“Українська літературна газета”, ч. 21 (339), 28 жовтня 2022
З віршами Юлії Гупалюк познайомився в мережі. Молодим часто і ніде більше де публікуватись. Вразили поезії студентки КНУ граничною відвертістю ( що доволі нечасто буває тепер та і у всі часи), енергетикою, яка просто «розриває» поетичне полотно і читацьку душу, несподіваним і яскравими тропами і навіть темами. Звичайно, попереду у неї ще чимало важкої роботи над словом, над формуванням бездоганного смаку і тієї легкості пера, яка досягається багаторічною нелегкою працею. Проте, у Юлії Гупалюк є головне: талант. І я в цей талант вірю!
Тарас Федюк
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
хлопчик без імені приймає пологи
в осені
каже:
кров тут живіша за час
що сидить у моїх рукавах
я із чорних колодязів
де годували коливом
виніс тобі оберемок
вигуків
« боже господи»
шкода що вони вибігли
у кватирку роз’ятрених
втрат
хлопчик без імені
гладить живіт породіллі
пошепки:
скоро
сонце вийде із тебе
у землю
скоро виллється дзеркалом
на роздоріжжя снігів
і хворобливих худих зап’ясть
хлопчик без імені
розтрушує містом
набряклий вересень
знову не той що
на цвинтарі цигарок
вицвітає у металевих хрестах
осінь голосить
ріже дощем пуповину
спина вгрузає
у вічно колючу ніч
пий молоко її
хлопчику
із голкою в порожнечі власного
імені
пий свій час
допоки не витік із рукавів.
* * *
сонце сьогодні таке абрикосове –
кісточка падає на живіт
жовтий до жовчі жоржиновий
жовтень
відкорковує коньяки і дими
виколи шпилькою висоту
мовчання
на моїй орендованій шкірі
смерть сюрчить у тобі
і хрестиком цифри шиє –
замість мене.
листя
дріб’язок поцілунків –
пересохлі борги за світло
ми закінчились
як ніжність вовни
тодішнього затуманеного
надвечір’я
ми закінчились
пунктуація вимерла
дерево абрикосове наше –
перетерті із пам’яттю неврожаї.
люблю
тебе
якщо не заперечуєш
аби я лишилася кісточкою
у твоїй тіні
щоб нагадувати щоночі
про майбутні сонцестояння.
***
викинь ганчір’я кульгавої
ночі
я їй справлю шовкову сукню
ниткою доторку зав’яжу
волосся
я в тобі пошепки
перезимую
буду курити
до кашлю дощів
зберігатиму
надщерблені зустрічі
а ти говоритимеш
про цукор моїх очей
і вибиту шибку снів –
тепер протяг чубатий
мене розшукує…
вина тулитимуть
темряву до вікна
в лампах настільних проціджену
ми живемо без ікон –
сам на сам
десь на полиці
сліпа і голодна біблія.
свічка кімнату вдягає
у теракотовий плащ
щоки рум’янить сльозами
вилий із воску
нам сніг
і мороз – він розійдеться
по кістках
як згадка про
нашу бісову віхолу
що не вщухає.
* * *
схід перехрещений липи збирає
на літо що не закінчується
вже сім років
зебри біжать на червоний
їм тут не страшно навіть до бога.
вірші – льодяники м›ятні
нанизую на тризубець
що в грудях болить
там між квітів стирчать дороги
голодні й худі
там у дзвонах засіло щастя
і не вийде з-під купола
цілі вічності
Брамс вгрузає у танці
під постріли із потойбіч.
що мені – я під сонцем
на вечір вино і нічліг просто неба
я як липень
нерозчесана боса
у роті присмак любові
і трохи непевності
Там – я лишила клубки волосся
яке зараз вростає у плетиво
слів
ноги у втрат найкоротші –
довго йдуть
не доходять
вмирають
у сонячному сплетінні
обов›язково
під ранок
і півні стають німі.
схід мені пошепки сниться
він роздає своє тіло
на смерть
я бинтую його обличчя
але
не одужує…
і з могили ще не встає.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/