – «як на той час». А то ще й гірше. І, попри велику кількість у країні філфаків та журфаків, справжніх знавців української мови, здатних добре відредагувати текст, у нас і нині обмаль. Це при тому, що видатись тепер не становить проблеми, і в літпотоці (не плутати з літпроцесом) – купа автури, чий доробок незрідка обмежується однією-двома книжечками. На превелике, здебільшого, щастя. Колись я намагався встежити за тим потоком і дещо з прочитаного навіть залишило слід у моїх літкритиканських нотатниках. Олена Рижко («Карнавал триває»): «Богдана відкрила бар, знайшла там маленьку (0,3 л) пляшку коньяку й випила її одним духом, навіть не шукаючи келишка». Хотів би я це бачити! Не всякий чоловік на таке здатний, та й виведена у творі героїнька – не огрядна бичиха з десятирічним стажем споживання високооборотних напоїв на зразок розведеного спирту чи нерозведеного самогону. І коректура тут на рівні: «–Там, – вона кивнула, – в бік школи навіть стіни тиснуть». Тимофій Гаврилів, «Чарівний світ. Тепер». Про пір’їнку: «На тлі її витанцьовування ЗАКОН ЗЕМНОГО ТЯЖІННЯ втрачав невідворотну примусовість. Якби ВІН захотів зловити її… […] ВІН не мав наміру її ловити» і т. д. Без абзаців і графпауз уведено займенниковий іменник «він», що за змістом стосується героя, а за формою – причеплений до закону земтяжіння. Ну, і далі: «І до квітів, що, розпелюстившись на світанку, в сумерках заплющують келих». Стилістика плаче в куточку. Марина Соколян («Химерне місто Дрободан»): «Ми ті, хто ТРИМАЄ весь всесвіт ДОКУПИ», «–Прекрасно, – потираючи руки, ПОВІДОМИВ Пайба Оліфаг». До речі, те, що персонажі з подібними іменами водяться не лише в химерному Дрободані, а й в інших химерних витворах химерних авторів, – річ не нова. Якщо в тексті діє не Гриць, Олекса чи Петро, а якийсь там, скажімо, Гикапук Серунариг, – це майже стовідсотково творіння початківця, а біда більшості молодих початківців у тому, що вони за браком власного досвіду наслідують не так погану іноземну літературу, як третьосортне зарубіжне кіно. Ірися Ликович («Твоя дитинка»): «На самоті люди ГЛИПАЮТЬ телевізор», «як тобі не ГАНЬБА?». Вікторія Горбунова («Записки шкільного психолога»): «Пізній вечір, минув сніданок, вечірня казка, слід готуватися до сну…» Чому це в них сніданок пізнього вечора? Що це за сім’я вурдалаків? Вікторія Андрусів («Курвацьке життя»): «Щоразу поглипуючи в кінець залу, МатІльда ГУБИЛА РІВНОВАГУ». І падала зі стільця? «Так Любця несподівано […] стала власницею затишної КІМНАТКИ з […] мініатюрною кухонькою і ЛАЗНИЧКОЮ, РОЗРАХОВАНОЮ всього НА ДВІ КІМНАТИ та обладнаною згідно із санітарними умовами», «дідо важко опускався на саморобну лавицю ОБАБІЧ і довго мовчав» (роздвоєння діда?!), «вони почувалися часом дітьми з сиротинця – ні тобі кума, ні брата, ні свата». Еге ж, діти з притулку найперше думають про кума, про свата… «Це не мало НІЯКОВІСІНЬКОГО значення», «ВИКРОКНУЛА з нього», «на розписаній АРАБСЬКИМИ ІЄРОГЛІФАМИ таці» (взагалі-то традиційно – арабською в’яззю), «я бачив Її тіло […], воно мене торкалося худенькими КЛЮЧИЦЯМИ повернутої до вікна СПИНИ». Це ж як скарлючило бідолашну Її, що в неї ключиці з лопатками помінялись місцями!
Єва Лотоцька, «Параноя.ua». По-перше, те, що авторка називає параноєю, в романі такою не є, погортайте хоча б найвідомішу працю одного з засновників радянської психіатрії П.Ганнушкіна. А по-друге, цей «любовно-психологічний роман» варто показати психіатрові. Хай оцінить не авторку, а правдоподібність її твору. Он у довбешці Біллі Мілліґана містилася ціла пачка різного віку осіб, а тут у голівці п’ятнадцятирічної дівчинки оселилися дві траходосвідчені тітки. Запитання до мозкоправів: звідки в молодої людини такий досвід, щоб живити всіх тих персонажів усередині свого черепа? Приміряю на себе: чи міг би в моїх мізках оселитися, скажімо, програміст, якщо я вже й табличку множення забуваю? Замислюючись про оце глобальне, вже й не зважаєш на вкраплені в роман ліричні екзерсиси авторки: «Темний сапфір на перстеннім КРУЖАЛЬЦІ…» Роман «Хронос» Т.Антиповича теж побудований на неприкритій дурниці, бо ж як можна шляхом «упорскування» в людину життєвого часу тварини зробити мутанта? Час – це не генетичний матеріал, а фантастика – не синонім маячні.
Настя Байдаченко. У книжках цієї авторки в плані мови взагалі, кажучи її ж словами, «макабрський пляс». Ось «Данс Макабр. Танок смерті»: «Йому ПРИНОСИЛО ЗАДОВОЛЕННЯ забирати посріблених ляльок У своїх СЕСТЕР, роздирати ЇХНІ парчеві сукні, відривати голови чи жбурляти ЇХ у вікно», «хто це насмілиться йти з ДУРНОЮ звісткою до королеви», «Жан чекав мадам де Россель біля РІЗНИХ дверей каплиці», «відтоді він мав ВІДДАНОГО ворога в особі герцога», а в королеви – обличчя з руками: «Від королеви лишилася смаглява пляма обличчя, яке надто близько схилялося до принца, на мить даруючи крижаний дотик руки». Ось «Жан без страху»: «Не соромлячись, вголос сварив на свого свекра». Зміїний звукопис: сьв-с-св-св-св… Та ще й сварив НА… Та ще й не тестя, а свекра… «Він підходив легкою ЛЕТКОЮ ходою» (це з російської «лёгкой летящей»?). Загалом таке враження, що ці книжки з присмаком історії Настя Байдаченко писала російською, а тоді їх поспіхом перекладено українською й редаговано або російськомовними людьми, або не редаговано взагалі.
У книжках мандрівника, який називає себе письменником, Максима Кідрука теж можна знайти багато цікавого, і стосується це не фактажу, а мови. Ось «Подорож на Пуп Землі»: «Автобус ПРИЧВАЛАВ до Наски з двогодинним запізненням», «петляючи якимись ЗАТУРКАНИМИ закапелками». Ось «Навіжені в Перу»: «Незворушно ДУДЛИТЬ ранкову каву з круасанами», «щоб не ПРОТАРАНИТИ лобом яке-небудь дерево», «ми стовбичили в ТЕМРЯВІ посеред гір, нас поволі обволікала ТЕМРЯВА», «отак ми й сиділи в якихось ПЛІШИВИХ корчах», «з лівого боку до хоромів ЛІПИВСЯ гараж», «я вже давно так сильно не розкидався мізками, друзяко», «дружнІй мінометний залп», «я ВЕРТІВ круг пальця досвідчених підприємців», «ЗАПАЛЬНО ВИПАЛИВ я», «пролити світло на загадковий феномен спалаху лихослів’я у дитячому дошкільному ЗАКЛАДІ, ЯКИЙ до сьогодні лишався невідомИМ науці», «зцілювати хворих РУКОПРИКЛАДСТВОМ»… Ви не повірите, але дві начинені приколдесами Кідрукові книжки про «навіжених» літературно редагувала… [барабанний дріб]… шевченківська лавреатка Галина Пагутяк!
Ця поважна за віком і статусом пані несподівано нагадала про себе в «ЛУ» від 26.03.22: на першій шпальті вміщено її текст, жанр якого я визначив би як соцмережний пост. Там вона телеграфним стилем видає свою правду, тобто накидає твердження, які мене місцями повеселили своєю категоричністю й безапеляційністю (здається, в цьому вся Галина Пагутяк як письменниця з її дидактичністю й потугами на афористичність). Ось про шевченківський комітет: «Письменників старшого покоління, у яких потрібно було навчатись високого мистецтва слова, журі Комітету оголосило “непотребом”». Вище в цій статті я показав і нижче іще покажу, яке високе мистецтво слова являли і являють нам оті письменники старшого покоління, до яких, певно ж, належить і сама Галина Василівна. А ось – глибоко й вичерпно – про критику: «Про літературну критику можна сказати тільки те, що її не існує вже майже тридцять років». Хтось на це лиш розведе руками, а я скажу – безапеляційно, в стилі самої правдорубки: справді, якби в нас була належним чином поставлена літературна критика, шансів отримати нашу найвищу національну премію з літератури Галина Пагутяк не мала б. Як, до речі, й багато хто з отих хвалених представників старшого покоління. На те, як наша сувора письменниця вміє редагувати чужі книжки, я вже звертав увагу в огляді творчості М.Кідрука (див. статтю «Дальномрійник» на «ЛітАкценті»). Погляньмо ж ближче на творчість самої Галини Пагутяк, може, саме в неї варто повчитися мистецтва слова.
Ось її «Урізька готика»: «Петро ліг на ліжко, відвернувшись від труни». Від якої труни він одвертається на 36-ій сторінці, якщо «із самого рана у стодолі майстер ладив труну і чулися дражливі неприємні звуки» на сторінці 38? І хіба «дражливі неприємні» – це не масло масляне? Ось «Гірчичне зерно»: «Ледве волік він чоботи по болоті». Чоботи волік, а сам босий ішов? Чи, може, не варто освіжати сталих висловів там, де це не є метою художнього повідомлення? «ПізнанняМ ВКорочуємо собі вічність». Як можна вкорочувати ВІЧНІСТЬ? Ось «Соловейко»: «Ми добряче випили чорної кави». Респект за «добряче»; здається, чорна кава тут зайва. Згадалося «трохи надто полюбляють» Ірини Жиленко («Homo feriens») і зітхнулося словами С.Пушика: «Трохи дивно-дивно»… Ось зразки ретельної роботи над словом у «Королівстві»: «Де їх БИ не мало БИ бути», «отвіР ВМІЛО приховувала купка хмизу» (де ж ця купка так натренувалася?), «Мортіус дбайливо сховав їх у КОМІРЦІ» (тут про комірець чи комірчину?), «повелитель не любив ВИДОВИЩА крові». У порядку жарту: в книжці «Пан у чорному костюмі з блискучими ґудзиками» є «контора, ДЕ ДЕНЬ і ніч дзвонив телефон». Судячи з написаного, він не дзвонив, а деденькав… А тепер про цілком серйозне творіння Галини Пагутяк, яке просто-таки розкидає вам мізки, – «Господар». Іще тільки заглиблюючись у цей текст, я зрозумів, що це не фантастика, а наруга над здоровим глуздом. Головного героя Саву відряджають у космічне задуп’я, кудись «туди». «“Туди” – означало відшукати в найпотужнішому телескопі маленьку зірочку, на якій ледве видно гори, ліси, ріки». По-перше, на зірочках такого не водиться, але хай уже, нам із Землі планета Венера, відсвічуючи, теж видається зорею. Але через який телескоп можна побачити гори, ліси й ріки? Навіть нині це неможливо й у межах Сонячної системи. Чи авторці в далеких вісімдесятих було відомо про технічні можливості землян щось більше, ніж решті смертних? На далекій планеті героя чекала «цілковита відсутність вітру, про це Саву попередили раніше». «Вітер принесла Вітерниця» десь аж у другій половині твору, а до того Сава, господарюючи, волів би знати, «що ніщо […] не зникне: ні шелестливі дерева з широким листям, ні пелюстки квітів, ні вітер, теплий і свіжий водночас». І зненацька на цій же сторінці: «–Казна-що, – зітхнув Анастас. – Ні флори, ні фауни». А куди ж раптом поділися «шелестливі дерева» й «пелюстки квітів»? Чи вони Саві примарились? А як вам такий момент: «Сава спочатку позбирав каміння, але земля не стала м’якша – з лопати сипались іскри. […] Він не міг тут уявити ні саду, ні лісу, ні городу. […] Вони щедро полили землю водою». Звідки взялася вода? Приперли цистерну з іншої планети? Які іскри можуть бути там, де немає кисню? А якщо є кисень і вода, отже, має бути й атмосфера, а де атмосфера, там і вітер. Та от на цій планеті без вітру, води та рослинності «експедиція зібрала вбогий гербарій, колекцію комах і видобула з ґрунту справжніх черв’яків». Певно, черв’яки були на зразок Олгой-Хорхоя. Це такий велетенський електрохробак, гроза монгольської пустелі. Крім того, на безвітряній планеті (де та Вітерниця лазила?) відбуваються ось які речі.
– Даруй, Неоптолеме, – обізвався Свейн. – У мене виникло питання: Мейсі долетів до води?
– Ні. Його занесло в бокову нішу. Помер від розриву серця. Але яке це має значення?
А таке: як на планеті без вітру когось може занести в бокову нішу колодязя? І як дізналися, від чого Мейсі помер, якщо його не витягли й розтину не робили? Одне слово, в «Господарі», як і в будь-якій поганій фантастиці, наступний епізод порушує правила, прописані в попередньому. Письменник старшого покоління С.Кінґ у «Мемуарах про ремесло» навчав високого мистецтва слова: «Відчуття реальності важливе в будь-якому белетристичному творі, але я вважаю, що особливо важливе воно там, де йдеться про явища аномальні й паранормальні». Мова про «краплини вірогідності», котрі як «дрібка прянощів, які додаєш у добре спагеті для завершеності». Те саме й «достовірна [вірогідна. – О.С.] химерність», про яку мовила в «Homo feriens» Ірина Жиленко. Натомість у Галини Пагутяк маємо лікаря, який бере кров ЩОДНЯ: «Кожного дня Свейн урочисто проводив обряд кровопускання, тобто брав аналізи. […] Анастас називав його вампіром і РЕВНИВО [чому не ревно? – О.С.] стежив, щоб Свейн, боронь боже, не взяв зайвої краплини крові». І це люди, які, прибувши не просто в інший регіон, а на іншу планету, вистрілюють фразою: «Акліматизуємось потім»! А ось вам стилістика: «Сава прокинувся від того, що ЗАМЕРЗ» (якби Сава замерз, а не просто змерз, то він би вже не прокинувся), «після розкішної природи Ерідана безрадісний пейзаж здався ЩЕ похмурішим». ЩЕ похмурішим за «розкішну природу»? «Топтати ногами». А можна топтати руками? «Оранжевий вертоліт приземлився метрів за сто від станції. САВА стояв на ґанку й дивився, як один за одниМ З ЙОГО ЧЕРЕВА виходили чужі чоловіки». А закінчу топтатись по цій фантастичній фантастиці словами О.Мітти («Кіно між пеклом і раєм»): «Мені казали: зупинися, це суперечить здоровому глуздові… […] Якщо вірити Гічкоку, то саспенс вирізняє зневага до вірогідності розповіді. Важить лиш емоційне залучення глядачів до дії. Витрачатимеш час на аргументацію вірогідності в розповіді, можуть виникнути емоційні дірки». Мітта цитує Гічкока: «Смішно вимагати від оповіді вірогідності. Шматок життя – це те, що ви можете отримати задарма перед входом у кінотеатр. А драма – це життя, з якого вирізано все нудне». На жаль, у своїх і фантастичних, і готичних творіннях Галина Пагутяк саспенсом не витягує, навпаки: своїми розумуваннями та повчаннями лише наганяє нудьгу. А щодо «Господаря», то ось вам лише початок романяки. У першому реченні: «Народився чоловік ПО ІМЕНІ Сава». У другому: «Він ДОВГИЙ ЧАС не підозрював». Можна давати завісу.
Не знаю, на яких творах і яких старших письменників Галина Василівна вчилася високого мистецтва слова, але, читаючи наших уславлених попередників, я постійно наштовхуюся на хохми, яких не мали би пропускати ні самі літературні небожителі, ні їхні редактори. Та якщо мовити про фантастику, то тут взірцем для пані Пагутяк цілком міг бути український радянський сатирик В.Безорудько. Взяти хоча б його твір «Нейтрино залишається в серці». «Тим, що пишуть фантастичні романи, легше. Їм усе можна. Без математики і фізики». Іронічно, але як точно характеризує творіння багатьох фантастів і фентезистів! До математики й фізики додам іще логіку і грамотність. У своєму «Нейтрино» В.Безорудько чудить і в лексиці («НАД маленьким носиком стирчали вуса»), і в логіці: «Керуватимуть ракетою роботи, бо ми ще не маємо можливості забезпечити життя людини в польоті, який триватиме сто років. […] Нас турбує інша проблема: ми повинні надати роботам риси нашого молодого сучасника. Ми хочемо, щоб на іншій планеті роботи цілком представляли нашу молоду людину». Даруйте, а «наш молодий сучасник», взірець людини – це тільки житель романної Чмихалівки? Ширше, – України? За ті сто років, поки роботизовані представники чмихалівської прогресивної молоді летітимуть на іншу планету, на Землі нічого не зміниться? А який глобальний сенс у таких представниках – із поправкою на сто років? Наприкінці свого «не дуже наукового, трохи сатиричного фантастичного роману» автор оптимістично зазначає: «Наші космонавти-роботи потраплять на планету Ікс через сто років. Тоді, напевне, і на землі запитання про зброю викликатиме сміх». Одне слово, де у гру вступає умовність, яка межує зі схематичністю, чи алегоричність на рівні підліткових уявлень, там фантастика загрузає в болоті дидактичної нудятини.
В.Безорудько («Ти мене любиш, Яшо?»): кобила «Ракета радісно заіржала: таки прийшов! […] Адже два дні не з’являвся. […] Дільничний вивів Ракету на подвір’я і легко скочив у сідло». Кобила два дні стояла не розсідлана? «Вікна будинку одне за одним ЗАПЛЮЩУВАЛИСЬ». У гуморесці «Як відьма з Великої Балабушки вилетіла в трубу» автор називає апостола Петра архангелом, причому – вустами отця Ієремії. А інший отець – із гуморески «Помста» – учудив іще краще: «Отець Авер’яН ЗЧищає памороЗЬ З Миршавої борідки, скидає чорну рясу та овечого кожуха й одразу стає схожиМ на проскуру». Чому він носить кожуха під рясою? Може, тому, що в деяких поетів безвірники розмахують панікадилами? У гуморесці «Феномен»: «Тоді для ОГРЯДНОСТІ і бороду СОБІ відпустив», а в гуморесці «Королівський гамбіт» читаємо ось такий діалог:
– У тисяча дев’ятсот шістнадцятому році КАПАБЛАНКА так почав партію проти Ласкера і ВИГРАВ.
– Королівський гамбіт, – пересуваючи пішака, сказав Дубок, – ЛАСКЕР ВИГРАВ, а ваш голова у виграші буває дуже рідко.
До речі, цей незрозумілий перекрут із виграшем є і в московському виданні гуморесок Безорудька «Феномен» 1961 року, і в його книжці «Солом’яний капелюх» 1964-го. У повісті «Рятуйся, хто може!»: «Всі раси і народи, християни і католики, буддисти і баптисти ВЖИВАТИМУТЬ туалетний папір Кінга і Стівенсона». Як у воду дивився наш сатирик-фантаст: нині всі названі користуються туалетним папером, та багато хто його справді вживає – в м’ясоковбасних виробах… У гуморесці «Пора»: «Іван Минович раптово ВІДЧУВ ВТРАТУ АПЕТИТУ», «спочатку В щИлинУ дверей з’явився…» У «Привиді Чорного острова»: «А за ту мить побіля нього відбувся бій – кілька дельфінів, цих надійних друзів людини в морях та океанах, накинулися на акулу й за кілька хвилин ненажерливого хижака розтерзали на шмаття». Ніде не знайшов про кровожерність «надійних друзів людини», але те, що дельфіни можуть відганяти акул ударами в їхні незахищені місця, рятуючи тих, кого сприймуть за своїх, – це факт.
Іще одним яскравим представником красного… перепрошую, червоного письменства є Ю.Шовкопляс. Його «Інженери» – море насолоди! Щоправда, не зовсім естетичної. Але особисто мені було дуже цікаво читати цього маловідомого нині класика. Принаймні значно цікавіше, ніж підлітковий істеризм Ірени Карпи, тріп на речовинах Світлани Поваляєвої чи анабіотичну плетеницю племінника Ірини Вільде. Отже, «Інженери». Якби це не вийшло ще 1936 року, я подумав би, що читаю погано відредагований машинний переклад. Але ні, автор і справді так пише… «І от уже одинадцять років вони живуть під однією ПОКРІВЛЕЮ, а Валентин МодестовиЧ Ще й досі відчуває себе закоханим У НІЙ», «Валентин Модестович ЗМІШАНО повернувся», «Русевич злегка ПОКРИВИВСЯ» (з російського – «поморщился»? До речі, оце «покривився» проскакує і в Миколи Хвильового). «Пройдімо туди. Здається, там ПЕРЕХОВУЮТЬСЯ документи лабораторій?». «Начальник цеху з серцем махнув рукою». Це в них цех із серцем чи начальник? «За цей час я ПРИДБАВ деякий педагогічний досвід». Як ото в магазині. І в продовження теми закупів: «І чим більше ви ПРИДБАЄТЕ собі спільників на заводі, тим так само краще». «Каринський схопив стілець і сів на нього верхи». А як іще можна сісти на стілець? Під низом? «Каргат рішуче спустив ноги з ліжка й почав одягатися. […] Методичними, зовсім не квапливими рухами він скинув піжаму, натяг на себе панчохи, черевики, штани». Навіщо чоловікові під штанами панчохи? Чи автор плутає панчохи зі шкарпетками? І хто вдягає штани після черевиків? І навіщо тут уточнення, що нап’яв він це все на себе? Секрет панчіх розкривається десь аж під кінець роману. Святкують весілля завлаба Каргата й лаборантки Лори та ректифікатора Гриця й лаборантки Сані. Вигуки «гірко!» не припинялись, «аж поки молоді не підводились і не торкалися губами ОДИН ОДНОГО». Он воно що! Це, певно, побралися Каргат і Гриць, а Лора й Саня їм були потрібні для прикриття! Та цей роман просто-таки переповнений чудасіями. «Саня брела за нею, озираючись, придивляючись до РІДКИХ зустрічних». Ті зустрічні, мабуть, із серії Т-1000. «Розплющивши очі, вона глянула на будильник, що стояв на стільці коло ліжка». А через якийсь десяток сторінок: «І Лара ні разу не згадала, що завтра треба рано прокинутися, ні разу не глянула на будильник, що цокотів на її туалетному столику». Отак за всього лише романний день стілець перетворюється на столик, та ще й туалетний. «Ці півгодини потрібні були Каргатові, щоб скласти УЯВУ про науковий ВАНТАЖ своїх нових помічниць», «професор заклопотався, кинувся допомагати Каринському РОЗДЯГАТИ ПАЛЬТО», «дЕстиляція меНЕ НЕ НЕпокоїть», «зустрівшисЯ З робітникоМ З ПРодувального цеху, що кинувся йому в очі…» Цех кинувся чи робітник? Залишмо це все на совісті інженера душ – автора «Інженерів» – та осіб, які редагували й коригували цей текст.
Чого тільки не надибаєш у творах отих старших, що до них, як уважається, маємо йти по науку в царині слова! Ось багатий літами та досвідом кінорежисер О.Муратов вирішив увічнитись не лише в кіноплівці, а й у книжках, узявся за перо та й заходився висікати іскри: «Сім’я ПОТРАПИЛА у злидні» (як ото в халепу), «і пив з їхніх ПАНТОФЕЛЬ шампанське», «опинилися поміж молотом і КУВАЛДОЮ», «проміняли право національного перШородства на СЕЧОВИЦЮ класового братерства» (це в самій лише «Розчахнутій брамі»)… О.Гаврош узявся за «наше все» Тараса Шевченка, точніше, за тему розгрому Кирило-Мефодіївського братства. Ось що маємо в його романі «Донос»: «Він був надзвичайно ПІДОЗРІЛИМ» (насправді – підозріливим), «на ВИЛИЦЯХ царя заграли ЖОЛВАКИ» (де в нас вилиці, а де ті жовна!), «ЗАДАТИ кілька запитань», «прошу СЛІДУВАТИ за нами», «ПРИЩУРИВШИ око» (чому не «прискаливши»?), «груди були неприродно ВИП’ЯЧЕНІ», «ОКИДАЮЧИ ОКОМ вишикуваних під струнку СОЛДАТ», «ЧЕКАЮЧИ в приймальні й дивлячиСЬ З Високого вікна […], йому ЗГАДАВСЯ молодший брат», «обличчя […] ПОБАГРОВІЛО» (чому не «збагряніло»?), «ПРИСТУПИМО до очних ставок», «за ВИСОЧАЙШЕ затвердженим рішенням» (майстер слова не міг знайти ніякого рішення, щоб обійти оцю словопотвору?), «ЗАКЛЮЧИТИ […] в фортецю», «люб’язнійший», «в самий раз»… Шевченко в автора вийшов… не без пафосочку: «–Та ні! – відмахнувся Тарас. – Шевченко не повторюється». Пафосцю йому підсипають і молодші за віком студенти: «–За батька Тараса! – вигукнув Тулуб, підіймаючись». Це в корчмі липнем 1846 року. То що, його, тридцятидворічного, вже тоді так величали? Пам’ятається, «утни, батьку, орле сизий!» Шевченкові написала полтавська громада в привітальній листівці вже 1861-го, в рік смерті… Ось у В.Баранова («Не вір, не бійся, не проси»): «Перебігла двором до вхідних дверей, завбачливо не зачинених ізсередини бабою Санькою» (баба Санька як замок? Гм…). У Віри Вовк («Коляда на щедрий вечір»): «ЗАРАЗ ПОТІМ ми лежали над морем». Ось Р.Федорів («Отчий світильник»): «Доведу Натусі, що її ГОЛУБЕ королівство – тереМ З РОЖЕВОГО павутиння». Ось І.Цюпа («Вічний вогонь»): «Думала колись […] виросте вона і ЖАТИМЕ СНОПИ за найкращим у світі косарем… […] Скосила його проклята війна своєю КІСТЛЯВОЮ косою». У М.Стельмаха («Гуси-лебеді летять…») птахи «зробили КРУГ над селом»… Два пі ер. Ось П.Куліш («Огняний змій»): «Місяць уповні заглядав до вікна. […] …і тонкий півмісяць, що стояв у висоті небесній, як золота підкова». В одному абзаці, власне, у двох реченнях у нього то повний місяць, а то – місяць підковою. С.Олійник, за чиїм віршем «Пес Барбос і повчальний “крос”» Гайдай зняв свою легендарну кіноклоунаду, теж міг бути недбалим і у слові, і в факті. «Як виймала з печі мати // РОГАЧАМИ казанок…» («Заспокоїла»). Скільки тих рогачів було у матері в руках – хтозна. Та чи не найбільші чудасії бачимо там, де радянські сатирики беруться «Бога спровергати» (П.Глазовий) та висміювати «леригію» (Остап Вишня). Ось гумореска С.Олійника «У бабусі на причепі». Піп вінчає в церкві молодят, і тут починається клоунада, гідна камери Гайдая.
Іде, співа «Отця і сина»,
Та тут… з кадила на цепу,
Немов на гріх, – одна жарина
У ЧОБІТ ПАДАЄ ПОПУ!
Як припече! А піп як скоче!
…………………………………
Піп з ходу падає на спину,
Ногами дрига, як циркач…
Найсмішніше, що поруч із цією гуморескою в двотомнику Олійника 1988 року – ілюстрація, завдяки якій ті, в кого погано з уявою, побачать, що «жарина» з кадила аж ніяк не може потрапити попові під його богослужбове вбрання та ще й у чобіт! А втім, на те воно й клоунада, хоч би й словесна і наскрізь дидактична. Хоча критик Ю.Цеков цілком серйозно написав у передмові, що для молодої генерації сатириків і гумористів «завжди буде прекрасним прикладом творча практика Степана Івановича Олійника, майстра чесного і вимогливого»… А ось вимогливість до правди життя в Ольги Кобилянської («Земля»): «Надворі під хатою секціонували тіло його брата. […] Лікар і судді звернули увагу на голову і недобачили одного. Не бачили й не завважили, як при обертанні тіла випала одна куля з плечей і як її при помочі однісінького свідка, Петра, схопив блискавкою батько. Впившися в неї лакомими очима, розібрав він її. Вона була сповита в полотняну шматину й обмотана домовою пряжею». Тут усе прекрасно: і куля, що випадає «з плечей», і сліпі лікар із суддями, які не зауважили ні тієї обмотаної та сповитої кулі в себе перед носом, ні батька-блискавки з його свідком-помічником… Кому ще тут «добре у світлі слова великих Майстрів», як богошукачеві й денникареві П.Сороці?
Треба сказати, що великі майстри бити словом межи очі є не тільки в нас. Багата на них і література сусідньої країни. Наведу приклади лише з тих, чиї імена щось можуть сказати, – принаймні людям, які читають не тільки цінники в магазинах і пости в соцмережах. Цитуватиму в оригіналі, щоб ви сповна відчули красу і силу високої літератури. В.Желєзников: «А наш шестой [клас. – О.С.] молча сбился в кучу. Он был как застывший ледник в этом разбушевавшемся море» («Чучело»). Це ж треба, яким високим стилем промовляє шестикласниця в побутовій розмові зі своїм дідом! Ф.Гладков («Цемент»): «Как обычно, шёл Сергей, кудрявый и лысый, с туго набитым портфелем, немного сырой, сосредоточенной походкой». Б.Васильєв («В списках не значился»): «Очнулся с […] горечью В ГРУДИ». Це як? У цю ж копичку проситься й наш П.Загребельний («Південний комфорт»): «У вельветовому костюмі ЖІНОЧОГО кольору». Це якого? Вже й про Достоєвського на Росії думка неоднозначна, причому саме в колі фахівців. У праці «Жахіття: література і життя» Діна Хапаєва наводить слова про Достоєвського «колеги-філолога, редактора товстого московського журналу»: «Він ніколи не був добрим письменником. Стиль у нього недбалий, а скільки помилок… Ніхто із серйозних людей ним більше не займається як письменником». Куди вже Лермонтову з його Тереком, який скаче «как львица с косматой гривой на хребте»! А хто там у росіян «глыба» і «матёрый человечище»? Ось дещо з його «Анни Кареніної»: «Вдоволь забрав воздуха в свой широкий грудной ящик, привычным бодрым шагом вывернутых ног, так легко носивших его полное тело, подошёл к окну», «поразившие её теперь хрящи ушей, подпиравшие поля круглой шляпы», «фигура Степана Аркадьича опять зашла за куст», «на первого ребёнка […] БЫЛИ ПОЛОЖЕНЫ все силы любви, не получавшие удовлетворения; девочка была рождена в самых тяжёлых условиях, и на неё не БЫЛО ПОЛОЖЕНО и сотой доли тех забот, которые БЫЛИ ПОЛОЖЕНЫ на первого», «УБЕДИВШИСЬ, что понять этого он не может, ЕМУ СТАЛО СКУЧНО». В «УЛГ» від 21.05.21 Ніна Бічуя, зацитувавши Льва Толстого, мусила перепроситися: «Вибачайте за таку собі неоковирність фрази […], але нічого не порадиш, хіба відважишся редагувати графа з віддалі понад сотню літ…» Патріарх Бу-Ба-Бу Ю.Андрухович у «Московіаді» згадував оригінала, «котрий вивчив французьку мову тільки для того, аби читати “Війну і мир” в оригіналі», а от патріарх українського гумору П.Глазовий в гуморесці «У трамваї» кпинив зі свого персонажа цілком серйозно: «І, либонь, гадає лобуряка той, // Що російську знає так, як Лев Толстой». Не перед тим класиком заради рими зняв капелюха наш борець за мову…
Зачеплю тут пір’їнкою свого крила ще тему перекладів, хоча теорія перекладу – не у сфері моїх зацікавлень. Просто інколи мушу редагувати переклади з різних мов (від англійської – до діалектів сербської), тож маю що і з чим порівнювати. Як слушно наголошувала представниця перекладацької «школи Кашкіна» Нора Ґаль, «перед тими, хто читає його рідною мовою, письменник відповідає сам, за перекладеного автора відповідає перекладач» («Слово живе і мертве»). А претензій до нинішніх перекладачів у мене головно дві: штучність мови й провальне локалізаторство, тобто непослідовне й недоречне вкраплення українських реалій в іноземний текст. 2018 року в українському перекладі Антоніни Ящук вийшла мотиваційна книжка Марка Менсона «Витончене мистецтво забивати на все». І в ній читаємо: «Реальний баняк вареників під капотом», «я дуже хотіла би піти на цю посаду, але це робота в Харкові», «у безхатька-алкоголіка на Контрактовій теж проблеми з грошима», і тут же поруч: «Колись у мене був знайомий. Назвімо його Джиммі», «якби я міг придумати героя, то це був би панда»… І ні в перекладачки, ні в літредакторки Ольги Дубчак ніде не ворухнулося, що в тексті мали би бути або вареники, або панда, або безхатько з Контрактової, або знайомий Джиммі. Перештопуючи щось на козацьку нитку, треба завжди пам’ятати про особливості жанру. Інший перекладач забуває, що перекладає не середньовічний трактат для філологів, а твір ХІХ ст. для дітей, тож і випетльовує: «Двоє пустилися духу» (замість «спустили дух» чи просто «сконали»), «пропасниця, що перед нею перестерігав ДОКТОР Лівсі»… А ще в одного перекладача босяки середнього шкільного віку розмовляють, як бородата інтелігенція, з усіма тими «овва», «далебі», «гаразд», «будь певен», «мені спало на думку», «буде йому наука», «непереливки»… Таке називається соціально неточним мовленням (вище я наводив приклад із В.Желєзникова).
Хоч що кажіть, а добрий літредактор потрібен усім, хто хоче донести до людей своє слово через періодику чи книжкою. Бо ж візьмеш, наприклад, спогади М.Івасюка «Монолог перед обличчям сина» та й наштрикнешся на фразу: «СИПЛЕМО на нього цілу ПОВІНЬ запитань». Та ще й М.Лазарук передмовить до цієї книжки: «Важкий ПОСАГ генія». Посаг – це віно нареченої, до чого тут покійний геній? Візьмеш збірку В.Кузана «Віагра для поета», а там ось таке: «Саме такий бунт […] виник у СЕРЦЯХ мільйонів українських СЕРДЕЦЬ тепер». Розгорнеш книжку «Визначні, відомі й “та інші…”» В.П’янова, колись відомого критика й наставника молодих (а нині поважних) талантів, а там теж: «Останнім великим твором Садовяну про ЖИТТЯ сучасного селянського ЖИТТЯ була повість…» Заглибишся в «Щоденник» Олеся Волі, а там серед записів 1981 року – вербальний викрутень, гідний пера найпостмодерніших критиків: «Учити розуміти людей під кутом зору усвідомлення ними власної значущості». Причому критики старої школи витребенькували часом не гірше. О.Білецький у статті «Літературознавство і критика за 40 років Радянської України» пише: «Інститут літератури з 1952 року проводить щорічні наукові шевченківські конференції, в яких беруть участь дослідники України, Ленінграда, Москви, Білорусії, Латвії, Грузії та інших республік». Заплутавсь академік у своїх нейронних зв’язках: мало того, що після слова «дослідники» випускає прийменник «з», що породжує контекстуальну дурницю, так іще й серед республік називає Ленінград і Москву. Тицьнуть тобі для загального розвитку «Таємниці письменницьких шухляд» С.Цалика та П.Селігея, а там: «У січні […] “Правда” ТИЦЬНУЛА сумнозвісну статтю» (мабуть, малося на увазі російське «тиснула»). А то ще й О.Обертас із пантелику збиває: «Промова першого секретаря ЦК КПРС М.Хрущова 24-25 лютого 1956 р.» («Український самвидав»). Хто не знає, що Хрущов «таємну закриту доповідь» виголосив у ніч із 24-го на 25-те, той може подумати, що він читав свою промову дві доби. З перервами на те, щоб розбуркали заснулих і винесли із зали тих, хто ненароком заснув там вічним сном. І вже точно треба фахового літредактора, щоб він давав раду критикам-аматорам на зразок І.Фарини, який, наприклад, рецензуючи в «УЛГ» книжку В.Мельника «Під Вітошею», переклади з болгарської мови називає «українізаціями творів болгарських письменників».
Часом захочеться тобі, окриленому творчим генієм поета, пізнати його глибше, почитати, що про нього пишуть мудрі люди, візьмеш монографію і вкотре переконаєшся: який поет, такий і його літературний портрет. Буває ж так, що критик конгеніальний поетові! Це я про працю О.Бакуменка «Микола Сингаївський» (2011). Із творчим генієм поета я вас уже трішки ознайомив, то погляньмо на літературознавчий геній критика. «Коли в їхній клуні ОСЕЛИЛИСЯ НА НІЧЛІГ радянські солдати», «упродовж п’ятдесяти років творчої діяльності поет мріяв і прагнув сам створювати пісні». Упродовж творчої діяльності він тільки мріяв створювати? «Окрилена ДУША письменника, щоденно працюючи, горнеться до високого мистецтва, шукаючи не лише слова, а й САМОГО СЕБЕ в них. Його ДУША ОКРИЛЕНИХ РЕАЛІЙ має величезний запас висоти», «зазвичай така мистецька форма спонукає до співпраці талановитих МИТЦІВ-ОДНОДУМЦІВ, ЯКІ мають здібності до різних ВИДІВ МИСТЕЦТВА, ЯКІ самі вправно володіють різновидами ТВОРЧОГО МИСТЕЦТВА», «українська природа спалахує в автора у надзвичайно яскравому сприйнятті», «справа не стільки в особливостях слуХУ Й зору, скільки в особливому ставленні до ПРИРОДИ, КОТРА в поетичному слові УОСОБЛЮЄ СИНГАЇВСЬКОГО серед інших поетів, його сучасників». Про майстрів таких літпортретів думаю лиш одне: дайте людині фотоапарат – і не треба трудитись над карикатурою.
Скарикатурити можна й давно покійних майстрів словесності, як те зробили у тритомній хрестоматії «Історія української літературної критики та літературознавства» (1996). Прагнучи «максимально зберегти лексично-стильові особливості часу, регіону, певних видань та окремих авторів», не повиправляли в тих авторів явних описок, а то ще, може, й своїх настромляли. «Вирветься в його з МЕРЦЯ вопль – і в тому воплі ввесь чоловік об’явиться», «з жалощів тільки, мов божевільного, ДО себе його не одганяли», «не те, щоб їх собі за ЗВІР ставити: се інша річ» (П.Куліш). «И так как малорусский язык, кроме доисторической почвы, имеет с великорусским и САТИРИЧЕСКУЮ общую почву…», «к первым будут принадлежать или жалкие и беЗцветные перевертні, наклоняющиеся В ТУ сторону, ОТКУДА сильнее ветер…» (П.Житецький). «Против справжнього життя українськоЇ народу» (О.Кониський). «Як воно собі мається с тою малоруською ДОВЕСНОСТІЮ» (К.Климкович). Пропоную вам самим відгадати, які слова тут малися на увазі.
Літературний редактор може бути як другом, так і ворогом. Це залежить насамперед від його профпридатності: грамотності, начитаності, наявності творчої складової, а все це формує головне – чуття мови. Якщо літредактор-середняк сприймає текст лінійно, то добрий літред, яких, на превеликий жаль, одиниці, бачить його об’ємно, як просунутий математик бачить, наприклад, складний алгебричний вираз. Про фізика Ландау розповідають, як одного разу йшов він коридором наукової установи й побачив молодого науковця, котрий, готуючись до захисту дисертації, попередньо записував на дошці своє доведення. Ландау на якусь хвильку затримався перед дошкою, сказав: «Молодий чоловіче, ви отут помилилися в знаку» та й пішов собі далі. Як потім виявилось, академік таки мав рацію. За лічені секунди просканував складний математичний текст!
Принцип фахового літредактора має бути, як і в лікаря: не нашкодь. Найкращий літред – це той, чиїх пальців в авторському тексті не знати. І неприпустимо для редактора впихати в чужий текст свої смакові та ідеологічні правки. Бо це й не правки, це диверсія. Чи ж мало прикладів, коли в журналі чи газеті, а то навіть у готовій книжці автор бачить не просто правки, а помилки, яких у його рукописі не було! У своїй книжці «Технологія оповідання» М.Веллер умістив додаток «Боротьба з редактором», де розглядає редактора лише як шкідника і дає в прямому сенсі шкідливі поради, як із ним боротися, відстоюючи свої помилки. Не можу цілком погодитись із такою радикальною позицією, але в чомусь автора й розумію. Адже – знову наголошу – дуже багато маємо прикладів, коли літературні твори ставали жертвами редакторського самодурства й дуроляпства. «Коли Бєлінський вирішив поредагувати юного Достоєвського, це призвело лише до пожиттєвого розриву – від якого, Достоєвський, здається, не постраждав», – пише Веллер. Конфлікт Юнґа й Адлера теж відбувся через Адлерові правки Юнґової статті, щоб висловлені в тій статті тези потверджували адлерівську позицію. Наш П.Куліш так відредагував вірш С.Руданського «Гей, бики!», що в академічній серії «Бібліотека української літератури» його в примітках мусили навести повністю, оскільки всім відомий текст «дуже відрізняється від оригіналу». М.Наєнко в «ЛУ» від 13.02.2021 згадує, що Симоненків «рядок “радосте безрадісна моя” зазвучав у друці як “комуністична радосте моя”»… Та й чи мало було в ті часи авторів, яких ламали через коліно: «Погоджуйся на правки, бо…»!
Найперше питання, яке має стояти перед притомним літературним редактором, це: до якої міри він має право втручатися в текст? Ключове слово тут – міра. А міра завжди буде там, де є чуття мови, глузд і смак, а вони багато в чому виховуються. Навряд чи хто при своєму розумі візьметься, наприклад, правити народну пісню «Розлилися круті бережечки», аргументуючи це тим, що розливаються не береги, а водойми. Не варто ставити на карб М.Рильському його хрестоматійно-оскомне: «Збирайте, як розумний САДІВНИК, // Достиглий ОВОЧ у Грінченка й Даля». «Старі овочеві дерева» є в Наталі Кобринської, «овочевий сад» зустрічаємо і в Наталени Королевої… Так тоді казали й писали, з цього погляду літературні твори – це мовні зрізи епохи. Багато негативу вилито на Вєрку Сердючку, а якою мовою писав борець за мову П.Глазовий? Відредагуйте твори Б.Жолдака за всіма правилами чинного правопису – і в літературі не буде «міського іроніка», «батька українського чорного гумору» Б.Жолдака! От і мусить літературний редактор добре знати мову та літературу й тонко відчувати слово, щоб допомагати авторам, а не шкодити.
Нашкодити можна й несвідомо, але це не позбавляє літредактора од відповідальності. Mea culpa: у передмові поета й доцента О.С.Ярового до моєї першої книжки я виправив «писарчуки поганих вірш» на «писарчуки поганих віршІВ», не второпавши, що це цитата з «Енеїди» Котляревського, а готуючи для журналу «Однокласник» добірку Людмили Дядченко, «???» замінив на «***», оскільки під трьома зірочками йшли всі її вірші. Як потім з’ясувалося, «???» – то була оригінальна назва вірша, оскільки всі три його катрени – це три запитання. А скільки смачних місць літреди вбили, свято переконані, що поліпшують твір! Ось трохи мого, шкурного. У четвертому числі журналу «Дзвін» 2020 року вийшла моя повістина «Розчинення в Хармсі», і там якийсь редагувальник напаскудив хоч і по-дрібному, але для мене як автора – відчутно. Скажімо, всі без винятку «сраки» в тексті замінено на «задниці». Мало того, що це росіянізм, так іще й суперечить авторському стилю, бо аз, грішний, ніколи не вживаю цього слова! В одному місці це взагалі породило стилістичну потвору. Моя персонажка каже: «Та пішов він у зад моєї сраки!», редагувальник виправляє: «Та пішов він у зад моєї задниці!» – й це перший дзвіночок, що він не відчуває слова. Другий дзвіночок – коли він виправив «чинний корифей дитячої літератури Ан. Кінчан зАрвався з місця: зІрвався зі стільця й…» на: «Чинний корифей дитячої літератури Ан. Кінчан ЗІРВАВСЯ з місця: ПІДХОПИВСЯ зі стільця й…» Без оцього жаргонного «зарвався» епізод утрачає передвістя того божевілля, в яке ось-ось провалиться ситуація. Про те, що редактор не відчуває нюансів слова або ж править лінійно і не вдумується в те, що читає, дзінькнув і третій дзвіночок. У мене: «Закликав молодих поетів всія України-Руси їхати в свої райони й створювати при редакціях районних газет “гуртки, літстудії початкуючих літераторів І ПОЧАТКУЮЧИХ ЛІТЕРАТОРІВ”». Виділену словосполуку слід розуміти як «робити дітей», але редагувальник виправив її на «початкуючих літераторОК». Крім того, у повісті в усіх випадках «пердіти» та «бздіти» виправлено на «псувати повітря». Так каже і сільський дід, у якого освіти – три класи й туалет за школою, і мій фокальний персонаж – п’яниця, цинік і безсовісний постмодерніст, зітканий зі знаків і кодів літератури. Він цілком уписується в характеристику, яку дав С.Борис головгерові Андруховичевої «Перверзії»: «Його балакучість онтологічна: заберіть у Стаха його мовлення – і ви втратите єдиний доказ його існування» (журн. «Ї», №26, 2002). І якщо мій головгер каже «набздіто», то він має на увазі саме це, а не «сморідно». Не знаю, чи це літред Р.Гринько своїм копитцем, чи сам головний редактор Ю.Коваль своєю всевладною ратицею так «облагородив» мій текст… Але в результаті зробили з мого п’яниці та циніка пор’ядного львівшького пана, гад його морді!
В есеї «Заборонена для панянок» («УЛГ» від 17.07.20) Маріо Варґас Льйоса писав: «Ніколи не забуду, як моєму другові Хуану Марсе в часи Франко цензор люто викреслював в одному з його романів слово “пахва”, щойно воно там з’являлося. Що у пахві було неприйнятного? Напевне, той тип, коли здибував в якомусь абзаці те слово, переживав ерекцію». Може, йшлося не про пахву, а про піхву, бо ж неголена жіноча пахва викличе ерекцію далеко не в усіх, утім, людині, котра цей текст перекладала, видніше, про що там ішлося. Просто цей фрагмент укупі з публікацією в «Дзвоні» нагадав мені іншу ситуацію. Як із категоричністю радянського цензора сам головний смолоскипівець О.Зінкевич викреслював із мого рукопису «Голосів із ночі» всі слова, які йому здавались неприйнятними. В результаті я мусив деякі тексти з книжки просто зняти. І книжка 2008 року успішно видибала в світ. Без усіх отих «усцявся-всрався». Зате із вигуком одного з персонажів: «Ну й хуй! Тобто ну й хай». Іще кілька разів мені щастило перехоплювати свої рукописи з безголовими правками на стадії підписання до друку. Так було в журналі «Вітчизна». Так було в науковому часописі «Слово і час». Із літературною редакторкою журналу «Однокласник» я взагалі воював усі дев’ять років, які там працював. От у «Вітчизні». Мою фразу «наші-бо салоїди-гопачники, засліплені формальною маною, поспішили…» редагувальниця – між іншим, відома й згадувана в цій статті поетка – оскопила до: «Наші-бо, засліплені формальною маною, поспішили…» А хто – наші? Кого автор (тобто я) називає «нашими»? Повірте, то було найлегше, що ця вже покійна майстриня слова нахеровертила тоді в моєму есеї. Ще одна обрізальниця зі «Слова і часу» в моїй статті «Смерть читача», де йшлося про смерть автора, теорії літератури та ще багато чого, фразу «від сфери духу нестерпно смердить трупом» (ну, бо все ж померло!) виправила так: «Від сфери духу нестерпно смердить». Чим смердить? – виникає в читача логічне запитання. Та чим же, як не лайняною правкою!
У 2002 році обережна працівниця журналу «Березіль», готуючи до друку моє оповідання «Вихід із ауту», листовно перепитала: «П’яний Балалай поліз під стіл зав’язувати шнурки на сандалях» – це у вас гумор такий? Еге ж, відповів я, це в мене такий гумор, невже ви не зрозуміли? Такими сміхогенними місцями повниться весь мій текст. Що ж, шнурки на сандалях лишились, а от нажерсь, «аж ВОЛО виперло» сумлінна редагувальниця виправила на «аж ЧЕРЕВО виперло»… Це все до того, наскільки люди, котрі беруться редагувати тексти, не бачать їх об’ємно, не відчувають слова, не вловлюють за буквами смислу, особливо в художньому творі, якого не можна правити за законами тексту публіцистичного. Навіть П.Куляс, який не тільки зуби з’їв, а й ясна стер на типізації помилок, не вловив у мене моменту, коли помилка є умисною, для сміху. Так, у навчальному посібнику «Типологія помилок у корекційних таблицях» він цитує речення з моєї статті «Чи далеко нам до Нобеля?» («ЛУ» від 02.09.04): «Студенти “Літтворчості” займаються не фігнею, а іншими суспільно корисними речами», а тоді коригує: «То ФІГНЯ теж суспільно корисна річ? “Іншими” – зайве слово, яке уподібнило непорівнянні поняття». Яскравий приклад іронії в дії: реципієнт збитий з пантелику. А в негативному плані збивати з пантелику читача може недолуге втручання редагувальника в авторський текст, а особливо в його назву. Скажімо, рецензія В.Пастушини на мою книжку «Голоси із ночі» з’явилася в «Літературній Україні» від 10 вересня 2009 р. під назвою «Нумо!». Зразу ж виникає запитання: нумо що? І відповіді в тексті на нього, звичайно ж, немає й бути не може, бо ж в оригіналі рецензія називалася «Нумо чути голоси!». Скоротили б уже ту назву до «Ну!» – було б ширше коло для інтерпретацій та й не відгонило б відвертою дурницею. А найсвіжіший приклад заскоку з назвою я отримав в «УЛГ» від 10 квітня 2020 р. Там вийшла моя стаття під назвою «Митого варті». Просто з якогось ненацька редактор вирішив, що кінцівка статті буде для неї ідеальною назвою. Та й виправив. Може, керувався настановою Умберто Еко, який вважав, що назва твору не має дисциплінувати матеріалу. Бо ж оте «митого варті» – добре на своєму місці й не відображає того, про що йдеться в статті. А називалася вона «Тітінь скомороха», і в тексті є пряма вказівка: «Назву цієї статті мені навіяв рядок із поеми Л.Горлача “Ніч у Вишгороді”: “З глибокої пам’яТІ ТІНЬ скомороха…” […] Отож далі всі хохмічні фонетичні іскорки я тут називатиму “тітінями”». Але ні ця прив’язка, ні наскрізний у статті веселий термін справи не врятували: принагідний пуант замістив собою назву.
Г.Клочек в «УЛГ» від 11.02.22 сказав: «Поет – це особливе ставлення до Слова, постійний внутрішній тренінг з розвитку його зображувально-виражальних спроможностей». Значною мірою це стосується й літературного редактора – людини, на яку покладено величезну відповідальність: огранювати й шліфувати коштовні зразки чужої творчості та збивати лайно на підльоті, щоб до читача навіть бризки не долітали – ні зі шпальт періодики, ні, тим більше, з книжок. Але, написавши в цитатно-центонному стилі, як у В.Ніколенка, свою чергову статтю про стан справ у галузі літературного редагування, підозрюю, що на цю тему в мене не остання стаття, не остання…